Культурологічний альманах

СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: ТРАНСФОРМАЦІЯ ІНСТИТУЦІЙНОГО ПОЛЯ В УМОВАХ ВІЙНИ

2025-11-11T14:26:49+02:00

У статті проаналізовано трансформацію інституційного поля української культури крізь призму двох ключових стратегічних документів – «Довгострокової стратегії розвитку культури в Україні до 2025 року» та «Стратегії розвитку культури в Україні на 2025–2030 роки». Актуальність дослідження зумовлена безпрецедентними викликами, які постали перед культурною галуззю України в умовах повномасштабної російської агресії, спрямованої на знищення української ідентичності. Наголошено, що з 2022 року українські культурні інституції продемонстрували надзвичайну стійкість і суб’єктність, ефективно протидіючи тиску й виступаючи ключовим чинником суспільної резильєнтності, що багато в чому зумовлено розбудовою інституційного поля в попередні роки. Проблематика статті полягає в порівняльному аналізі впливу цих стратегій на інституційне поле, зіставленні декларованих механізмів з реальними суспільними процесами та змінами, що є критично важливим для підвищення ефективності реалізації та корегування культурної політики в умовах тривалої війни. Метою дослідження є вивчення особливостей трансформації інституційного поля України з 2015 року, простеження впливу «Довгострокової стратегії розвитку культури в Україні до 2025 року» на формування архітектури інституційної системи культури та оцінювання потенційних ефектів «Стратегії розвитку культури в Україні на 2025–2030 роки» для подальших змін. Для досягнення мети використано компаративний метод, а також методи історичного, соціокультурного та контекстуального аналізу. Додатково застосовано аксіологічний, історико-культурний, комунікативний, телеологічний та системний підходи для комплексного аналізу та порівняння стратегічних документів. За результатами дослідження встановлено, що «Довгострокова стратегія розвитку культури в Україні до 2025 року», незважаючи на свій неофіційний статус та змінений формат затвердження, суттєво визначила архітектуру інституційного поля української культури. Вона стимулювала впровадження конкурсних процедур, створення системи державних грантів, формування впливових державних інституцій (Український культурний фонд, Український інститут книги, Український інститут) та сприяла структуризації й посиленню спроможностей громадського сектора. Ці зміни стали запорукою стійкості культурної системи на початку повномасштабного вторгнення та забезпечили ефективну координацію і співпрацю державних і недержавних інституцій. Нова «Стратегія розвитку культури в Україні на 2025–2030 роки», ухвалена у 2025 році, враховує виклики воєнного часу, розглядаючи культуру як основу національної безпеки. Вона продовжує логіку інституційної розбудови державного сектора та передбачає ресурсну підтримку недержавних інституцій через реформу грантової системи та створення нових структур (Український фонд культурної спадщини, мережевий музей сучасного мистецтва). Зроблено висновок, що спосіб розроблення обох документів засвідчив демократичні традиції, силу громадянського суспільства, важливу роль інституцій різних форм власності та конструктивний вплив євроінтеграційних устремлінь України. Подальше впровадження елементів учасницької моделі урядування та горизонтальної співпраці між державним і недержавним секторами є запорукою сталого розвитку культури в Україні й підтверджує, що інституції є головним агентом розвитку, суспільної стійкості та дотримання демократичних принципів і цінностей.

МАССЮРРЕАЛІЗМ В АУДІОВІЗУАЛЬНІЙ КУЛЬТУРІ КІНЦЯ ХХ – ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ ХХІ СТОЛІТТЯ

2025-11-11T14:31:36+02:00

У статті досліджено особливості массюрреалізму крізь призму проблематики рецепції художнього руху сюрреалізму в практиках сучасної аудіовізуальної культури. З’ясовано типологічні особливості та прояви массюрреалізму в аудіовізуальній культурі цифрової епохи. Констатовано, що естетична концепція массюрреалізму визначається поєднанням сюрреалістичних тем та сучасної медіаестетики, створюючи унікальну та зазвичай парадоксальну візуальну мову, що базується на розмитих межах між підсвідомістю та сконструйованою реальністю нових медіа. Виявлено, що акцент массюрреалізму на сучасних технологіях відображає трансформаційні підходи до взаємодії мистецтва з культурою, охоплюючи мінливий інструментарій цифрової епохи. На основі дослідження сучасного фотоконтенту соціальних медіа наголошено, що на відміну від традиційних сюрреалістів, які зосереджувалися окремо на снах та підсвідомості, массюрреалісти пов’язують ці теми з технологічним ландшафтом. Зазвичай у роботах поєднано цифрові редагування, фотографічні маніпуляції та символи споживчої культури, наслідком чого є поява багатошарових, багатогранних творів, що резонують зі сприйняттям сучасного реципієнта. Ця інтеграція звичайного та надзвичайного формує основу привабливості массюрреалізму для сучасних користувачів – представлені в фотоконтенті твори надають можливість зазирнути за межі поверхневих проявів та дослідити глибші значення, вбудовані в сучасні медіаландшафти. Наголошено на тому, що массюрреалізм здійснив вплив на культурні дискусії про роль технологій у формуванні людського сприйняття (віртуальна ідентичність, культура споживання, технологічне відчуження та ін.). Таким чином, техніки массюрреалізму внаслідок поєднання сюрреалізму та сучасних цифрових практик сформували візуальну мову цифрової фотографії, графічного дизайну та відеоарту, заохочуючи митців використовувати технології як інструмент для дослідження абстрактних та символічних ідей. Поєднуючи технологічні досягнення з позачасовими сюрреалістичними принципами, массюрреалізм створює унікальний діалог між минулим і сьогоденням, мистецтвом і новими медіа, уявою і технологіями.

ЕСТЕТИКА ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ В КУЛЬТУРОЛОГІЧНІЙ КОНЦЕПЦІЇ ЛЬВА МАНОВИЧА

2025-11-11T14:37:17+02:00

Статтю присвячено аналізові теорії естетики штучного інтелекту – напряму культурологічних студій Льва Мановича, який він почав активно розвивати з 2018 р. У статті схарактеризовано підхід, представлений у спільній з Емануелем Аріеллі праці «Штучна естетика: генеративний ШІ, мистецтво та візуальні медіа» (2024), в якій автори досліджують, як генеративний штучний інтелект (ШІ) трансформує розуміння естетики, креативності, дизайну та сприйняття мистецтва. При цьому автори формують міждисциплінарне поле дослідження через співпрацю шести галузей – естетики, філософії та психології мистецтва, теорії медіа, студій з цифрової культури та інформатики, зважаючи на досвід роботи Л. Мановича як художника, що працює з генеративним ШІ. Усі ці інтенції та перспективи синтезуються з метою аналізу того, що автори називають як візуальним, так і культурним ШІ. Л. Манович застосовує термін «візуальний ШІ» для позначення обчислювальних методів, що використовують машинне навчання для створення та редагування візуального контенту, укомплектованого на величезній кількості зображень та відео, знайдених в інтернеті, тобто це скорочення від генеративного ШІ, що використовується для створення та редагування зображень, відео та анімації. Через те, що зображення, згенеровані ШІ, існують у замкнутій системі візуального синтезу, ми отримуємо фрагменти в новій системі культурної пам’яті, яка складається з приватних ідіосинкратичних просторів зображень, дискретних і модульних візуальних репрезентацій, створених за допомогою CG. У підсумку констатовано, що ШІ-естетика є не просто технологічною інновацією, а трансформаційним зсувом у візуальній культурі: фрагментація, вибіркова рекомбінація та синтез, що ініціюються генеративним ШІ, реконфігурують значення, автоматизують творчість, ставлять під сумнів реалізм, а також актуалізують етичні та політичні дилеми, виявляють глибоку суперечність естетичного канону, змушуючи нас переосмислити усталені візії щодо природи зображень, того, як вони функціонують та яку роль відіграють у суспільстві.

КРЕАТИВНІСТЬ ЯК ІНСТРУМЕНТ ТЕАТРАЛЬНОЇ СТРАТЕГІЇ

2025-11-11T14:40:24+02:00

Мета статті – проаналізувати теоретичні підходи до розуміння ролі креативності в театральній стратегії, виявити практики прояву креативності в забезпеченні перспективного розвитку театру. Методологія дослідження включає загальнонаукові принципи аналізу, систематизації досліджуваної проблеми, які дали змогу визначити та науково осмислити теоретичні підходи українських учених до поняття «театральна стратегія» та «театральна креативність». Застосування аналітичного методу сприяло виявленню креативних практик, які стали стратегічно пріоритетними в просуванні інноваційної театральної послуги. Наукова новизна полягає в здійсненні аналізу теоретичних підходів щодо розуміння креативності в театральних стратегіях, виявленні й осмисленні основних інструментів креативного розвитку театральної справи, популяризації театральної послуги. Визначені подальші культурологічні перспективи осмислення дієвих креативних інструментів у театральних стратегіях. Креативність є важливим інструментом планування та реалізації стратегії розвитку та функціонування театру. Дієва театральна стратегія передбачає планування, що включає аналіз середовища, визначення місії, цілей, завдань і сам процес їх реалізації. Перспективність детального осмислення ролі креативності в різноманітних проявах театральної стратегії є актуальною для розвитку української театральної справи. Актуальним є вивчення креативних форм у театральних стратегіях, детальне осмислення світових та українських театральних практик, що дозволить виокремити дієвий інструментарій для подальших стратегічних перспектив. Чітке розмежування креативних управлінських, організаційних рішень і творчого процесу дозволить структурувати планування театральних стратегій відповідно до визначеної мети та цілей. Стратегічні шляхи досягнення цілей і їх практичне втілення мають супроводжуватися сміливими креативними практиками, що дозволить досягнути конкретних конкурентоздатних переваг в театральній справі.

ЛІМІНАЛЬНІ СТРАТЕГІЇ В СУЧАСНОМУ ТЕАТРАЛЬНОМУ ПЕРФОРМАНСІ: ВІД РИТУАЛІВ ПЕРЕХОДУ ДО КУЛЬТУРНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ

2025-11-11T14:48:11+02:00

У статті досліджуються лімінальні стратегії в сучасному театральному мистецтві як важливий механізм культурних трансформацій, з особливим акцентом на взаємозв’язку феноменів лімінальності, емерджентності та концепції «дивної петлі» Дугласа Гофстадтера. Розроблено інтегральну теоретичну модель, що синтезує ці три концептуальні підходи для пояснення складних трансформативних процесів у театральному перформансі. Лімінальність розглядається як пороговий простір руйнування усталених соціальних структур, емерджентність пояснює виникнення якісно нових властивостей із взаємодії елементів системи, а «дивна петля» розкриває рекурсивний механізм самоусвідомлення. Через аналіз вистав українського та міжнародного театрального простору простежується актуалізація цих понять у контексті постдраматичного театру. Детально аналізуються рекурсивні механізми театральної взаємодії: просторова рекурсія (глядач стає частиною простору дії), часова рекурсія (проникнення реального часу в сценічний), смислова рекурсія (взаємний вплив інтерпретацій акторів і глядачів), тілесна рекурсія (фізіологічні реакції як частина перформансу). На прикладі п’єси Наталії Ворожбит «Вій. Докудрама» демонструється механізм подвійного відображення травматичного досвіду через змішування документального матеріалу з міфологічними елементами. Авторський спектакль «Острів Буян» ілюструє створення «дивної петлі ідентичності» через синестетичну рекурсію та роботу із запахами. Аналізується діяльність фестивалів «Курбалесія» та «Я і Села Брук» як приклад мережевої емерджентності на інституційному рівні. Міжнародний проєкт «A Pie of Parallel Realities» розглядається як демонстрація універсальності лімінальних механізмів у міжкультурному діалозі. Окреслено перспективи інтеграції цифрових технологій для розширення можливостей лімінальних практик. Доведено, що синтез понять лімінальності, емерджентності та «дивної петлі» створює ефективний концептуальний апарат для аналізу складних процесів культурної та мистецької трансформації в умовах сучасності.

ОБРАЗИ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ В ЛІТЕРАТУРІ ТА МИСТЕЦТВІ: ВІД МІТІВ ДО РЕАЛЬНОЇ ЗАГРОЗИ

2025-11-11T14:51:40+02:00

Література та мистецтво стали благодатним підґрунтям для дослідження ідеї створення та еволюції штучного інтелекту, породивши безліч його прообразів. Перші згадки про існування штучно створених розумних істот знаходимо в мітах Давньої Греції, згодом – в єврейському фольклорі. З розвитком наук та інженерної справи ускладнюються механізми, які можуть бути створені людиною. Тому, крім міфологічних створінь, які існували лише у фантазії авторів, з’являються цілком реальні, можливо, трохи примітивні, механічні автомати, які надихали письменників та художників на створення нових образів. Саме такі механічні автомати були прототипами машин, що могли імітувати життя або людські дії, викликаючи захоплення, а така схожість механізмів із живими істотами іноді викликала страх. Це одразу знайшло відображення в мистецтві. З’являються романи, оповіді, кінофільми, серіали, в яких йдеться про штучно створених істот, яких уже часто називають роботами і які усвідомлюють себе, можуть удосконалювати себе, іноді мають почуття. Вони вже не готові безперечно виконувати накази та через супротив або через неприйняття суспільством йдуть на конфлікт із людьми. Усе частіше в мистецтві лунає думка про можливе протистояння роботів та людей. З появою штучного інтелекту ця загроза стає ще більш реальною для людства. Крім того, у багатьох людей виникає страх через можливість механізмів «замінити» людей, виконувати складну роботу. Поступово в суспільстві почали виникати дискусії щодо можливостей та небезпек машинного розуму. З одного боку, роботи виконують за людину складну важку роботу, працюють у таких умовах, де людина не зможе, а з іншого боку, вони збирають та аналізують багато інформації про людей, а тому можуть стати інструментом у руках зловмисників, негативно вплинути на психіку дитини та інше.

ЛЕКСИЧНІ ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ ХУДОЖНЬОГО ЗАДУМУ В АВТОРСЬКИХ ПІДПИСАХ І НАЗВАХ КАРТИН МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО

2025-11-11T15:08:58+02:00

У статті проаналізовано лексико-семантичні особливості назв картин та підписів до них, створених українською народною художницею Марією Примаченко. Творчість Примаченко постає як унікальне явище на перетині візуального й вербального мистецтва, де слово й образ функціонують у тісному взаємозв’язку. У процесі аналізу встановлено, що лексеми, використані в назвах і підписах, виконують не лише номінативну функцію, а також є важливим засобом смислового й емоційного розширення художнього простору. На рівні лексики в назвах картин чітко простежено переважання іменників, які структурно та семантично організовують авторський текст й утворюють кілька основних тематичних груп, кожна з яких виконує певну смислову й стилістичну функцію в композиції підпису. Визначено, що іменники, які домінують у текстах підписів та назвах картин, можна умовно поділити на кілька лексико-семантичних груп, які називають тварин, рослини, продукти сільськогосподарської діяльності, спорідненість і свояцтво, народні обряди. В окрему групу можна об’єднати іменники-власні назви (оніми), які також мають різноманітну семантику. Дослідження фокусує увагу на тому, як мовні засоби, зокрема іменникові лексеми на позначення назв тварин, слугують допоміжним засобом для вираження художнього задуму. У статті розглянуто роль різних тематичних груп іменників-назв тварин у формуванні образного й естетичного простору творів. Також подано класифікацію іменників, які називають різних тварин, наведено приклади використання цих лексем у назвах і підписах до картин Марії Примаченко. Визначено, що важливою ознакою іменників-назв тварин і фантастичних звірів, які використовує Марія Примаченко в підписах до картин, є те, що вони майже завжди антропоморфізовані, тобто властивості й ознаки людини перенесено на тварин, а їх зображення доповнено вербальним образом, що втілює характер, емоцію, дію. Визначено, що, використовуючи для вербалізації зображеного іменники цієї семантичної групи, деякі з яких характеризуються певними діалектними особливостями, художниця моделює власну картину світу, де тварини постають активними учасниками уявного простору, часто близькими за своїми ознаками й характером до людей.

КРЕАТИВНІСТЬ ТА СТРАТЕГІЧНЕ ПЛАНУВАННЯ СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ПРОЄКТІВ ТУРИСТИЧНОЇ ГАЛУЗІ УКРАЇНИ: МІЖКУЛЬТУРНА КОМУНІКАЦІЯ ТА МІЖНАРОДНІ ІНВЕСТИЦІЇ

2025-11-11T15:12:44+02:00

У статті досліджується важливість креативності та стратегічного планування в реалізації соціокультурних проєктів в українському туристичному секторі в умовах воєнного конфлікту, економічних викликів і глобалізації. Туризм розглядається як багатогранна система, що об’єднує культурну дипломатію, інновації, креативну економіку та підтримку місцевих громад. Аналізується вплив повномасштабної війни Росії проти України на туристичну інфраструктуру, спостерігається суттєве скорочення міжнародних поїздок і трансформація функцій туризму – від традиційно розважального до гуманітарного, меморіального та соціального. На прикладах проєктів “Ukraїner” і «Тустань» продемонстровано успішне поєднання місцевих ініціатив з культурними традиціями та міжнародним співробітництвом, що сприяє залученню інвестицій і підтримки європейських фондів. Особливу увагу приділено ролі програм Creative Europe та UNESCO, які підтримують відновлення культурної спадщини й розвиток креативних індустрій в Україні, а також сприяють підтримці громадян України в різних країнах Європи. Розглядаються також сучасні тенденції, як-от волонтерський туризм, туризм солідарності та меморіальний туризм, які допомагають створювати позитивні міжнародні наративи й посилювати соціальну згуртованість у складних умовах. Наголошено на важливості міжкультурної комунікації як дієвому й ефективному інструменті підвищення якості стратегічного планування та розвитку партнерства в межах локальних і більш глобальних соціокультурних ініціатив. Актуальність теми визначається необхідністю адаптації туристичного сектору України до викликів воєнного часу та впровадженням новаторських підходів у стратегічне планування та реалізацію соціокультурних проєктів. Результати демонструють, що інтегрований підхід, в якому поєднуються креативність, партнерство й міжнародна підтримка, є ключовим для сталого розвитку галузі та збереження культурної ідентичності країни. Висновки можуть слугувати основою для створення ефективної політики, спрямованої на відновлення туристичної сфери та посилення міжнародної конкурентоспроможності України.

ПРОБЛЕМИ КУЛЬТУРНОГО СТАТУСУ І РОЛІ ЕКРАНА У ВІЗУАЛІЗАЦІЇ ЦИФРОВОГО КОНТЕНТУ

2025-11-11T15:20:16+02:00

У статті окреслений культурологічний вимір «екранологічних» розвідок стосовно цифрового візуального контенту: культурологічною є проблематика, яка формується на перетині досліджень технічного аспекту екранів (як пристроїв) та їхніх функцій (як учасників процесів цифровізації візуального контенту/візуалізації цифрової інформації) у культурному середовищі. Виявлено культурологічну парадоксальність статусу екрана, відмінну від відомого парадоксу мобільності/статичності та матеріальності/нематеріальності: екран там, де він є інформаційною поверхнею, є невід’ємною – завершальною – частиною цифрової візуалізації як культурної репрезентації. Водночас еволюція екрана й поява технологій VR призвели до того, що екран втратив універсальність статусу носія-транслятора цифрового візуального контенту та медіатора, – і тому не може вважатися невід’ємною частиною культурної репрезентації цифрового візуального. Показано, як культурна роль екрана розкривається в його складній функції і сутнісному призначенні бути не лише «вікном/брамою» у світ цифрових зображень, а й границею – такою собі «прикордонною заставою» або, залежно від конкретного контексту, внутрішньою межею, демаркаційною лінією, якою розділені реальне (об’єктивно присутнє в зовнішньому світі) і віртуальне (за походженням суб’єктивне, рукотворне, фантасмагоричне й симулякрове). Відсутність екрана із чіткими межами у VR призводить до заміщення образу фізичної реальності симулякровою віртуальністю, функція якої подібна до ілюзорно-компенсаторної. Але, хай там що, екран є структурованим інформаційним простором і підтримує домінування візуального (аудіовізуального), тоді як позбавлена екранних меж VR об’єктивно зменшує силу домінування візуального шляхом додавання симуляторів інших почуттів до імерсивності досвіду зорового сприйняття.

ДО ПИТАННЯ ПРО МІСТО-ОБРАЗ У ФІЛОСОФІЇ СІМОНИ ВЕЙЛЬ

2025-11-11T15:23:30+02:00

Французька філософська традиція має давню «літературну» традицію, у контексті якої можна пригадати творчість Вольтера, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, А. Камю, Г. Марселя, Ж.-П. Сартра та багатьох інших авторів, які користувалися літературною формою для того, щоб донести свої ідеї широкому колу читачів. Літературна форма дає автору більшу свободу дій у межах заданого сюжету на противагу строгому формальному науковому підходу, спрямованому на дослідження, а не на створення. Питання про творчість і творення для Сімони Вейль – на одному з основних місць, оскільки стосуються її теологічного світосприйняття, де Бог є творцем, а його творіння – божественним. Варто позначити, що місто-образ тісно пов’язується Сімоною Вейль з архітектурою буття. Такий підхід є сутнісно важливим у межах осмислення міста як культурного феномену й навіть як божественного творіння. Рамки співвідношення «місто-буття» та «місто-текст» розкривають перед нами глибокий культурологічний потенціал філософії Сімони Вейль у контексті реагування культури на зовнішні і внутрішні виклики. Автор статті здійснює аналіз драматургічного твору 1940–1943 років «Врятована Венеція», у якому концентруються основні теми, прописані С. Вейль у філософських «Зошитах» 1933–1943 років. Як помітно із хронології, ці тексти створювались паралельно і є нерозривно пов’язаними один з одним. Автор зазначає, що «Зошити» створювалися Сімоною Вейль не у формі єдиного, чітко структурованого тексту, а радше як набір філософських рефлексій на різноманітні теми, множинність яких монтується в цілісний текст лише тоді, коли набуває літературної форми. У роботі зазначено як важливу ще одну рису філософії Сімони Вейль – співвіднесеність практичного і теоретичного досвідів. Біографію С. Вейль можна розглянути крізь призму творчості, а творчість – крізь призму біографії; така нерозривність вказує на цілісність авторського шляху. Літературно-філософська парадигма, у межах якої діє філософ, має своє стратегічне спрямування: повернути реальності реальність, відкинувши грубу матеріальність. Така «безтілесність» філософії Сімони Вейль спрямована на глибокий перегляд людського буття в рамках теологічної оптики, з одного боку, з іншого – ставить питання про культуру взаємодії з навколишнім середовищем, яке виявляється крихким за найближчого розгляду. Статтю присвячено аналізу твору «Врятована Венеція» у контексті філософської спадщини Сімони Вейль. Автор дослідження ставить питання про її цілісність у рамках літературного твору та місто-образ як утілення філософських ідей.

ТРАНСГРЕСІЯ ТІЛА В УМОВАХ ВІЙНИ: КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ КОНТЕКСТ

2025-11-11T15:26:43+02:00

Тіло є фундаментальною реальністю людського існування. Воно формує основу нашої динамічної присутності у світі, що невіддільне від досвіду трансгресивних станів, порушення кордонів, норм, табу й заборон, творення іншого (нового) простору культури, мистецтва, саморозвитку. У контексті війни тілесні практики «на межі» трансформуються, пропонуючи нову антропологію тіла, нові форми тілесної взаємодії. Стаття присвячена аналізу феномену трансгресії тіла в умовах війни, що трансформує традиційні уявлення про тілесність, ідентичність та людську природу. Тілесність активно змінюється під впливом екстремальних обставин, виявляючи різні форми взаємодії, зокрема, біологічного й технологічного чинників, сутнісно перетворюючи прийняті та звичні уявлення і реальність про тілесний вимір світу. Війна розглядається як ситуація екзистенційної трансгресії тіла – у площинах фізичній, психологічній, соціальній і культурній. Досліджується як тіло, що порушує межі норм, стає суб’єктом і ресурсом культурного перетворення, нової ідентифікації. Війна руйнує уявлення про тіло як контрольований і стабільний суб’єкт, уводить його в «хаосмос» екзистенційної кризи. Поранене тіло стає культурним артефактом – символом утрати, стійкості, колективної пам’яті. Воно трансформується від біологічного до технологічного та психосоматичного, формує нові ідентичності: від солдата до постраждалого, від цивільного до героя. Тілесні практики мистецтва та терапії витворюють форми опору, реабілітації, культурної самосвідомості. У контексті війни трансгресія тіла стає критично важливою культурною динамікою. Воно перетворюється на інструмент ідентичності й пам’яті, ключ до розуміння сучасної культури тілесності, насильства, травми та відродження. Війна формує нові культурні моделі через пережитий досвід трансгресії, що сприяє формуванню колективної пам’яті, солідарності, транстілесності.

МЕДІЙНИЙ, СЕМІОТИЧНИЙ ТА ВІЗУАЛЬНИЙ ПОВОРОТИ ЯК ЗАСАДИ АНАЛІЗУ МОУШН-ДИЗАЙНУ

2025-11-11T15:29:21+02:00

Комунікативність і відкритість моушн-проєктів свідчать про те, що ця реальність потребує сучасного наукового дослідження. Медійний, семіотичний і візуальний повороти – це вже зазначена реальність філософської, культурологічної і мистецтвознавчої рефлексії, яка так чи інакше впливає на визначення констант і провідних формотворчих засад моушн-дизайну. Мета статті – визначити феномен моушн-дизайну як синтетичну реальність медіа. Методологія дослідження презентована системним і компаративними підходами, що допомагає здійснити аналіз системної цілісності motin. Проаналізовані креативні можливості в дизайн-рефлексії медіа, семіотичного та візуального поворотів. Наукова новизна статті. Моушн-дизайн визначає предметний і зображувальний світ поняттєвих конструкцій візуальної культури, їх презентацію як чуттєву еквівокацію. Двоосмисленість, предметно-поняттєва й чуттєва, дає можливість говорити про те, що формується радикальний спосіб формотворення в царині virtus, який у феноменології визначається як можливість досягти сенсу речей без глибоких розмислів і всього того, що було пов’язано із класичною філософією. Адже в історії культури, мистецтва семіотичний рух надзвичайно гостро був визначений у дизайні й архітектурі, де проблема іншого, реалізація на іншого й діалог «Я» і «Ти» радикалізувався і усвідомлював загальну думку, спільне почуття того, що можна зазначити як сутність речей. Висновки. Теоретико-методологічні засади дослідження – це складний перетин осмислення моушн-дизайну як системи метакомунікативної, метахудожньої і метаконструктивної реальності. Власне, тут реалізується системотворчість як функціональна реальність донесення інформації, яка задовольняє всіх і не потребує жодних додаткових конфігурацій. Виникає віртуальна реальність, яку пов’язують з digitus, з дигітальними трансформаціями, орієнтованими на естетичну сугестію.

КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА ТА ЇЇ АТРАКТИВНІСТЬ ЯК РЕСУРС РОЗВИТКУ СУЧАСНИХ ТУРИСТИЧНО-РЕКРЕАЦІЙНИХ ДЕСТИНАЦІЙ (НА ПРИКЛАДІ КИЇВЩИНИ)

2025-11-11T15:31:47+02:00

У центрі дослідження – культурна спадщина України (матеріальна і нематеріальна), яка в сучасних непростих соціокультурних умовах є не лише інструментом збереження національної ідентичності, а й стратегічним ресурсом розвитку туристично-рекреаційних дестинацій, здатним активізувати локальний розвиток, формувати позитивний імідж регіонів і забезпечити конкурентоспроможність на туристичному ринку. Київщина в цьому контексті виступає показовим прикладом: у сфері культурної спадщини регіон має значний потенціал, атрактивний ресурс якого заснований на давній історії, сакральній архітектурі, фольклорно-етнографічній спадщині, козацькому минулому та музейному комплексі; та має не лише охоронну, а й економічну та креативну цінність. Атрактивність (привабливість) культурної спадщини як ресурсу розвитку туристично-рекреаційних дестинацій розглядається через кілька ключових параметрів: унікальність об’єкта (автентичність, історична цінність); емоційний і естетичний вплив на відвідувача; символічне значення та «вписаність» у культурну пам’ять; доступність і сервісну інфраструктуру; можливість для глибокого культурного досвіду (інтерактивність, участь у ритуалах, святах, майстер-класах). Акцент робиться на локальних громадах, сучасних технологіях (аудіогіди, цифрова картографія, мобільні застосунки) та якісному культурному продукті – це є ключовим аспектом сталого використання спадщини Київщини. Наголошується, що культурна спадщина Київщини – це не лише архів історії, а жива тканина сучасної ідентичності, що потребує нових способів актуалізації, естетизації та включення у простір туристично- рекреаційної взаємодії. Її атрактивний ресурс полягає у здатності викликати глибокі емоційні переживання, формувати унікальний досвід і відкривати регіон через призму культурного багатства, що створює перспективи для Київщини стати взірцем інтегрованого культурного туризму на національному та міжнародному рівнях.

ЗВЕРНЕННЯ ДО РЕЛІГІЙНОЇ ОБРАЗНОСТІ У ПРОЦЕСАХ ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ РОЛІ ХОРЕОГРАФІЇ В СУЧАСНІЙ КУЛЬТУРІ

2025-11-11T15:35:52+02:00

Стаття присвячена аналізу звернення до релігійної образності та духовних пошуків у ранньому модерному танці як чинників формування нової соціальної ролі хореографії в сучасній культурі. Дослідження ґрунтується на розгляді творчості Айседори Дункан, Рут Сен-Дені та Марти Грем як хореографічного руху, що поєднав тілесність, естетику та сакральне. Через переосмислення сакральних тем і залучення тілесних технік, що мали релігійний або філософський підтекст, танцівниці вплинули на становлення тілесних практик у культурі ХХ–ХХІ століть. У фокусі статті також сучасні підходи до осмислення їхньої спадщини (зокрема, підхід Кімерер Ламот), що висвітлюють соціальні, культурні та перформативні трансформації тілесності. Авторка окреслює, як ці танцівниці, відкидаючи академічні форми, сформували нове розуміння танцю – як засобу особистісного, духовного та соціального вираження. Особливу увагу приділено способам, якими модерністська хореографія сприяла зміщенню уявлення про танець, – від видовищного мистецтва до інклюзивної, тілесно-усвідомленої і терапевтичної діяльності. Проблематика статті полягає у з’ясуванні механізмів, завдяки яким перформативні танцювальні практики долають межі сценічності, перетворюючись на форму побутового тілесного висловлення, а також у виявленні зв’язку між релігійними мотивами, тілесними пошуками та соціальною хореографією. Мета – представити філософські та тілесні концепції модерного танцю в контексті сучасного осмислення перформативних і тілесних практик як інструментів моральної, психо-соціальної та культурної трансформації. У результаті простежено, як образність і тілесна естетика, закладені в модерній хореографії, продовжують існувати у формах тілесної терапії, рухових медитацій і повсякденного перформансу, зберігаючи духовний вимір у нових соціокультурних контекстах.

ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ ЯК ЧИННИК ПОЕТИКИ КУЛЬТУРИ

2025-11-11T15:38:40+02:00

Метою роботи є конкретизація зв’язку сучасних інформаційних технологій з поетикою культури, з урахуванням існуючих теоретичних моделей такого зв’язку, множинності видів і потрактувань самої поетики, структурної складності культурного цілого, а також специфічної та міцно пов’язаної із цифровою культурою ІТ-галузі. Методологія ґрунтується на комплексному культурологічному підході, який включає: загальнонауковий інструментарій системного мислення, аналітико-синтетичного та порівняльно-аналітичного методів, а також герменевтичні процедури в межах поетики культури та культурологічну рефлексію, зокрема, власного досвіду програмування. Наукова новизна полягає в порівнянні поглядів Марка Коекелберга та Вілема Флюссера стосовно моделей зв’язку технологія – поетика, а також у розгляді різних рівнів впливу чинника інформаційних технологій на поетику культури й уведення концептів «поетика ІТ» та «поетика коду». Висновки: 1. Модель Коекелберга (технé-поетика) та модель Флюссера (поетика апаратів/алгоритмів) доповнюють одна одну, відповідаючи різним культурним контекстам, а саме: перша застосовна до ситуацій творчого розроблення (створення, апробації, вдосконалення/модернізації) інформаційних технологій і за умов нерутинного їх використання людиною як культурним суб’єктом, друга – до ситуацій, в яких людина в інформаційній дійсності втрачає свою суб’єктність. 2. Чинник інформаційних технологій впливає на поетику культури на трьох теоретично виокремлених рівнях: (а) на загальнокультурному/системному (вплив на культуру як ціле), де інформаційні технології відіграють роль засобу й структуроутворюючого складника поетики культури сучасності (цифрової культури); (b) на «галузевому» рівні, у поетичній квінтесенції – творчо-мистецькому (на рівні цифрового мистецтва), в якому технології функціонально й за культурним смислом збігаються з поетикою, дорівнюють їй (як за моделлю технé-поетики Коекелберга, так і за моделлю поетики апаратів/ алгоритмів Флюссера); (c) на ІТ-рівні – поетики інформаційних технологій, яка базується на поетиці коду й відбиває риси обох розглянутих моделей технологія – поетика. Отже, в основу поетики цифрової культури доцільно покласти поетику коду, а за провідний культурологічний вимір інформаційних технологій визнати їхній поетичний вимір.

СЦЕНІЧНЕ ЖИТТЯ БАЛЕТІВ АНІКО РЕХВІАШВІЛІ В НАЦІОНАЛЬНІЙ ОПЕРІ УКРАЇНИ

2025-11-11T15:42:03+02:00

У статті досліджено сценічне життя балетів Аніко Рехвіашвілі – однієї із провідних постатей українського балетного театру кінця ХХ – початку ХХІ століття. Стаття спирається на історико-хронологічний, інтерпретативний і культурологічний методи, що дозволяють комплексно осмислити сценічний доробок Аніко Рехвіашвілі. Дослідження спрямоване на виявлення нових підходів до вивчення балетної спадщини як динамічного культурного феномену в умовах воєнних і соціальних викликів. Творчість балетмейстерки розглядається як складник трансформаційного процесу в українській хореографії, що охоплює період Незалежності, зміни репертуарної політики, реформу академічного театру й активізацію процесу переосмислення значення української культури внаслідок повномасштабного вторгнення Росії в Україну. У статті проаналізовано постановки Аніко Рехвіашвілі на сцені Національної опери України, простежено їхню хронологію, художню специфіку та долю в репертуарі театру. Особливу увагу приділено виставам «Віденський вальс», «Даніела», «Дама з камеліями», «Снігова королева», «Юлій Цезар», «Дафніс і Хлоя», «Ночі в садах Іспанії» та “El sombrero de tres picos”. У тексті статті окреслено провідні естетичні принципи балетмейстерки: синтез академічної школи та сучасної пластики, уважна робота з музичною драматургією, гнучкість режисерських рішень і стилістична витонченість. Водночас висвітлено, як зміна соціокультурного ландшафту, зокрема публічного ставлення до російської культури, зумовила редагування окремих вистав, оновлення музичного супроводу та перегляд сценічних редакцій.

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В КУЛЬТУРНІЙ ДИПЛОМАТІЇ

2025-11-11T15:46:31+02:00

Метою роботи є аналіз механізмів інтеграції міжнародних стандартів захисту прав людини у сфері культурної дипломатії, зокрема шляхом розкриття її інституційних, правових і культурних аспектів у міжнародному та національному контекстах. У дослідженні використано комплекс методів, які забезпечили міждисциплінарний підхід до вивчення культурної дипломатії як правозахисного інструменту в контексті міжнародного права та гуманітарної політики: загальнонаукові методи аналізу та синтезу – для системного вивчення понять культурної дипломатії, м’якої сили, гуманітарної політики та міжнародних прав людини; індукції та дедукції – для переходу від конкретних кейсів культурної дипломатії окремих країн до узагальнення закономірностей її правозахисної функції. Наукова новизна дослідження полягає в концептуалізації культурної дипломатії не лише як інструменту зовнішньополітичної стратегії чи м’якої сили, а як форми гуманітарної правозахисної діяльності, що функціонує в рамках міжнародного права та глобального публічного простору; уперше здійснено порівняльний аналіз практик Канади, Швеції, Японії та Франції як країн, що реалізують культурну дипломатію на засадах міжнародних правозахисних стандартів. У результаті проведеного дослідження було досягнуто поставлені цілі та виконано основні завдання, що дозволяє сформулювати такі висновки: 1. Проаналізовано еволюцію поняття культурної дипломатії як складника гуманітарної та зовнішньої політики. 2. Узагальнено наукові визначення терміна «культурна дипломатія», що охоплюють інструментальні, комунікативні та символічні моделі. На основі існуючих підходів сформульовано авторське визначення культурної дипломатії. 3. Досліджено нормативно-правові основи культурної дипломатії. 4. Проаналізовано функціональні механізми реалізації прав людини через культурну дипломатію. 5. Здійснено порівняльний аналіз практик Канади, Швеції, Японії та Франції. 6. Виявлено основні виклики для ефективної культурної дипломатії.

РУХОВІ АРХЕТИПІЧНІ УЯВЛЕННЯ В НАРОДНОМУ ТАНЦЮВАЛЬНОМУ МИСТЕЦТВІ: СЕМІОТИКА ТІЛЕСНОЇ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ

2025-11-11T15:55:51+02:00

У статті обґрунтовано теоретико-методологічні засади дослідження рухових архетипічних уявлень у народному танцювальному мистецтві як складника культурної пам’яті й етнокультурної ідентичності. Народний танець розглядається як синкретична форма невербальної комунікації, в якій пластичні структури – жести, пози, рухи – виступають носіями архетипічних образів, сформованих у колективному несвідомому. Методологічну основу дослідження становить міждисциплінарна інтеграція підходів культурної антропології, хореології, семіотики, кінесики та положень юнґіанського психоаналізу. Уперше у вітчизняній етнохореології запропоновано системний підхід до аналізу рухових архетипів, розмежовано поняття архетипу й архетипічного уявлення, що дозволяє актуалізувати прикладний інструментарій у сфері культурологічного дослідження. Доповнено розуміння феномену танцю як тілесного тексту в етнокультурному контексті. Доведено, що образність народного танцю проявляється через знакову тілесність, у якій жести, пози й рухи закріплюють міфопоетичні уявлення, історичну пам’ять та досвід міжкультурної взаємодії. Танець виконує функцію трансляції архетипів, репрезентує універсальні смисли, пов’язані з уявленнями про людину, природу, світ, стихії, духів, культурних героїв. Запропоновані теоретико-методологічні засади відкривають нові аналітичні можливості для осмислення народного хореографічного мистецтва як форми репрезентації колективної пам’яті. Це дозволяє виявити приховану символіку танцювального жесту – знакової одиниці етнокультурної комунікації, сприяє глибшому аналізу зразків української хореографічної спадщини. У цьому контексті особливої актуальності набуває вивчення регіональної специфіки української народної хореографії крізь призму глибинних семіотичних структур. Значущою також постає проблема взаємодії питомих і напливових елементів танцювального фольклору, що скеровує на осмислення процесів формування локальної ідентичності та розкриття первісних пластів архетипної образності традиційної танцювальної культури.

КУЛЬТУРОТВОРЧИЙ РЕЗІЛЬЄНС ЯК НОВА КУЛЬТУРОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА

2025-11-11T15:58:47+02:00

У статті обґрунтовано концепт культуротворчого резільєнсу (cultural-creating resiliense) як нової культурологічної парадигми, що формується у відповідь на виклики сучасної доби – війну, кризи, гібридні загрози, деструкцію культурних традицій. Водночас ця парадигма відображає способи відновлення та смислотворення в умовах цивілізаційних трансформацій, інтерпретує здатність культури до оновлення та її креативний ресурс як ключові механізми збереження та розвитку. Показано, що в умовах нестабільності традиційні моделі осмислення культури втрачають пояснювальний потенціал, натомість зростає потреба в дослідницьких підходах, орієнтованих на її гнучкість і суб’єктність. Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарному поєднанні культурологічного, системного, герменевтичного підходів, а також застосуванні порівняльного та лінгвістичного (зокрема, фонетико-орфографічного) аналізу. З огляду на існування різних культурно-мовних версій терміна – англомовної, франкомовної та інших – обґрунтовано вибір транскрипції «резільєнс» як засобу підвищення фонетичної відповідності й семантичної прозорості. Вказано на доцільність наближення такої української транскрипції до міжнародних фонетичних стандартів як свідомої культурно-смислової стратегії, спрямованої на деколонізацію наукового дискурсу та формування україноцентричної термінологічної парадигми. У трактуванні концепту культуротворчого резільєнсу акцент робиться не на «стійкості» як статичному стані, з яким це поняття часто ототожнюють, а на динамічному процесі гнучкої адаптації, трансформації та відновлення у відповідь на кризові події, травматичний досвід чи радикальні зміни в соціокультурному середовищі. У дослідженні чітко розмежовано поняття «резільєнс» і «резістентність», які в культурному контексті стосуються різних моделей реагування на виклики. Уточнено, що резістентність апелює до збереження і захисту ідентичності через жорсткий опір зовнішнім впливам, тоді як резільєнс – до відновлення через трансформацію, до створення нових культурних форм на основі пережитого досвіду. Обидва механізми важливі для культурного виживання, проте саме резільєнс відкриває простір для творчості, діалогу та розвитку, отже, стає центральним поняттям авторської концепції культуротворчих змін у сучасному культурному та мистецько-освітньому середовищі. Культуротворчий резільєнс осмислюється як багатовимірне явище, що інтегрує соціокультурний екзистенційний, креативний, ідентифікаційний і педагогічний виміри. Особливу увагу приділено авторській інтерпретації поняття творчої резільєнтності як здатності до відновлення та формування через творчість у контексті сучасного мистецько-освітнього простору, який розглядається як підсистема культури та являє собою динамічне культурне середовище. Підкреслено роль мистецтва та мистецької освіти як інструментів сенсотворення і моделювання дії в умовах кризи. Запропонована концептуалізація культуротворчого резільєнсу розширює аналітичний інструментарій культурології, відкриває нові перспективи осмислення процесів адаптації, творчого оновлення і трансформації культури в умовах криз і турбулентності. Сформульований у статті концепт є авторською розробкою, яка закладає підґрунтя для подальшого розгортання в дисертаційному дослідженні, присвяченому трансформації мистецько-освітнього простору сучасної України.

МЕДІААНАЛІТИКА В КОНТЕКСТІ МІЖДИСЦИПЛІНАРНОГО ОСМИСЛЕННЯ: ІНТЕГРАЦІЯ ПРАВОВИХ, СУСПІЛЬСТВОЗНАВЧИХ ТА АНГЛОМОВНИХ КОМПЕТЕНЦІЙ

2025-11-11T16:01:48+02:00

У статті досліджується медіааналітика як когнітивна модель міждисциплінарного мислення, що інтегрує медійну, правову, історичну, лінгвістичну та суспільствознавчу складові сучасної гуманітарної освіти. Показано, що медіааналітика виходить за межі суто технічних або комунікаційних практик і виступає як інструмент пізнання соціальних процесів, розвитку критичного мислення та формування компетентностей нового часу. Особлива увага приділяється ролі правової культури у формуванні відповідального та етично свідомого медіафахівця, історичному контексту як джерелу аналітичного осмислення інформації, а також значенню англомовної компетентності, яка забезпечує доступ до міжнародного медіадискурсу та сприяє розвитку міжкультурної комунікації. Досліджено методологічні підходи медіааналітики, зокрема поєднання контент-аналізу, дискурс-аналізу та соціально-комунікативних методів, що забезпечує комплексне розуміння сучасних інформаційних процесів і тенденцій у медіапросторі. Доведено, що медіааналітика може функціонувати як інтегративна платформа для поєднання знань із права, історії, мовознавства та суспільних наук, створюючи умови для формування аналітичної, мовної та етичної компетентності майбутніх журналістів, комунікаторів та дослідників у добу цифрових трансформацій. У статті підкреслюється значення міждисциплінарного підходу, який дозволяє не лише кількісно оцінювати інформаційні потоки, а й глибоко інтерпретувати культурні та соціальні наративи, що циркулюють у публічному просторі, сприяючи розвитку сучасної інформаційної культури та критичного осмислення медіапрактик.

ДІЯЛЬНІСТЬ РЕВОЛЮЦІЙНИХ КОМІТЕТІВ ПРИ УКРАЇНСЬКІЙ ГАЛИЦЬКІЙ АРМІЇ (ГРУДЕНЬ 1919 – БЕРЕЗЕНЬ 1920 РР.)

2025-11-11T09:55:59+02:00

У статті здійснено реконструкцію діяльності революційних комітетів при Української Галицької армії (УГА) в період співіснування з Червоною армією. У процесі написання статті було використано принципи об’єктивності та історизму, методи аналізу, синтезу, історичної реконструкції, просопографічний та порівняльно-історичний методи наукового дослідження. У роботі було відтворено, піддано реконструкції та проаналізовано діяльність революційних комітетів у складі УГА. Доведено, що в період Української національної революції та визвольних змагань (1914–1923 рр.) представники УГА вели боротьбу за соборну незалежну Українську державу. Союз, котрий було укладено з Добровольчою армією Півдня Росії в Зятківцях, не мав політичного характеру та не відображав справжніх національних поривань галичан. Це була вимушена акція, вчинена вождем Начальної команди української галицької армії М. Тарнавським під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників. Проаналізовано, що таємна Колегія старшин УГА сформувала українську політичну опозицію старшині, котра симпатизувала А. Денікіну та була лояльною до Добровольчої армії Півдня Росії. Проте не було остаточно вибудувано структуру організації в УГА та не сформовано політичний провід. Контакт з Є. Петрушевичем установити не вийшло, та возз’єднання з Дієвою армією УНР по факту не відбулось, однак це не було провиною спілки. Вона намагалась за складних умов тотального наступу більшовиків та епідемії тифу зберегти загальнонаціональний проукраїнський характер УГА. Ревком УГА, створений на її базі, зумів заопікуватись хворими військовими, котрі потрапили під окупацію більшовиків. Це допомогло врятувати їхні життя, зберегти інформацію про національні змагання та продовжити боротьбу за українську державу вже в іншому руслі. Її колишні члени вели боротьбу за незалежність України в міжвоєнний період у лавах УВО, ОУН, захищали українців на політичних процесах у судах (С. Шухевич). А переговори та спроба укладення союзу УГА з Дієвою армією УНР указує на безпідставність тверджень того, що переведення М. Тарнавським галицьких військових сил до Добровольчої армії Півдня Росії стало денонсуванням Акту Злуки. Прослідковано, що задля ведення переговорів з Червоною армією на базі Політичного відділу УГА було сформовано Начальний ревком української галицької армії. Ревком ЧУГА також сформував свою систему контррозвідки серед більшовиків. Доведено, що ревком ЧУГА продовжував підтримувати контакти з повстанськими загонами та представниками Дієвої армії УНР. Таким чином, незважаючи на політичну кон’юнктуру, котру формували лідери Національних змагань, тяглість до створення єдиної соборної Української держави зберігалась серед галичан та наддніпрянців завжди. Діяльність Колегії старшин є частиною боротьби за спільну державу в період Української національної революції 1914–1923 рр.

ПЕРЕНЕСЕННЯ КИЇВСЬКОЇ ДУХОВНОЇ СЕМІНАРІЇ НА НОВЕ МІСЦЕ (1899–1901 РР.)

2025-11-11T10:01:53+02:00

Метою статті є аналіз процесу перенесення Київської духовної семінарії на нове місце наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., визначення причин, труднощів, що виникали в ході його реалізації, та наслідків. Основою підготовки наукової розвідки стали документи фонду 712 «Київська духовна семінарія» Центрального державного історичного архіву України в м. Києві та матеріали «Київських єпархіальних відомостей» за період 1876 – 1901 років. З’ясовано, що причинами перенесення Київської духовної семінарії на нове місце стали нестача навчальних та житлових приміщень, збільшення кількості учнів і постійна тіснява. Ідея про будівництво нових приміщень для семінарії в її керівництва з’явилась ще у 70-х рр. ХІХ ст. Але її реалізації перешкоджали або нестача коштів, або відсутність належної земельної ділянки. Визначено, що аж до кінця 90-х рр. ХІХ ст. питання залишалося відкритим, активні роботи розпочались лише з 1898 р. Головна ініціатива в переміщенні навчального закладу на нове місце належала київському митрополиту Іоаннікію, а земельна ділянка на горі «Кудрявець», де планувалось будівництво, була його митрополичою власністю. З’ясовано, що приміщення семінарії будував купець першої гільдії м. Києва підрядчик Л. Кучер. За умовами контракту, він зобов’язувався побудувати головний триповерховий корпус, двоповерхову лікарню, лазню, конюшні, льох і все це обгородити. Будівельні роботи тривали два повних роки з весни 1899 до осені 1901 рр. Важливе місце відводилося створенню вентиляції, опалення, водопроводу, каналізації та освітлення. Головний корпус семінарії був триповерховим, а на середньому виступі – чотириповерховим, і це була одна з найбільших споруд тогочасного Києва. Вартість будівництва становила близько 600 тис. руб., що значно перевищило попередньо запланований кошторис. Нова будівля була розрахована на 550 семінаристів, що й відповідало фактичній кількості учнів закладу. З Подолу на Кудрявець семінарія офіційно перемістилася 1 жовтня 1901 р., але продовжувалось облаштування її меблями, висаджувався навколо новий сад, добудовувалися господарські споруди.

ЕТИКА НАГОРОД У МІЖНАРОДНІЙ ПОЛІТИЦІ: ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ МОРАЛЬНИХ ДИЛЕМ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ЗОВНІШНЮ ПОЛІТИКУ ДЕРЖАВ

2025-11-11T10:33:58+02:00

Дослідження представляє комплексний аналіз етичних аспектів функціонування нагородних систем у сфері міжнародної політики, розглянуто еволюцію моральних дилем, пов’язаних із присудженням державних і міжнародних нагород, та їхній вплив на формування зовнішньополітичних стратегій. Дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході, що інтегрує методи політичної філософії, етики міжнародних відносин і порівняльного політологічного аналізу для виявлення суперечностей між декларованими цінностями нагородних систем та їх практичним використанням як інструментів дипломатичного впливу. Робота охоплює історичний період з кінця XIX століття дотепер, проаналізовано трансформацію етичних стандартів присудження нагород у контексті зміни глобального політичного ландшафту й еволюції міжнародного права. Методологічну основу дослідження становить критичний аналіз аналітичних матеріалів, дипломатичної документації та публічних виступів політичних лідерів, доповнений якісним контент-аналізом медіадискурсу, що формується довкола спірних випадків присудження міжнародних нагород. Особлива увага приділяється вивченню інституційних механізмів ухвалення рішень у нагородних комітетах, аналізу критеріїв відбору кандидатів і виявлення латентних політичних мотивів, що впливають на нагородження. У дослідженні застосований компаративний підхід для зіставлення етичних стандартів різних нагородних систем, зокрема й Нобелівської премії миру, державних нагород провідних держав і регіональних нагородних ініціатив, з метою виявлення універсальних і партикулярних аспектів моральної проблематики. Результати дослідження демонструють існування фундаментальної суперечності між заявленими гуманістичними цілями міжнародних нагород та їх фактичним використанням як інструментів політичного впливу та дипломатичного тиску. Виявлено систематичні патерни політизації нагородних процесів, що виявляються в селективному застосуванні етичних критеріїв залежно від геополітичних інтересів та ідеологічних переваг нагородних інституцій. Аналіз показує, що моральні дилеми нагородних систем особливо загострюються в періоди міжнародної напруженості, коли етичні міркування вступають у конфлікт із прагматичними цілями зовнішньої політики держав-засновників чи міжнародних організацій. Дослідження також виявляє феномен «етичного парадоксу», за якого нагороди, призначені для просування універсальних моральних цінностей, стають джерелом додаткових етичних суперечностей і міжнародних суперечок.

ЦИФРОВІ ТАЙМЛАЙНИ ЯК ІНСТРУМЕНТ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ ІСТОРИЧНИХ НАРАТИВІВ: АНАЛІЗ ПРОЄКТУ «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ» НА ПЛАТФОРМІ TIME.GRAPHICS

2025-11-11T10:38:06+02:00

Стаття присвячена дослідженню можливостей цифрової історії, зокрема інтерактивних таймлайнів (хронологій), у репрезентації історичного матеріалу. Основна увага приділяється проєкту «Історія України», створеному на платформі Time.Graphics, який охоплює розвиток України від найдавніших часів до сучасності. У статті розглядаються ключові аспекти цифрової історії, як-от збирання, структурування, візуалізація та публікація історичних даних. Особливий акцент зроблено на перевагах цифрових таймлайнів: візуалізації хронології, інтерактивності, інтеграції мультимедіа, порівнянні подій і виявленні причинно-наслідкових зв’язків. Проєкт «Історія України» демонструє, як цифрові інструменти сприяють популяризації історії, боротьбі з дезінформацією, дослідницькій діяльності й освіті. Науковий внесок полягає в систематизації можливостей цифрових хронологій для структурування, візуалізації та популяризації історичних даних, а також у визначенні їхнього потенціалу для освіти, досліджень і формування національної свідомості. Аналізується структура проєкту, що охоплює розвиток України від найдавніших часів до сьогодення, із застосуванням мультимедійних елементів і тегів для фільтрації контенту. Дослідження демонструє, як цифрові таймлайни сприяють протидії дезінформації, інтеграції в освітніх процесах і збереженню культурної спадщини. Визначено виклики, як-от відсутність стандартів і обмеження платформ, запропоновано перспективи розвитку, зокрема, створення українського аналогу Time.Graphics і комплексного історичного порталу. Результати підкреслюють значення цифрових технологій для модернізації історичної науки та патріотичного виховання в умовах сучасних викликів.

КУЛЬТУРНА ЕВОЛЮЦІЯ ВОЛИНІ МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ

2025-11-11T10:46:00+02:00

Період 20–30-х років ХХ століття для українського населення Волині був позначений гострими суперечностями, трагічними подіями, деформаціями економічного, соціального та національного характеру. А тому національно-визвольні настрої протягом цього часу не припинялися і, залежно від умов, набирали все більшої гостроти. Особливо вони проявилися в середовищі національної інтелігенції, найбільш опозиційно налаштованої проти асиміляторського режиму. Саме в цей складний і багато в чому суперечливий період в історії української інтелігенції Волинь стає українським культурним «П’ємонтом». У період між двома світовими війнами завдяки зусиллям українців із Наддніпрянщини, які взяли на себе місію рушія національно-визвольного руху, творця національної ідеології, політичних партій, громадських об’єднань, збирачів і захисників національної культури, волинянам вдалося зберегти власну самоідентифікацію, національну приналежність та набути чималих культурних здобутків. Запропонована стаття присвячена аналізу культурно-освітнього середовища Волині в 1918–1939 роках, а також з’ясуванню успіхів і проблем, що постали впродовж досліджуваного періоду перед громадськими та мистецькими організаціями й особами. Дане дослідження сприятиме вивченню культурного процесу на Волині. Метою дослідження є аналіз культурного розвитку волинського краю та ролі української інтелігенції в цьому процесі. Методологічну основу становить порівняльно-історичний підхід, що передбачає сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дозволяють виявити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, визначити їхню генетичну спорідненість (зв’язок за походженням), загальне й специфічне в їхньому розвитку. В основу дослідження покладено з’ясування історичної тяглости поняття «культурно-освітня діяльність», що дозволить сформувати сучасну ґрунтовну й об’єктивну концепцію новітньої історії Волині, сприятиме глибшому розумінню тих досить суперечливих процесів, що відбувалися на теренах Волинського воєводства в 1918–1939 роках.

НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ ІЗ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ЕНТОМОЛОГІЇ ТА ФІТОПАТОЛОГІЇ НА ГАЛУЗЕВИХ ДОСЛІДНИХ СТАНЦІЯХ УКРАЇНИ (ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТТЯ – 1920-ТІ РОКИ)

2025-11-11T11:06:22+02:00

У статті схарактеризовано ентомологічні та фітопатологічні дослідження, здійснені на початку ХХ століття – 1920-х років на Полтавській і Харківській сільськогосподарських дослідних станціях, а також Одеській станції виноградарства та виноробства. Встановлено, що під керівництвом відомих українських учених-ентомологів, мікологів, фітопатологів М. Курдюмова, О. Знаменського, А. Потебні, Т. Страхова, І. Ємельянова, В. Аверіна, І. Сербінова не лише обґрунтовано основи сільськогосподарської ентомології та фітопатології, а й розроблені агротехнічний, хімічний і біологічний методи боротьби зі шкідниками сільськогосподарських культур. До 1917 року (і далі, у 1920-х роках) співробітниками дослідних станцій накопичено велику кількість інформації про видовий склад і біологію шкідливих комах і паразитних грибів, що надалі окреслило спеціалізацію наукових досліджень різних регіонів: у Полтавському та Харківському вивчалися переважно хвороби та шкідники зернових культур, для боротьби з якими застосовувався агротехнічний метод; на півдні України – шкідники та хвороби плодових культур, винограду, а також пшениці. Уважаємо, що саме на обласних станціях як комплексних дослідних установах, розміщених у головних природних зонах, уперше були створені сприятливі умови для формування дослідної сільськогосподарської фітопатології, яка мала більші можливості порівняно з односторонньою рецептурною фітопатологією, базованою суто на вивченні збудників інфекційних захворювань. Закладений А. Потебнею ще на початку функціонування фітопатологічного відділу Харківської дослідної станції принцип вивчення взаємодії між збудником хвороби й рослиною в різних природних і створених умовах сприяв прогресу науково-дослідної думки у фітопатології, що надалі вплинуло на підвищення врожайності сільськогосподарських культур і вдосконалення прийомів землеробства.

АРТТЕРАПЕВТИЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СИНЕРГІЇ РЕЛІГІЇ ТА МИСТЕЦТВА В УМОВАХ ВІЙНИ: МЕТОДОЛОГІЧНІ ОРІЄНТИРИ МІЖДИСЦИПЛІНАРНОГО ПІДХОДУ

2025-11-11T08:49:45+02:00

У статті досліджується терапевтичний потенціал синергії релігійних символів та наративів і мистецьких смислів із фокусом на її значення в контексті війни в Україні. Осмислено міждисциплінарний підхід, що поєднує філософію, релігієзнавство, богослов’я та культурологію для рефлексії над складними процесами травми та відновлення. Особливу увагу приділено трьом типам арттерапії: 1) архетипній терапії на основі ідей К. Юнґа, що розкриває роль колективного несвідомого; 2) екзистенційній терапії, яка акцентує на вагомості смисложиттєвого пошуку попри абсурд війни; та 3) естетично-катарсичній терапії, яка сприяє емоційному очищенню через співпереживання й внутрішнє перетворення. У праці також розглядається вплив таких практик на формування культури пам’яті, соціальну відповідальність й підтримку психоемоційного здоров’я в кризових ситуаціях. Дослідниця підкреслює важливість розроблення практичних методик імплементації терапевтичного потенціалу релігійно-мистецької синергії у сферах капеланства, арттерапії та гуманітарної допомоги.

ТЕРМІНОЛОГІЯ БУДДІЙСЬКОЇ МЕДИТАЦІЇ В КОНТЕКСТІ ПАЛІЙСЬКОГО КАНОНУ

2025-11-11T09:02:08+02:00

У роботі досліджено феноменологічно орієнтовану термінологію буддійської медитації в контексті палійського канону та його сучасних інтерпретацій. Буддійська медитація – це складний набір практик тренування свідомості, націлений на поступову зміну світосприйняття того, хто практикує, з метою виключення таких якостей переживання, як страждання та невдоволеність із його суб’єктивного досвіду. Основним способом передачі навичок та інструкцій з медитації залишається мова, що створює низку викликів з позиції герменевтики та феноменології, зокрема зважаючи на питому відокремленість слова від реальності, оскільки за допомогою мови ми можемо лише приблизно вказати на той чи інший досвід, аніж як відтворити його. Основою мови для опису медитації є попередньо визначений глосарій термінів. Наразі існує як оригінальна термінологія з палійського канону, так і численні її переклади та осучаснені інтерпретації. Щоправда, обидва мають недоліки – терміни з Трипітаки були створені в іншому культурно-історичному контексті, що ускладнює їх застосування, тоді як сучасні термінології нерідко створюються без урахування специфіки медитативного процесу та труднощів, що виникають під час словесного опису інструкцій в силу вищезгаданої обмеженості мови, що, ймовірно, має вплив на ефективність передання медитативних навичок та якість практики. Тому в статті поставлено за мету окреслити феноменологічно орієнтовану термінологію буддійської медитації для точнішого опису практик тренування розуму. Здійснено аналіз основних викликів, з якими стикається мова в описі медитативних практик, і сформульовано ключові вимоги до її окреслення – прагматичність, відповідність ученням, точність, контекстуальна гнучкість, логічна послідовність. Також було подано огляд палійського канону шляхом підрахунку частоти використання ключових термінів, дослідження сутт, що найпоширеніше застосовуються для надання інструкцій та сучасної академічної літератури, яка, поєднавши стародавні священні тексти та останні наукові досягнення, сформувала власну термінологію буддійської медитації. На основі проаналізованих джерел запропоновано низку термінів, описано їх функціональні визначення, вказані палійські відповідники, а також висвітлені їх взаємозв’язки. У висновку підсумовано результати й запропоновано напрями подальших досліджень і можливості практичного застосування.

ОСОБЛИВИЙ РЕЖИМ НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ ВІДПОВІДНО ДО ЗАКОНОДАВСТВА ТА У БІБЛІЙНИХ ПОСЛАННЯХ

2025-11-11T09:10:18+02:00

У науковій статті здійснено всебічний аналіз правового режиму набуття права власності на земельну ділянку в Україні, доповнено його глибоким порівнянням із принципами, закладеними в біблійних посланнях. У дослідженні стверджується, що земля, незалежно від історичного та культурного контексту, завжди сприймалася як унікальне й цінне надбання, яке виходить за межі суто комерційного об’єкта. Згідно з Конституцією України, земля є основним національним багатством і об’єктом права власності українського народу, що зумовлює її специфічний правовий статус та суворе регулювання. Законодавство передбачає різноманітні шляхи набуття права власності, зокрема: приватизацію (з можливістю безоплатної передачі в установлених нормах), викуп (часто з реалізацією переважного права власників нерухомості або орендарів сільськогосподарських земель), цивільно-правові угоди та набувальну давність. Проте, незалежно від обраного способу, право власності на землю виникає суто з моменту державної реєстрації та обмежується її цільовим призначенням, що підкреслює важливість публічного контролю та відповідальності власника. Паралельно, біблійні послання розкривають землю не як об’єкт купівлі-продажу, а як Божий дар та спадщину, де людина виступає лише управителем. Такі принципи, як заборона остаточного продажу землі (через інститут Ювілейного року) та право родича на викуп, мали на меті запобігти надмірній концентрації багатства, зберегти родову спадщину та забезпечити соціальну справедливість. Концепція «Суботнього року» для землі демонструє глибоке екологічне розуміння необхідності її відпочинку для збереження родючості, що є прообразом ідей сталого розвитку. Система оподаткування, представлена десятиною, також мала не лише фіскальне, а й виразне соціальне спрямування, забезпечувала підтримку Левитів і нужденних. Спільними рисами між українським законодавством і біблійними настановами є визнання землі як особливого надбання, що вимагає обмеження абсолютного права власності для суспільних інтересів, підтримка соціальної справедливості (шляхом безоплатної передачі, переважних прав, податкових надходжень для соціальних програм) і наголос на відповідальному, дбайливому використанні земельних ресурсів для збереження їх для прийдешніх поколінь. Отже, дослідження демонструє, що, незважаючи на зміну епох і правових систем, базові цінності щодо землі як основи життя та суспільного добробуту залишаються незмінними, формують складний, але цілісний підхід до її регулювання.

ВЧЕННЯ АНДЖЕЯ ВИШОВАТОГО ПРО RELIGIO RATIONALIS

2025-11-11T09:21:01+02:00

У статті пропонується аналіз учення про «раціональну релігію» відомого польського мислителя, радикального реформатора (унітарія) Анджея Вишоватого. Це вчення розкривається на основі виявлення ідейного потенціалу його трактату «Про релігію, узгоджену з розумом <…>». Подаються свідчення про трактат, про поширення і сприйняття його ідей у середовищі європейських інтелектуалів. У процесі аналізу тексту трактату А. Вишоватого показана роль ratio як нормативного арбітра й інструменту з питань релігії. Приділяється увага розв’язанню польським мислителем питання співвідношення розуму й одкровення у справі пізнавання «божественних речей». Також зазначено сприйняття А. Вишоватим розуму як функціонального медіатора, який полягає в основі його концепції religio rationalis. Розкриваються основні постулати цієї концепції, які підкріплюються вибірковими та логічно оформленими аксіомами. Демонстрація таких аксіом дозволяє говорити про дотримання А. Вишоватим унітаріанської моделі релігії. Аналіз його концепції religio rationalis супроводжується полемікою з тими дослідниками, які наполягали на сприйнятті її як свідчення радикального раціоналізму, релігійного раціоналізму, християнського деїзму, різновиду концепції природної релігії. Зазначено поміркований характер раціоналізму А. Вишоватого в розв’язанні ним питань релігії.

ПРАВОСЛАВНІ МЕДІА І ВІЙНА В УКРАЇНІ: КОНКУРУЮЧІ РЕЛІГІЙНІ НАРАТИВИ МИРУ ТА СПРАВЕДЛИВОСТІ

2025-11-11T09:24:06+02:00

Російсько-українська війна стала не лише воєнно-політичним, а й ціннісним викликом для українського суспільства та релігійних інституцій. У цьому контексті особливого значення набуває репрезентація війни у православних медіа, яка формує суспільне сприйняття подій, визначає межі морального дискурсу та відображає глибинні богословські орієнтири. У статті проаналізовано два основні наративи, представлені в офіційних комунікаціях Української православної церкви (Московського патріархату) та Православної церкви України. Для Української православної церкви (Московського патріархату) характерною є риторика миру та примирення, що ґрунтується на ідеалах всепрощення і «наднаціональної єдності» віруючих, однак ця позиція часто супроводжується замовчуванням питання справедливості та відповідальності агресора. Натомість Православна церква України вибудувала ціннісний дискурс, у центрі якого – концепт справедливої оборони, поєднання патріотизму з євангельською любов’ю до ближнього й акцент на правді як умові справжнього миру. У статті простежено, як ці дві аксіологічні парадигми формують суспільний резонанс, впливають на довіру до церков і корелюють із ширшими європейськими гуманістичними принципами. Теоретичною рамкою виступає поєднання підходів філософії релігії та політичної теології; використано матеріали офіційних заяв, публікацій церковних медіа та журналістських джерел. Дослідження демонструє, що православні медіа в Україні стали простором боротьби двох альтернативних моделей богословської легітимації війни: пацифістської, яка наголошує на мирі за будь-яку ціну, та патріотично-богословської, що трактує оборону як морально виправдану й освячену правдою. Український випадок засвідчує, що війна стає каталізатором оновлення православної соціальної думки, а також чинником, який окреслює перспективи європейської інтеграції України через утвердження принципів гідності, свободи й справедливості.

ІСЛАМСЬКА СІМ’Я ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ І ДУХОВНИЙ ІНСТИТУТ

2025-11-11T09:28:49+02:00

У статті розкривається значення інституту сім’ї в ісламській традиції як базового елементу соціального, морального та духовного устрою мусульманського суспільства. Ісламська родина розглядається не лише як приватна форма міжособистісного співіснування, а як сакральна структура, що регулюється нормами шаріату й виконує ключову функцію у збереженні релігійної та культурної ідентичності мусульманської умми. У дослідженні акцентовано увагу на обов’язках подружжя у шлюбі: відповідальності чоловіка за матеріальне забезпечення родини, її духовне наставництво, підтримку й захист; а також ролі жінки у сфері ведення домашнього господарства, виховання дітей, підтримання побутової гармонії та моральної чистоти. Аналізується важливість взаємної поваги, любові, лагідності, стриманості, делікатності у вирішенні сімейних конфліктів, а також дотримання рівноваги між духовним і матеріальним вимірами подружнього життя. Особлива увага приділена батьківським обов’язкам у контексті виховання дітей відповідно до ісламських цінностей, рівному ставленню до синів і дочок, а також обов’язку батьків забезпечити дітям як духовне, так і професійне зростання. Наголошується, що саме в родинному середовищі закладаються основи релігійного самовизначення особистості, моральної стійкості, соціальної відповідальності та поваги до норм шаріату. Сім’я в ісламі розглядається як фактор збереження духовного здоров’я суспільства, запобігання моральній деградації та формування стабільної, згуртованої умми. Залишаючи глибокий слід у формуванні особистості, родина в Ісламі стає основою для побудови гармонійного суспільства, здатного досягати стабільності та процвітання. Водночас сучасні виклики, як-от глобалізація та швидкі соціокультурні зміни, ставлять перед традиційними моделями подружжя нові завдання та випробування. Актуальність теми зумовлена необхідністю переосмислення традиційних моделей ісламського подружжя у відповідь на виклики сучасної глобалізації, секуляризації та трансформації соціокультурних засад родинного устрою.

ФІЛОСОФСЬКА ГЕРМЕНЕВТИКА ХУРУФІЗМУ: МІСТИЧНИЙ ЛІТЕРИЗМ В ІСЛАМСЬКІЙ ДУМЦІ

2025-11-11T11:18:17+02:00

У статті досліджено філософську герменевтику хуруфізму, містичного та езотеричного руху в ісламській інтелектуальній традиції, що виник у XIV столітті на основі вчення Фазлуллаха Астарабаді. Основоположна ідея хуруфізму ґрунтується на метафізичному розумінні мови: літери, зокрема арабського та перського алфавітів, мають онтологічний статус і наділені божественним сенсом. У хуруфітському вченні людське обличчя, тіло і священні тексти розглядаються як відображення прихованого буквено-символічного порядку, який репрезентує структуру Всесвіту. Завдяки витонченому синтезу нумерології (система абджад), фонетичного аналізу та символічних відповідностей хуруфізм формує унікальну інтерпретаційну систему, що виходить за межі традиційної екзегези. У цьому підході Коран тлумачиться не лише як текстове одкровення, а й як лінгвістичний космос, в якому кожна літера містить безмежну кількість езотеричних шарів значення. У статті розглянуто, як хуруфізм вибудовує своєрідну символічну антропологію, пов’язуючи літери з частинами людського тіла, особливо з обличчям, перетворюючи людину на мікрокосмічний текст. Така втілена герменевтика переосмислює взаємозв’язок між знаком і смислом, пропонуючи радикальну альтернативу як раціоналістичному богослов’ю, так і правовому скриптуралізму (ідея непомильності й достатності тексту). Кидаючи виклик дихотомії між зовнішнім (ẓāhir) і внутрішнім (bāṭin), хуруфітська думка вносить унікальний, але здебільшого недооцінений внесок в ісламську епістемологію, космологію та семіотику. У підсумку доводиться, що хуруфізм слід розглядати не лише як містичну курйозність, а як глибоке філософсько-герменевтичне вчення, яке інтегрує онтологію, мову й одкровення в цілісне бачення священного смислу. Також дослідження вводить концепцію «онтологічної герменевтики літери» – моделі, в якій арабські літери (ḥurūf) розглядаються як метафізичні структури, що опосередковують божественне, космологічне та антропологічне знання. Ця модель переосмислює думку хуруфітів як філософію мови та буття, що ґрунтується на коранічній символіці та сформована езотеричними прочитаннями (taʾwīl), що діють на біблійному, тілесному та космічному рівнях. Крім того, у дослідженні запропоновано термін «антропокосмічна герменевтика» для опису погляду хуруфітів на людське тіло, зокрема обличчя, як текстовий об’єкт, що відображає як Коран, так і божественний порядок. Ця структура забезпечує інноваційний погляд на ісламську містичну епістемологію та переосмислює хуруфізм як цінний внесок у ширшу ісламську інтелектуальну традицію.

ІННОВАЦІЙНІ ПІДХОДИ В РОБОТІ З ДІТЬМИ-ВПО В УМОВАХ МЕРЕЖЕВОГО СУСПІЛЬСТВА: РОЗВИТОК СТІЙКОСТІ, ТВОРЧОСТІ ТА ЦИФРОВОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

2025-11-11T11:24:14+02:00

У статті обґрунтовано інноваційні підходи до підтримки дітей з числа внутрішньо переміщених осіб (ВПО) в оптиці мережевого суспільства, де освітня взаємодія дедалі більше набуває реляційного та конективного характеру. Теоретичною рамкою виступає поєднання феноменології дитячого досвіду, етики турботи та комунікативної раціональності, що дозволяє мислити «безпечний простір» як міжсуб’єктивне поле співприсутності, а резильєнтність – як багаторівневу властивість освітньої мережі, котра розгортається у взаємодії дитини, класу, школи та ширших спільнот практики. Емпіричним ядром є кейс онлайн-тренінгу УДУ імені М. Драгоманова (11.06.2025 р.), у межах якого 90 педагогів із різних регіонів відпрацювали арттерапевтичні, ігрові, SEL-модулі та інтерактивні цифрові інструменти. Показано, що вправи «Безпечний простір», «Дерево ресурсів» і рольові симуляції виконують герменевтичну та практично-онтологічну функції: допомагають спільно тлумачити травматичний досвід, відновлювати агентність і формувати мережеві «мости» підтримки. Інтерактивне навчання через платформи (LMS, відеосесії, асинхронні завдання) підсилює участь і креативність дітей-ВПО, водночас потребуючи чітких етичних протоколів даних і уваги до цифрової нерівності. На рівні політики обґрунтовано перехід від «одноразових заходів» до екосистеми сталого впровадження: мікрокреденшали для педагогів, регулярні сесії післядії, менторські мікромережі між школами, відкриті репозиторії практик та прозорі метрики благополуччя й залученості (не санкційні, а рефлексивні). Запропонована модель демонструє, що розвиток стійкості та творчості дітей-ВПО є не лише психолого-педагогічним завданням, а й питанням справедливої інституційної архітектури, здатної підтримувати конективну резильєнтність у кризових умовах і забезпечувати гідну участь кожної дитини в навчанні та спільнотворенні.

НОРМАЛІЗАЦІЯ КУЛЬТУРНОЇ ТРАВМИ: МЕЖІ ВИБІРКОВОЇ ІНКЛЮЗИВНОСТІ ДЛЯ ОСВІТИ І СУСПІЛЬСТВА В СИТУАЦІЇ ВІЙНИ

2025-11-11T11:27:18+02:00

Війна загострила давні та приховані культурні травми українців і унаочнила неприпустимість нормалізації злочинів російської імперії. Ця ситуація зобов’язує науковців на прикладі розкритої і розвиненої проблеми проаналізувати загальний феномен нормалізації культурної травми. Філософський підхід, застосований у цьому дослідженні, надає можливість порівняти результати досліджень різних наук і узагальнити та концептуалізувати їх. У статті здійснено принципове розрізнення позитивної і негативної нормалізації травми завдяки зверненню до намірів, засобів і виконавців такої нормалізації. Проаналізовано русифікацію як несумнівний приклад негативної нормалізації культурної травми в Україні та українізацію як приклад її позитивної нормалізації. Схарактеризовано позитивний потенціал релігійно-метафізичного, психотерапевтичного, екзистенційно-феноменологічного, соматичного, художньо-естетичного підходів до нормалізації культурної травми. Проаналізовано вибіркову інклюзивність як причину і результат негативної нормалізації культурної травми. Зазначено, що вибіркова інклюзивність є особливо неприйнятною в умовах війни, коли практично кожен громадянин України знаходиться в стані більш чи менш проявленого посттравматичного стресового розладу. Відповідно, висунуто гіпотезу, що багато прийомів лікування цього розладу можуть бути використані й у подоланні культурної травми. Освіту визначено як сферу, в якій пріоритетно має відбуватися як базова підготовка до фасилітації в подоланні посттравматичного стресового розладу, так і запобігання культурної травми та подолання її негативних впливів. Усунення проявів вибіркової інклюзивності в українському суспільстві має сприяти недопущенню негативної нормалізації культурної травми.

ФІЛОСОФСЬКІ ВИМІРИ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ І СВІДОМОСТІ

2025-11-11T11:30:48+02:00

У статті розкрито філософські виміри штучного інтелекту та свідомості, які стають особливо актуальними в умовах технологічного прогресу. Встановлено, що, попри значний розвиток штучного інтелекту, його здатність відтворювати повну складність людського мислення залишається обмеженою. З’ясовано, що складність людської когнітивної діяльності є результатом здатності адаптуватися до різноманітних умов і контекстів, чого не можна досягти в рамках машинного середовища. Наголошено на необхідності філософського аналізу нових викликів, пов’язаних з інтеграцією штучного інтелекту в соціальні структури, як-от вплив на ринок праці та соціальні взаємодії. Підкреслено, що технології штучного інтелекту змінюють повсякденні взаємодії, відкриваючи нові можливості для етичних роздумів щодо соціальних і політичних процесів. Констатовано, що філософський підхід вимагає дослідження глибоких екзистенціальних наслідків впливу штучного інтелекту на людське буття. Розкрито етичні питання, що постають у процесі використання штучного інтелекту, зокрема в контексті його застосування у військових і спеціальних технологіях, а також у сферах приватності та безпеки даних. Підкреслено, що філософські концепції дедалі більше інтегруються в розроблення технологій штучного інтелекту, а це відкриває нові можливості для синтезу етичних та технічних аспектів у рамках інтелектуальних систем. Констатовано, що подальший розвиток штучного інтелекту вимагає постійного переосмислення традиційних філософських концептів, як-от свідомість, автономія і моральна відповідальність. Зроблено висновок, що філософське осмислення розвитку штучного інтелекту є необхідним для забезпечення етичного використання технологій у сучасному суспільстві, що гарантує їх безпечне і справедливе застосування.

ВІЙНА ЯК СТРУКТУРНИЙ ЕЛЕМЕНТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ: ДОСВІД УКРАЇНИ ТА ЯПОНІЇ

2025-11-11T11:34:56+02:00

У статті аналізується війна як структурний елемент національної ідентичності на прикладі України та Японії. Основна мета дослідження – показати, що війна, попри відмінність соціокультурних і воєнних досвідів цих країн, однаково виявляється глибинним чинником формування національної самосвідомості. Методологічно робота поєднує порівняльно-теоретичний аналіз із використанням напівструктурованих експертних інтерв’ю (жовтень 2023 – лютий 2024), проведених із представниками релігійної та наукової сфер обох країн, які виступили евристичним джерелом для подальших інтерпретації. Теоретична рамка поєднує ідею «уявної спільноти» Б. Андерсона та уявлення про культурну пам’ять як чинник часової безперервності національної ідентичності (Я. Ассман) із дослідженнями ролі війни в націєтворенні (Дж. Гатчінсон, К.-С. Рійновеану, П. Фінні, Д. Блек). В українському контексті війна виступає активним і видимим конструктором колективного досвіду, який формує національну ідентичність. Це виявляється в офіційних і неофіційних меморіалах, повсякденних ритуалах вшанування, широкомасштабних волонтерських ініціативах тощо. У різних історичних обставинах війна охоплює нації по-різному. Зокрема, японський кейс демонструє протилежний механізм – режим структурної амнезії й вибіркового забуття після поразки Другої світової війни. Окупаційна політика, прийняття пацифістської Конституції та меморіалізація жертв атомних бомбардувань сформували наратив жертви й утвердили цінність миру. Забуття агресивної складової частини історії стало стратегією конструювання нової національної ідентичності, що підкреслює пацифізм і віктимність. Результати проведеного дослідження демонструють, що війна як структурний чинник національної ідентичності здатна діяти одночасно у двох режимах – активному та пасивному, але в будь-якому разі залишається присутньою «за лаштунками» унікального культурного коду кожної нації. Незалежно від того, чи йдеться про активну героїзацію пам’яті або ж про стратегічне забуття, війна закладає в колективну свідомість ті цінності, ритуали та уявлення про належність до спільноти, без яких неможлива довготривала єдність. Такий підхід дозволяє розглядати війну не лише як епізод історії, а як постійний динамічний чинник, що формує й трансформує національні ідентичності.

ГЛОБАЛЬНІ СТРАТЕГІЇ НЕОІМПЕРІАЛІЗМУ ТА ФІЛОСОФІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО СПРОТИВУ: УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ

2025-11-11T11:48:36+02:00

Статтю присвячено аналізу неоімперіалістичних тенденцій у розвитку сучасної глобальної світ-системи, де такі країни, як Китай та його союзники, створюють суттєву напругу і в ціннісній площині, й у вимірі формування воєнних проксі-конфліктів у боротьбі зі США за глобальний вплив на політичні та економічні процеси. Одним із таких проксі-конфліктів стала війна в Україні, яка розглядалася Китаєм як швидке повернення соціальної «справедливості» на пострадянському просторі. Однак цей розрахунок не виправдав себе і спровокував затяжну безпекову кризу в центрі європейського континенту, не створивши умов для реалізації імперіалістичних інтенцій самого Китаю щодо Тайваню. Автори статті визначають гібридний союз Китаю та РФ як своєрідну неоімперіалістичну діаду, котра провокує третю світову війну та загрожує соціокультурній ідентичності сучасних націй. Це у свою чергу спонукало звернення до неоколоніальних студій в їх зв’язку із сучасною політикою визнання та актуалізувало потребу збереження національних ідентичностей, зокрема крізь призму евристичного потенціалу філософії спротиву як цілісної дослідницької парадигми, яка дає можливість проаналізувати специфіку та різновиди спротиву в сучасному світі й визначити їхній соціально-конструктивний потенціал. У статті аргументується актуальність синтезу філософії спротиву та теорій націоналізму в умовах світу, в якому активно поширюються популістичні політичні теорії, що пропагують ефективне поєднання глобалізації, демократії та суверенітету, можливість чого спростована трилемою Д. Родріка. Відповідно, в умовах українського контексту, де громадянське суспільство робить акцент на боротьбу за суверенітет у воєнному протистоянні з сильнішим супротивником та обирає демократичні процедури на противагу авторитарним соціальним практикам, особливого значення набуває неоконсервативна політична теорія, втілення конструктивних можливостей якої не є можливим без стратегічного підходу до розвитку економічних потенціалів країни.

ФІЛОСОФІЯ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ Й ЕКЗИСТЕНЦІЙНОЇ ВІЙНИ

2025-11-11T11:52:31+02:00

У статті актуалізовано тенденцію до дегуманізації, раціоналізації та комерціалізації системи освіти в Україні, яка від 2015 року суттєво впливає на вектор розвитку вітчизняної філософії як авангарду гуманітарних дисциплін, що в умовах екзистенційної війни-геноциду за українську ідентичність і державний суверенітет створює загрозливі для національної безпеки трансформації, скеровуючи постколоніальний поступ філософського академічного дискурсу на конформістське епігонське підживлення застарілих ідеологій, боротьба яких за економічні ресурси сьогодні поставила глобалізований економікоцентричний світ перед фактом Третьої світової війни. Тим часом державотворення та національна безпека нашої країни потребують україноцентричного вектора, спрямованого на розбудову світоглядних підвалин нової цивілізаційної парадигми – особоцентричної, яка орієнтована на розвиток людської особи та виступає реальною альтернативою економікоцентризму як цивілізації смерті і війни. Для творення цієї нової світоглядної парадигми ми, українці, маємо всі підстави, ідеї, концепції, інструменти, акумульовані в національному менталітеті (органічному поєднанні буттєвості та духовності) щонайменше за тисячоліття формування українського християнства як життєвої філософії українства та живильного ґрунту його сильної ідентичності, яка від 2014 року не перестає вражати світ своєю волею до спротиву.

КУЛЬТУРА ДОВІРИ В ЕКЗИСТЕНЦІЙНИХ ПРАКТИКАХ СУЧАСНОЇ ЛЮДИНИ

2025-11-11T11:56:22+02:00

Статтю присвячено розкриттю природи культури довіри як ціннісного та екзистенційного явища. Зазначено, що формування культури довіри неможливо зрозуміти без аналізу природи недовіри. Досліджуючи співвідношення довіри й недовіри в бутті людини та суспільства, стверджується, що недовіра має раціональне підґрунтя і трактується як своєрідний безпековий механізм. Феномен недовіри варто розуміти діалектично – у негативному розумінні вона призводить до появи таких наслідків, як нездатність зробити необхідні кроки назустріч Іншому, породжує невпевненість у своїх силах тощо, а в позитивному контексті недовіра може породжувати обґрунтовані сумніви щодо людей та ситуацій, сприятиме артикуляції проблеми та її розв’язанню. Доведено, що культура довіри утворюється та розвивається як складова частина ґенези й життєдіяльності відповідної спільноти, ґрунтуючись на культурно-ментальних цінностях, історичних традиціях, соціальних практиках. Культура довіри передбачає позитивне суспільне ставлення до відповідного кола суб’єктів, соціально-політичної системи, наявних категорій та цінностей. Для формування культури довіри необхідний певний рівень індивідуального й суспільного капіталу, під яким маються на увазі соціальні, економічні та духовні показники життєдіяльності людини й соціуму. В екзистенційному контексті культура довіри передбачає індивідуальне переживання, сприйняття, переосмислення формату встановлення довірчих відносин. Разом із тим людина, встановлюючи довірчі відносини, зазвичай не може вийти за межі норм культури, традицій, ціннісних систем того середовища, в якому вона соціалізувалась. Культура довіри має як ціннісно-поведінковий, так і процесуально-інституційний характер, що підкреслює її складність, багатоаспектність і полівимірність. Довіра існує у взаємодії з іншими цінностями. Базовими ціннісними орієнтирами, які довіра конституює та утверджує, є: повага, свобода, рівність, справедливість, взаємна відповідальність.

ЦІННІСНИЙ ВИМІР АКАДЕМІЧНОЇ ДОБРОЧЕСНОСТІ В ЕПОХУ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ

2025-11-11T12:23:26+02:00

Досліджено трансформацію академічної доброчесності в умовах стрімкого впровадження штучного інтелекту (ШІ) у сферу освіти. Обґрунтовано, що академічна доброчесність є не лише сукупністю формальних правил, а ціннісним фундаментом університетської культури, який потребує переосмислення в цифрову епоху. Особливу увагу приділено викликам, які породжують генеративні мовні моделі, як-от ChatGPT: стиранню меж між авторським і згенерованим контентом, проблемі етичної відповідальності, феноменам «ШІ-плагіату» (AIgiarism) та «провини ШІ» (AI guilt). Аналізуються наукові підходи до інтеграції штучного інтелекту в навчальний процес з позицій ціннісного та педагогічного осмислення. Наголошено, що повна заборона штучного інтелекту є непродуктивною, натомість важливо запроваджувати моделі відповідального використання, що включають цифрову етику, критичне мислення, адаптивне оцінювання та формування особистої позиції. Розглянуто концепцію ethicsby-design, яка передбачає впровадження етичних норм ще на етапі розроблення технологій і політик використання штучного інтелекту. Залучено міжнародні документи, зокрема рекомендації ЮНЕСКО та мережі ENAI, а також проєкт закону про академічну доброчесність та рекомендації Міністерства освіти і науки України, що визначають межі етичного застосування штучного інтелекту в освіті. Матеріал ґрунтується на міждисциплінарному підході, поєднуючи філософський, етичний і педагогічний дискурси. Запропоновано переосмислити академічну доброчесність як етичну компетентність, що формується через рефлексивні освітні практики. Штучний інтелект має бути не джерелом загроз, а інструментом розвитку культури автономного навчання за умови чітких стандартів використання та виховання відповідальності. Водночас важливо проводити постійний діалог між усіма учасниками освітнього процесу щодо нових технологічних викликів, щоби забезпечити довіру, відкритість і збереження гуманістичних орієнтирів освіти.

ВПЛИВ ПОСТПРАВДИ НА ГРОМАДЯНСЬКУ СВІДОМІСТЬ У ПЕРІОД ГЛОБАЛЬНИХ КРИЗ

2025-11-11T12:27:59+02:00

В умовах стрімкого розвитку цифрових технологій і масових інформаційних впливів постправда набуває значення одного з найнебезпечніших викликів для демократичних суспільств. Глобальні кризи: війна, інфодемія, економічна нестабільність – актуалізують потребу у глибокому аналізі змін громадянської свідомості під тиском інформаційного середовища. Мета статті полягає у виявленні особливостей впливу феномену постправди на формування і трансформацію громадянської свідомості у кризові періоди, а також у визначенні способів протидії їй. Методологічну основу роботи становлять системний, компаративний і критико-аналітичний підходи, що дали змогу інтегрувати міждисциплінарні наукові розвідки та провести ґрунтовний аналіз інформаційних викривлень. У результаті дослідження розкрито зміст і еволюцію поняття «постправда» в академічному дискурсі, ідентифіковано основні механізми впливу постправди на громадянську свідомість у час соціально-політичної нестабільності, а також запропоновано ефективні напрями розвитку критичного мислення та медіаграмотності як стратегічних захисних аспектів. Висновки наукової праці засвідчують, що постправда, апелюючи до емоцій і спрощених наративів, підриває здатність громадян до раціонального аналізу, сприяє фрагментації суспільної думки, політичній поляризації та зниженню довіри до інституцій. Запропоновано модель формування інформаційної стійкості громадян, яка базується на поетапному впровадженні освітніх програм, посиленні цифрової грамотності, підтримці незалежних фактчекінгових платформ і активізації участі громадян у медіаініціативах. Отже, встановлено, що ефективна протидія постправді можлива лише за умови комплексного підходу, де освіта, культура критичного мислення і громадянська залученість є ключовими елементами. Подальші дослідження доцільно зосередити на розробленні типології медіаспоживачів, оцінюванні дієвості інформаційної політики держави та механізмах етичної регуляції комунікації в умовах цифрової гіперреальності.

АКСІОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ «ЛЯЛЬКОВОГО ТЕАТРУ» FASHION-МАНЕКЕНІВ У КІНЕМАТОГРАФІ

2025-11-11T12:37:31+02:00

Актуальність дослідження зумовлена постійною увагою філософії до питань, пов’язаних із природою людських цінностей, їхнім зв’язком з особистістю людини, соціокультурними чинниками та контекстами. Один із підходів до вивчення цієї проблематики базується на концепті-метафорі «ляльковий театр буття», який дозволяє актуалізувати осмислення ролі й місця людини в суспільстві, простежити зміни ціннісних орієнтирів. Приклади такого осмислення трапляються в кіномистецтві, де функції ляльок інколи виконують fashion-манекени. Драматургія таких кінофільмів часто звертається до базових людських цінностей, тому аналіз таких кінофільмів (або окремих епізодів) у дискурсі аксіологічної проблематики соціальної філософії є обґрунтованим і актуальним. Мета дослідження – виявлення і осмислення аксіологічного змісту функцій fashion-манекенів у драматургії сучасного кіно. Основними методами дослідження є методи аналізу та синтезу, порівняльний аналіз, а також художня критика. Дослідження виявило щонайменше три характерні ідеї таких сюжетів: манекен витупає як об’єкт реалізації творчого (художнього, дизайнерського) потенціалу головного героя; манекен перетворюється на активного рекламного промоутера, здатного умовити будь-кого на купівлю будь-чого; манекен, як штучна модель людини, може бути замінником живої людини в імітації соціальних стосунків. Кожен із цих сюжетів базується на поєднанні функцій манекенів як наочного приладдя для демонстрації одягу з функціями ляльок у ляльковому театрі. А смисловий зміст таких сюжетів формує комунікативно-ігрову систему людина – манекен – контекст як складник «лялькового театру буття». Такі сюжети не лише роблять драматургію кінофільмів більш складною, багатоплановою, а й сприяють роздумам про суперечливу сутність Людини, про її здатність включати в коло своїх інтересів одночасно прості матеріальні потреби й базові духовні цінності.

IT-ОСВІТА В УКРАЇНІ ЯК НОСІЙ ЦІННОСТЕЙ МЕРЕЖЕВОГО СУСПІЛЬСТВА

2025-11-11T12:40:24+02:00

Стаття пропонує філософсько-методологічне обґрунтування моделі «ІТ-освіта в Україні як носій цінностей мережевого суспільства», у якій ІТ-підготовка розглядається як простір відтворення відкритості, мережевої взаємодії, інноваційності, відповідальності та глобальної мобільності. Мета дослідження – описати й операціоналізувати механізми інтеграції цих цінностей у зміст освітніх програм і практики управління, узгоджені з рамкою цифрової трансформації освіти та науки. Методологія поєднує філософський аналіз ціннісних підвалин мережевого суспільства, аналіз освітньої політики, контент-аналіз джерел і елементів кейс-стаді державних цифрових сервісів (зокрема, ВШО, ЄДЕБО/АІКОМ, SELFIE, е-вступ, е-ліцензування). Розроблено цілісну модель, що містить: (1) мету – інтеграцію цінностей мережевого суспільства у зміст, форми й управління ІТ-освітою; (2) два напрями – змістовий (креативність, критичне мислення, командна робота, цифрова етика, інформаційна безпека) та діяльнісний (трансляційна, інноваційна, комунікативна, ціннісна функції); (3) принципи – партнерство, інноваційність, відповідальність, доброчесність, відкритість; (4) механізми реалізації – інтероперабельні платформи, реєстри та сервіси, що забезпечують прозорість процедур, даноцентричне управління та справедливий доступ. Новизна полягає у зв’язуванні компетентнісної архітектури курикулуму з інфраструктурою даних і державно-керованими е-процесами як носіями цінностей. Практичний ефект моделі – формування індикаторів результативності (цифрова зрілість закладу, частка відкритих ресурсів і мікрокреденшлів, інтероперабельність даних, дотримання доброчесності), а також дорожньої карти політик для Міністерства освіти і науки України, ЗВО, ринку праці та громадянського суспільства. Окреслено ризики цифрової нерівності, фрагментації стандартів і загроз безпеці даних, запропоновано шляхи їх мінімізації через підтримку слабших інституцій, уніфікацію стандартів і регулярні аудити впливу. Зроблено висновок, що ІТ-освіта є стрижнем цифрової трансформації, який укорінює цінності мережевого суспільства та посилює конкурентоспроможність України у глобальних мережах знань.

ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ ОСНОВНИХ КАТЕГОРІЙ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

2025-11-11T12:43:41+02:00

Стаття присвячена дослідженню філософських аспектів основних категорій економічної політики, що є важливими елементами економічної теорії та філософії економіки. Автор розглядає ключові поняття, як-от «гроші», «праця», «технологія», «сталий розвиток», «товар», через призму філософських поглядів, що дозволяє глибше зрозуміти їхній вплив на світогляд і ціннісні орієнтації людини та суспільства. Виділено значення грошей як символу життєвого успіху й інструменту свободи, а також розкрито концепт праці як екзистенційного акту взаємодії людини з навколишнім світом. Особлива увага приділяється концепту «технологія», який визначається не тільки як знаряддя праці, але і як форма втілення креативного потенціалу людини. Висвітлено важливість сталого розвитку, що поєднує економічні, соціальні й екологічні складники, для досягнення гармонійного прогресу суспільства. У статті також досліджуються товарні категорії, їхня роль у суспільстві споживання та взаємозв’язок з духовними та соціальними цінностями. Автор аргументує, що філософічне розуміння цих категорій є важливим для формулювання ефективної економічної політики, що відповідає вимогам сучасного інформаційного суспільства. У статті пропонуються нові перспективи на інтеграцію філософії з економічною наукою, підкреслено важливість міждисциплінарного підходу до аналізу економічних процесів.

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ГУМАНІСТИЧНОГО СВІТОГЛЯДУ ЗДОБУВАЧІВ ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА У ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ ЕТИКО-ЕСТЕТИЧНИХ ДИСЦИПЛІН

2025-11-11T12:46:20+02:00

У статті проаналізовано проблему формування гуманістичного світогляду здобувачів вищої освіти в умовах війни як стратегічного завдання сучасного освітнього простору. Підкреслено, що екзистенційна криза, спричинена війною, вимагає від системи вищої освіти звернення до фундаментальних гуманітарних практик – етики, естетики, філософії та мистецтва – як інструментів збереження духовної цілісності особистості, моральної орієнтації, емпатії та довіри до буття. У фокусі аналізу – концептуальні основи сучасного гуманізму в українській філософській думці, зокрема ідеї оновленого гуманістичного підходу, що формується на тлі війни як відповідь на загрозу дегуманізації. Окреслено роль системи вищої освіти як простору світоглядної стабілізації, а також розкрито значення кафедри етики та естетики Українського державного університету імені Михайла Драгоманова як інституції, що послідовно здійснює формування аксіологічної стійкості, здатності до морального вибору, критичного мислення та культури діалогу. Розглянуто змістові аспекти освітніх програм і технологій навчання кафедри, що ґрунтуються на принципах гуманізму й людиноцентризму. Акцентовано на важливості збереження гуманітарного ядра у структурі вищої освіти, зокрема дисциплін етичного й естетичного спрямування, як передумови повноцінного функціонування гуманізму, загальнолюдських цінностей і суспільної солідарності в умовах війни й у процесі післявоєнного відновлення. Підкреслено, що гуманістичний світогляд у сучасному університеті є не лише академічною, а й цивілізаційною потребою.

КОМЕМОРАЦІЯ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ ЯК ЧИННИК ГУМАНІТАРНОЇ КОНСОЛІДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

2025-11-11T12:49:57+02:00

Дослідження присвячене аналізу моделі комеморації російсько-української війни як складного, багатовекторного процесу, що консолідує українське суспільство. За допомогою ідей і методів постнекласичної раціональності, зокрема уявлення про онтико-онтологічну сутність людини, показується, що структура комеморативної практики відображає складність самої людини як її суб’єкта. Доводиться, що модель комеморації передбачає дві сторони взаємодії, матеріальну, об’єктивовану в культурних формах, та, визначену внутрішнім світом людини, духовну. Як дві сутнісні іпостасі, що постійно взаємодіють одна з одною, у будь-якій ситуації вони відображають складний, але єдиний у собі процес увічнення пам’яті про події війни та її героїв. З’єднанням теперішнього з минулим, індивідуального із загальним вони консолідують суспільство в усіх його площинах: на рівні окремої людини, сім’ї, суспільства, нації та всього людства. Звертається увага на те, що жива пам’ять про минуле актуалізує насамперед всі рівні людини, усі її внутрішні сили (розумові, емоційні, вольові, творчі, інтуїтивні) та приводить до стану внутрішньої увідповідненості як цілісності. Спираючись на емоційну прив’язаність, моральну відповідальність, визнання спільних цінностей, комеморація утворює «соціальний клей», що проникає в усі сфери життя суспільства та на колективному рівні робить його цілісним. Показується, що комеморація російсько-української війни, яка ґрунтується на особливостях національної ідентичності, вносить у неї зміни та її розвиває, консолідуючи націю у складних для неї обставинах. Водночас комеморація забезпечує взаємодію нації з духовним полем усього людства в його теперішньому, минулому та навіть найближчому майбутньому. Робиться висновок про те, що комеморація розвиває та водночас гармонізує кожну зі сторін людини й суспільства, стає їхніми спільними скріпами, зовнішніми і внутрішніми водночас, та перетворює їх на цілісність, у якій присутнім є весь світ, його енергія та сила.

ЛЕГІТИМАЦІЯ ЧЕРЕЗ ОСВІТУ: ФІЛОСОФІЯ ФОРМУВАННЯ МОТИВАЦІЙНОЇ СФЕРИ МАЙБУТНІХ ГРОМАДЯН

2025-11-11T12:53:16+02:00

У статті розглянуто, як освіта формує тісний взаємозв’язок між мотивацією та легітимацією в поведінці людей. На прикладі демократичної легітимації продемонстровано, що демократичний досвід освіти прищеплює учням і студентам демократичні цінності, які мотивують їх як до навчання, так і до їхньої відповідальної поведінки як громадян у майбутньому. Демократичні практики в освіті розглянуто як джерело мотивації до демократичної поведінки – на противагу авторитарним і тоталітарним практикам. Здійснено розгляд основних характеристик мотивації в освіті – на основі огляду відповідних зарубіжних наукових досліджень. Підведено філософську основу під розрізнення типологій мотивації поведінки в освіті й типологій теорій мотивації: здійснено наголос на пріоритетності практичних настанов над абстрактними теоріями мотивації у виборі способів мотивації студентів до навчання. Виявлено взаємозалежність мотивації педагогів до викладання і їхніх учнів до навчання. Турбота про інших учасників освітнього процесу визначена як такий мотиваційний чинник, який не лише не може бути замінений штучним інтелектом, але й допомагає краще подолати виклики впровадження штучного інтелекту в освіту, які можуть знижувати у студентів мотивацію до навчання, а в педагогів – мотивацію до викладання. Легітимація вищої освіти як серед учасників освітнього процесу, так і в суспільстві загалом має базуватися на здатності сучасної освіти успішно адаптуватися до впровадження штучного інтелекту в освіту. Сучасна освіта для цього має посилити в собі інженерний і технічний складники, однак ключові завдання вищої освіти, зумовлені адаптацією до виклику, який штучний інтелект кидає сучасному суспільству, пов’язані все ж з гуманітарним складником освіти.

АРІСТОТЕЛІВСЬКИЙ «ПРАКСИС» І УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ ДІЇ В УМОВАХ ВІЙНИ

2025-11-11T14:11:18+02:00

У статті здійснено філософсько-когнітивний аналіз арістотелівського поняття «праксис» як етичної дії, що має внутрішню ціль, у контексті сучасної української філософії дії в умовах повномасштабної війни. Виходячи із класичного арістотелівського розрізнення між праксисом, поєзисом і теорією, автори досліджують, як фронезис – практична мудрість – стає ключовим чинником морального вибору в ситуаціях колективної невизначеності, травматичного досвіду й екзистенційного спротиву. Особливу увагу приділено тому, як праксис в українському контексті набуває політичного та культурного виміру, перетворюючись на засіб не лише етичної самореалізації, а й вираження ідентичності, жесту опору та практики солідарності. На основі сучасних праць українських філософів доведено, що праксис у воєнних умовах трансформується з індивідуального етичного вибору в колективну практику виживання, що інтегрує моральну відповідальність, культурну пам’ять, соціальну емпатію та громадянську активність. Арістотелівська модель праксису, що передбачає дію заради досягнення блага, у нових обставинах переосмислюється як етична дія, укорінена в історичній реальності та здатна формувати нову етику спільнот, які чинять спротив і шукають ціннісні орієнтири. Стаття пропонує інтердисциплінарний підхід, що поєднує філософську герменевтику, когнітивну етику, культурологічний аналіз і дослідження травматичного досвіду. Такий підхід дозволяє осмислити праксис як ключову категорію адаптивного мислення в умовах війни, здатну генерувати нові етичні моделі в ситуаціях ризику, втрат і граничного вибору. Представлена концепція відкриває перспективу подальших розвідок у сферах філософії дії, етики війни, посттравматичної філософії та когнітивної стійкості.

ДЕКОЛОНІЗОВАНИЙ ОБРАЗ КОБЗАРЯ В ОПТИЦІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ: ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ

2025-11-11T14:15:18+02:00

У статті здійснено аналіз самосприйняття та самоусвідомлення українського соціуму впродовж перехідної (постколоніальної) доби крізь призму творчості та образу Тараса Шевченка, культ якого як «пророка», «провідника», «батька нації» в українському суспільстві почав формуватися ще в другій половині ХІХ ст. Досліджується питання новітнього прочитання творчої спадщини українського поета та сучасної перцепції його доробку з огляду на постколоніальний період розвитку українського соціуму та у відповідності до актуальних запитів суспільства. Характеризуються найбільш конфліктогенні аспекти в трактуванні образу Кобзаря в радянській традиції (як борця за волю трудящих), у зарубіжному шевченкознавстві (як творця українського міфу) та в сучасній гуманітарній науці (як духовного батька української нації). Досліджується явище перекладу та популяризації творів Тараса Шевченка як інструменту колонізації в радянські часи, та як однієї з можливостей репрезентації української культури на міжнародному рівні в сучасному глобалізованому світі. Аналізуються спроби модерного прочитання образу Т. Шевченка в працях українських та зарубіжних дослідників Агеєвої В., Гош М., Грабович О., Грабовича Г., Забужко О., Сверстюка Є. та інших. Акцентується увага на необхідності всебічного об’єктивного дослідження поетичного та мистецького доробку українського поета і художника з цілеспрямованою метою якнайшвидшого подолання колоніального спадку в сучасній гуманітарній науці. Подається висновок щодо необхідності інтеграції новітніх шевченкознавчих та гуманітарних досліджень в український культурно-освітній простір задля формування україноцентричного світогляду нашого суспільства та виховання патріотично налаштованого покоління молодих українців.

ФОРМУВАННЯ ЕТИЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ЛІКАРЯ: СИНТЕЗ БІОЕТИКИ, ДЕОНТОЛОГІЇ ТА ПЕДАГОГІКИ

2025-11-11T14:19:40+02:00

У статті досліджується формування етичної компетентності лікаря-інтерна як критично важливого компонента професійної підготовки в сучасній медичній освіті. Автори аналізують педагогічну дилему між підготовкою технічно грамотного виконавця та вихованням морально автономного лікаря, здатного до відповідального прийняття рішень. На основі багаторічного досвіду кафедри оториноларингології НУОЗ України імені П.Л. Шупика проаналізовано освітні механізми, що сприяють становленню етичної зрілості у слухачів післядипломної підготовки. Емпіричну базу становлять дані понад двадцяти навчальних циклів, які включали клінічні чергування, семінари, рольові ігри, симуляційні сценарії, групові дискусії та створення етичних портфоліо. Етична компетентність концептуалізується як здатність діяти відповідально в умовах клінічної невизначеності, емоційного навантаження та міжособистісних конфліктів. Її структура охоплює моральну рефлексію, емоційну витривалість, комунікативну чутливість, етичне мислення та відповідальність за прийняті рішення. Теоретичну основу становлять принципи біоетики (автономія, доброчинність, невчинення шкоди, справедливість), медична деонтологія (норми професійної поведінки) та педагогічні стратегії формування моральної автономії. Особлива увага приділяється ролі наставника як етичного орієнтира, який стимулює моральне осмислення та відкриту дискусію. Показано, що найбільш ефективними освітніми форматами є інтеграція клінічного досвіду з етичним осмисленням через симуляції, кейс-аналіз, рефлексивні записи та портфоліо. Оцінювання етичної компетентності здійснюється не за стандартизованими тестами, а за допомогою якісних педагогічних інструментів, що дозволяють відстежувати динаміку становлення внутрішньої моральної позиції. Узагальнено, що етична компетентність лікаря-інтерна формується як процес, що потребує постійного наставництва, рефлексії та контекстної взаємодії. Вона виходить за межі формального засвоєння кодексів і передбачає внутрішню готовність діяти гідно та відповідально в складних клінічних ситуаціях. Представлена модель може бути адаптована до ширшого контексту післядипломної медичної освіти та слугувати основою для подальших досліджень інтеграції етики в клінічне навчання.