Культурологічний альманах

МОВА – ФОРМА ВЕРБАЛІЗАЦІЇ ПОВСЯКДЕННОГО ДОСВІДУ, ПРАКТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ДУХОВНИХ НАДБАНЬ, ФАКТОР ДУХОВНОСТІ НАЦІЇ

Олена Анатоліївна Бундак — 2024-05-02

У статті висвітлено роль української мови як фактору духовності нації, форму вербалізації повсякденного досвіду українського народу, практичної діяльності та духовних надбань української спільноти. Виокремлено специфічну особливість мови – її здатність обслуговувати суспільство у всіх сферах людської діяльності, бути єдиним засобом відображення суспільної свідомості в її повному обсязі, що виділяє її з-поміж усіх інших явищ, пов’язаних із вербалізацією, збереженням і передаванням інформації. Наголошено, що мова – основна форма національної культури, а слово – одне з наймогутніших комунікативних знарядь людини. Мова – один із найголовніших засобів самовираження особистості. У слові акумулюються відносини між людьми, слово виявляє ідею, а ідея – стрижень самоусвідомлення. Отже, слово забезпечує не лише прагматичні устремління, а й слугує духовним потребам людини. Образне, художнє слово, слово-символ, словомудрість, народнопоетичне слово – це знаряддя духовності, оскільки мова розкриває інтелектуальне та естетичне єство особистості, народу, нації. Проблема взаємодії зв’язку між структурою мови, уявленням про світ та формами культури впродовж століть дискутується в науковій літературі. Можливості перекладу текстової інформації різними мовами є актуальними аспектами сучасного суспільства. Зроблено висновок, що етнічна мова акумулює знання людської спільноти, віддзеркалюючи зміст та структуру їх соціального буття. За твердженням В. Гумбольдта, мова існує в нейроклітинах людського мозку й генетично передається від батьків дітям. Усі явища, які нас оточують, є носіями інформації. Мова належить до знаків-позначення. Вона має здатність обслуговувати суспільство. Між мовою і культурою є складні діалектичні взаємозв’язки: мова як вербальний компонент культури залежить від культури, відображає її за допомогою наявного арсеналу засобів, реагує на зміни культури, видозмінюється разом зі змінами її елементів і форм. Мова є складовою частиною і знаряддям культури, одним із найголовніших засобів самовираження особистості.

ВІДНОВЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ МЕРЕЖІ КІНОПРОКАТУ МІСТА КИЄВА (1943–1945 РР.)

Дмитро Валерійович Вєдєнєєв — 2024-05-02

Мета статті – проаналізувати діяльність кінотеатрів і кіноустановок у м. Києві. Методологія дослідження спирається на принципи історизму та об’єктивності. Використовуються історико-порівняльний, історико-генетичний, системний методи дослідження. Уперше розглянуто діяльність кінематографічних установ, особливості їх технічного обслуговування, забезпечення копіями фільмів. Тобто звертається увага не лише на відновлення та функціонування кінотеатрів, а й на особливості організації кінопрокату в столиці Української РСР. Проаналізовано проблеми, з яким зіткнулася місцева влада під час відновлення кіномережі. Розглянуто особливості обслуговування глядачів у міських кінотеатрах. Виявлено, що кіномережу столиці можна розподілити за певними ознаками (стаціонарні кінотеатри й кінопересувки, державна й відомча кіномережа, сезонна кіномережа (літні кінотеатри)). Відновлення кінематографічних закладів у місті Києві відбувалося під особливим наглядом радянської влади. Так, було створено окреме міське управління кінофікації, обласні контори Головкінопрокату надавали копії кінофільмів столиці першочергово. Незважаючи на те, що виникали проблеми в роботі кіномережі через нестачу електроенергії, запчастин, кваліфікованих кадрів, кінотеатри успішно обслуговували кіноглядачів. При відновленні кінотеатрів виникали проблеми навіть з відсутністю необхідних меблів. Документи свідчать, що кінематограф був доволі популярним серед населення столиці, але кіномережа міста не могла забезпечити все населення. Тому розвивалася спекуляція, яку влада намагалася подолати застосуванням репресивно-каральних методів. При плановій економіці весь тягар відновлення був покладений на республіканський та місцевий бюджет. Відсутність приватних підприємців знижувала темпи відновлення кіномережі. Натомість командна економіка не могла встигнути за прийнятими планами. Швидкі темпи відновлення були необхідними для відновлення ідеологічного впливу над населенням звільнених від нацизму територій.

РОЗВИТОК КОНЦЕПЦІЇ ЦИФРОВИХ МУЗЕЇВ: ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД

Яна Олегівна Качковська — 2024-05-02

У статті проведено історіографічний аналіз розвитку цифрових музеїв в Україні з акцентом на їхніх особливостях, класифікації та впливі на освітній процес. Особлива увага приділена змінам в офіційному визначенні поняття «музей» згідно з документами Міжнародної ради музеїв (ICOM). Це відображає динаміку розвитку музейної справи. У статті проаналізовано праці вітчизняних науковців, зокрема внесок Михайла Рутинського, Валентини Троцької, Юрія Ришковеця та Павла Жежнича, Косаревської Раддаміли та Левченко Олексія в дослідження цифрових музеїв, а також оглядається законодавча база України, що регулює діяльність музеїв у цифровому просторі. Додатково розглянуто міжнародний досвід, зокрема дослідження Гевіна Міллера, Джона Рімера та Силай Стиліані, Ліарокапіс Фотіс, Коцакіс Костас, Патіас Петрос, які висвітлюють технологічні нововведення у сфері цифрових музеїв та їх роль у освіті. Окрема увага приділена використанню віртуальної та доповненої реальності в освітньому процесі на прикладі праці Джуліанни Гуазароні. У статті авторка здійснює спробу визначити роль цифрових музеїв у культурному та освітньому середовищі України й фіксує поточні дискусії щодо визначення, структури та функцій цифрових музеїв. У висновку ми окреслюємо можливі перспективи розвитку цифрових музеїв у контексті сучасних тенденцій, що містить адаптацію до нових технологій, розширення освітніх можливостей та залучення ширшого кола відвідувачів через інноваційні підходи до презентації музейних колекцій. Отже, дослідження наголошує на значущості цифрових музеїв як елементів сучасної культурної та освітньої інфраструктури, що сприяє доступності культурної спадщини та її інтеграції в глобальний цифровий контекст.

РАДИКАЛЬНІ ПРОЯВИ СОЦІАЛЬНОГО ПРОТЕСТУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVIII СТ. В НАРОДНІЙ МУЗИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ УКРАЇНЦІВ

Ігор Іванович Кривошея — 2024-05-02

Висвітлено роль українських народних дум та історичних пісень у збереженні історичної пам’яті та відображенні соціально-історичних подій, що вплинули на формування національної свідомості та ідентичності. Метою дослідження є аналіз українських народних дум та історичних пісень з метою виявлення їхньої ролі у формуванні соціальної свідомості українців. Дослідження акцентує на значенні кобзарів та бандуристів у передачі історичних фактів, моральних цінностей та культурної спадщини через музику. Вона не лише документувала життя простого народу (панщину, втечі, повстання), але й слугувала засобом соціального протесту та культурного опору. Через аналіз джерел і творів, стаття підкреслює важливість народних дум та пісень у формуванні загальнонародних ідеалів, аспірацій та вираженні ставлення до влади та соціальної несправедливості. Особлива увага приділена аналізу змісту та мотивів творів, що відображають глибокий зв’язок між культурними виявами та ширшими соціальними процесами, ролі кобзарів та бандуристів у цьому процесі, що виступали не тільки як хранителі історії, але й як активні учасники соціальних змін. Висвітлено епізоди героїзму та відданості, зокрема через пісні про гайдамацькі повстання. Дослідження підкреслює незамінну роль народних дум та пісень у збереженні національної ідентичності, відображаючи їх значення як відгуку на історичні виклики та зміни. Доведено, що народні твори слугували засобом культурного опору, вираження народного протесту, сподівань та прагнень до справедливості та волі. Висновки дослідження демонструють, що народні думи та пісні є незамінними засобами збереження національної ідентичності, відіграючи ключову роль у передачі історичних реалій та культурних цінностей через покоління.

ІСТОРІЯ ГАМАЛІЇВСЬКОГО (ХАРЛАМПІЇВСЬКОГО) МОНАСТИРЯ (1676- 1795 РР.)

Ярослава Володимирівна Кулібова — 2024-05-02

У статті детально проаналізовано історію заснування однієї з найнеоднозначніших пам’яток архітектури Лівобережної України – Гамаліївського (Харлампіївського) монастиря. З’ясовано передісторію зародження обителі, описано те, які події слугували поштовхом для створення спочатку невеликої церкви, а згодом великого ансамблю Гамаліївського монастиря, який і досі не має аналогів в архітектурній спадщині України. У роботі комплексно розглянуто постаті, які сприяли заснуванню обителі, були її меценатами та всіляко сприяли культурно-просвітницькому та духовному розвитку. Спростовано думку про те, що Гамаліївський (Харлампіївський) монастир був схожий на Троїцький храм Чернігівського Іллінського монастиря. Визначено роль, яку відіграла в заснуванні обителі одна з найвідоміших родин того часу, з якою й асоціюється монастир, – Іван Ілліч Скоропадський та його дружина Анастасія. Окреслено багатства, які сім’я Скоропадських передала у володіння ансамблю, для того щоб у майбутньому монастир не відчував матеріальних потреб. Детально описано територію та етапи багаторічного будівництва священних споруд на території ансамблю. Висвітлено інформацію про перший перехід Гамаліївського (Харлампіївського) монастиря із жіночого в чоловічий, названо причини та передумови такого рішення. Висвітлено історію Харлампіївської церкви, поруч з якою й поховано родину Скоропадських. Докладно описані наслідки наймаштабнішої пожежі на території Гамаліївського монастиря. Схарактеризовано настоятелів та визначено їх роль у становленні та розвитку обителі. На основі аналізу низки історичних джерел у статті охоплено важливі моменти від заснування до пожежі 1795 року на території ансамблю Гамаліївського монастиря.

СКАРГИ НА ПЕДАГОГІВ ШКІЛ УРСР ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 1940–1980-Х РР. МОВОЮ АРХІВІВ

Ольга Олександрівна Лаврут — 2024-05-02

У роботі розглянуто скарги на вчительство Української РСР періоду другої половини 1940–1980-х років. Новизна дослідження полягає в аналізі змістового наповнення скарг, які стосувалися педагогів шкіл і механізму їх перевірки. Мета – з’ясувати обставини появи скарг на педагогів і процес їх розгляду. Реалізувати мету й виконати завдання допомагають аналітичний, хронологічний, конкретно-історичний метод. Висновки. Скарги, як правило, мали суб’єктивний характер і були спрямовані на дискредитацію педагогів. Сам процес був довготривалим, що було пов’язано з правилами ведення діловодної документації, бюрократією, перевірками фактів, що викладені в скаргах. Була ціла низка вказівок щодо реєстрації, адресності, розгляду справ, дотримання ведення їх вимог. Їх порушення вважалося неприпустимим. Обов’язковим елементом стало з’ясування суті справи, спілкування з педагогами, на яких скаржилися; із дітьми, які ставали свідками різних дій учителів або ж заперечували ці факти; із батьками, які виражали інтереси своїх дітей і могли теж спростувати або підтримати звинувачення. Інспектор, який приїздив у школу, відвідував уроки й позаурочні заходи, що проводили педагоги, спостерігав за їхньою діяльністю й комунікацією з колегами та школярами. Учителі писали пояснювальні записки, де показували власне бачення ситуації. Звертали увагу не лише на освіту, підвищення кваліфікації, професійність педагогів загалом, а й на особисті якості: порядність, активність, людяність, працьовитість. Первинні профспілки в школах також могли надати інформацію про власне бачення інцидентів. Тому, спілкуючись і спостерігаючи за учасниками освітнього процесу, створювалася загальна неупереджена картина, яка підтверджувала або спростовувала скарги на учителів. Педагогів розглядали не лише носіями власних професійних якостей, а й ретрансляторами провідних ідей влади. Вони мали поєднувати в собі багато функцій і реалізовувати гасла на практиці. Не дивно, що поведінку вчителів засуджували, обговорювали на різних зібраннях, долучаючи й громадськість. Радянський учитель мав бути провідником партійних планів, тому його образ мав залишатися ідеалізованим. Але це було не завжди. Педагоги залишалися насамперед людьми, які мали особисте життя, цінності, переконання й могли йти в розріз із суспільно регламентованими.

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ УКРАЇНСЬКОЮ КІНОГАЛУЗЗЮ В ЧАСИ НЕПУ

Володимир Наумович Миславський — 2024-05-02

Статтю присвячено дослідженню становлення та розвитку кіногалузі України в 1920-х роках і процесів, які вплинули на її формування. На основі всебічного аналізу широкої джерельної бази й залучення до наукового обігу маловідомих архівних джерел та матеріалів періодики реконструйовано функціонування української кіногалузі, особливості її розвитку, визначено фактори, що вплинули на формування й розвиток українського кінематографа. Виокремлено основоположні напрями розвитку української кіногалузі: 1) становлення системи державного управління; 2) формування умов кіновиробництва; 3) вплив процесів трестування промислових підприємств на розвиток кіногалузі. Більшовицька влада велику увагу приділяла кінематографу, а точніше можливості його впливу на маси. Тому щойно вони захоплювали те чи те місто, одразу брали під контроль кінотеатри й кінооператорів. Із 1918 року починається формування спеціальних підрозділів, які мали корегувати всі кінематографічні процеси. Найважливішим чинником, завдяки якому вдалося порівняно широко розгорнути випуск фільмів, стало зміцнення матеріально-технічної бази української кінематографії, насамперед опанування випуску власної кінопродукції. Отримане ВУФКУ майно перебувало в катастрофічному стані: кінотеатри було зруйновано, апаратуру вивезено, меблі розкрадено або вивезено. Прокатні склади були кладовищами битої плівки, кіноательє були зруйновані й не діяли. Перехід до нової економічної політики мав ознаменувати перехід до інших методів і способів управління державною промисловістю, до якої належала й кіногалузь. У досліджені основний акцент зроблено на аналізі дій державних установ, спрямованих на впровадження в життя інших методів і способів управління державною промисловістю, а також ухвалення українським урядом нормативно-правових актів для врегулювання та налагодження роботи її керівного органу – Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ). У статті реконструюються найважливіші колізії, пов’язані з державним управлінням промисловістю та впливом цих процесів на розвиток української кіногалузі.

ОСНОВНІ ФОРМИ ТА ПІДХОДИ ДО НОРМОВАНОГО РОЗПОДІЛУ ПРОДОВОЛЬСТВА В УСРР – УРСР У 1920–1940-Х РОКАХ

Інна Сергіївна Позднякова — 2024-05-02

У статті проаналізовано ключові підходи до розподілу продовольства в 1920–1940-х рр. Мета статті полягає у тому, щоб дослідити процес забезпечення населення харчовими продуктами як важливого складника повсякденного буття протягом 1920–1940-х рр. У роботі розкрито зміст поняття «карткова система». З’ясовано причини запровадження та скасування карткової системи протягом 1920–1940 рр. Доведено, що карткова система у більшовицькій парадигмі тлумачилась як спосіб контролю над суспільством. Висвітлено основні підходи до поділу споживачів на чотири категорії, яким відповідали чотири основних групи карток. Зазначено, що продовольча політика більшовиків обернулася трагедією для українського народу. Показано, що протягом війни та перших повоєнних років асортимент нормованого постачання продуктами був украй обмеженим. Зміст споживчого кошика, калорійність харчування залежали від кількості карток у родині та рівня заробітної плати. Наголошено на тому, що визначаючи загальну постачальницьку політику або концепцію забезпечення областей УРСР хлібом і продуктами харчування, союзний уряд встановив чітку стратифікацію між індустріальними та сільськогосподарськими регіонами республіки. Доведено, що в рамках нормованої системи постачання деякі категорії населення мали преференції. Зокрема, відповідно до постанови Державного комітету оборони СРСР від 16 січня 1944 р. за партійними, радянськими, комсомольськими та господарськими працівниками закріпили так зване літерне харчування. Його норми різнилися відповідно до зайнятих посад і позначалися літерами, а не цифрами, що й дало назву цьому виду додаткового постачання. Харчування за нормою літери «А» передбачало триразове, а літери «Б» дворазове харчування за особливими квотами. На прикладі Кіровоградського облліту висвітлено специфіку пільгового, літерного харчування представників номенклатури, а серед них і співробітників радянських цензурних органів.

ЗБЕРЕЖЕННЯ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ УКРАЇНИ ЯК ЧИННИК НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Любов Миколаївна Тарангул — 2024-05-02

Актуальність. Одним із важливих напрямів гуманітарної політики України є проблема збереження історико-культурної спадщини в умовах російсько-української війни та післявоєнної відбудови. Прагнення російської федерації стерти з лиця землі все, що бодай найменшим чином пов’язане з Україною, українцями, усім українським, ще раз засвідчує важливість історико-культурної спадщини в усвідомленні національної ідентичності та її значення в сучасному світі, попри глобалізаційні процеси, в тому числі й у сфері культури. Історико-культурна спадщина як джерело досвіду багатьох поколінь є втіленням естетичних, морально-етичних, мистецьких, технологічних, релігійно-космологічних уявлень та здобутків народів, що в різні часи проживали на теренах України. Збереження історико-культурної спадщини, її роль у розвитку громад, туризму, освіті, культурній дипломатії – все це є свідченням рівня розвитку та зрілості суспільства й наочно демонструє прагнення нашої держави до євроінтеграції. Мета статті полягає в аналізі окремих аспектів взаємодії історико-культурної спадщини та національної ідентичності, а також у представленні конкретних практичних кейсів, пов’язаних зі збереженням та промоцією історико-культурної спадщини як важливого джерела формування національної ідентичнос- ті в умовах (ре)інтеграції України у європейський культурний простір та боротьби за свою суб’єктність проти агресії росії. У результаті проведеного дослідження з’ясовано, що питання національної ідентичності з опертям на історико-культурну спадщину особливо актуалізується в періоди серйозних суспільно-політичних випробувань, кризових явищ у житті суспільства та соціуму. На практиці це вилилося у пошук духовних стрижнів в історії та культурі України задля усвідомлення та самоідентифікації й репрезентації як всередині країни, так і на міжнародній арені. Важливим інструментом збереження історико-культурної спадщини є цифровізація надбань у цій царині. У висновках наголошено на тактичній та стратегічній значимості історико-культурної спадщини України для перемоги у російсько-українській війні як війні на виживання й утвердження суб’єктності України та українців у геополітичному масштабі. Встановлено необхідність використання історико-культурної спадщини як дієвого інструменту у боротьбі проти російських історико-культурних наративів та залишків радянських світоглядно-ментальних стереотипів щодо національної, культурної, політичної меншовартості українців. Особливу увагу зосереджено на практичних можливостях історико-архітектурної спадщини та нематеріальної спадщини України.

ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ НАД РАДЯНСЬКОЮ ІСТОРИЧНОЮ НАУКОЮ В ПЕРШЕ ПОВОЄННЕ ДЕСЯТИЛІТТЯ (1945–1955 РР.)

Сергій Володимирович Фролов — 2024-05-02

У статті досліджено розвиток історичної науки в перше повоєнне десятиліття – період, на який прийшовся апофеоз тоталітарного режиму та культ особи Й. Сталіна. Історична наука завжди відігравала важливу роль у політичному житті суспільства. Офіційна концепція історичної науки в усі історичні епохи мала на меті обґрунтування наявного устрою. Це особливо проявилося в епоху сталінізму, особливо в перше повоєнне десятиліття. Саме тоді відбулося остаточне затвердження командно-адміністративних методів керівництва історичною наукою. При цьому особлива роль відводилася ідеологічним кампаніям. Ось чому вивчення цього періоду є важливим для розуміння особливостей розвитку історичної науки. Тема вимагає ретельного наукового вивчення, оскільки історіографія даної проблеми досить обмежена. Після завершення Другої світової війни склалися всі умови для подальшого посилення контролю за історичною наукою. Військовий режим 1941–1945 рр. змінив напіввійськовий часів «холодної війни». Суспільні науки, в тому числі й історична, опинились у самому епіцентрі протистояння між СРСР та США. Історична наука опинилася під пильним контролем із боку партійно-державних органів. Посилення контролю за історичної наукою у повоєнні роки можна пояснити прагненням сталінського керівництва відновити втрачений під час війни вплив на суспільство. Перемога радянського народу у Другій світовій війні була використана у пропаганді влади як переконливий доказ переваги соціалістичного устрою над капіталістичним. Історична наука повинна була підтвердити переваги соціалістичного суспільного та державного устрою, науково обґрунтувати правильність дій партійного керівництва як у передвоєнні, так і у післявоєнні роки. Посилення партійного керівництва наукою у перші повоєнні роки знайшло своє відображення у виході низки постанов з питань ідеології, у тому числі стосовно викладання та розвитку історичної науки. Апофеозом нової ідеологічної кампанії можна вважати початок гонінь на інакодумців, який отримав назву боротьби з космополітизмом.

АВТОКЕФАЛІЯ ПРАВОСЛАВНИХ В УКРАЇНІ: ГОЛОВНІ АКТОРИ В КОНТЕКСТІ ІСТОРИЧНОЇ ДРАМИ КІНЦЯ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ

Віктор Дмитрович Бондаренко — 2024-05-02

Упродовж тривалого історичного періоду православні українці намагалися досягнути статусу автокефалії для своєї церкви. Найбільш плідним історичним періодом у цій справі стали ХХ та ХХІ століття, коли було реалізовано три спроби унезалежнення православних від Московської патріархії. Особливої інтенсивності ця робота набула в останні три десятиліття, пов’язані з існуванням незалежної Української держави. Процес унезалежнення православних в Україні завершився на межі 2018–2019 рр. утворенням автокефальної Православної церкви України, поруч з якою продовжує існувати Українська православна церква Московського патріархату, що утворилася ще з часів тимчасової передачі Київської митрополії від Константинопольського патріархату до Москви в 1686 р. У 90-х роках минулого століття вкотре були зроблені кроки до унезалежнення православних в Україні. Особливу роль у цьому процесі відіграли очільники УАПЦ та УПЦ Київського патріархату. З огляду на це, слід назвати імена патріархів Мстислава Скрипника, Димитрія Яреми, Володимира Романюка та Філарета Денисенка а також митрополитів Мефодія Кудрякова та Макарія Малетича. Протилежну дію становить архієрейський корпус УПЦ МП, очолюваний митрополитами Володимиром Сабоданом та Онуфрієм Березовським. З боку держави ключову роль в унезалежненні православних в Україні відіграв також інститут президенства. Усі глави Української держави, окрім В. Януковича, так чи так сприяли утвердженню незалежності православних в Україні. Політика кожного з них у церковній сфері мала свої особливості й утверджувала відповідні цінності в українському політикумі: «незалежна церква в незалежній державі» (Л. Кравчук), «єдина помісна православна церква України» (Л. Кучма), «автокефалія УПЦ Київського Патріархату» (В. Ющенко), «РПЦ як об’єднувальна сила Росії та України» (В. Янукович), «автокефалія для України як фактор єднання всіх православних» (П. Порошенко), «розрив УПЦ МП з Москвою як ознака українства» (В. Зеленський). Попри те, що утворена у 2018 р. Православна церква України, очолювана митрополитом Епіфанієм Думенком, діє в Україні вже понад п’ять років, робота по утвердженню православної автокефалії в Україні ще далека від свого завершення. Сотні років духовної залежності від Москви не можуть минути одномоментно. Нам треба бачити шляхи вивільнення від цих кайданів, щоб у кінцевому підсумку відновити територіальну, духовну, організаційну та політичну єдність українців. Попри трагізм нинішньої війни перед Україною щодо цього відкриваються нові перспективи.

РЕФОРМА ЦЕРКОВНОГО КАЛЕНДАРЯ ЯК МАРКЕР ТРАНСФОРМАЦІЇ ПРАВОСЛАВНОГО СЕГМЕНТА РЕЛІГІЙНОГО ПОЛЯ УКРАЇНИ

Юрій Григорович Борейко — 2024-05-02

Статтю присвячено дослідженню специфіки конструювання системи смислових координат за допомогою символічного потенціалу соціокультурних практик. Актуальною науковою проблемою є осмислення впливу практик символічного насильства на розвиток релігійної сфери. У цьому контексті особливий інтерес становить з’ясування динаміки розвитку українського православ’я на сучасному етапі у зв’язку з переходом Православної церкви України на новоюліанський календар та пов’язаними з цим процесом практиками. Мета статті – проаналізувати календарну реформу ПЦУ як маркера трансформації православного сегмента релігійного поля України. Визначено, шо зміст застосування практик символічного насильства в релігійному полі є суперництвом релігійних інстанцій за монополію на символічний капітал – авторитет, репутацію, статус. Відсутність єдності в православному сегменті українського суспільства зумовлює конкуренцію юрисдикцій за визнання та домінування в конфесійному середовищі та суспільстві загалом. Проявом суперництва за символічний капітал є запровадження ПЦУ нового церковного календаря та пропозиція діалогу з метою досягнення єдності українського православ’я навколо київського престолу на основі Томосу про автокефалію. Суперництво між ПЦУ й УПЦ МП за створення та використання релігійного капіталу супроводжується взаємним запереченням легітимності символічної влади. Опозиційні до ПЦУ релігійні організації УПЦ МП і УПЦ (КП), з одного боку, конкурують між собою, з іншого – відрізняються способами вираження амбіцій щодо ролі в українському православ’ї. Боротьба православних юрисдикцій за суспільне визнання забезпечує плюралізм та конкуренцію в релігійному полі.

РЕТРОСПЕКТИВНИЙ ОГЛЯД СИНОДАЛЬНОГО ПЕРІОДУ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ’Я

Леся Несторівна Кисляк — 2024-05-02

У статті досліджується вплив імперських ідей на генезис російського самодержавства від проголошення Петром I Російської імперії до сучасного етапу намагання диктатора В. Путіна відродити неоімперію та роль у цьому процесі російської православної церкви, у лоно якої було вміщено українське православ’я. Підкреслюється, що імперське шовіністичне мислення та традиції збереглися з ХVІІІ століття до сьогоднішнього часу й переросли в повномасштабне вторгнення Російської Федерації в лютому 2022 року в Україну. Зазначається, що розпочатий ще за Петра I ідеологічний дискурс було завершено Феофаном Прокоповичем у 30-ті роки ХІХ століття доктриною графа Сергія Уварова, на той час заступника міністра освіти, доктриною російської ідентичності, яка містила три фундаментальні складники, а саме православ’я, самодержавність та народність, яких мав дотримуватися кожен підданий царя. Наголошується на тому, що українське духовенство, яке на початку ХVІІІ століття відігравало домінантну роль у розвитку російського православ’я, що за своїм освітньо-культурним рівнем значно випереджало представників російської церкви, обіймало високі посади в російській державі в кінці століття, почало втрачати свої позиції. У статті доведено, що посилення русифікації українського населення загалом і в релігійній зокрема негативно вплинуло на розвиток національної самобутності, культури українського народу та самоутвердження в духовно-релігійній сфері. Акцентується на тому, що повне підпорядкування церковного життя державному інституту синоду, обмеження самостійного управління церковних громад, позбавлення права виборності священників та ієрархів, тотальне підпорядкування діяльності митрополій, духовно-релігійних навчальних закладів перетворювало церкву на впливовий ідеологічний інститут виховання вірян в інтересах самодержавства й уніфікацію українських церков за російським зразком. Наголошується на тому, що втілення в життя доктрини Уварова закладало основи наративу «руского міра», який реалізував себе в російсько-українській війні 2022 року.

ДО ПИТАННЯ ВАКЦИНАЦІЇ СВІДКІВ ЄГОВИ В ПЕРІОД ПАНДЕМІЇ СОVID-19

Олексій Анатолійович Опарін — 2024-05-02

Релігійна віра та релігійна безпека є невід’ємним складником діяльності релігійних організацій. Пандемія СОVID-19 активізувала уряди багатьох країн світу і привернула увагу до спільнот, які так чи інакше ігнорували заходи безпеки для зниження рівня поширення коронавірусу. Саме тому питання релігійної безпеки щодо діяльності релігійних організацій, зокрема висвітлення специфіки ставлення Свідків Єгови до процесу вакцинації під час пандемії COVID-19, є важливим напрямом для встановлення особливостей реакції релігійних організацій на глобальні виклики. Важливість питання в контексті Свідків Єгови зумовлена тим, що релігійна організація Свідків Єгови згідно з віровченням не використовує медикаменти, які містять активні речовини, виготовлені на основі плазми крові, чи медичні процедури, що пов’язані з переливанням крові. Однак якщо вакцина виготовлена з активних речовин, які дозволені віровченням Свідків Єгови, вакцинація позитивно сприймається релігійною організацією. На початку пандемії окремі види експериментальної вакцини планували розробляти на основі плазми крові, саме цей факт викликав переживання серед вірян Свідків Єгови. В умовах пандемії COVID-19 організація Свідків Єгови показала позитивний приклад, коли керівний орган мотивував вірян пройти повну процедуру вакцинації. Звернення в текстовому та відеоформаті були оприлюднені на офіційному сайті організації разом із прикладами та статистикою про тих вірян, які пройшли вакцинацію. Також представники Свідків Єгови в різних країнах неодноразово давали інтерв’ю і коментарі представникам місцевих ЗМІ. Було відзначено, що Свідки Єгови не є противниками вакцинації, однак наголошують, що рішення щодо прийняття щеплення залежить від особистої позиції людини. На період пандемії заради запобігання поширенню захворювання всі публічні заходи було скасовано та перенесено в онлайн-формат. Так усю місіонерську активність, яка, підкреслимо, є важливим складником богослужебної практики кожного Свідка Єгови, також було скасовано через відсутність безпосередніх контактів. Наведено свідчення окремих вірян, що були прикладом поширення поглядів про корисність вакцинації серед адептів релігійної організації, зокрема приклад позитивного ставлення було відзначено міжнародною організацією UNISEF. Водночас мали місце випадки відмови окремих Свідків Єгови від щеплення, які свою позицію також поширювали в медійному просторі.

КУЛЬТУРА ПАМ’ЯТІ ЗАХИСНИКІВ КРІЗЬ ПРИЗМУ РЕЛІГІЙНОГО СВІТОГЛЯДУ УКРАЇНЦІВ

Ірина Володимирівна Рачковська — 2024-05-02

Мета роботи – проаналізувати розвиток культу померлих військових героїв у контексті культури пам’яті українців. Результати. У статті розглянуто процес формування священного стереотипу: обожненість, міфологізація, фольклоризація як прояв світогляду народних вірувань, канонізація в контексті християнського світогляду та героїзація як філософія національної ідентичності. Розглянуто дослідження культу померлих військових героїв в історичному розрізі, крізь призму мистецтва та в контексті філософії національної ідеї. Вивчено вплив сучасних методологій на розробку цієї проблеми. Простежено різні підходи щодо розвитку культури пам’яті українських захисників – соціально-культурний, філософський, церковний. З метою досягнення результатів було використано дослідження Островерхого та текст Іпатіївського літопису для історичного аналізу розвитку даного питання, І. Огієнка та О. Яковлєвої з метою дослідження питання крізь призму народної філософії, а також матеріали регіональних польових досліджень в Рівненській та Хмельницькій областях. Щодо аналізу церковного підходу до сакралізації особистостей було проаналізовано дослідження Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Висновки. Встановлено, що в українців культура пам’яті захисників формується крізь призму релігійного світогляду, в основі якого лежить притаманний для східноєвропейських народів культ предків. Релігія дещо монополізувала питання смерті, її культури в цілому, а отже, на основі синтезу народних вірувань та християнського світогляду ідея людського безсмертя знайшла своє місце. Особливістю культу померлих військових героїв та їх безсмертя є ідея жертовності задля порятунку свого народу. Можна провести аналогію із жертовністю Осіріса чи Христа – ідея приходу спасителя, визволителя від темної сили, смерті як негативного завершення, вічної муки та страждань. Мотиви обожнення українських героїв можемо спостерігати через ідею метемпсихозу у фольклорі, інтерпретування їх жертовного подвигу у сакральному мистецтві, церковній канонізації, побудові культових споруд на місцях боїв та масових розстрілів захисників. Мотив культу померлих захисників червоною ниткою проходить крізь українську історію ще від доби Античності і до сьогодні, коли питання культури пам’яті захисників України є підвалиною національно-патріотичного виховання української громадськості та особливим аспектом державної політики в цілому.

СТРУКТУРИ ТА ТРАНСФОРМАЦІЇ: ЕВОЛЮЦІЯ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В ОПІЛЬСЬКІЙ СІЛЕЗІЇ

Гжегож Свєцар — 2024-05-02

У статті представлено Католицьку Церкву в Польщі, з особливим наголосом на Опольській дієцезії, як інституцію з глибоким історичним корінням, яка динамічно реагує на мінливі суспільно-політичні реалії. Кодекс Канонічного Права є організаційно-правовою основою Церкви, визначає її невизнану державною владою самостійну внутрішню структуру, яка має значення лише для церковної громади. Основними територіальними одиницями в Католицькій Церкві є митрополії, дієцезії та парафії, на чолі яких є дієцезіальні єпископи, яких підтримують єпископи-помічники та парафіяльні священники, які керують парафіями. Створення цих структур належить до компетенції церковної влади, яка має можливість модифікувати їх відповідно до потреб громади. У статті Католицька Церква представлена як інституція не лише духовна, але й соціальна, яка століттями формувала ідентичність регіонів і націй, відповідаючи на їхні духовні, культурні та соціальні потреби. У контексті Опольської дієцезії Церква відіграє ключову роль в інтеграції спільнот, збереженні культурної спадщини та адаптації до нових умов після зміни кордонів і демографічних змін. Підсумовуючи, стаття представляє Католицьку Церкву в Опольській Сілезії як динамічну інституцію, яка постійно прагне виконувати свою євангелізаційну та душпастирську місію, водночас будучи важливим соціальним та культурним фактором, що впливає на формування регіональної та національної ідентичності.

ОЦІНКА ЧАРЛЬЗА ТЕЙЗА РАССЕЛА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ МОДЕЛЕЙ У КОНТЕКСТІ ПОДОЛАННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙНИХ ПРОБЛЕМ

Роман Анатолійович Сітарчук — 2024-05-02

У статті зосереджено увагу на аналізі соціально-економічних моделей, які запропонував Чарльз Тейз Рассел у контексті подолання цивілізаційних проблем. Його оцінка цікава тим, що він застосував унікальний підхід, виходячи з того, що мав релігійне мислення. Характеристика унікальності його аналізу полягає в поєднанні земного (чинні соціальні моделі), небесного (реалії неба) та небесного на землі (ідея тисячолітнього царства). Рассел запропонував оцінку комунізму, соціалізму, анархізму, соціального виклику в контексті впровадження сухого закону та ідеї тисячолітнього царства. Останнє, на його думку, змогло б подолати наявні цивілізаційні проблеми. Аналізуючи комуністичну модель, він намагався довести тезу, що вона частково реалізована була першоапостольською Церквою, однак потерпіла невдачу через недосконалих людей. Водночас однією з причин того, що Бог дозволив існувати певним рисам комунізму у ранньохристиянській спільноті, є спроба показати приклад нерозумності такого методу в організації та розвитку громади в цілому. Соціалізм і колективізм, на думку Рассела, не відстоюють спільного володіння нерухомістю, оскільки зберігають окремі елементи приватного володіння. Що стосується анархізму, то його оцінка цієї моделі не містить жодних позитивних сторін. А впровадження сухого закону, звісно, допомогло б суспільству, однак воно створило низку проблем, рішення яких вимагає часу та коштів. З цієї причини у висновку свого аналізу Рассел стверджує, що єдина надія для людства і вирішення цивілізаційних проблем – це прихід тисячолітнього царства Ісуса Христа. Саме цей «обіцяний Богом засіб» для порятунку людства, зокрема це царство, на думку Рассела, у найближчому майбутньому встановиться на землі. Царство, на думку Рассела, запанує не шляхом головування та вибору більшості, а завдяки суверенітету та владі Бога.

ЕТНОРЕЛІГІЙНА ІДЕНТИЧНІСТЬ У СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ ПРОСТОРІ УКРАЇНИ

Олег Леонідович Соколовський — 2024-05-02

У статті проаналізовано процеси релігійної ідентифікації у країнах західної традиції, які супроводжуються активними секуляризаційними процесами, послабленням інституалізації релігії та її переведенням на індивідуальний рівень буття особистості. Це відкриває не лише можливість вибору і конструювання власної релігійної ідентичності, а і можливість кардинальної зміни релігійної приналежності. Встановлено, що усталені механізми і способи конструювання релігійної ідентичності, які завбачують визнання власної релігійності, чіткі маркери ідентифікації з конкретною релігійною спільнотою, участь у релігійній практиці, стають необов’язковими і розмитими. Доведено, що в країнах з високим рівнем секуляризаційних процесів релігійні ідентифікаційні практики поступаються за важливістю соціально-економічним потребам. Закономірним продовженням цих тенденцій стає проголошення традиційних релігій такими, що відірвані від реального життя і не відповідають духовним запитам сучасності. Глобалізаційні процеси стали чинником активізації релігійної релятивізації у напрямку розмивання маркерів соціокультурної ідентифікації як на індивідуальному, так і на суспільному рівні. Релятивізація моральних норм і принципів пов’язана з глобальною інформатизацією і зростанням рівня релігійної мобільності внаслідок посилення міграційних процесів. Підкреслено ймовірні тенденції розвитку релігійної ідентичності: в ситуації соціальної й інформаційної транзитивності зростатиме рівень номінальної, а не формалізованої належності віруючих до певних релігійних спільнот; у державах, де домінують християнські конфесії або простежується стале зростання кількості атеїстів, збільшуватиметься кількість міжконфесійних шлюбів, що потенційно може підготувати умови для міжконфесійного взаєморозуміння; у площині західної цивілізації сталою залишається тенденція щодо поступового зниження релігійності населення і зростання кількості невіруючих; сталою залишається і тенденція щодо ще більшого розмежування релігійної й етнічної ідентичності в сучасному світі.

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ РУХУ «НОВОЇ ТЕОЛОГІЇ»: ПЕРІОДИЗАЦІЯ, БАЗОВІ ІДЕЇ, СТРАТЕГІЧНІ ЦІЛІ

Андрій Олександрович Шиманович — 2024-05-02

Стаття містить аналіз історії виникнення та формування засадничих ідей католицького богословського руху «нова теологія» (інша назва напряму – «повернення до джерел»). Передісторія виникнення богословської програми даного напряму проаналізована через призму ідей Йоганна Адама Мьолера, Моріса Блонделя та П’єра Русло. У розвідці запропоновано детальний аналіз значеннєвого наповнення поняття «нова теологія» та ставлення до нього як з боку основних натхненників руху, так і з боку їхніх опонентів – прибічників схоластичної традиції. Стаття також містить виклад теорії Ю. Меттепеннінґена про поняття «нова теологія» як про кластерний концепт, що передбачає множинність варіативних візій щодо біблійного, патристичного та літургічного ренесансу. Дослідник висунув цю ідею на противагу альтернативним і заледве легітимним спробам презентувати «нову теологію» в якості гомогенного руху. Приділено увагу й тому парадоксальному факту, що теологи-неосхоласти, декларуючи власну незгоду з секулярними ідеями Просвітництва, охоче погоджувалися визнати релевантним концепт «чистої природи», а також чітке розмежування сфер природного і надприродного, яке саме по собі є плодом просвітницької доби. У контексті сакраментальної онтології Г. Бьорсми ключова мета руху висвітлена як спроба зберегти таємницю Божого буття, сокровенну і непідвладну будь-яким спробам раціонального схоплення чи то аналітичного дослідження. Враховано й принципову опозиційність руху до антиісторичної моделі схоластичного богословствування, а також здійснено зіставлення «нової теології» із модерністським рухом ХІХ–ХХ ст. З’ясовано, що одним із важливих чинників неподібності між двома богословськими проєктами є ставлення їх представників до способів тлумачення Святого Письма. Наприкінці статті наведено стислий огляд ІІ Ватиканського собору, котрий багатьма сучасними істориками (Вайґель, Кьорвен, Бланшар і Булівент) здебільшого оцінюється в категоріях остаточного тріумфу «нових теологів» та поразки або принаймні маргіналізації неотомістського богословського дискурсу.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ КОНТРОВЕРЗИ ОСВІТНЬОГО СЕРЕДОВИЩА ЯК СВІТОГЛЯДНИЙ ВИКЛИК

Наталія Петрівна Бондаренко — 2024-05-02

Ключова проблема полягає в тому, що нині в питанні оперування освітнім середовищем превалює сукупність дефінітивних підходів, яка стосується суто формальних аспектів і практично повністю ігнорує фактори змістовні, внаслідок чого розуміння цієї предметної сфери не набуває необхідної визначеності за критеріями проблемних викликів, перспектив, загроз і небезпек. Акцентованість на формальних, методичних і кількісних аспектах освітнього середовища стає на заваді розумінню змістовних, методологічних і якісних пріоритетів. За великим рахунком, такий підхід узагалі не відповідає номінативному статусу «освітнє середовище», оскільки фактично йдеться про умови, які є універсальними для соціального середовища загалом – тобто стосуються не лише освітнього середовища, а кожного середовища, кожного елемента соціальної системи. Іншими словами, освітня складова такого середовища є доволі умовною, бо насправді йдеться про універсальні ознаки, фактори і критерії, які з однаковим успіхом можуть бути застосовані до будь-якої іншої сфери суспільного буття. Якщо метою є досягнення змістовної відповідності, то необхідно подбати про добудову формальних ознак освітнього середовища такими змістовними критеріями, як когерентність покликанню освіти і застосуванню засобів, необхідних і достатніх для досягнення такої мети. Також необхідно подбати про усунення різнотлумачень щодо таких базових концептуальних орієнтирів, як ієрархія світоглядних пріоритетів освітнього середовища, місія і візія освіти, типологія мислення й розуміння. Саме ці предметні сфери істотно обумовлюють рівень капіталізації знань і генералізації вмінь, інтелектуальний і в цілому особистісний формат реципієнтів освітніх послуг, а також якість і ефективність освіти в цілому. Іншими словами, ігноруючи ці предметні сфери, важко розраховувати на поступальний рух у напрямі втілення на практиці покликання освіти загалом і ключової функції освітнього середовища зокрема.

ФЕНОМЕН ПАМ’ЯТІ ТА ОСОБИСТІСНА ІДЕНТИЧНІСТЬ: ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ

Мар’яна Степанівна Галущак — 2024-05-02

Мета статті – осмислити взаємозв’язок між феноменом пам’яті та особистісною ідентичністю, дослідити складну взаємодію між цими двома фундаментальними аспектами людського досвіду, де пам’ять постає одним із вирішальних критеріїв у формуванні та збереженні власної ідентичності. Основним методологічним критерієм дослідження є використання аналітичного підходу, який дає змогу рефлексивно-критичним шляхом виокремити основні моменти, які засвідчують надважливу роль пам’яті в процесі осмислення людиною своєї історії, культури і, зрештою, самої себе. Наукова новизна. У статті вказується на взаємозв’язок між пам’яттю та особистісною ідентичністю, що дає змогу поглибити розуміння складної взаємодії між цими двома фундаментальними аспектами людського пізнання, надати цілісний погляд, який виходить за межі окремих дисциплін, а також відкрити нову перспективу розгляду цього взаємозв’язку з погляду культурних та індивідуальних відмінностей, бо значною мірою власна пам’ять та ідентичність формуються під впливом культурних наративів, які, стаючи надбанням особистісного досвіду, ретранслюються у світ, будучи доповненими й наповненими новими сенсами та змістом. Висновки. Осмислюючи феномен пам’яті як такий, слід зазначити, що це багатовимірний феномен, який охоплює різні когнітивні процеси, як-от кодування, зберігання та пошук, і насамперед стосується здатності людини пригадувати та зберігати попередній досвід і знання, водночас вільно знаходити затребувану інформацію за нагальної потреби. Також розмова про пам’ять можлива лише в людському вимірі, де необхідність пам’ятати є однією з умов виживання людства як виду, а отже, життєво необхідна; з іншого боку, можна відмітити тісний взаємозв’язок між пам’яттю та особистісною ідентичністю, тим самим розглядаючи складні шляхи, якими наші спогади формують те, ким ми є. Усе це свідчить про великий обсяг роботи, яка є доволі неозорою, оскільки так чи так пам’ять пов’язана з людиною та її свідомістю, а значить і поле діяльності з надходженням нової інформації та формуванням нових знань лише збільшується.

ТРУДНОЩІ ДЕМОКРАТИЧНОГО ТРАНЗИТУ СУЧАСНОСТІ: АПРІОРНІ ТРУДНОЩІ ДЕМОКРАТІЇ ЧИ АПОСТЕРІОРНІ ТРУДНОЩІ ТРАНЗИТУ?

Алла Анатоліївна Гоцалюк — 2024-05-02

Транзитологія як сфера знань про внутрішню логіку та зовнішні особливості й закономірності демократизації нараховує вже понад півстоліття. Найвищий рейтинг респектабельності вона мала в часи розпаду Радянського Союзу і світової системи соціалізму. Тоді концептуальні вердикти і прогнози суспільного розвитку, оприлюднені транзитологією, сприймали як істину в останній інстанції. Такі прогнози здійснювали навіть істотний вплив на динаміку ціноутворення світових торгівельних бірж – зокрема, цінові тренди ф’ючерсів перебували в істотному корелятивному зв’язку з оприлюдненнями чергових прогнозів транзитології. Однак кризовий стан сучасних світопорядкових реалій призвів до докорінних змін: окрім того, що статусне реноме транзитології зазнало відчутного удару, в кризовому стані опинилася сама ідея демократії та її привабливість як взірця суспільного розвитку. За умов, коли недемократичні й відверто авторитарні режими цілком комфортно почувають себе, не зазнають жодних санкцій навіть із боку розвинених демократій і можуть собі дозволити агресію щодо сусідніх країн, популярність вибору на користь демократичного розвитку об’єктивно й закономірно зазнає стрімкого падіння. Такий статус-кво обумовлює низку запитань, які потребують аргументаційно переконливих відповідей. Насамперед йдеться про систематизацію та ієрархізацію причинно-наслідкових зв’язків, які визначають кризовий стан демократичного транзиту сучасності. Іншими словами, що лежить в основі сучасних репутаційних збитків демократії – апріорні недоліки самої демократії чи апостеріорна неспроможність ефективно реалізувати потенціал демократії, її можливості й повноваження?

СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ УЯВЛЕННЯ ПРО ЗНАННЯ МАЙКЛА ПОЛАНІ: ДИЛЕМА «ДВОХ КУЛЬТУР»

Тетяна Василівна Легкун — 2024-05-02

Свого часу Імре Лакатос увів поняття дослідницької програми як головної одиниці виміру розвитку наукового знання, який по суті є зміною дослідницьких програм. Це поняття, як і поняття парадигми, є багатозначним. Під дослідницькою програмою І. Лакатос, наприклад, розумів конкретну теорію. Автор зазначав про «декартівську» та «ньютонівську» метафізики як дві альтернативні програми побудови механіки, а також писав про науку в цілому як про глобальну дослідницьку програму. Однак в цій багатозначності та невизначеності вихідного терміну одночасно була скрита проблема виявлення ієрархії дослідницьких програм науки. Правда, для цього був необхідним значно більш диференційований аналіз структур науково знання, ніж той, що був представлений в західній філософії науки. Дослідницька програма розуміється як сукупність і послідовність теорій, пов’язаних основою, яка неперервно розвивається, суспільністю основних ідей і принципів. І. Лакатос розглядає структуру дослідницької програми, наголошуючи, що вона включає в себе жорстке ядро, фундаментальні припущення, правила «позитивної» евристики (що приписують, якими шляхами викласти хід досліджень) і правила «негативної» евристики (що наголошують, яких шляхів потрібно уникати). Ці припущення є умовно незаперечними, а жорстке ядро складається з сукупності конкретно-наукових й онтологічних припущень, що знаходяться в усіх теоріях наукової програми.

ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ПРИРОДИ ЛЮДИНИ ТА ШТУЧНИХ НЕЙРОННИХ МЕРЕЖ У КІБЕРПРОСТОРІ

Дар’я Анатоліївна Лись — 2024-05-02

Звичайні комп'ютери виконують точно передбачувані, рутинні завдання швидше та надійніше ніж люди. Тому має сенс поставити питання, за якими принципами влаштований людський мозок і як він обробляє сенсорну інформацію, що надходить від органів чуття. Розвиток штучних нейронних мереж (ШНМ) слід розглядати саме на цьому етапі. ШНМ імітують принципи організації та обробки даних людського мозку. З погляду цифрових технологій, ШНМ є новими методами вирішення проблем в галузі досліджень штучного інтелекту, які розширюють інструменти моделювання і особливо підходять для складних, неконсервативних задач. Відкриття сучасної нейробіології призводять до революції в стані людини в кіберпросторі та її самооцінки, тобто наші уявлення про суб'єктивність та особистісну ідентичність, про впевненість у собі, свободу волі та контроль дій. Ми не бачимо мозок, а лише тіло, в якому він знаходиться, і тому, не дивно, що ми звично приписуємо особистісні характеристики всій людині, а не тому органу, який насправді їх має. Якщо зануритись в нейробіологічну літературу, можна побачити, що мозок насправді розраховує, думає, відчуває, розпізнає і приймає рішення. Однак, деякі типово людські здібності, наприклад, розпізнавання осіб, створюють великі труднощі для традиційної обробки інформації. Звичайні алгоритми зазнають невдачі, як тільки досягається необхідна якість зображення. Людина без проблем розпізнає обличчя навіть у складних умовах, наприклад, темрява, туман. Також, визначною властивістю нашого мозку є те, що нейронна мережа постійно перебудовується, наприклад, за допомогою процесів навчання у відповідь на зміни умов навколишнього середовища, за допомогою механізмів відновлення після пошкоджень або за допомогою процесів розвитку, які частково детерміновані генетично.

КОНВЕРГЕНЦІЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ ТА ЛЮДСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В СУЧАСНОМУ ФІЛОСОФСЬКОМУ ДИСКУРСІ

Андрій Васильович Лихацький — 2024-05-02

У статті досліджується глибокий вплив штучного інтелекту (ШІ) на людську ідентичність на початку 21-го століття. Оскільки ШІ дедалі більше інтегрується в різні аспекти повсякденного життя, він кидає виклик традиційним уявленням про людську унікальність і роль у світі. Це дослідження має на меті розглянути філософські дискусії про те, як штучний інтелект змінює наше розуміння самості та свободи дій. Воно зосереджується на переосмисленні людської ідентичності в епоху ШІ, використовуючи аналіз літератури та останніх публікацій у цій галузі. Дискурс навколо штучного інтелекту сьогодні позначений щораз вищою імітацією людських здібностей, як-от емпатія, творчість й ухвалення рішень, розмиваючи межі між людьми й машинами. Ця еволюція спонукає до переосмислення інтелекту, свідомості та людського існування. Для розуміння цих трансформацій проаналізовано ключові внески Ганса Моравеца, Енді Кларка та Кевіна Ворвіка. Концепція «дітей розуму» Моравеца передбачає, що системи штучного інтелекту можуть перевершити людський інтелект, кидаючи виклик нашим уявленням про індивідуальність і свободу дій. Ідея Кларка про «природжених кіборгів» доводить вроджену схильність людини до інтеграції з технологіями, що впливає на наше самосприйняття. Робота Ворвіка про прямі людино-машинні інтерфейси передбачає майбутнє змішаних людських і машинних ідентичностей. У статті також розглядаються етичні та соціальні наслідки ШІ. Обговорюються питання справедливого розподілу технологій ШІ, переоцінки ролі людини, а також потенційні ризики й непередбачувані виклики, пов’язані з інтеграцією ШІ. Розглядається вплив ШІ на ринки праці, комунікаційні, політичні та правові системи, підкреслюється потреба в надійних етичних засадах і політиці. Підкреслюється трансформаційний вплив ШІ на людську ідентичність, суспільні структури, а також на концепцію роботи і мети. Стаття закликає до ретельного вивчення цих змін і розробки етичних меж для подолання викликів, пов’язаних зі штучним інтелектом, з метою побудови майбутнього, яке сприятиме справедливості, рівності та добробуту.

СУБ’ЄКТ, СУБ’ЄКТНІСТЬ ТА ЕФЕКТИВНА КОМУНІКАЦІЯ

Олексій Віталійович Матвієнко — 2024-05-02

У ХХІ столітті в умовах розширення та труднощів політичної комунікації загострюється питання суб’єкта та суб’єктивності, допустимості використання різних інструментів, які могли б привести до успішної комунікації, ступеня раціонального та об’єктивного сприйняття дійсності, можливості впливу на сучасні процеси, які відбуваються. Основна мета статті – уточнити розуміння поняття суб’єкта й суб’єктивності та їх значення для специфіки суб’єктного аналізу політичних комунікацій та оцінити ступінь сформованості суб’єкта в українському суспільстві. Спираючись на аналіз історико-філософських систем, автор доводить, що успішна комунікація залежить від філософсько-соціальних та політично-соціальних аспектів. Питання успішної комунікації між суб’єктами як на суспільному рівні, так і в політичних колах є важливим, оскільки забезпечує зміни та перетворення в самій державі, а також формує орієнтири, за якими має рухатися політична еліта України для забезпечення ефективної й успішної комунікації на світовій арені. Саме тому головною проблемою в цій сфері в українському суспільстві є дефіцит політичної еліти (політичних суб’єктів), яка була б дійсно професійною та для якої головним питанням був би успіх та розвиток України як держави. Автор статті розкриває пізнавальні та онтологічні умови подальшого збереження й розуміння значення поняття «суб’єкт» у сучасній науці й політичній комунікації загалом, пропонуючи власну версію не просто теоретичного узагальнення цього питання, а практичного його застосування, що дає змогу перейти до політично-комунікативного аналізу суб’єктності. З одного боку, як світоглядно-змістовне розуміння поняття суб’єкт як фізичної чи юридичної особи, а з іншого – як специфічної ролі на політичній та міжнародній арені. Основою організаційно-змістовної суб’єктності є діяльність, а важливою умовою і формою прояву суб’єкта – ставлення до широкого спектра проблем, що має в основі самостійність, рефлективність та цілепокладання. Коли ми говоримо про українську державу, то маємо враховувати суверенність, дієздатність, цивілізаційну зрілість і політичну незалежність.

ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНОФОБСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ В РОСІЙСЬКОМУ КІНЕМАТОГРАФІ

Людмила Миколаївна Мельник — 2024-05-02

У статті наголошено на тому, що мистецтво може бути культурною зброєю ведення інформаційної війни. Підкреслено, що кіно – це потужний засіб впливу на суспільство, медіа не просто відображають реальність, а й активно формують світогляд глядача. Фокусується увага, що починаючи від незалежності Української держави, Російська Федерація вела і веде приховану інформаційну війну, зокрема, через ідеологічно підкований російський кінематограф. Кремль буквально заполонив український інформаційний простір російським контентом. Зазначено, що кіно – вельми популярна форма самовираження та демонстрації Росією пропагандистського погляду на речі. Автори, аналізуючи в статті кінострічки «Брат-2», «Моя прекрасна няня», «Свати», «Ми з майбутнього-2», доходять до висновку, що фільми містять пропагандистські ідеї неоімперської геополітичної доктрини «руского міра» та мають українофобський характер. Обґрунтовано, що у 2000-х роках у кіномистецтві просувалися переважно два наративи «руского міра» – це, те, що українці недолугі, неосвічені, з вузьким світоглядом люди, яким цивілізацію несе старший брат – Росія, та концепцію про історичну єдність росіян та українців. Дослідження привертає увагу, що російська військова пропаганда після 24 лютого 2022 року буквально захопила образ Даніла Багрова з фільму «Брат», щоб виправдовувати свої звірства та злочини в Україні. Пропаганда ставить за мету показати, що є легенда кіно, символ правди, і з його вуст лунали «правильні» інтерпретації, незважаючи на те, що вони 22-річної давності. Зазначається, що цей метод кремлівської пропаганди ефективний з огляду на психологічну теорію «Мілґрем-ефекту», яку запропонував американський дослідник Стенглі Мілґрем.

СОЦІОКУЛЬТУРНЕ БАЧЕННЯ ФЕНОМЕНУ АГРЕСІЇ: ДЖЕРЕЛОЗНАВЧИЙ АНАЛІЗ

Людмила Василівна Панчук — 2024-05-02

Питання людської агресії посідає не останню сходинку в сучасній гуманітаристиці. Людині притаманні біотичні тіло та інстинкти, тому закони тваринного світу впливають на її поведінку та бажання. Сутність людини є проявом підсвідомого, яке вона намагається осягнути завдяки її здатності мислити, що напряму пов’язано з динамічними процесами взаємодії між представниками суспільства. Полісемія як наукових тверджень, так і теоретичних методологічних підходів до вивчення цього питання вказує на актуальність проблеми агресії та потребу її роз’яснення і пошуку шляхів її вирішення. Невід’ємним аспектом життя будь-якої людини є комунікація з собі подібними в рамках соціальної інтеракції, яка переважно ведеться шляхом обміну ідеями, інформацією, думками та різного роду діяльності через один з найвагоміших соціальних культурних факторів – мову. Вивчення особливостей феномену агресії найбільш широко відкривається в симбіозі різних наук з філософією. Аби визначити притаманність людській природі такої властивості, як агресія, звертаємось до історико-, психолого-, соціально-філософських трактувань стосовно даного питання. Аристотель, З. Фрейд, К. Лоренц, Ф. Ніцше, Г. Саліван, Т. Гоббс, Р. Бах, Р. Барон, К. Юнг, Д. Річардсон, К. Хорні, Т. Томашевський, В. Шапар, Й. Рітер, Л. Фойєрбах, К. Валь, Д. Доллард, Н. Міллер, Р. Сірс, Т. Адорно, Ю. Габермас, М. Горкгаймер, Л. Берковіц, Дж. Ванделло, Д. Цільманн, К. Пур’є та інші філософи занурились у ґрунтовне вивчення даного аспекту людського життя. Більшість із них схиляється до концепції взаємозалежності агресії та мови. Роль мови як соціокультурного чинника в бутті людини неоціненна. Вона проявляє себе в різних формах та переважно інтерпретує явища життя за допомогою вербального тексту, що не завжди віддзеркалює позитивні прояви індивідуальності та створює перешкоди в культурному розвитку суспільства.

ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ ТА ПРАКТИКА ОСВІТНЬОГО СЕРЕДОВИЩА: ВЗАЄМОПОТЕНЦІЮВАННЯ ЧИ ВЗАЄМОВІДТОРГНЕННЯ?

Зореслав Федорович Самчук — 2024-05-02

Невідповідність праксеологічного втілення явищ і процесів їх теоретико-концептуальним прототипам є одним із найбільш гострих проблемних викликів суспільних дисциплін упродовж багатьох століть. В основі таких проблемних наслідків знаходяться декілька причин. По-перше, як правило, йдеться про системні об’єкти, що складаються з елементів, функціональні можливості й значення яких під впливом принципів історизму і розвитку можуть зазнавати істотних змін. По-друге, в суспільній сфері явища і події розгортаються під впливом не лише певної внутрішньої логіки, а й зовнішніх впливів – зокрема суб’єктного та контекстуального. Якщо суб’єктний вплив відображає прагнення соціальних суб’єктів досягати під егідою суспільних явищ і процесів власної (індивідуальної, корпоративної, партійної тощо) мети, то контекстуальний вплив обумовлений ідейною, аксіологічною, соціокультурною і т. п. навантаженістю будь-якого конкретно-історичного status quo. На адресу практичних реалій вітчизняного освітнього середовища сучасного ґатунку існує чимало аргументованої критики і нарікань. З-поміж багатьох причин, які обумовлюють незадовільний стан речей, більшість дослідників визнають вирішальний вплив, який здійснює недотримання принципів і норм демократії – зокрема й насамперед процедур деліберативної демократії під час прийняття політико-управлінських рішень в освітній сфері. Саме така причина робить можливим низьку кваліфікацію і некомпетентність управлінців, їх безвідповідальність, волюнтаризм і зловживання посадовими можливостями. А відсутність своєчасних і адекватних санкцій за такі функціональні вади лише поглиблює загальний негативізм, призводить до його своєрідного культивування. Очевидно, не варто розлого пояснювати, що така негативна тенденція здійснює деморалізуючий вплив на суспільну свідомість і дискредитує ті суспільні процеси й соціальні інститути, які покликані виконувати функцію основних драйверів суспільного поступу.

КОМУНІКАЦІЯ ЯК СПОСІБ МОДЕЛЮВАННЯ ЯВИЩ ДІЙСНОСТІ В НАУЦІ ТА МИСТЕЦТВІ

Богдан Володимирович Сковронський — 2024-05-02

У роботі порівнюються комунікативні засоби науки та мистецтва з точки зору комунікації як особистісного способу пізнання дійсності. Зокрема, здійснюється спроба знайти точки дотику комунікативних моделей, що пропонуються, з одного боку, наукою з її логічним апаратом осягнення дійсності, а з іншого боку, мистецтвом, яке вибудовує модель дійсності на основі відчуттів та апелює до емоцій і глибинних архетипів людської свідомості. У даному контексті пізнання може здійснюватися через посередництво комунікативних засобів, які надає мистецтво, зокрема через такі структури свідомості людини, як уява, на основі знакових чуттєво доступних засобів зв’язку людини та предметів дійсності. Таке пізнання є одним із способів набуття особистісного знання. За визначенням М. Полані, це знання, яке виростає на основі індивідуального досвіду комунікування із предметом, що пізнається. Із метою вироблення підходу до подібного роду когнітивної практики у статті здійснюється огляд наукової літератури стосовно описаного явища. Так, загальна методологічна база проблеми поділяється на чотири групи. Перша група, яка є найбільшою, представлена літературою, яка розкриває значення комунікативних процесів у вивченні культурної динаміки. До другої групи належить література, що розкриває семіотичну специфіку моделювання у комунікативному просторі. Третя група присвячена роботам, які визначають методику вивчення структури комунікативного простору. Четверта група розкриває окремі аспекти теми в зв’язку з уведенням поняття «модель» у практику комунікаційних досліджень, а також розглядає різноманіття комунікаційних моделей, цілей і умов їх створення. Загальним підсумком роботи є спроба окреслити перспективу подальшого використання моделей, створених засобами мистецтва для відтворення характеристик змодельованого об’єкта і створення умовного образу дійсності реалій культури. Модель в даному відношенні потрібна досліднику для кращої організації його думок про дійсність і виявлення механізмів її дослідження. Це актуалізує звернення до проблеми виявлення структури комунікативного простору як необхідного етапу у вивченні культури.

ДЕМОКРАТІЯ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН: ЄДНІСТЬ ЗАГАЛЬНОГО ТА ОСОБЛИВОГО

Микола Юрійович Спірідонов — 2024-05-02

Уявлення про демократію формуються на різних рівнях свідомості та в різних суспільних середовищах. Ми звикли до академічного формату розуміння демократії і концептуалізації знань про демократію, тому вважаємо таке джерело знань авторитетним і практично безальтернативним. Однак існує величезний масив уявлень про демократію, який хоч і не відповідає таким канонам наукового типу знання, як аподиктичність, верифікованість і дискурсивність, проте володіє низкою власних переваг – зокрема, є гармонійним у своїй синкретичності, комплексним і навіть більш системним, ніж наукова концептуалістика вузького профілю. В даному разі йдеться про соціокультурний формат уявлень про демократію, про її переваги та недоліки, про визначальність та неістотність різних ознак і опцій демократії. Соціокультурна навантаженість уявлень про демократію не є категоричним антиподом і антагоністом наукового типу знань, бо значною мірою вона латентно притаманна і науковій епістемології. Але якщо для наукової сфери знань соціокультурна навантаженість є лише спорадичною і значною мірою маргінальною, то для сфери масової свідомості соціокультурних середовищ така ознака є не лише атрибутивною, а й імперативною: вона репрезентує мозаїчний симбіоз автоматизмів світосприйняття, який утворює оптичну призму бачення будь-яких явищ і процесів – зокрема, демократії. Важливою специфічною ознакою соціокультурного формату сприйняття демократії є рутинізований статус таких уявлень: оскільки вони формуються на підставі тривалого накопичення знань із різних сфер життєдіяльності, то для носіїв цих уявлень вони є «очевидними», а значить такими, що не потребують аргументаційного забезпечення і верифікаційних процедур, які є типовими для наукового типу знання. Хоча такий тип уявлень про демократію, розуміння демократії і знань про демократію не відповідає канонам наукового знання, він не повинен ігноруватися дослідницьким середовищем – зокрема й насамперед суспільного і гуманітарного профілю.

СПІВВІДНОШЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ ШЛЮБУ ТА ЛЮБОВІ У ПРАЦЯХ ФІЛОСОФІВ У ПЕРІОД ВІД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ДО МОДЕРНІЗМУ

Богдан Олександрович Шумчук — 2024-05-02

У статті розглянуто питання присутності любові у шлюбі та навпаки шлюб, котрий присутній у любові, з погляду відомих філософів різного часу, важливість присутності одного в іншому та навпаки нівелювання одного з двох. Виокремлено та розглянуто можливості шлюбу без любові та його переваги, любові без шлюбу (плюси та мінуси) та шлюб з любов’ю та наслідки цих варіацій. Основними джерелами нашого дослідження були праці таких філософів, як Аврелій Августин, Мішель Екем де Монтень, Ральф Вольдо Емерсон, Фрідріх Енгельс, Френсіс Бекон, Дітріх Бонхоффер, Фрідріх Шлегель, Ніколя де Шемфор, Жан де Лабруйєр, Георг Вільям Фрідріх Гегель тощо. Також показано різницю між часовими періодами у погляді на два поняття. У часи Середньовіччя, коли основний тон у сімейних стосунках задавала церква, погляд на любов і шлюб був орієнтований на доктринальний аспект, де любов витіснялася очікуваннями від шлюбу та його корисністю для суспільства. У подальшому з виходом з темного середньовіччя відбулась і трансформація бачення шлюбу та любові у суспільстві. З появою лицарської любові та романтизму шлюб відходить на другий план, а любов підіймається на новий рівень важливості. З підходом до Модернізму зустрічаються комбінації поглядів. Розглядається корись від шлюбу як соціального складника, невідокремленого від почуття любові. Погляди дослідників можна поділити на три категорії. Перша категорія надає перевагу любові, яка не зв’язана обов’язками шлюбу, інша окреслює позитивний вплив шлюбу без прив’язаності до любові, котрий виявляється як в діловому (матеріальному) аспекті, так і в соціальному. Третя категорія описує обидва аспекти, коли любов присутня у шлюбі, а шлюб призначений для любові.

ТРАВМА, ДИСКУРС І (НЕ)ДОРОСЛІШАННЯ

Едуард Васильович Щербенко — 2024-05-02

У статті в контексті опрацювання травми модернізації досліджується проблема генерації як одна з ключових для перехідного суспільства. При цьому відзначається чинник «інерції наративів», який зумовлює редукцію дослідницької уяви. Феномен генерації 1968 р. засвідчує необхідність врахування ефектів артефактичності й апофатичності як sine qua non аналізу проблеми. Вводиться розрізнення «генерація/когорта» для артикуляції принципової різниці між спільнотами, які постають у відповідь на безпрецедентний виклик (як «генерація ковіду»), та тими, які можуть опертися на певні прецеденти. У контексті дослідження звертається увага на зв’язок між образами «країна-підліток» (Маяковський) та «російський хлопчик» (Достоєвський). Констатується, що за умов тінейджерського «бродіння» успішне проходження ініціаційного досвіду виступає негарантованим. У цьому контексті феномен революції за модерної доби інтерпретований як «шанс на дорослішання». За пострадянської доби ключовими в цьому плані постають процеси опанування раніше недоступних практик відкритого суспільства («наздоганяюча» модернізація) та повернення спадщини fin de siècle. Автор вбачає пункт розходження траєкторій українського та російського перехідного суспільства в процесі конструювання травми модернізації, зокрема (не)залученні до цієї процедури стихії ресентименту. У цьому контексті в горизонті цілого модерну акцентується масштаб виклику, який не підлягає редукції. У статті звертається увага на сюжет непочутого попередження. Шедеври красного письменства (Грибоєдова, Тургенєва, Чехова), які складали канон читання російської інтелігенції й основу шкільної програми радянського періоду, описують регулярне відтворення того самого типу «російського хлопчика», не готового дорослішати. Робиться висновок, що нові безпрецедентні виклики, які постали перед Україною й світом у контексті ситуації 24 лютого, можуть стати шансом «сродньої гри», за Сковородою.

ЗНАЧЕННЯ ЗВУКУ ТА МУЗИКИ У ВІДЕОІГРАХ

Василь Васильович Вагерич — 2024-05-02

Актуальністю дослідження є спостереження за функціями музики та їх особливостями у відеогрі з посиланнями на відомі продукти, поставлені проблемами теоретичної та естетичної характеристики музики. Про вищезгадане досить мало інформації в сучасній зарубіжній та вітчизняній літературі. Відеоігри з’явилися відносно недавно, тому дослідження функцій музики у віртуальному світі є актуальним. Жанрові особливості відеоігор є новою хвилею в науковому погляді сучасної вітчизняної культурологічної думки. Мета статті – висвітлити функції музики та її особливості у відеогрі. Методологія дослідження базується на застосуванні аналітичних методів, які виявляють особливості функцій музики у відеоіграх. Наукова новизна полягає в аналізі й характеристиці функцій музики та її систем у відеоіграх. Прослідковано використання важливих елементів музики як складника відеогри, без якої віртуальний всесвіт був би нецікавим та не мав емоційного забарвлення. Аналізуючи відеоігри, можна дійти висновків, що музика є таким же важливим складником відеогри, як сетинг і геймплей, та має багатогранні функції. Музика до відеогри має низку особливостей, які відрізняють її від інших музичних жанрів. Її створюють зацикленою та вертикально або горизонтально поєднуваною. Це дає змогу непомітно змінювати композиції та підлаштовувати їх залежно від того, що відбувається в той чи той момент відеогри. Такі функції, як створення емоційного тонусу і лейттеми нагадують про спільність рис музики відеогри з музичними творами кінофільмів та опери. Звуки місцевості (або дієгетичний музичний супровід), яка оточує головного героя, сприяють імерсивності віртуального світу гри. Музика у відеоіграх є відображенням культурної спадщини, через те що композитори використовують різні жанрово-стилістичні моделі, полістилістику, а іноді й цитати на відомі композиції.

АДАПТАЦІЯ ІНОКУЛЬТУРНИХ ПРАКТИК В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ТЕНДЕНЦІЙ

Євген Миколайович Вербецький — 2024-05-02

У статті розглянуто проблематику інокультурних практик в контексті адаптації як однієї з основних форм взаємодії культур в контексті глобалізації. Уточнено поняття «інокультурні практики», які розглядаються як предметно-практична діяльність, пов’язана зі створенням та/або поширенням культурних продуктів, що сформувалися в умовах соціокультурного простору інших країн і отримали популяризацію світового масштабу завдяки глобалізаційним тенденціям. Екстрапольовано концепцію культурної локалізації та культурної гібридності на проблематику адаптації інокультурних практик. Констатовано, що локалізація більшості інокультурних практик необхідна для їх реалізації на інших територіях і включає в себе складні культурні процеси з метою своєрідного «перекладу» для країн-реципієнтів. Культурна гібридність як транскультурна форма, виникнення якої пов’язане з діалогом культур, набуває різних форм відповідно до територіальної специфіки та властивостей конкретної інокультурної практики. Дослідження виявило, що: феномен інокультурних практик перебуває в залежності від того, як культури-реципієнти сприймають артефакти, що продукує культура-донор; виходячи зі специфіки глобалізаційних процесів, характерних для масової культури перших десятиліть ХХІ ст., локалізація в дискурсі інокультурних практик реалізується засобами адаптації змістового, ціннісного та формально-текстового (медіатексту, аудіовізуального, сценічного та ін.) рівнів; за умов успішної адаптації інокультурні практики в процесі сумісності з новим соціокультурним простором трансформуються з урахуванням цінностей, традицій та норм культури-реципієнта.

МУЗЕЄЗНАВЧІ СТУДІЇ ІЛАРІОНА СВЄНЦІЦЬКОГО (1905–1930-ТІ РР.)

Світлана Віталіївна Гаврилюк — 2024-05-02

Мета статті – висвітлити музейну діяльність Іларіона Свєнціцького (1876–1956) упродовж 1905–1930-х рр. – ученого-лінгвіста, мистецтвознавця, громадського діяча, багаторічного директора Національного музею у Львові, заснованого в лютому 1905 р. греко-католицьким митрополитом Андреєм Шептицьким. Підкреслюється, що попри численні публікації, досі є потреба в аналізі музеєзнавчих напрацювань ученого. Розкрито теоретичну й практичну діяльність І. Свєнціцького в галузі музейництва, зокрема, схарактеризовано його наукові праці й виступи, у яких порушуються питання завдань музеїв, розкривається суть й основні етапи становлення музею як культурної установи, робиться огляд зарубіжних та українських музеїв, визначаються нагальні завдання Національного музею у Львові. Увага приділена організації І. Свєнціцьким виставкової й видавничої роботи в очолюваному ним музейному закладі. Зауважено, що І. Свєнціцький був пοпуляризатοрοм розвитку Національного музею у Львові, у щорічних звітах детально документував питання внутрішньої діяльності музею. У статті звернено увагу на заходи I. Свєнціцького з пошуку й вивчення пам’яток. З’ясовано, що науковець проводив активну науково-фондову роботу, систематично поповнюючи музейні збірки пам’ятками українського мистецтва та іншими реліквіями. I. Свєнціцький був активним членом громадської організації «Союз музеїв у Польщі», брав участь у з’їздах представників музеїв Польщі, докладав зусиль до діяльності музейних закладів у Галичині на високому професійному рівні. Доведено, що науковий доробок музейника залишається актуальним для вивчення історії, теорії й практики музейного будівництва в Галичині в першій третині ХХ ст.

ГЕРОЇЗАЦІЯ ІНФЕРНАЛЬНОГО ЯК ТЕНДЕНЦІЯ СУЧАСНОЇ МЕДІАКУЛЬТУРИ

Олег Олегович Голобородько — 2024-05-02

У статті розглянуто проблематику використання інфернальних образів в сучасних аудіовізуальних формах медіакультури в контексті феномену героїзації. Простежено причини звернення творців аудіовізуальної медійної продукції до героїзації інфернальних істот та виявлено причини привабливості інфернального героя в масовій культурі ХХІ ст. Констатовано, що інфернальний наратив сучасної медіакультури характеризується розвинутою архаїчною структурою. Дослідження виявило, що в представлених у сучасному медіапросторі аудіовізуальних творах спостерігається трансформація традиційних інфернальних образів у контексті руйнування персоніфікованих категорій добра та зла. Представлені в проаналізованих телевізійних серіалах західного виробництва та вітчизняних рекламних відеороликах інфернальні образи подано творцями як естетично привабливі, позитивні та харизматичні. Героїзація інфернального в аудіовізуальних творах сучасної медіакультури – процес, що відбувається в парадигмі неоміфологізму, властивого суспільству початку ХХІ ст. Великою мірою це зумовлено специфікою сприйняття людиною сучасних філософсько-естетичних, інформаційно-комунікаційних, культурних, соціальних та інших тенденцій.

«ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ» ЯК ПРОТОНАУКОВИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТВІР УКРАЇНСЬКОЇ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Павло Ігорович Голотенко — 2024-05-02

Пропонована до уваги стаття є продовженням досліджень у руслі проблематики фактичного генезису та еволюції культурологічної науки в історії України. Головна мета статті полягає в розкритті культурологічного змісту «Повісті минулих літ» – історичної протонаукової праці, яка серед усіх збережених до сьогодні українських літературних творів є найдавнішою. Дослідження є складовою частиною ґрунтовного доведення тези про те, що українська культурологія де-факто існує та розвивається з більш ранніх часів та є набагато старшою респектабельною наукою, ніж прийнято вважати на сьогоднішній день. Ураховуючи те, що зараз українська культурологія переживає фазу онтологічної кризи, вивчення окресленої проблематики є досить важливим та актуальним завданням. У статті висвітлюється загальний історичний контекст та головні сприятливі чинники розвитку слов’яно-української науки. Надаються відомості про наявні жанри протонаукової української літератури часів Київської Русі. Досліджено головні аспекти історії створення «Повісті минулих літ» – час написання твору, джерельно-інформаційну базу тощо. Виявлено проблемно-тематичні контексти, пов’язані з різними культурними явищами, що в сукупності утворюють цілісний культурологічний зміст літопису. Установлено певну кількість застосованих у праці методів дослідження, які на теперішній час входять до основного складу методологічного інструментарію української культурології. Надаються визначення кожному з пізнавальних прийомів із наведенням відповідних фрагментів тексту як прикладів.

КОНЦЕПТ ДІАЛОГУ КУЛЬТУР У ПОЛЬСЬКОМУ НАУКОВОМУ ДИСКУРСІ ПЕРШИХ ДЕСЯТИРІЧ ХХІ СТОЛІТТЯ

Євген Сергійович Горб — 2024-05-02

Пропонована публікація зосереджена на аналізі рецепції проблеми діалогу культур у працях польських науковців початку ХХІ століття. Констатовано, що в польському науковому дискурсі превалює міждисциплінарний підхід до студіювання тематики міжкультурного діалогу. Особливу увагу науковці приділяють термінологічному аспекту, що виявляється в плюралізмі підходів до визначення концепту «діалог». Аналіз найбільш ілюстративних праць польських учених 2000-х рр. дав змогу автору виокремити характерні тенденції розробки проблематики культурологічних аспектів філософії діалогу, що виявляються у: популярності концепцій М. Бахтіна та Е. Левінаса, які хибно сприймають як універсальні моделі дослідження будь-яких явищ сучасної культури; зловживанні політичними та соціологічними трактуваннями концепту міжкультурного діалогу; впливовості теологічної течії в польській філософії діалогу, представленій Ю. Тішнером та його послідовниками. У статті зроблено акцент на діяльності представників Лабораторії міжкультурного перекладу у Варшаві, яка з початку ХХІ століття сприяла популяризації ідей міжкультурної комунікації й сприймалася не тільки як творче об’єднання антропологів культури та перекладознавців, а і як вільний простір для міжкультурної комунікації. Відзначено також залежність польської культурологічної науки від праць американських теоретиків міжкультурного діалогу, що створює проблему поширеності хибного сприйняття діалогу культур як виключно міжрелігійної або міжнаціональної комунікації, що становить варіацію політичного та соціологічного сприйняття цього засадничого концепту культурологічної науки. У висновках констатовано безуспішність спроб аналізу польськими науковцями проблеми діалогу культур засобами обмеженого методологічного інструментарію в межах однієї наукової дисципліни та недостатній рівень вивчення тематики міжкультурного діалогу з погляду теорії та філософії культури.

КУЛЬТУРА ЯК СИСТЕМА МОРАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ: АНАЛІЗ ПРИЧИН ВИНИКНЕННЯ

Віталія Віталіївна Готинян-Журавльова — 2024-05-02

Культура є специфічною формою буття людини, особливим способом вираження діяльності людини, сутності людини, саме тим, що виокремлює її з тваринного світу. Культура є продуктом суспільного розвитку людства і водночас якісною характеристикою людського суспільства. Культура не лише допомагає нам пізнати навколишній світ, а й допомагає сформувати власні переконання, настанови, виробити критерії оцінки матеріальних і духовних цінностей, визначити власну систему цінностей і власні ціннісні орієнтації. Це відбувається завдяки менталітету. Менталітет містить відбиток успадкованих від попередніх поколінь історичних традицій, стилів поведінки, особливостей мислення, світогляду, сприйняття та тлумачення світу, рис національного характеру. Ментальність визначається архетипами та стереотипами певної культури й відображається в її соціокультурних феноменах. Усвідомлення культури власного народу, прийняття менталітету, досвіду попередніх поколінь сприяє патріотичному вихованню, національній обізнаності особистості, консолідації народу. Культура є сукупністю матеріальних і духовних цінностей, які створені людством протягом його існування. По суті, це спосіб виокремлення людини з природи, адже людина взяла до рук палку й побачила в ній не лише знаряддя праці, а й зброю. Використати цю зброю можна було проти хижаків, ворогів або проти родичів. Тим самим руйнувалося природне право на владу найсильнішого. Задля подолання знищення одне одного людству необхідно було знайти щось сильніше за зброю – мораль. Так через систему табу, заповідей формується перша система – цінність людського життя, цінність родини, які з часом стануть основою культури. Отже, культура є способом ставлення людини до природи, суспільства, до самого себе, у процесі якого людина активно пізнає та засвоює створену своїми пращурами культуру, відтворює її, створюючи нове на основі здобутих знань, умінь, навичок, здібностей, засвоєних нею як цінності, враховуючи особливості менталітету. Культура розпізнається у ставленні людини до дійсності, до інших людей, до самого себе, а ставлення людини до культури є важливим не лише для культурного розвитку людини, а й для існування самої культури.

ДОСВІД ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНІХ АКТОРІВ В УМОВАХ ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

Ірина Геннадіївна Кабанова — 2024-05-02

Одним із трендів розвитку системи освіти є використання дистанційного навчання – сучасних телекомунікаційних технологій, комп’ютерних мереж та систем безпосереднього телевізійного мовлення. Світова пандемія поставила перед усією системою освіти низку викликів, які, своєю чергою, призвели до інтенсифікації процесу комп’ютеризації. Уведення воєнного стану в Україні загострило вимогу використовувати сучасні методи й дистанційні засоби навчання, зокрема, у закладах професійної мистецької освіти – у підготовці фахівців у сфері культури та мистецтв. Навчання сценічного мистецтва в позашкільних закладах і тип паче професійна підготовка майбутніх акторів вимагає систематичної взаємодії з викладачами та студентським колективом, потребує безпосереднього перебування студентів (і виконання завдань) в аудиторії або навчальному театрі під безпосереднім керівництвом досвідчених фахівців-викладачів. Водночас обставини обмежили можливість живого спілкування між учасниками навчального й творчого процесу, а впровадження сучасних інформаційних технологій вимагає дотримання певних вимог та правил. За таких умов постала нагальна потреба пошуку ефективних форм, методів і способів навчання мистецтва театру, які, з одного боку, могли б бути реалізовані в онлайн-режимі, а з іншого – дали б змогу повноцінно формувати в майбутніх акторів необхідні професійні знання, уміння й навички. Проаналізовано сильні й слабкі сторони дистанційного навчання в підготовці майбутніх акторів, що дало змогу зробити висновок: інформаційні технології відіграватимуть певну роль в удосконаленні мистецької освіти, але матимуть чіткі діапазони свого застосування, а саме: начитування теоретичного матеріалу і відеолекції можуть бути подані в запису або онлайн-перегляді; лекції, семінари, зустрічі з видатними акторами, режисерами, а також виконання деяких вправ зі студентами (індивідуальні заняття) можуть проходити як онлайн-зустрічі. Однак групові практичні вправи доцільно проводити у форматах, максимально наближених до живого спілкування. Окреслено можливість двох підходів для оптимізації дистанційної форми навчання сценічного мистецтва.

ШЛЯХИ АКТИВІЗАЦІЇ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЗДОБУВАЧІВ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОЇ ОСВІТИ В ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ

Людмила Миколаївна Казначеєва — 2024-05-02

У роботі досліджено шляхи активізації пізнавальної діяльності здобувачів культурологічної освіти у процесі навчання. В умовах сучасних трансформацій сфери освіти, науки та культури актуалізується адаптація системи вітчизняної вищої освіти до європейських стандартів. Визначено, що ефективним для сьогоднішнього студентства – представників сучасного покоління, що вільно володіють гаджетами, є активне використання мультимедійних, інформаційно-комунікативних технологій з урахуванням небезпеки та ризиків, що містить інтернет-простір. Водночас зауважено на необхідності формування комунікативної компетентності в безпосередньому спілкуванні у форматі офлайн. Для цього доцільним є використання дискусій, діалогічних форм, дебатів, мозкових штурмів, які активізують аналітичне мислення, вчать висловлювати свої думки, заохочують майбутніх культурологів ставити питання та шукати на них відповіді, розвивають допитливість, стимулюють інтерес до навчання. Указано на ефективність упровадження інтелектуально-креативних форм (ігор, квестів, батлів, вікторин, олімпіад, кросвордів та ін.), проєктного, проблемного навчання. Такі форми дають можливість вироблення та напрацювання теоретичних знань на практиці, розвивають самостійність і відповідальність, формують професійні компетентності та м’які навички (командну роботу, критичне мислення, таймменеджмент та ін.). У процесі навчання майбутній культуролог повинен розвивати навички аналітичного й критичного мислення: нестандартних підходів, генерування інноваційних ідей, відкритості до різноманітності та мультикультурності, соціальних і емоційних навичок – громадянської свідомості, відповідальності, гнучкості, адаптативності, вміння слухати та спостерігати, емпатії, здатності вирішувати конфлікти та ін. Акцентовано увагу на постаті викладача вищої школи як носія актуальних знань, наставника, який готує майбутніх культурологів до професійної діяльності, спрямовує й стимулює пізнавальну активність, розкриває потенціал та здібності кожного здобувача, підтримує їх інтелектуальне, професійне й особистісне становлення та зростання.

«КРЕАТИВНА ЄВРОПА» ЯК ІНСТРУМЕНТ ФІНАНСУВАННЯ ТА ПІДТРИМКИ КУЛЬТУРНИХ ІНІЦІАТИВ В УКРАЇНІ

Олеся Василівна Комарніцька — 2024-05-02

У статті систематизовано дані про проєкти програми ЄС «Креативна Європа», що реалізуються в Україні як свідчення зміни політики фінансування та підтримки культурних ініціатив. Розкрито мету і специфіку підпрограм «Культура», «Медіа», «Міжсекторальна співпраця», зокрема докладно описано конкурси підпрограми «Культура», яка передбачає реалізацію конкурсів «Європейські платформи», «Європейські мережі», «Проєкти міжнародної співпраці», «Художній переклад». Звернено увагу на спеціальний конкурс «Підтримка українських переселенців та культурного і креативного секторів України», в результаті якого впродовж 2023– 2025 років планується імплементувати три проєкти-консорціуми: «ZMINA: Rebuilding / ЗМІНА: Відновлення», «Culture Helps / Культура допомагає», «Architects for Heritage in Ukraine: Recreating Identity and Memory (U-RE-HERIT)». Акцентовано на програма мобільності для митців та спеціалістів культурного та креативного сектору на 2022–2025 роки «Culture Moves Europe», вказано переможців цієї програми у 2017–2023 роках. Підсумовано, що Україна активно використовує європейський підхід до сфери культури, який передбачає не нормативно-правове регулювання, як це відбувається в інших галузях, а підтримку, зокрема грантову, та її координацію за допомогою сприяння партнерській політиці, мобільності митців тощо. Це проєктний підхід, який стає все більш ефективним інструментом пожвавлення розвитку культури, усвідомлення її економічного потенціалу, її вирішальної ролі у розвитку національних економік, соціальному зростанні та відродженні спільнот. Наголошено, що програма ЄС «Креативна Європа» – це показовий приклад посилення ролі культури в політичному порядку денному, підтвердженням чого є визнання внеску культури у цілі сталого розвитку, інклюзивність як передумова доступності культурного продукту, цифровізація культури як визначальна тенденція її розвитку, а також її кроссекторальний розвиток як ефективний спосіб покращення діяльності культурних інституцій.

СОЦІОКУЛЬТУРНІ ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ ФУНКЦІЙНОСТІ ВІЙСЬКОВИХ ОРКЕСТРІВ В ІСТОРИЧНОМУ ДИСКУРСІ

Ірина Василівна Мартинова — 2024-05-02

У роботі досліджено багатовекторну функційність військового оркестру, яка є культурологічним феноменом. Його унікальність виявляється в універсалізмі й позиціонується звуковою екстраполяцією соціального менталітету, а в культурологічному сенсі амбівалентність функційності військового оркестру становить акустичну інтерпретацію суспільного буття. Інтеграційні можливості функційності військової музики позиціонуються образно-стильовим підґрунтям семантики, жанровості та лексики цивільної оркестрової музики. Дослідження в галузі точних, природознавчих наук, збагативши культурологію та мистецтвознавство новими даними, створили можливість оновлення соціокультурних характеристик діяльності військового оркестру, оцінити його функційність в історичному дискурсі, яка розглядається з позицій асиміляції та ретрансляції багатовекторних ментальних і соціокультурних зрушень. Більшість спостережень викладено як результат власних компаративного, дедуктивного, структурного кволітативного та наративного аналізів і їх оцінки методом рефреймінгу. На хвилі державного становлення виникла нагальна потреба перегляду численних наукових стереотипів, а історико-політичні події останнього десятиліття зробили надважливою військову парадигматику. У такому контексті вплив мистецтва і, зокрема, музики на психоемоційний клімат суспільства набув винятково вагомого значення. Військовий духовий оркестр позиціонується як художньо-організаційний провідник духовно- ідеологічної концепції власної держави. Вперше в українське дослідництво вводиться як соціокультурний об’єкт виконавська діяльність військового оркестру. Стислий огляд поліфункційності військово-оркестрового виконавства репрезентує широкий спектр питань гідних окремого культурологічного дослідження.

ТІЛО ЯК ОБ’ЄКТ ДИСЦИПЛІНУВАННЯ ТА КОНСЬЮМЕРИЗАЦІЇ У МОДЕРНУ ЕПОХУ

Лариса Василівна Осадча — 2024-05-02

У статті аналізуються етапи формування дискурсу тілесності у модерній європейській культурі. Мета статті – окреслити взаємозв’язок між медико-анатомічним, владно-дисциплінарним та економіко-консьюмериським контекстами публічного оприявнення приватних проявів тілесності. У модерний період історії європейської культури сформувалося кілька підходів до пояснення природи людини з огляду на акцентуацію її провідних і запитуваних спроможностей. Зокрема, інтенсивна індустріалізація посприяла приверненню уваги до тілесної природи людини, її виробничих спроможностей на противагу попередньо акцентуйованій раціональності та духовності. З одного боку, вагомим був медико-анатомічний погляд на людське тіло як на функціональну машину-організм. З іншого боку, мистецтво, зокрема література, напрацьовує власний секулярний словник для опису чуттєвих проявів людської природи, котрі не обмежуються лише витривалістю, виробничою придатністю, а і включають ірраціональні аспекти самооприявнення людини, наприклад у приватному житті. Саме з цього другого наративу розвивається потужний новочасовий дискурс сексуальності. Остання є проявом не стільки природних властивостей людського тіла, як суспільних комунікативних практик та способів говорити про інтимність. Сексуальність – сконструйоване колективне уявлення про інтимність, що окреслюється поняттями задоволення, бажання, прагнення. Дискурс сексуальності зруйнував непроникні раніше межі між приватним та публічним, що призвело до еротизації суспільних практик, зокрема практик речового та сервісного споживання для набуття, присвоєння характеристик привабливості, згенерованих ззовні. Отже, тіло медикалізується, естетизується, вимагаючи все більше як фізичних, так і психологічних ресурсів. Асексуальне тіло робітника вимагало зовнішнього контролю та примусу, сексуалізоване тіло гедоніста – суспільно-комунікативного спонукання та самодисципліни.

НАЦІОНАЛЬНА СПЕЦИФІКА УКРАЇНСЬКОГО АВТОРСЬКОГО КІНО

Світлана Миколаївна Погасій — 2024-05-02

У статті досліджуються національні особливості авторського кінематографу в сучасній українській культурі. Зазначено, що визначення національних особливостей авторського кіно є актуальним з огляду на затребуваність авторських фільмів та їх роль у сучасних націєтворчих процесах. Метою роботи є визначення національної специфіки та сутнісних ознак в історико-політичному контексті розвитку українського авторського кінематографу. У досліджені використано методологічний інструментарій міждисциплінарного характеру, завдяки чому українське авторське кіно розглянуто у цілісності, а також уточнено і доповнено сутнісне розуміння його національної специфіки. Історичний метод дозволив дослідити особливості становлення авторського кіно в історичній ретроспективі. Методи систематизації та узагальнення були використані для аргументації своєрідності феномену авторського кіно та задля виділення основних його особливостей. Бібліографічний метод уможливив персоніфікацію здобутків авторського кінематографу. Культурологічний підхід зумовив узагальнену орієнтацію дослідження та дозволив виявити й означити національні особливості в авторських фільмах українських митців. Наукова новизна. Виходячи з того, що на формування національної специфіки авторського кіно впливає історична епоха та особистість митця, творчість якого є віддзеркаленням певної епохи, у даному дослідженні вперше ми подали аналіз та систематизацію національної специфіки у кореляції з історичними періодами у вітчизняній культурі та особливостями кінотворчості митців певного періоду. Виділено період становлення та формування національної самобутності авторського кіно на прикладі творчості О. Довженка у 20–30 роках ХХ століття. Виокремлено феномен поетичного кіно в радянський період (творчість С. Параджанова, Ю. Іллєнка, Л. Осики та ін.). Зазначено, поетичне кіно у 60–70-ті роки ХХ ст. стає «спротивом асиміляції», застосовує в своїх картинах історичні відомості про Україну та народне мистецтво, звертається до національних та соціально-культурних питань. Проаналізовано українське авторське кіно часів перебудови. Визначено, що цей період характеризується «реабілітаційним» процесом «ув’язнених» стрічок, зростанням «питомої ваги» фільмів національної та історичної проблематики та стрічок, присвячених знаним діячам культури і мистецтва минулого. Досліджено національну специфіку авторського кіно незалежної України. Виокремлено фільми, пов’язані з естетикою та моральними засадами українського народу, історико-біографічні фільмі, пов’язані з відстоюванням незалежності України в різні історичні періоди. Проаналізовано новітній етап українського авторського кіно. Зазначено, що більшість сучасних авторських стрічок характеризується індивідуальною рефлексією на гострі теми соціальної проблематики, в них висвітлюються історичні події, тема війни та героїзму українських воїнів, демонструються такі національні риси, як волелюбність, прагнення до свободи, життєлюбність, жага до життя, миролюбність, толерантність. У роботах сучасних режисерів відтворюються пошуки національної ідентичності та переосмислюються драматичні та історичні епізоди історії України. Зроблено висновок, що подальший розвиток українського авторського кіно є вкрай важливим для культурної та громадянської самоідентифікації суспільства та формування культурного фонду нації.

СКАНСЕНИ В УМОВАХ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ: ТРАНСФОРМАЦІЯ КУЛЬТУРНО-ДОЗВІЛЛЄВИХ ПРАКТИК

Артем Вікторович Позняк — 2024-05-02

Стаття присвячена дослідженню культурно-дозвіллєвого контексту діяльності скансенів в Україні в умовах російсько-української війни, виявити аспекти трансформації культурно-дозвіллєвих практик та специфіку їх роботи в подальшому через призму кризових явищ у державі. Методологія дослідження передбачає загальнонаукові принципи систематизації та узагальнення, які сприяли аналізу та допомогли визначити й науково обґрунтувати проблеми культурно-дозвіллєвої діяльності скансенів в Україні в сучасних умовах, зокрема під час воєнного стану. За допомогою діалектичного методу досліджувалася культурно-дозвіллєва діяльність скансенів України останніх років як поступальний та нерівномірний процес, на який впливали соціально-політичні, воєнні, загально-суспільні чинники. Системний історіографічний аналіз зумовив розгляд скансену як історичного явища, яке виникло і функціонує у системі соціуму. Мета й завдання статті зумовили також застосування аксіологічного підходу, що дало можливість визначити роль скансенів у реалізації культурно-дозвіллєвої діяльності в нинішніх реаліях. Використання аналітичного методу сприяло виявленню концептуальних засад подальших наукових перспектив аналізу культурно-дозвіллєвої діяльності скансенів у сучасних культурологічних і суспільно-політичних реаліях в Україні. Наукова новизна полягає у встановленні об’єктивності оцінки культурно-дозвіллєвої діяльності скансенів в Україні в мовах російсько-української війни, окресленні перспектив досліджуваної проблематики. Культурно-дозвіллєва сфера, яка за своєю природою є дуже стабільною, змушена шукати шляхи, щоб бути ближчою до своєї аудиторії, споживачів культурних ресурсів та послуг, пропорційно до вимог часу і можливостей. Пандемія змусила шукати нові форми взаємозв’язку скансенів із громадськістю (інноваційні рішення), які виявилися доволі успішними в карантинних обмеженнях для культурної самоізоляції, а російське повномасштабне воєнне вторгнення в Україну несе небезпеку для життя людей і цілісності культурних об’єктів, тому визначити перспективи культурно-дозвіллєвої діяльності музеїв в таких умовах складно, адже неможливо спрогнозувати наскільки тривалою в часі буде ця загрозлива реальність для українського народу та його культурно-історичної спадщини.

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ТЕАТРАЛЬНІ КОМУНІКАЦІЇ: ДЕЯКІ АСПЕКТИ РЕТРОСПЕКТИВИ КУЛЬТУРНОГО ДІАЛОГУ

Андрій Владиславович Сендецький — 2024-05-02

У статті представлено стислий екскурс українсько-польського культурного діалогу у контексті театральних практик. Аналіз окремих аспектів розвитку міжкультурної українсько-польської театральної комунікації є метою наукової розвідки. Історико-компаративний, системний і культурологічний аналізи, ретроспекція й аналітико-синтетичне вивчення фактологічного матеріалу становлять методологічну основу дослідження. Застосування цих методів уможливлює краще виявлення сутності й особливостей трансформацій, які відбулися в міжкультурній театральній комунікації, на прикладі України та Польщі. Звернено увагу на найраніше відомі міжетнічні культурні контакти у сценічній діяльності. Цінним джерелом, яке підтверджує ці міжкультурні зв’язки, є українські інтермедії початку XVII ст. польського діяча вірменського походження Якуба Ґаватовича (Ґавата), котрий народився у багатонаціональному Львові. Зроблено спробу показати сприятливе підґрунтя розвитку польських театрів на етнічній території України. Натомість відповідного релевантного явища на території етнічної Польщі не виявлено. Запропоновано авторський погляд на окремі історико-культурні події українсько-польських театральних комунікацій, опрацьованих під час культурологічного дослідження, що становить новизну наукової роботи. Зроблено висновок, що в українсько-польському культурному діалозі помітний спектр театральних практик, які зумовлені географічним розташуванням, історичним буттям, у деяких аспектах подібним менталітетом цих етносів. Польський театр випереджає український у своєму розвиткові через різні об’єктивні соціально-політичні обставини, а дистанцію у комунікації спричиняє періодична суб’єктивна взаємна упередженість, пов’язана з історико-політичними подіями. У майбутньому буде зосереджено увагу на аналізі сучасного українсько-польського культурного діалогу у галузі театрального мистецтва. Це допоможе простежити тяглість цих взаємин і динаміку комунікацій.

ЗБЕРЕЖЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ ЯК ДЕТЕРМІНАНТА КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НАЦІОНАЛЬНИХ СПІЛЬНОТ ЖИТОМИРЩИНИ

Володимир Іванович Сінельніков — 2024-05-02

Формування культурно-мистецької спадщини та історичної пам’яті української нації відбувалося протягом багатьох століть під впливом культур, досвіду, традицій, знань різних народів, що здавна населяли українські терени. В історичній пам’яті етнічних спільнот Житомирщини (поляків, євреїв, німців, старовірів, чехів, ромів та ін.) зберігаються спогади про власне минуле, що дозволяє проаналізувати певні аспекти збереження та розвитку на сучасному етапі екокультури міжетнічної комунікації національних спільнот Житомирського Полісся, її впливу на формування та розвиток міжетнічних взаємин у регіоні. Попри створену імперською та радянською владами ситуацію жорстокої асиміляційної політики, неприхованої конкуренції між українцями та представниками інших національних спільнот у соціально-економічних стосунках, що часто супроводжувалася ворожістю один до одного та появою побутових конфліктних ситуацій, місцеві традиційні громади зберегли власне віросповідання, мову, культурну ідентичність та толерантне ставлення один до одного. З 1980-х рр. збереженню історичної пам’яті етнічних спільнот Житомирського Полісся сприяє активізація культурно-мистецької діяльності польських, єврейських та інших національних об’єднань, що допомагає налагодити ефективну міжетнічну комунікацію. Зокрема, йдеться про різноманітні культурно-мистецькі практики етнічних творчих колективів (вокальних, хореографічних, театральних та ін.). Окрема увага приділяється аналізу реалізації культурно-історичної акції «Захистимо пам’ять», яка була присвячена меморіалізації місць масових розстрілів за часів Другої світової війни євреїв і ромів різних регіонів України, зокрема й Житомирщини і відіграла значну роль у збереженні історичної пам’яті української нації та зміцненні міжетнічної комунікації етносів окресленого регіону.

РЕПЛІКИ ПЕРЕЩЕПИНСЬКОГО СКАРБУ В ЕКСПОЗИЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО ІСТОРИЧНОГО МУЗЕЮ БОЛГАРІЇ ЯК ПРИКЛАД ВІДТВОРЕННЯ ТА МОДЕЛЮВАННЯ СТАРОВИННИХ АРТЕФАКТІВ В ЕКСПОЗИЦІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ МУЗЕЇВ

Андрій Олександрович Сошніков — 2024-05-02

Мета статті – вивчити принципи введення реплік Перещепинського скарбу в експозицію ранньосередньовічної колекції Національного історичного музею Болгарії. Реквізит, бутафорія та репліки популярні у світі сучасного мистецтва. Якщо раніше їх використовували лише в театрі, кіно та рекламі, то сьогодні їх дедалі частіше замовляють музеї для своїх експозицій. Моделі та копії дають змогу експозиціонеру створювати візуальні образи оригіналів, які з певних причин не можуть бути задіяні як експонати. Точні копії з характеристиками реального об’єкта можуть бути зроблені як з реального предмета, так і з його зображення. Як до успішного прикладу звернемося до болгарського музейного досвіду застосування реплік в експозиційній діяльності. Зазначається, що Перещепинський скарб став основним археологічним доказом існування болгарської державності протягом 1300 років. Ці предмети працюють на ідею національної тяглості та величі болгарської державності. Автори статті вважають, що точне відтворення артефактів Перещепинського скарбу покликане емоційно вплинути на відвідувачів, адже таємнича історія знахідки скарбу, загадка його походження, багатство і розмаїтість перещепинського золота – усе це тримає відвідувачів у постійній зацікавленості розповіддю екскурсовода. Така організація експозиційного простору стала каталізатором подальшого комунікаційного зростання болгарської музейної мережі. В експозиціях почали широко використовувати копії, реконструкції, новоділи, муляжі та інші науково-допоміжні засоби. Розміри найбільшого історичного музею в Болгарії приваблюють дедалі більше відвідувачів, і, відповідно, пропонуються екскурсії різнопланового характеру. Так, НІМ реалізує свій музейний потенціал на максимально високому рівні, використовуючи історичні репліки як експозиційний матеріал.

СУТЬ ЗЛИТТЯ КУЛЬТУР: ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ЄГИПЕТСЬКОГО АНТИЧНОГО СИНКРЕТИЗМУ В ЗОБРАЖАЛЬНОМУ КАНОНІ

Дмитро Анатолійович Топорков — 2024-05-02

У цьому дослідженні проводиться оцінка ступеня адекватності сучасних сутнісних та концептуальних підходів у розумінні стильової трансформації зображального мистецького канону на прикладі феномену стильової синкретичності Стародавнього Єгипту часів пізньої античності під впливом греко-римської художньо-образної й філософської парадигми. Уточняються та доповнюються роль і значення цього процесу, коригується смислове та символьне навантаження цього культурного феномену. Мета статті — переосмислити сутність трансформації зображального мистецького канону греко-римського Єгипту на стику стильових епох, а також суттєве коригування, уточнення, доповнення й розширення деяких культурологічних аспектів цього явища. З огляду на досягнені результати дослідження, запропонувати альтернативний підхід щодо значущості ролі художньо-образних і сакральних факторів у цьому складному міжкультурному процесі. Методологія дослідження передбачає застосування загальнонаукових, комбінованих і спеціальних методів, серед яких помітне значення отримали: метод аналізу і синтезу для виокремлення суті й ролі стильової трансформації; історично-порівняльний метод для виявлення стильових відмінностей; метод культурологічного дедуктивного абстрагування й моделювання для визначення критеріїв синкретичної належності; метод канонічного групування для встановлення трансформаційних наслідків у сакральному зображальному контексті; стильовий кореляційний метод у галузі мистецтва для уніфікації мистецького продукту; індуктивно-логічний метод. Наукова новизна полягає в переоцінці ролі та значення трансформаційних стильових процесів мистецтва, обґрунтуванні альтернативних підходів щодо різних аспектів цього явища, які передбачають більший ступінь об’єктивності й адекватності, впровадження уточнених і розширених понять для уніфікованості культурологічних категорій у зображальному каноні та абстрагованих сакральних традиціях. У висновках пропонується визначення трансформації мистецького зображального канону в умовах зміни стильових епох як безперервного процесу художньо-образної адаптації, заміщення, естетичного вдосконалення певних провідних символьних та смислових елементів сюжетної лінії, збагаченої сакральним контентом. У межах цього синкретичного злиття стилю утворюється своєрідний мистецький продукт зображальної трансформації. Запропоновано п’ять критеріїв. На загальному рівні: композиційна цілісність, художня єдність та залученість канонічного контексту до всіх елементів стилю. На елементарному рівні: прагнення до принципів гармонії та ступінь уніфікованості. Загальне значення, сутність і роль трансформації зображального мистецького канону греко-римського Єгипту на стику стильових епох є вирішальними у вивченні таких мистецьких процесів сучасного етапу культурної історії людства.

КУЛЬТУРНА ОСВІТА, ЯКУ ЗДІЙСНЮЮТЬ НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ

Кароліна Урбанська — 2024-05-02

Освіта є важливою частиною людського життя. Воно присутнє з раннього дитинства, коли дитина найбільше формує свою особистість, зазвичай закінчується в дорослому віці, коли людина робить вибір на основі минулого досвіду. Тому освіта є дуже важливою і необхідною сферою розвитку людини. Через різні форми викладання воно охоплює різні аспекти та різною мірою впливає на людину. Одним із видів освіти, який надають навчальні заклади, є культурна освіта, яка з точки зору особистості є важливим середовищем для розвитку. Вона вводить людей у світ культури, завдяки чому може збагатити їх пізнавальну, соціальну та емоційну сфери. Завдання культурного виховання в різних типах закладів реалізуються по-різному. Це залежить, серед іншого, на виховання педагогічних кадрів, які здійснюють конкретні дії щодо своїх учнів. Це можуть бути різні види освітніх поїздок, спрямованих на ознайомлення з культурними цінностями, організація тренінгів і майстер-класів для студентів і тренінгів для педагогічного персоналу. Дослідження показали, що людей найбільше цікавить відвідування кінотеатру та читання книг. Одним із найважливіших чинників виховання, у тому числі й культурного, є вплив на людину. Наслідки впливу часто проявляються через тривалий період часу. Згідно з дослідженнями, контакт з культурою може сприяти створенню нових інтересів. Крім того, для респондентів важливо виховувати дітей, які зможуть набути відповідних цінностей завдяки культурній освіті.Респонденти зазначають, що через контакт з культурою вони поглиблюють свою емоційну сферу. Незважаючи на численні переваги такої форми навчання, було також виявлено ряд проблем, серед яких мала кількість організованих навчальних поїздок та неприваблива програма навчання.

МОК’ЮМЕНТАРІ ТА ТРАНСФОРМАЦІЯ КІНОАВАНГАРДУ: КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Мирослава Анатоліївна Чайка — 2024-05-02

Стаття присвячена дослідженню особливостей становлення мок’юментарі як жанру кінематографу в історико-культурній проєкції парадигмального розвитку кіноавангарду. Аналізуючи основні чинники і динаміку трансформації кіноавангарду, особливу увагу авторка приділяє демаркації голлівудського кінематографу та «незалежного кіно», кіноавангарду, що характеризується експериментальністю, нестандартними методами зйомки, монтажу та обробки зображення відкриттями, часто виходить за межі традиційних жанрових уявлень. Його суть – революційність, спроба розширити межі можливого у кіноіндустрії. Показано, що згодом ця революційність спадає і кіноавангард через поміркований етап приходить до пізніх рефлексій та пошуків, якщо говорити про ХХ ст., і саме в цей час, 1960-ті рр., з’являється не лише Homo Medialis, а й жанр «мок’юментарі». Його найхарактернішими рисами в кіно є невідповідність форми і змісту, блеф, мікшування фактів і вигадок, єдність непоєднуваного та розділення монолітного, ігрова імітація та пародіювання документального кіно, а це дозволяє дійти висновку, що мок’юментарі відповідає вимогам і нормам постмодерністської естетики. Кінорежисери, які працюють у жанрі мок’юментарі використовують пародії, сатиру та за часту гумор, коментуючи поточні події та ідеї. Наголошено, що мок’юментарі допомагає глядачеві виробити нові візії та підштовхує до відкриття несподіваних смислових контекстів життєвої реальності, коли на зміну бажанню транслювати та пропагувати владний дискурс приходить внутрішня художня інтенція кіно до саморозвитку, детермінована специфікою художньої свідомості. Таким чином мок’юментарі здійснює «кіносоціалізацію» та соціалізацію загалом через демонстрацію тих чи інших зразків поведінки, вчить глядача засвоювати норми та цінності кінокультури, розвиваючи естетичну культуру, перетворює його на співучасника соціальної дійсності через утвердження фіктивності.

ПОСТАТЬ НЕСТОРА НИЖАНКІВСЬКОГО В КУЛЬТУРОЛОГІЧНО-ПУБЛІЦИСТИЧНОМУ КОНТЕНТІ ЧАСОПИСУ «ЛЬВІВСЬКІ ВІСТІ»

Мирон Васильович Черепанин — 2024-05-02

У дослідженні розглядаються маловідомі публіцистичні матеріали фундаторів української музики Василя Барвінського та Зиновія Лиська, присвячені творчості композитора, педагога, музичного критика, корифея культурно-мистецького життя Східної Галичини першої третини ХХ століття Нестора Нижанківського, що побачили світ на сторінках часопису «Львівські Вісті». Визначено жанрові особливості газетних дописів, які вийшли друком у 1942–43 роках, після смерті митця. Охарактеризовано змістову наповненість спогадових пресодруків, у яких автори торкаються різних тематичних аспектів життєтворчості Н. Нижанківського. Публіцисти З. Лисько та В. Барвінський окреслюють окремі віхи його біографії, відзначають вплив батька – священника, диригента, композитора о. О. Нижанківського на формування музичного таланту сина, пережиття військових лихоліть, російський полон, ступені здобуття європейського освіти у Відні та Празі, педагогічну роботу доцентом в Українському Високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова, проблеми зі здоров’ям. Автори наголошують на сторінках активної культурно-освітньої діяльності митця у Львові, зокрема композиторській, педагогічній, публіцистичній, виконавській, суспільно-громадській праці. Проаналізовано означення З. Лиська «галицькість Н. Нижанківського», яке ґрунтується на використанні української народнопісенної основи в його творах. Розглянуто визначення В. Барвінського «українськість» Н. Нижанківського. Публіцист осмислює це формулювання крізь призму понять «українське серце», «українська душа» і доводить національні світоглядні орієнтири митця. Охарактеризовано соціокультурологічні погляди В. Барвінського, які публіцист висловлює в дописах, присвячених пам’яті Н. Нижанківського, на значення ролі української мистецької еліти на шляху становлення нашої державності. Доведено, що контент проаналізованих газетних матеріалів на сторінках часопису «Львівські Вісті» сприяв формуванню національного мислення в громадськості Східної Галичини.

СОЦІОКУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ МОНУМЕНТАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА МІСТА ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА 1960–1980 РОКІВ

Оксана Іванівна Чолій — 2024-05-02

Дослідження присвячене культурологічному аспекту становлення нового монументального мистецтва Івано-Франківська у період 1960–1980 років. Саме в цей період на монументальне мистецтво Івано-Франківська впливала низка факторів, зокрема поширення функціоналізму (здебільшого втілений у програмі Баухаузу), розвиток інфраструктури міст, затребуваність змін устрою життя, що зумовлена політичною ідеологією. Архітектура стала найбільш виразним показником масштабної перебудови, внаслідок чого в місті Івано-Франківську були започатковані тенденції до спорудження великих об’єктів із суспільно-громадським призначенням. Такий радикальний підхід передбачав нищення духовної складової частини життя місцевого населення. Так, було зруйновано єврейське кладовище неподалік центральної частини міста, закрито храми. Відбулось переосмислення життєвих цінностей, традицій, форм суспільного укладу і навіть перейменування міста Станіславів (попередня назва до 1962 р.) на Івано-Франківськ (в честь Івана Франка). Означений період є суперечливою формою нав’язаної політичної демагогії і водночас становлення нової стилістичної системи монументального мистецтва. На сьогодні залишаються актуальними питання не до кінця розкритого формування прикметних ознак архітектури, скульптури та графіті в середовищі Івано-Франківська, що стали своєрідними засобами полеміки між маніпуляціями тодішнього керівництва та художниками. Хоча згідно з розробленими генеральними планами монументальне мистецтво, зокрема архітектура, змінилось докорінно, але завдяки місцевим митцям воно набуло особливого колориту у формах оздоблення. Досі на будівлях нашого міста є збережені масштабні графічні та мозаїчні панно, які наповнені гуцульською тематикою та прикметними ознаками української культури. Художники гармонією великих стилізованих зображень декорували площини фасадів і тематично підкреслювали значення споруд. Цінність творчого потенціалу івано-франківських митців на початку 1960 років оцінена не до кінця, адже їхня творчість є самобутнім явищем на теренах Прикарпаття та й України загалом. Автор розглядає період 1960–1980 років у контексті цілісного охоплення історичних, політичних та мистецьких змін у Івано-Франківську.