Культурологічний альманах

ТВОРЧА БІОГРАФІЯ ЛАРИСИ ОСТАПЕНКО: ПРОБЛЕМА РЕКОНСТРУКЦІЇ

Ліана Андріївна Анапріюк — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті висвітлюється творча біографія мисткині Лариси Остапенко. Окреслюються вектори її творчої діяльності, зокрема, виконавська, педагогічна, музично-громадська та медійна. Кожен із яких детально розглядається. Аналізуються творчі досягнення Лариси Остапенко та її значення для української музичної культури. Висвітлені окремі маловідомі факти творчої біографії Лариси Остапенко. Структуровано творчі здобутки мисткині. Розширено, верифіковано й уточнено відомості про діяльність Лариси Остапенко завдяки архівним матеріалам. Досліджено, що Л. Остапенко зробила потужний внесок у розвиток української музичної культури як виконавиця, педагогиня, музично-громадська діячка та медійна особистість, з урахуванням її плідної та багатогранної діяльності у сфері музичного мистецтва. Концертно-камерна співачка Лариса Остапенко володіла високою виконавською майстерністю, широким репертуаром, мала велику кількість концертів і гастролей. Л. Остапенко як педагог, професорка виховала більше ста студентів у Національній музичній академії України, виконувала методичну роботу, систематизувала репертуар. Уперше висвітлено, що Лариса Остапенко написала збірник вправ для вокалістів. До того ж Лариса Іванівна брала участь у радіопередачах і фільмах, була учасницею музично-громадського життя Києва. Мета статті полягає в дослідженні творчої біографії Лариси Остапенко. Велике значення у вивченні творчої діяльності Л. Остапенко відіграло залучення та інтерпретація архівних джерел. Наукова новизна – уведення в науковий обіг архівних матеріалів, висвітлення маловідомих фактів із творчої біографії Лариси Остапенко.

УКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС: АНТИКОЛОНІАЛЬНИЙ, ПОСТКОЛОНІАЛЬНИЙ, ДЕКОЛОНІАЛЬНИЙ

Артем Олегович Богуцький — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті зроблено спробу дослідження генези вітчизняної культурологічної думки в царині дискурсу, пов’язаного з державо- та націєтворчими процесами в період російсько-української війни. У зв’язку з очевидною російською експансіоністською політикою та імперським ресентиментом український соціокультурний простір формується відповідно до стратегії національного опору, яка нині реалізується не тільки на фронті, а й у царині культури. І провідним у творенні цих нових практик опору є культурологічний дискурс, який за 35 років зазнав якісних і кількісних змін. Проаналізовано основні теоретико-методологічні засади антиколоніального, постколоніального та деколоніального підходів, а також окреслено межі їх застосування в умовах сучасного українського контексту періоду війни. Доведено, що класичні теорії дослідження колоніалізму не відповідають сучасному українському контексту, натомість вітчизняні наукові здобутки стають важливою частиною світових практик дослідження колоніалізму. Зазначено, що типова дихотомія колонізатор – колонізований також не може бути застосована щодо пояснення складнощів у формуванні українського соціокультурного простору, як у складі імперії, так і в боротьбі з нею. Зроблено висновок, що сучасний культурологічний дискурс постає як ефективний простір у творенні нових форм гуманітарного опору, у межах якого виробляються нові інструменти осмислення війни, пам’яті, травми, ідентичності та культуротворення.

СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКОМОВНЕ МЕДІАМОВЛЕННЯ: ЦІННІСНО-СМИСЛОВІ ОРІЄНТИРИ, КОМУНІКАТИВНІ МОДЕЛІ, ЛІНГВІСТИЧНИЙ ВИМІР

Анатолій Васильович Висоцький — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджується сучасне українськомовне медіамовлення як важливий чинник культурної комунікації, трансляції суспільних цінностей та конструювання національної ідентичності в умовах цифрової трансформації медіапростору та повномасштабної війни. Обґрунтовано необхідність переходу від переважно нормативного розуміння функціонування української мови в медіа до її осмислення як культуротворчого та комунікативного ресурсу. На матеріалі медіапродуктів «Суспільного Мовлення» та «Української правди» здійснено порівняльний аналіз ціннісно-смислових орієнтирів, комунікативних моделей і мовно-стилістичних практик сучасного українськомовного медіамовлення. Визначено специфіку двох моделей медіакомунікації: інституційно-суспільної та авторсько-мережевої. Встановлено, що в першій домінують суспільна відповідальність, правова культура, достовірність, експертність та орієнтація на суспільний інтерес, тоді як друга виразніше актуалізує відкритість, публічну підзвітність, критичність, персоналізацію та діалогічність. Показано, що мовна організація обох моделей поєднує нормативність української мови з елементами розмовності, експресивності, оцінності та професійної термінології. Така взаємодія засвідчує трансформацію традиційних меж між інституційним і повсякденним дискурсами та формування нових моделей медійної культурної комунікації. Особливу увагу приділено оцінній лексиці, метафоричним конструкціям, розмовним елементам, іншомовним вкрапленням, повторюваності й іншим характеристикам усного медіамовлення як засобам конструювання смислів і взаємодії з аудиторією. Обґрунтовано, що сучасне українськомовне медіамовлення виконує не лише інформаційну й комунікативну, а й культуротворчу функцію: репрезентує суспільні цінності, актуалізує національну мовну ідентичність, формує моделі публічної поведінки та сприяє культурній консолідації суспільства.

ПОТОКОВЕ ПРОСЛУХОВУВАННЯ ЯК НОВА МОДЕЛЬ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Юрій Іванович Волощук, Любов Іванівна Серганюк — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті здійснена спроба концептуалізувати потокове прослуховування не лише як технологію передавання аудіо чи канал дистрибуції, а як нову модель музичної культури, що перебудовує способи доступу до записаної музики, її упорядкування, повсякденного використання та символічного привласнення. Теоретичним осердям дослідження є вступний розділ відкритої колективної монографії за редакцією Девіда Гезмондалга “Music Streaming around the World” (2025 рік), у якому глобальне поширення стримінгу розглянуто через взаємодію платформізації, датафікації, культурної нерівності, змін і тяглостей. Методологія дослідження поєднує культурологічний і платформознавчий підходи, концептуальний аналіз, критичний синтез відкритих наукових праць та порівняння технологічного, інституційного й повсякденного рівнів слухання. Наукова новизна полягає у визначенні потокового прослуховування як рекурсивної культурної моделі, структурованої циклом доступ – інтерфейсний відбір – слухацька дія – дані – рекомендація. Запропоновано п’ять взаємопов’язаних вимірів цієї моделі: перехід від володіння носієм до умовного доступу; домінування плейлиста й інтерфейсу як форм організації музичної множинності; гібридизація редакторської і алгоритмічної курації; поширення безперервного, ситуативного та функціонального слухання; перетворення слухача на користувача, співкуратора та джерело даних. Висновки. Потокове прослуховування є домінантною, але не тотальною моделлю: воно не скасовує формат альбому, колекціонування, зосереджене слухання чи людське посередництво, а включає їх у нову інфраструктуру видимості й персоналізації. Тому цей культурний ефект прослуховування не можна звести ані до демократизації доступу, ані до алгоритмічної гомогенізації. Вирішальним є асиметричний зворотний зв’язок між вибором слухача і платформним обчисленням цього вибору: агентність зберігається, проте здійснюється в межах класифікацій, метрик і комерційних пріоритетів, які користувач бачить лише частково.

АРХАЇЧНА СИМВОЛІКА ОБЕРЕГІВ У СУЧАСНОМУ КУЛЬТУРНОМУ ПРОСТОРІ: ТРАНСФОРМАЦІЯ СМИСЛІВ ТА ФУНКЦІЙ

Наталія Анатоліївна Головата — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджується функціонування архаїчної символіки оберегів у сучасному соціокультурному просторі України. Проаналізовано трансформацію традиційних захисних кодів у контексті викликів епохи постмодерну, глобалізації та цифрової реальності. На основі дослідження змісту виставкового проєкту «Київський оберіг» обґрунтовано, що звернення до архаїки є не просто естетичним ретроспективізмом, а стратегією культурного виживання та пошуком «ціннісного якоря» в умовах ідентичнісної кризи. У роботі розмежовано поняття «архаїчна символіка» і «оберіг», де останній трактується як динамічний семіотичний код, що адаптується до вимог візуальної культури. Уведено й обґрунтовано термін «неоархаїчні новотвори» (або «реактуалізовані апотропеї») – сучасні об’єкти дизайну, мистецтва та побуту, які, маючи новітню форму, зберігають первинні архаїчні сенси. Особливу увагу приділено трансформації смислів і функцій оберега: від магічного захисту до культурної навігації, що допомагає особистості долати сучасну деперсоналізацію. Розкрито механізми «м’якої адаптації» давніх символів у цифровому середовищі, де геометричні коди впроваджуються в піксельну структуру, формують феномен «цифрового магізму». На прикладах знакових артефактів сучасної війни (Бородянський півник, пробиті кулями щити) продемонстровано процес народження «світських оберегів ідентичності» та їхню роль як «місць пам’яті» (за П. Нора). Доведено, що неоархаїка успішно спростовує метафору «одноразової людини», забезпечує тяглість історичного часу та зміцнює національну стійкість.

ІСТОРІОГРАФІЯ ЗАХИЩЕНИХ ДИСЕРТАЦІЙ З КУЛЬТУРОЛОГІЇ У СПЕЦІАЛІЗОВАНІЙ ВЧЕНІЙ РАДІ ХАРКІВСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ АКАДЕМІЇ КУЛЬТУРИ (1994–2019 РОКИ)

Павло Ігорович Голотенко — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті проведено історіографічний оглядовий аналіз культурологічних дисертацій, захист яких відбувся у спеціалізованій вченій раді Д 64.807.01 Харківської державної академії культури. Головним предметом уваги є захищені кандидатські й докторські дисертаційні праці в період з 1994 до 2019 року зі спеціальностей теорія та історія культури й українська культура. Авторами більшості із цих робіт є науковці Харківської державної академії культури, діяльність яких відіграла провідну роль у зміцненні позиції культурології як повноправної освітньої та наукової дисципліни у сфері української гуманітаристики. У статті зроблено розподіл захищених дисертацій за тематично-змістовою ознакою. Виявлено актуальність, новизну й теоретично-практичну цінність захищених дисертаційних досліджень. Встановлено кількісно-тематичну статистику захищених робіт, завдяки чому вдалося визначити, яким саме темам і питанням було присвячено увагу в сукупності найбільше, яким достатньо та яким найменше. Також виявлено загальну статистику захищених та незахищених дисертаційних праць Харківської державної академії культури. Окрім того, у статті висвітлюються основні факти з історії виникнення та діяльності вченої ради Д 64.807.01 Харківської державної академії культури із захисту культурологічних дисертацій. Виявлено чітку різницю у співвідношенні між поняттями «галузь наукового знання» і «наукова спеціальність». У висновках наголошується на проблемі браку уваги з боку авторів захищених дисертацій до політичних, екологічних, національних та інших практично важливих питань культури. Зроблено припущення, що таке ігнорування багатьох подібних питань могло стати одним зі сприятливих чинників посилання системної культурно-політичної життєво небезпечної кризи сучасного українського суспільства. Аргументовано, чому всі дисертації, які становлять предмет уваги, належать саме до культурології, а не до якоїсь іншої галузі гуманітарних наук.

ІНКЛЮЗИВНІСТЬ ЯК ІННОВАЦІЙНА СКЛАДОВА СУЧАСНОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА

Алла Анатоліївна Гоцалюк — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджені питання, пов’язані з філософським обґрунтуванням шляхів регулювання інклюзивних культурних практик у сучасному театральному мистецтві. Зроблено узагальнення щодо гуманістичного спрямування виражальних мистецьких засобів, відповідних відображенню сучасної життєвої реальності соціальних інституцій. Визначені чинники, які впливають на формування культурних цінностей, в умовах загальноцивілізаційних трансформацій, відображення їх узагальнювальної єдності в мистецьких постановках і стратегіях національного духовного розвитку сьогодення. У статті наголошено на функціонуванні чинників, які визначають зміни онтологічної сфери буття, соціальний світ. Виявлено наявність інноваційної сутності у складниках національної культури, вираження трансцендентного в повсякденній реальності та практичної необхідності регулювання шляхів розвитку інклюзивного підходу в сучасних театральних практиках. Наголошено, що саме гармонічне поєднання комплексного підходу щодо створення безбар’єрного наукового середовища, у сучасних мистецьких практиках, як сутності змістожиттєвих орієнтирів індивіда, аналізу інноваційних складників мистецького формотворення, їх концептуальних засад на шляху інтеграції України в європейських структурах є визначальним складником у формуванні соціокультурної діяльності. Наголошено, що регулювання шляхів розвитку інклюзивного театру в Україні характеризується розмаїттям можливостей для осіб з особливими потребами, творчих ініціатив і доступністю до загальнолюдських ідеалів, ключових факторів у мистецьких механізмах відображення дійсності. Проблематика розвитку інклюзивних театрів в Україні виокремлює ідею творчих підходів до гуманістично спрямованих напрямів упровадження в культурні практики дій щодо соціалізації людської особистості та соціальних спільнот. Відображення в мистецьких практиках минулого і сьогодення характеризується спорідненістю і пошуком людських ініціатив та сміливих ідей самоідентифікації, гуманістичного складника визначення місця людини з особливими потребами в сучасних амбівалентних реаліях життя.

ЛІТЕРАТУРНИЙ ФЕЙК ТА ФЕЙКОВЕ АВТОРСТВО ЯК ЯВИЩА МЕРЕЖЕВОЇ ТЕКСТОВОЇ КУЛЬТУРИ ТА МЕДІАРЕДАГУВАННЯ

Ірина Василівна Григоренко, Олена Володимирівна Дияк — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

Однією із ключових проблем побутування текстів в інтернет-просторі є фейки, зокрема літературні (фейкові цитати та фейкове авторство). Фейкові цитати є різновидом дезінформаційного контенту в сучасному цифровому медіапросторі. Це потребує особливої уваги фахівців з медіаредагування, адже явище вкрай поширене, оскільки фейкові цитати зокрема та фейкові тексти й фейкове авторство загалом функціонують як засіб підвищення переконливості повідомлення через приписування окремих висловлювань авторитетним особам: письменникам, науковцям, політикам чи громадським діячам. Літературні фейки та містифікації існують також у метавсесвіті, набуваючи нових цифрових форм через використання штучного інтелекту, генеративного тексту та віртуального простору. У тривимірних цифрових світах підробка авторства, текстів або цілих літературних подій стала значно масштабнішою, ніж у класичній паперовій чи традиційній веблітературі. Метавсесвіт стирає межу між автором, ШІ і персонажем. Це робить критичне мислення та цифрову автентифікацію головними інструментами не тільки для сучасного читача й творця мережевих текстів, а й для медіаредактора. З позицій медіаредагування проблема фейкових цитат набуває особливої актуальності, оскільки редактор є ключовим у процесі контролю достовірності інформації. Одним з основних завдань редакторської діяльності є верифікація фактів, джерел і цитованих висловлювань перед їх оприлюдненням. Використання неперевірених цитат у журналістських матеріалах, інтернет-виданнях або соціальних медіа не лише знижує якість контенту, а й може спричиняти репутаційні ризики для медіа.

ЕТНОРЕСТОРАНИ ПОЛТАВИ ЯК ОСЕРЕДКИ ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ПРЕЗЕНТАЦІЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Віталій Анатолійович Дмитренко, Віта Іванівна Дмитренко — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

Мета дослідження – проаналізувати діяльність етноресторанів Полтави як соціокультурних просторів збереження, репрезентації та трансляції культурної спадщини, з’ясувати їх роль у популяризації історико-культурних традицій. Для його проведення використано методи: історико-культурний – для з’ясування особливостей становлення етноресторанної культури в Полтаві; історико-порівняльний – для зіставлення концепцій різних етноресторанів; структурно-функціональний – для дослідження функції етноресторанів, їхньої ролі у формуванні локальної культурної ідентичності, розвитку культурного туризму та популяризації гастрономічної культури. Після узагальнення результати дослідження констатуємо: на ранніх етапах формування міжнародної системи охорони культурної спадщини пріоритетна увага приділялася збереженню матеріальних пам’яток культури. У сучасному науковому дискурсі культурна спадщина трактується як багатовимірний соціокультурний феномен, що охоплює не лише матеріальні об’єкти, а й сукупність традиційних знань, соціокультурних практик, форм колективного досвіду, звичаїв, навичок і механізмів культурної трансмісії. Результати дослідження дозволяють розглядати етноресторани як специфічні культурно-комунікаційні платформи, що виконують функції збереження та популяризації нематеріальної культурної спадщини. Їхня діяльність базується на комплексному відтворенні етнокультурного середовища через традиційну гастрономію, практики гостинності, фольклорні образи, музичну культуру, символіку, елементи народного мистецтва та тематичне оформлення простору. Дослідження етноресторанного простору Полтави показало, що місцеві заклади громадського харчування долучаються до процесів актуалізації культурної спадщини. Вони сприяють збереженню і популяризації традиційної гастрономічної культури Полтавського регіону, виступають важливими осередками репрезентації локальної ідентичності. Водночас окремі з них є прикладом міжкультурної взаємодії, забезпечують популяризацію культурної спадщини інших етносів у соціокультурному просторі Полтави.

СТИРАННЯ МЕЖ У БІНАРНИХ ОПОЗИЦІЯХ У РОМАНІ ЕНТОНІ ДОРРА «УСЕ ТЕ НЕЗРИМЕ СВІТЛО»: СИНЕРГЕТИЧНИЙ, ТАНАТОЛОГІЧНИЙ ТА КОГНІТИВНИЙ ПІДХОДИ

Уляна Василівна Жорнокуй, Ольга Петрівна Кивлюк, Світлана Вікторівна Лазаренко — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджено нестабільність і семантичну проникність базових бінарних опозицій у романі Ентоні Дорра “All the Light We Cannot See” («Усе те незриме світло»). За допомогою синергетичного підходу в поєднанні з когнітивною поетикою, сенсорною наратологією та танатологічними студіями автор аналізує опозиційні структури світло / темрява, дитинство / дорослість, індивідуальне / колективне й обов’язок / мораль. На відміну від усталених концептуальних категорій, ці опозиції постають як динамічні й взаємозалежні конструкти, межі яких постійно розмиваються під впливом воєнного досвіду. Особливу увагу приділено репрезентації смерті та трансформації категорій життя і майбутнього в умовах Другої світової війни. Обґрунтовано, що художній наратив Е. Дорра формує поліфонічний танатологічний дискурс, у якому смерть набуває множинних символічних виявів, зумовлених індивідуальною свідомістю та культурною пам’яттю. Дослідження також доводить, що сенсорний досвід – насамперед тактильне й ольфакторне (нюхове) сприйняття – виступає одним із ключових епістемологічних принципів роману та сприяє формуванню своєрідної синестезійної моделі художньої репрезентації. Амбівалентна природа наукового знання розглядається крізь призму опозиції пізнання / руйнування, що демонструє його неоднозначну роль у воєнному контексті. За допомогою інтеграції підходів компаративістики, trauma studies (студій травми) та когнітивної літературної критики у статті доведено, що роман Е. Дорра руйнує жорсткі дихотомічні моделі мислення і пропонує більш гнучке осмислення етичних, екзистенційних і епістемологічних категорій.

НАРАТИВНІ PR-СТРАТЕГІЇ ФОРМУВАННЯ БРЕНДУ УКРАЇНИ В ЕСЕЇ ОКСАНИ ЗАБУЖКО «НАЙДОВША ПОДОРОЖ»

Оксана Михайлівна Калита — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджено наративні PR-стратегії репрезентації України в есеї Оксани Забужко «Найдовша подорож» у контексті сучасних міжнародних комунікацій, культурної дипломатії та національного брендингу. Актуальність дослідження зумовлена зростанням ролі культурних і літературних текстів у формуванні міжнародного іміджу держави та необхідністю осмислення способів представлення українського досвіду глобальній аудиторії в умовах повномасштабної російсько-української війни. Есей розглянуто як гібридний комунікативний жанр, що поєднує ознаки літератури, публіцистики, інтелектуального сторітелінгу та стратегічних комунікацій. Метою дослідження є виявлення основних наративних стратегій, за допомогою яких авторка конструює образ України та забезпечує його культурну та комунікативну релевантність для західної аудиторії. Встановлено, що ключовими засобами репрезентації є поєднання персонального досвіду з колективною історичною пам’яттю, використання історичних аналогій та інтертекстуальних алюзій, культурний переклад українських реалій, деконструкція російських пропагандистських наративів і акцентування на громадянській стійкості українського суспільства. Особливу увагу приділено способам інтеграції українського досвіду до загальноєвропейських та глобальних культурних контекстів через звернення до впізнаваних історичних подій, символів і культурних кодів. Виявлено, що авторська стратегія спрямована не лише на інформування іноземного читача про передумови та перебіг війни, а й на формування цілісного уявлення про Україну як історичного суб’єкта, демократичну спільноту та частину європейського культурного простору. Зроблено висновок, що есеїстика в сучасних умовах може виконувати функції культурної дипломатії та інструменту національного брендингу, формувати довготривалі смислові конструкції та впливати на міжнародну рецепцію держави.

ЖАНРОВИЙ СИНТЕЗ В ОПЕРІ В.А. МОЦАРТА «БАСТЬ’ЄН І БАСТЬ’ЄННА»

Ірина Вікторівна Красіліна — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті розглянуто оперу-зінгшпіль В.А. Моцарта «Бастьєн і Бастьєнна» (1768) у контексті жанрових традицій та культурного середовища Європи XVIII століття. Досліджено генеалогію твору, що сягає французької opéra-comique Фаварів та «Сільського чаклуна» Жан-Жака Руссо, і розкрито його роль як відповіді на актуальні просвітницькі опозиції природи і культури, щирості й умовності. Проаналізовано жанровий синтез опери, в якому поєднуються риси пасторалі, комічного зінгшпілю та елементи seria-драматургії. Приділено увагу символічно-архетипічному виміру твору: містеріальній тричастинній структурі, функції персонажа Колас як медіатора та інтерпретації сюжету як психологічного ритуалу ініціації. Музичний аналіз виявив зв’язок опери з естетикою рококо та традицією “empfindsamer stil”, а також конкретні технічні засоби, якими реалізується багаторівнева драматургія. Зазначено, що твір є мікромоделлю того синтезу комічного й серйозного, психологічного й етичного, що у подальшому визначить природу зрілих оперних шедеврів Моцарта.

ЦИФРОВІ ПЛАТФОРМИ ЯК ІНСТРУМЕНТИ ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАННЯ В УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЇ ГЕНЕРАТИВНОГО ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ

Дар’я Анатоліївна Лись, Владислав Олегович Суворов — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

Інтеграція генеративного штучного інтелекту (ШІ) у вищу освіту трансформує організацію навчання, академічну комунікацію та взаємодію учасників освітнього процесу з цифровими технологіями. Цифрові освітні платформи стають не лише засобами доступу до навчальних матеріалів, а й інструментами організації навчання, комунікації, оцінювання та формування цифрових практик. Актуальним є визначення особливостей їх використання в умовах інтеграції генеративного ШІ та впливу на освітньо-культурний простір університету. Метою дослідження є визначення культурологічних особливостей використання цифрових платформ як інструментів організації навчання в умовах інтеграції генеративного ШІ. Методологічну основу дослідження становить міждисциплінарний підхід, що поєднує культурологічний аналіз цифрових освітніх практик і розгляд користувацької взаємодії. Застосовано метод культурологічної інтерпретації та компаративний метод для порівняння Moodle і Google Classroom за функціональними та UX-критеріями. Емпіричну основу становить аналіз взаємодії студентів з Moodle та структурно-функціональне порівняння з Google Classroom на прикладі Національного університету «Одеська політехніка». Також проаналізовано можливості генеративного ШІ для персоналізації навчання, автоматизації оцінювання та розвитку цифрових сервісів. Наукова новизна полягає у культурологічному осмисленні цифрових платформ як інструментів організації навчання в умовах інтеграції генеративного ШІ та визначенні взаємозв’язку їхніх функціональних та UX-критеріїв з трансформацією освітніх практик. Встановлено, що Moodle забезпечує широкі можливості для комплексних дистанційних курсів, але характеризується складнішою навігацією, тоді як Google Classroom має більш лінійну структуру та інтуїтивний інтерфейс. Показано, що інтеграція генеративного ШІ розширює функціональні можливості цифрових платформ і сприяє трансформації ролі викладача від транслятора знань до наставника та організатора освітньої взаємодії.

ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ВЕКТОРИ МЕДІАМАРКЕТИНГУ: ФАХОВА АНАЛІТИКА ТА МЕДІА ЯК НАВІГАЦІЙНА ІНФРАСТРУКТУРА ФОРМУВАННЯ КОГНІТИВНОЇ МЕДІАГРАМОТНОСТІ

Олександра Тимофіївна Марків — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджено трансформацію медіамаркетингу в умовах цифрової епохи через концептуалізацію медіа як навігаційної інфраструктури інформаційного середовища та осмислення навігаційно-когнітивної медіаграмотності аудиторії. Обґрунтовано перехід від традиційної моделі медіамаркетингу, орієнтованої переважно на залучення уваги та просування контенту, до моделі керування інформаційною видимістю, довірою, репутацією та процесами інтерпретації інформації. Показано, що в умовах платформізації, алгоритмізації та інформаційного перенасичення медіа поступово починають виконувати не лише функцію поширення інформації, але й функції її відбору, структурування, фільтрації, верифікації та контекстуалізації. Відповідно, конкурентна цінність медіа дедалі більше визначається не оперативністю як такою, а здатністю забезпечувати аудиторію якісним контекстом, аналітичним поясненням та інформаційною навігацією. Окрему увагу приділено взаємозв’язку медіаграмотності аудиторії та ефективності медіамаркетингових стратегій, що ґрунтуються на довірі, репутаційному капіталі та відповідальній роботі з інформацією. Визначено, що навігаційна медіаграмотність є важливою компетентністю цифрової аудиторії, яка забезпечує здатність орієнтуватися в алгоритмічно організованому інформаційному середовищі, визначати релевантні джерела та вибудовувати власний інформаційний маршрут. Когнітивну медіаграмотність розглянуто як здатність критично осмислювати інформацію, розпізнавати маніпулятивні впливи та усвідомлено формувати смисли в умовах інформаційного й формалізованого тиску. Обґрунтовано, що поєднання навігаційної функції медіа, когнітивної медіаграмотності аудиторії та відповідального медіамаркетингу формує нові передумови суспільної та конкурентної стійкості медіа.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ВІДКРИТОЇ ОСВІТИ: РЕЦЕПЦІЯ КУЛЬТУРИ ТА МИСТЕЦТВА В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Вікторія Миколаївна Піщанська — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті здійснено теоретичне обґрунтування культурологічного потенціалу відкритої освіти в контексті глобалізаційних змін сучасного суспільства. Методологічну основу дослідження становлять культурологічний, системний та міждисциплінарний підходи, що дають змогу розглядати відкриту освіту як складну соціокультурну систему. У роботі застосовано такі методи дослідження, як аналіз і синтез наукових джерел, порівняльний метод, метод інтерпретації культурних явищ, а також елементи дискурсивного аналізу цифрового освітнього середовища. Розглянуто особливості сприйняття культури та мистецтва в цифровому освітньому середовищі, що формується під впливом відкритих освітніх ресурсів, масових онлайн-курсів і мережевих комунікацій. Проаналізовано роль відкритої освіти як інструмента демократизації доступу до культурних надбань, розвитку міжкультурного діалогу та формування нових моделей культурної ідентичності. З’ясовано, що інтеграція культурно-мистецького контенту у відкриті освітні платформи є багатовимірним соціокультурним і педагогічним процесом, який виходить за межі традиційної репрезентації спадщини. Така інтеграція забезпечує не лише збереження контенту в цифрових архівах, але і його активну реконфігурацію в глобалізованому інформаційному просторі. У цьому контексті культурний матеріал функціонує як динамічна семіотична система, що зазнає змін під впливом міжкультурної комунікації, цифрової медіації та мережевої взаємодії користувачів. Визначено комплекс основних викликів відкритої освіти, що актуалізуються в умовах глобалізації та цифрової реконструкції освітнього простору. Зокрема, це ризики уніфікації культурних смислів через домінування глобальних інформаційних наративів і стандартизованих освітніх матеріалів, що потенційно призводить до знецінення культурної різноманітності. Особливої уваги потребує проблема втрати локальної ідентичності, яка проявляється у витісненні автентичних культурних практик, традицій і мовних кодів універсалізованими формами знання. У цьому контексті важливим є розвиток критичного мислення як інструмента селекції, інтерпретації та оцінки інформаційних потоків у відкритих цифрових середовищах. Відкриті освітні платформи постають як багатовимірні соціокультурні системи, у межах яких формуються не лише знання, але й культурні смисли, ідентичності та комунікативні практики. Сформульовано висновок, що відкриті освітні середовища є вагомим чинником формування культурної компетентності особистості, яка передбачає здатність до рефлексивного сприйняття культурних феноменів, ефективної міжкультурної комунікації та творчої інтерпретації мистецьких явищ.

ОБРАЗИ ДЕРЖАВИ ТА ЇХ ТРАНСФОРМАЦІЯ У ВІДЕОІГРОВІЙ СЕРІЇ “S.T.A.L.K.E.R.”

Артем Олександрович Ремізовський — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано відеоігри серії “S.T.A.L.K.E.R.”, що були випущені українською студією “GSC Game World” у 2007–2009 роках та у 2024 році, щодо того, як у цих іграх змінюються образи державних організацій та образи пов’язаних з державою організацій, а також як зміна цих образів пов’язана з культурними впливами на авторів ігор та зміною культурної ситуації в Україні після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році. За результатами порівняльного аналізу встановлено, що образи держави у іграх серії суттєво трансформувалося. Зокрема, в іграх 2007–2008 років українські військові переважно постають ворожою до гравця, корумпованою та відносно слабкою силою, яка не здатна встановити стабільний контроль над Зоною. У відеогрі “S.T.A.L.K.E.R.: Поклик Прип’яті” 2009 року цей образ частково змінюється: протагоніст є агентом СБУ, а державні структури отримують більшу сюжетну суб’єктність, хоча все ще демонструють обмежену військову та інфраструктурну ефективність. У відеогрі 2024 року “S.T.A.L.K.E.R. 2: Серце Чорнобиля” центральне місце посідають уже не українські державні установи, а могутні міжнародні та квазідержавні структури: «Варта», НДІЧАЗ, МСОП і Наглядова рада. Вони володіють значними ресурсами, новою інфраструктурою, технологіями та можливістю безпосередньо впливати на політичний порядок Зони. Водночас їхні образи залишаються морально неоднозначними: науковий прогрес пов’язується з експериментами над людьми й новими катастрофами, а встановлення контролю над Зоною – з насильством, примусом та обмеженням свободи. Такі трансформації можуть бути пов’язані з переорієнтацією авторів серії на нову аудиторію, дистанціювання від російської аудиторії після початку повномасштабного нападу Росії на Україну.

МІГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ ЯК ЧИННИК ДЕМОГРАФІЧНИХ І КУЛЬТУРНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВОЄННИХ ВИКЛИКІВ

Віталій Григорович Чугаєвський, Роман Анатолійович Нікіфоров — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджено вплив сучасних міграційних процесів на демографічні та культурні трансформації українського суспільства в умовах повномасштабної війни. Обґрунтовано, що масштабне вимушене переміщення населення стало не лише гуманітарним наслідком збройної агресії, а й одним з визначальних чинників структурних змін численності, вікового та статевого складу населення, територіального розселення, стану людського капіталу та соціокультурної організації українського суспільства. Проаналізовано взаємозв’язок зовнішньої міграції, внутрішнього переміщення, демографічного старіння, зниження народжуваності та скорочення трудового потенціалу. Окрему увагу приділено культурному виміру міграції, зокрема збереженню української національної ідентичності за кордоном, ролі українських громад у країнах перебування, мовній та культурній адаптації, а також формуванню нових транснаціональних соціокультурних зв’язків. Визначено основні напрями державної політики щодо мінімізації негативних демографічних наслідків міграції, підтримки культурної ідентичності українців за кордоном та створення умов для добровільного повернення громадян. Обґрунтовано необхідність переходу від переважно кризового реагування на міграційні процеси до комплексної політики демографічної та соціокультурної стійкості України.

СПАДКОВЕ ПРАВО В БІБЛІЇ: ЮРИДИЧНО-ТЕОЛОГІЧНИЙ НАРИС

Юлія Вікторівна Абакумова, Ігор Сергійович Капустін, Орест Степанович Білобрам — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджується проблематика спадкового права крізь призму його релігійно-світоглядних витоків, зокрема положень, закріплених у Біблії. Обґрунтовується, що формування базових уявлень про власність, сім’ю та правонаступництво значною мірою відбувалося під впливом релігійних норм, які мають ознаки протоправових регуляторів. Розкрито значення біблійних приписів у формуванні сучасних інститутів спадкування, зокрема й тих, що відображені в Цивільному кодексі України. Підкреслено, що біблійні тексти містять норми, які регулюють порядок спадкування, визначають коло спадкоємців і встановлюють принципи розподілу майна. Водночас зауважено фрагментарність сучасних досліджень у цій сфері, які не забезпечують цілісного поєднання правового й богословського підходів. Наголошено, що, попри значний науковий доробок як українських, так і зарубіжних учених, питання комплексного осмислення спадкування як юридично-теологічного феномену, зокрема в контексті ідеї спасіння як духовної спадщини, залишається не досить розробленим. Це зумовлює необхідність подальших міждисциплінарних досліджень, спрямованих на поглиблення розуміння взаємозв’язку правових і богословських засад інституту спадкування. Проаналізовано проблему співвідношення релігійних приписів із сучасними принципами права, зокрема рівності та справедливості. Наголошено на науковому значенні дослідження спадкового права для глибшого розуміння окремих теологічних концепцій, зокрема пов’язаних зі спасінням і жертвою. Досліджено концепцію спасіння як спадку людини від Бога у світлі текстів Святого Письма та протестантського богослов’я. Зроблено висновок, що концепція спасіння як спадку від Бога дозволяє розглядати відносини між Богом і віруючою людиною не лише в моральному чи духовному вимірі, але й крізь призму правового та сімейного зв’язку. Обґрунтовується, що, відповідно до Біблії, через жертву Ісуса Христа віруючі набувають статусу Божих дітей і співспадкоємців Христа, отримуючи право на духовну спадщину, яка включає прощення гріхів, вічне життя, Царство Боже та благословення Завіту.

ПОСТЛІБЕРАЛЬНА (ПОСТМОДЕРНА) ТЕОЛОГІЯ ЯК СЕРЕДНІЙ ШЛЯХ МІЖ ХРИСТИЯНСЬКИМ КОНСЕРВАТИЗМОМ ТА РЕЛІГІЙНИМ ЛІБЕРАЛІЗМОМ

Анатолій В’ячеславович Денисенко — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

Сучасний релігійно-філософський дискурс тривалий час перебував у стані гострої поляризації між фундаменталістським консерватизмом і модерністським лібералізмом. Обидва напрями, попри взаємну критику, виявилися залежними від раціоналістичних парадигм епохи Просвітництва. У цьому контексті дослідження постліберальної (постмодерної) теології, яка пропонує альтернативну методологію, є вкрай актуальним для розуміння трансформації сучасного християнського богослов’я. У статті аналізується сутність постліберальної теології (Єльської школи) і обґрунтовується її статус як «третього», або «середнього», шляху, що долає кризу методологічного глухого кута між консервативною та ліберальною традиціями. Пошук значення постліберальної теології та обґрунтування її статусу як «середнього шляху» відбувається через призму концептуальних напрацювань Джорджа Ліндбека та Стенлі Гауерваса. Теоретичним підґрунтям дослідження слугують: культурно-лінгвістична теорія релігії та догмата Джорджа Ліндбека (базована на філософії «мовних ігор» Людвіга Вітгенштайна), а також наративно-доброчинна етика Стенлі Гауерваса (сформована під впливом філософії Аласдейра Макінтайра). У результаті дослідження з’ясовано, що постліберальна теологія успішно долає раціоналістичний диктат модерну, повертаючи християнській думці її автентичний наративний і общинний вимір. На відміну від лібералізму, вона не намагається адаптувати віру до мінливих світських стандартів і на відміну від консерватизму – уникає буквоїдського фундаменталізму. Наукова новизна роботи полягає в аналізі «Єльської школи» як середнього шляху в діалозі між консерватизмом і лібералізмом. Практичне значення отриманих результатів визначається можливістю їх використання для реформування сучасного релігійного дискурсу, розвитку християнської соціальної етики та подолання світоглядного розколу в українському й світовому християнському середовищі.

АЛЕКСАНДЕР ЧОМА ДЕ КЬОРЬОШ ЯК ФУНДАТОР ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ТИБЕТОЛОГІЇ: НАУКОВА СПАДЩИНА ТА СУЧАСНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

Володимир Олександрович Задірака — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу наукової спадщини Александера Чома де Кьорьоша та визначенню її значення для становлення європейської тибетології і формування європейського академічного знання про тибетський буддизм. Актуальність дослідження зумовлена тим, що, попри визнання А. Чома де Кьорьоша одним із фундаторів тибетології, його діяльність в українському релігієзнавчому та сходознавчому дискурсі досі не стала предметом окремого комплексного дослідження. Дослідження ґрунтується на історико-релігієзнавчому, історіографічному та порівняльному аналізі праць А. Чома де Кьорьоша, біографічних джерел і сучасних досліджень з історії тибетології та буддології. Основну увагу приділено його граматиці тибетської мови, тибетсько-англійському словнику, дослідженням Канг’юру й Тенг’юру та сучасним інтерпретаціям його наукової спадщини. Встановлено, що первинний інтерес ученого до проблеми походження угорського народу у процесі подорожей Центральною Азією трансформувався в систематичне вивчення тибетської мови, літератури та буддійської традиції. Показано, що його діяльність у Занскарі та Канумі, дослідження канонічних корпусів тибетського буддизму, а також публікація в 1834 році граматики тибетської мови й тибетсько-англійського словника заклали підґрунтя для систематичної роботи європейських дослідників із тибетськими джерелами. Виявлено також, що сучасна історіографія дедалі частіше розглядає внесок А. Чома де Кьорьоша в ширшому контексті формування європейського сходознавства, тибетології та буддології. Наукова спадщина Александера Чома де Кьорьоша стала важливою складовою частиною включення тибетського буддизму до європейського академічного дискурсу. Створені ним граматика, словник і текстологічні описи сформували мовний, лексикографічний і текстологічний інструментарій, який забезпечив становлення професійної традиції вивчення тибетських текстів у європейській науці.

РЕЛІГІЙНИЙ ЧИННИК У ФОРМУВАННІ ТА ТРАНСФОРМАЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Юрій Вікторович Кірушок — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті окреслено роль релігійного чинника у формуванні та трансформації європейської цивілізаційної ідентичності та продемонстровано вплив релігії на сучасне трактування європейської ідентичності. Актуальність дослідження обґрунтована необхідністю концептуалізації векторів дії релігії на визначення ціннісних орієнтирів і становлення соціальної організації європейської спільноти, особливо в контексті євроінтеграційних процесів України та кризової безпекової ситуації. За допомогою соціально-конструктивістського підходу європейська ідентичність розглядається як продукт соціальної взаємодії, вивчаються особливості її еволюції в історичному розрізі. У дослідженні використовуються методи компаративного аналізу та синтезу, узагальнення, історичний метод і метод типологізації. Автор пропонує типологізацію площин впливу релігії на європейську ідентичність: історико-інституційну, аксіологічну та політико-релігійну. Історико-інституційний вимір підкреслює вплив релігійних інституцій на становлення та перетворення європейської ідентичності, зокрема й на сучасному етапі секуляризації, що прогресує. Аксіологічна площина демонструє залежність основоположних для європейської ідентичності цінностей від релігійно-культурного спадку, а також демонструє неузгодженості в інтерпретації цінностей у секулярному підході інституцій Європейського Союзу (ЄС) та локальному сприйнятті. Акцентується увага на переосмисленні ключових цінностей і пріоритезації питань безпеки та релігійної безпеки. Політико-релігійний вимір позначає особливий характер впливу на етапі становлення європейської ідентичності з боку політичних акторів, зокрема християнсько-демократичних партій, а також представляє більш активне залучення релігійного фактору правими та правоцентристськими партіями на сучасному етапі. Підсумовано, що релігійний чинник залишається ключовим елементом у процесі формування та трансформації європейської цивілізаційної ідентичності. Він виступає ресурсом інтеграції, однак може бути й джерелом конфліктів, залежно від історичного контексту та суспільно-політичних викликів.

КРАСА ЯК ФОРМА БУТТЯ: СУЧАСНА ХРИСТИЯНСЬКА ТЕОЕСТЕТИКА ТА КУЛЬТУРНА ЧУТЛИВІСТЬ МЕТАМОДЕРНУ

Денис Сергійович Кондюк — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

Статтю присвячено поверненню теоестетичної категорії краси до центру сучасної християнської думки в контексті культурної чутливості метамодерну. Проблему дослідження становить звуження краси до приватного естетичного переживання або допоміжної теми мистецтва й духовності, унаслідок чого її онтологічне, антропологічне й етичне значення для сучасної культури залишається не досить осмисленим. Мета статті – з’ясувати, як сучасна християнська теоестетика, передусім у діалозі із творчістю Девіда Бентлі Харта, відповідає на метамодерний пошук смислу, щирості, глибини та трансценденції після постмодерної іронії і деконструкції. Методологічну основу становлять історико-богословський і порівняльний аналіз, філософська реконструкція понять краси, бажання, свободи й особистості та культурологічна інтерпретація метамодерної чутливості. Краса розглядається як форма буття, гармонія відмінностей, надлишок дару та динаміка участі. Аналіз її зв’язку з бажанням показує, що особистість формується через спрямованість до повноти життя, а свобода набуває змісту в упорядкуванні прагнень навколо блага. Тринітарна онтологія дає змогу мислити єдність без поглинання та відмінність без насильства, відкриваючи перспективу ненасильницького співбуття. Наукова новизна полягає у прочитанні сучасної християнської теоестетики як культурно-філософської мови для осмислення метамодерних трансформацій чутливості. Таке прочитання виявляє потенціал теоестетичних категорій для аналізу пошуку нових форм солідарності, переосмислення свободи й ролі спільноти та відновлення довіри до смислотворчих наративів. Теоестетика постає міждисциплінарним ресурсом для культурології, антропології, публічної етики та богослов’я в умовах війни, цифрової фрагментації уваги, кризи довіри й втоми від цинізму. Вона пов’язує критичну свідомість із пошуком цілісності, надії та відповідального співбуття.

ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБ’ЄДНАВЧОГО ПРОЦЕСУ ПРАВОСЛАВНИХ В УКРАЇНІ: СТАН ТА ПРОБЛЕМИ

Ярослав Броніславович Корицький — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті розкриваються логіка й особливості трансформації законодавства України у сфері релігії за період 2018–2025 років, спрямовані на вирішення українського православного розколу. Проаналізовані три закони: Закон № 2662–VIII про зміну назви релігійних організацій, керівний центр яких розташований у країні-агресорі; Закон № 4128-д-VIII «Про внесення змін до деяких законів України (щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи)»; Закон України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій». Розглядаються перспективи та недоліки законодавчої бази забезпечення процесу об’єднання православних в Україні в Єдину помісну церкву на основі Томосу Вселенського патріархату. У статті розкриваються особливості зміни інтенцій держави щодо православного питання в контексті повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Проаналізовані особливості застосування законодавства щодо релігійних організацій у розрізі місто/ село як таке, що унеможливлює єдину критеріальну базу визначення членства в релігійних громадах. Запропоновані політичні й адміністративно-правові механізмі виходу із православної юрисдикційної кризи, що склалися станом на 2026 рік; показані адміністративно-бюрократичні причини невирішення поставлених церковних і політичних завдань з об’єднання православних в Україні. Показана специфіка бронювання священства й участь у капеланській діяльності Української православної церкви. Обґрунтовано необхідність розроблення законопроєкту про альтернативну службу на основі релігійних переконань.

РЕЛІГІЙНА БЕЗПЕКА В УМОВАХ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ: ТРАНСФОРМАЦІЯ НАРАТИВІВ «РУССКОГО МИРА» ТА ФОРМУВАННЯ КОНТРНАРАТИВНИХ СТРАТЕГІЙ

Олена Іллівна Предко — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано трансформаційні особливості наративів «русского мира» в умовах російсько-української війни в контексті релігійної безпеки та формування їхніх контрнаративних стратегій. Звернено увагу на різноманітні підходи до осмислення концепції «русского мира» та сформульовано висновок про її, з одного боку, історичні, трансформаційні зміни – від культурно-цивілізаційної конструкту до політико-ідеологічного наративу, а з іншого – синкретичний, еклектичний характер, у якому поєднуються панславістські ідеї, концепт «Святої Русі» та євразійські концепції цивілізаційної винятковості росії, що в сучасних умовах використовується як механізм конструювання ідентичності, поширення геополітичних уявлень та маніпулятивних технологій. Виокремлено основні тенденції трансформації наративів «русского мира» в умовах війни, що проявляються у їх переосмисленні як загрози релігійній та національній безпеці; деконструкції імперських стереотипів та міфів; утвердженні української цивілізаційної суб’єктності; переході від концепції «братніх народів» до деколоніального бачення історії, а також формування наративів спротиву, стійкості та громадянської солідарності. Зазначено, що в умовах агресії консцієнтальна війна використовується росією для «розмивання», свідомості, руйнації ідентифікаційних маркерів, підготовки підґрунтя для ідеї «русского мира». Наративи «русского мира», корелюючи з релігійною безпекою як захистом та утвердженням принципів релігійної свободи й віросповідання, активізують формування ефективних контрнаративних стратегій, спрямованих на подолання маніпулятивних смислів, збереження національної ідентичності та зміцнення ціннісної стійкості українського суспільства в умовах війни. Підкреслено, що релігійна безпека, трансформаційні технології та контрнаративні стратегії постають важливим цілісним інструментом протидії концепції «русского мира», його маніпулятивним релігійним практикам, гібридним загрозам інструменталізації релігії.

ФЕНОМЕН ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОЇ ПРИНАЛЕЖНОСТІ У ХРИСТИЯНСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ: МІЖ СОЦІАЛЬНИМ ЧЛЕНСТВОМ І ВНУТРІШНЬОЮ УЧАСТЮ

Дмитро Анатолійович Рибидайло — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

Стаття присвячена богословсько-філософському осмисленню феномена екзистенціальної приналежності до Церкви як одного з перспективних напрямів сучасної еклезіологічної думки. Актуальність дослідження зумовлена тим, що у сучасному богословському, релігієзнавчому та соціологічному дискурсі церковна приналежність розглядається переважно крізь призму інституційного членства, конфесійної ідентифікації або участі в релігійних практиках, тоді як внутрішній досвід причетності людини до церковного буття залишається недостатньо концептуалізованим. Метою дослідження є з’ясування богословських підстав осмислення екзистенціальної приналежності та виявлення її основних характеристик у контексті християнської традиції. Методологія дослідження поєднує біблійно-богословський, історико-богословський та герменевтичний підходи із залученням окремих елементів екзистенціальної феноменології. Особливу увагу приділено аналізу новозавітного поняття κοινωνία як біблійного підґрунтя для розуміння участі людини у житті Церкви та її причетності до Христа. У статті обґрунтовується теза про неможливість зведення екзистенціальної приналежності до формального членства, соціальної інтеграції чи конфесійної самоідентифікації. Показано, що зазначений феномен охоплює антропологічний, духовний і філософсько-теологічний виміри, які утворюють цілісну структуру церковного буття людини. Наукова новизна дослідження полягає у спробі концептуалізації поняття «екзистенціальна приналежність до Церкви» як самостійної богословської категорії, що дає змогу поєднати біблійне вчення про κοινωνία з еклезіологічними, антропологічними та екзистенційними аспектами церковного життя. Встановлено, що використання цієї категорії відкриває нові можливості для дослідження внутрішнього виміру церковної участі та сприяє подоланню редукції церковної приналежності до суто соціологічних або інституційних характеристик.

MISSIO DEI: П’ЯТЬ БОГОСЛОВСЬКИХ КОНТУРІВ КОНЦЕПЦІЇ МІСІЇ

Іван Іванович Русин — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

Стаття пропонує цілісне богословське осмислення концепції Missio Dei через п’ять взаємопов’язаних богословських контурів, які формують теоцентричну, тринітарну й цілісну парадигму місії. Актуальність дослідження зумовлена потребою переосмислення природи та місії церкви в умовах сучасних суспільних криз, зокрема повномасштабної війни в Україні, а також фрагментарною й недостатньо систематизованою рецепцією богослов’я Missio Dei в українській місіології. Методологічною основою є біблійно-богословський і герменевтичний аналіз Святого Письма разом з критичним осмисленням сучасної місіологічної традиції. Обґрунтовується, що місія є не функцією церкви, а атрибутом триєдиного Бога, Який є її джерелом, суб’єктом і звершителем, а тому за своєю природою вона теоцентрична й тринітарна, а не антропоцентрична чи еклезіоцентрична. На цій підставі Біблія розглядається як місійний феномен, що потребує місійної герменевтики, а церква – як плід, знак та інструмент Божої місії, покликана не започатковувати власну місію, а брати участь у Missio Dei. Доводиться, що місія церкви має наслідувати місію Ісуса Христа як нормативну модель, поєднуючи принципи втілення, контекстуалізації та цілісного служіння, яке об’єднує проголошення і дияконію. Окрему увагу приділено універсальному характеру Божої місії, спрямованої до всіх народів, культур і мовних спільнот, що переорієнтовує місію з політико-географічного на етнічно-лінгвістичний вимір. Запропонована модель інтегрує біблійну герменевтику, еклезіологію та практичну місіологію в єдину богословську систему, долаючи редукціоністські підходи, які зводять місію лише до євангелізації, церковного зростання чи соціального служіння, і натомість утверджуючи їхню органічну єдність. Вона може слугувати богословською основою для розвитку сучасної української місіології та осмислення покликання церкви в умовах війни, суспільної трансформації та повоєнного відновлення.

ДО ПИТАННЯ ПРО «ЗАЧАТКИ ПИТОМОГО ПРОТЕСТАНТИЗМУ» У ТВОРІННЯХ ІВАНА ВИШЕНСЬКОГО

Олександр Васильович Сарапін — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті пропонується верифікація частотних аргументів, до яких вдавалися ті дослідники, котрі наполягали на схильності І. Вишенського до відтворення ідей протестантизму. Виявляються їхні мотиваційні чинники. Осмисленню підлягають основоположні творіння І. Вишенського, в яких помітними є подібності з доктринальними положеннями протестантизму. Роль аналітичного інструмента перевірки таких подібностей виконує герменевтичний метод. Стверджується ідентифікація творінь І. Вишенського як належних до жанру інвектив. У перспективі виявлення можливих протестантських впливів розкривається зміст декларацій І. Вишенського про спасіння вірою, про безпастирську церкву, про сприйняття православних вірян як «царського священства», про sola scriptura. Натомість неузгодженими з духом протестантизму видаються твердження І. Вишенського про необхідність шанування ікон та апологетика чернечого образу життя. Узагальнюються твердження про проблематичність декларацій дослідників про схильність І. Вишенського до «питомого протестантизму» і про його двозначне вживання терміна «євангелісти». Визнається доречною версія про обізнаність І. Вишенського з ідеями трактату Христофора Філалета «Апокрисис». Саме в цьому слід вбачати схожість кількох його тверджень з деякими положеннями протестантського віровчення.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ЛЮДСЬКОЇ ГІДНОСТІ ЧЕРЕЗ ПРАКТИКИ ВДЯЧНОСТІ: АНТРОПОЛОГІЧНІ НАСЛІДКИ КУЛЬТУРИ ПРИСУТНОСТІ

Олександр Семенович Філоненко — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

Досвід людини формує її ставлення до світу, навіть досвід минулих поколінь має безпосередній вплив на суспільство, як сукупність окремих індивідуумів, сьогодні. Практика тривалого перебування в системах тоталітарних людиноненависницьких систем знищила довіру людини до світу загалом та людей довкола зокрема передусім через приниження або знищення людської гідності, яка була й залишається фундаментальною основою побудови гармонійних взаємин всередині суспільства, а також пошуку власної ідентичності людини. В роботі комплексно розглянута філософія культури присутності, а також євхаристичні практики (практики вдячності) з точки зору їхнього впливу на трансформацію людської гідності та формування зрілої суб’єктності особистості. Тож метою дослідження є виявленні антропологічного потенціалу практик вдячності як чинника трансформації людської гідності в контексті культури присутності. Філософія присутності та визнання Іншого дає змогу людині прийняти життя як дар, а не як об’єкт володіння. В цьому контексті практики вдячності виступають чинником прийняття світу та трансформації (формування, відновлення чи утвердження) людської гідності. Слід зазначити, що антропологічний вимір гідності не є суто емоційною категорією або ж не є лише здатністю відстоювати власні права та кордони. Гідність людини розкривається через її здатність відповідати на дар буття. Вдячність при цьому формує довіру та співбуття на противагу контролю та володінню, розвиває емпатичність на противагу самозосередженості та байдужості. Вдячність є не лише моральною чеснотою чи реакцією на отримане благо, але й фундаментальним способом людського буття, який перетворює ставлення людини до себе, іншого і світу. Людина стає не об’єктом, а відповідальним суб’єктом за власне життя, приймаючи Іншого в собі із вдячністю, що дає змогу осмислити та прийняти складні або кризові ситуації та подолати, відрефлексувавши, усталені багаторічні травми, зокрема колективні посттоталітарні травми, формуючи почуття гідності та поваги до себе та оточуючих.

ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ СУЧАСНОГО СОЦІАЛЬНОГО ВЧЕННЯ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

Юрій Павлович Чорноморець, Світлана Олександрівна Шкіль — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті розглядаються богословські основи сучасного православного соціального вчення, вираженого у декларації Константинопольського патріархату «За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної Церкви», опублікованій 2020-го року. Ця соціальна доктрина вперше в історії повністю відмовилася від концепції симфонії Церкви з державою, нацією, громадянським суспільством, радикально повертається до основ євангельської моралі та робить фундаментом для всіх роздумів визнання абсолютної гідності особистості як покликаної до богоспілкування. Якщо для патристичної думки богоспілкування і святість були завершенням складного шляху морального і духовного розвитку людини, то для сучасної теології причетність до Бога та спілкування з ним є умовою можливості бути людиною і християнином. Моральний розвиток особистості як розкриття потенціалу людської природи і досягнення богоподібності для соціальної доктрини Константинопольського патріархату, як і для православних богословів початку XXI століття, нерозривно пов’язаний із богоспілкуванням, любов’ю, святістю, надприродною причетністю до трансцендентного. Доведено, що більш ґрунтовний аналіз єдності елементів природного і надприродного в онтології та гносеології виявляє додаткові підстави для повернення до новозавітних уявлень про святість життя всіх християн, а не лише окремих аскетів.

ФЕНОМЕН СЕКУЛЯРИЗАЦІЇ: АКТУАЛІЗАЦІЯ ТЕМИ В МЕЖАХ ФІЛОСОФСЬКОГО ДИСКУРСУ

Тетяна Вікторівна Борисова — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті пропонується розглянути в загальних рисах основний перелік проблемних моментів, які пов’язані з філософським виміром такого феномену культури, як «секуляризація». Зосереджується увага на чинниках, що актуалізують це питання впродовж останніх століть розвитку культурно-історичного процесу. Звернення до творчого доробку із цієї теми Ч. Тейлора дозволило акцентувати увагу на найбільш поширених нині підходах в аналізі процесів секуляризації. Підкреслюється глибинний зв’язок різноманітних елементів секулярного культурного простору з динамікою світоглядних позицій і тенденцій. Вказується на травматичний досвід розгляду процесів секуляризації відірвано від цілісного сприйняття культури та її історичного розвитку. Підкреслюється проблема суб’єктивного ставлення суб’єкта пізнання як до розгляду процесів секуляризації, так і оцінювання їхніх наслідків для теперішнього та майбутнього буття світу. Наголошується на необхідності перегляду некритичних спроб філософських візій щодо десакралізації сфери духовного. Філософське розуміння секулярного дозволяє долучити в дослідницьке поле інші складні аспекти сучасного буття людини в епоху постмодерну та постправди. Серед яких проблеми десакралізації та девальвації традиційного, а також актуалізація проблеми нігілізму, які не просто супроводжують процес секуляризації, а виступають її породженням. Зазначається як помилковий підхід розгляд процесів секуляризації відірвано від усієї історії культури та прив’язування її лише до глобальних змін останніх двох століть. Наголошується на необхідності суттєвого доопрацювання методологічних підходів у вивченні не лише процесів секуляризації, але й феномену секулярної культури. Позитивно оцінюються спроби сучасних дослідників, зокрема й канадського мислителя Ч. Тейлора, розробити філософський словник термінів і понять, позначити предметні кордони секулярного культурного простору, що дозволить глибше пізнати сутність такого явища, як «секулярна доба».

ТВОРЧІСТЬ ЯК ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ ВИМІР БУТТЯ

Вікторія Анатоліївна Дранник, Тетяна Миколаївна Свідло — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджено творчість як екзистенційний вимір буття. В умовах технологічної перебудови суспільних відносин відбувається знецінення самобутності людського індивідуума. Постаючи як механічний компонент соціального організму, людина може відчувати тягар екзистенційної кризи. Це спричиняє втрату ціннісного виміру, розгубленість, аномію, відчуження. У такому разі виникає концептуальна вимога усвідомлення буттєвості творчого акту, перенесення сприйняття поняття творчості за межі ординарного генерування (створення) креативних задумів, культурних символів та мистецьких напрацювань. Філософські роздуми про творчість як екзистенційний вимір буття привертають увагу до проблеми людської справжності. Це підкреслює актуальність роботи, адже дослідження творчості в такому виконанні знаходить нові стратегії самотрансценденції сучасної кризи людяності. Тут творчість окреслюється як простір, в якому людина виявляє (знаходить) істинні сенси своєї буттєвості. Основою нашої праці слугували останні дослідження і публікації сучасних науковців. Нині суттєвого осмислення потребує необхідність розуміння прояву творчості, творчого акту у площині смисложиттєвого виміру буття. Варто скерувати фокус нашої уваги на зовнішні і внутрішні настрої людини та її прояви щодо творчості. Проведене дослідження дозволило експлікувати феномен творчості як екзистенційний вимір людського буття. Творчість постає як усвідомлений вибір (екзистенційна дія), через який людина змінює навколишній світ і створює себе в континуумі істинного існування. Це вершина розвитку людини, за якого вона спочатку долає негатив, а потім перевершує його та конституює нову парадигму свого життя.

ЛЮДСТВО В КУЛЬТУРІ СВОГО ЧАСУ: СПЕЦИФІКА ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ

Володимир Юрійович Жарких — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

Стаття спрямована на те, щоб з’ясувати, як стрімкий розвиток драматичних подій XXI століття (чи то в галузі технологій, чи то через зміни клімату, геополітичні амбіції тощо) впливає на культуру людства, на його здатність адаптуватися та зберігати вірність попередньому стану речей. Ідеться про спробу проаналізувати поняття культури в його звичному розумінні та визначити, як воно змінюється в наші часи. Культура розглядається як складна мережа знаків, символів, практик і організаційних структур, що втілюють та водночас формують колективну реакцію людей на реальність, як взаємозв’язок між розвитком суспільства та самовизначенням людей, які в ньому діють. Людина живе у світі символічної та практичної реальності, що характеризує культурну ідентичність її сучасності. Соціальні/особистісні орієнтації, принципи й цінності людини формуються та базуються на взаємодії панівних рис культурних факторів, що сприяють виникненню конструктивних і творчих соціально-особистісних відносин.

АРХЕТИП ВОГНЮ: ДОКАЗОВІ МЕЖІ РАННЬОСЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

Ігор Павлович Карась — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджено доказові межі філософської інтерпретації археологічних слідів вогню в ранньосередньовічних комплексах V–X століть, розташованих переважно на території сучасної України. Актуальність проблеми зумовлена тим, що печі, вогнища, деревне вугілля, перепалена глина, шлаки, кальциновані кістки та пожежні горизонти безпосередньо засвідчують термічний вплив, але не містять готового пояснення його ритуального або релігійного значення. Метою дослідження є обґрунтування процедури переходу від матеріального факту до символічної гіпотези та концептуалізація архетипу вогню без зведення його до незмінного набору образів. Методологія дослідження поєднує контекстуальний і порівняльний аналіз із критикою археологічної аналогії. Для оцінювання ритуальних інтерпретацій використано теорію ритуалізації, джерельну ієрархію та метод негативного випадку. Зіставлено домашні контексти Белза-22 і Київського Подолу, житлові й виробничі матеріали Свердловського-1, пожежний горизонт Зимного, кремаційні колекції Шестовиці, поховальні та ритуалізовані об’єкти Пліснеського комплексу. Запропоновано шестирівневу модель інтерпретації: матеріальний факт, реконструйована дія, функціональний контекст, ознаки ритуалізації, символічна гіпотеза та філософське узагальнення. Встановлено, що ремонт печі, повторний випал, певний вид палива, шлак або кальциновані кістки не є самодостатніми показниками сакральності. Ритуальна інтерпретація посилюється лише за сукупності просторового виокремлення, повторюваності дій, нетипового поводження з рештками, спеціального добору предметів і відсутності переконливого побутового, виробничого або руйнівного пояснення. Пожежний горизонт Зимного використано як негативний контроль, що демонструє недіагностичність попелу, вугілля та перепалених конструкцій поза відповідним контекстом. Архетип вогню визначено як історично варіативну структуру культурного досвіду, а вогонь – як матеріально-символічний оператор трансформації, здатний підтримувати порядок, перетворювати речовину, змінювати статус тіла або руйнувати створену цілісність. Запропонована модель може бути використана для розмежування встановленого факту, функціональної реконструкції та символічної гіпотези в науковій, музейній і освітній практиці.

ГЕРОЙ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ КОНСТРУКТ: МЕМОРІАЛЬНІ ТА КОМЕМОРАТИВНІ ПРАКТИКИ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

Михайло Богданович Кізима — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

Стаття присвячена комплексному міждисциплінарному дослідженню феномену героя, героїзму, практик вшанування і збереження пам’яті Героїв України. Об’єктом даного дослідження є меморіальна культура незалежної України як сукупність суспільних, інституційних, культурних процесів, що пов’язані зі збереженням і трансляцією колективної пам’яті. Предметом визначається феномен героя, героїзму, практик вшанування і збереження пам’яті захисників та героїв України в їхній еволюції від проголошення Незалежності в 1991 році до сьогодення. Теоретичною основою для роботи є напрацювання в межах міждисциплінарного напряму “memory studies” (М. Хальбвакс, Я. Ассман, А. Ассман, П. Нора), постколоніальних студій (Е. Саїд, М. Рябчук, В. Огієнко, Б. Ткачук) та “heroism studies” (Ф. Зімбардо). Для досягнення мети застосовано історико-генетичний, порівняльно-історичний, описовий, аналітичний метод, а також міждисциплінарний синтез. Автор простежує еволюцію образу героя від античної моделі через модерні концепції Т. Карлайла та Дж. Кемпбелла, радянську деформацію культурної пам’яті та примусову героїзацію обраних постатей, аксіологічну невизначеність перших років Незалежності до сучасних українських комеморативних практик. Особлива увага приділена ролі українського громадянського суспільства й організацій у збереженні правдивої пам’яті в умовах державної інертності, переломному значенню Революції гідності 2013–2014 років для формування новітнього, близького й зрозумілого образу героя, а також розбудові меморіальної інфраструктури, від меморіалу Героїв Небесної Сотні у Львові до Національного військового меморіального кладовища та Пантеону видатних українців, в умовах повномасштабної російсько-української війни. Наукова новизна полягає в комплексному поєднанні теоретико-філософського виміру поняття «герой» з емпіричним аналізом українських комеморативних практик у період активного збройного конфлікту, що є нестандартним об’єктом дослідження у світовій науці. Зроблено висновок, що збереження пам’яті про героїв є не лише моральним обов’язком, а й стратегічним державотворчим завданням, від виконання якого залежать консолідація нації та формування ціннісних орієнтирів прийдешніх поколінь. Результати дослідження можуть слугувати аналітичним підґрунтям для формування державної меморіальної політики та розбудови меморіальної інфраструктури.

РОЛЬ ГРОМАДСЬКИХ ІНІЦІАТИВ У СТАНОВЛЕННІ ТА РОЗВИТКУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Олександр Андрійович Коханець — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджено громадські ініціативи як основне поле діяльності громадянського суспільства та важливий механізм реалізації громадянської активності. Розкрито сутність поняття «громадська ініціатива», охарактеризовано її ключові ознаки, функції та механізми реалізації. Проаналізовано основні наукові підходи до розуміння громадських ініціатив у сучасному науковому дискурсі, визначено їхню роль у процесах соціальної самоорганізації, демократичного врядування, розвитку місцевої демократії та забезпечення ефективної взаємодії між громадянами й органами влади. Окреслено основні напрями реалізації громадських ініціатив у політичній, соціальній, економічній та культурно-освітній сферах. Досліджено такі форми громадської активності, як адвокаційні кампанії, громадські слухання, місцеві ініціативи, громадський контроль, волонтерство, благодійність, соціальне підприємництво та культурно-освітні проєкти. Визначено їхнє значення для зміцнення соціальної згуртованості, забезпечення взаємодії між громадянами та владою, розвитку людського капіталу й підтримки вразливих категорій населення. Обґрунтовано, що в умовах російсько-української війни громадські ініціативи набули особливого значення як інструмент мобілізації суспільних ресурсів, підтримки обороноздатності держави, надання гуманітарної допомоги, захисту прав громадян та збереження національної ідентичності. Підсумовано, що громадські ініціативи є важливим чинником розвитку громадянського суспільства та невід’ємною складовою частиною демократичної держави.

ЦИФРОВА ГРОМАДЯНСЬКА ОСВІТА ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКО-ОСВІТНЬОГО АНАЛІЗУ: СУЧАСНІ КОНЦЕПТУАЛЬНІ ДИСКУСІЇ

Тетяна Володимирівна Матусевич, Віталій Филимонович Сташук — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті здійснено філософсько-освітній аналіз сучасних концептуальних підходів до цифрової громадянської освіти як одного з ключових напрямів трансформації освіти в умовах цифровізації суспільства. Обґрунтовано, що розвиток цифрових технологій істотно змінює характер громадянської участі, політичної комунікації, доступу до інформації та механізмів формування демократичної культури, актуалізуючи необхідність переосмислення змісту, цілей і ціннісних засад громадянської освіти. Показано, що цифрова громадянська освіта виходить за межі формування технічних цифрових компетентностей і набуває характеру комплексної освітньої концепції, яка інтегрує розвиток цифрової грамотності, критичного мислення, медіаграмотності, етичної відповідальності, інформаційної безпеки, демократичної культури та активної громадянської участі. На основі аналізу сучасних зарубіжних і вітчизняних досліджень систематизовано основні напрями наукових дискусій щодо цифрової громадянської освіти. До них віднесено концептуалізацію феномена цифрового громадянства, визначення цілей цифрової громадянської освіти, осмислення її аксіологічних засад, дослідження потенціалу цифрових технологій для розвитку демократичної участі, аналіз ризиків цифрової трансформації, пов’язаних з маніпуляціями, дезінформацією, алгоритмічною поляризацією, інформаційними бульбашками, цифровим наглядом, порушенням приватності та зростанням соціальної нерівності. Обґрунтовано особливу роль педагога як фасилітатора розвитку особистості, який в умовах втрати монополії на знання набуває функції наставника, здатного формувати критичне мислення, інформаційну культуру, відповідальність і ціннісні орієнтації здобувачів освіти. Сформульовано висновок, що цифрова громадянська освіта є важливою складовою частиною сучасної філософії освіти та виступає одним з ключових інструментів розвитку демократичного суспільства, зміцнення соціальної відповідальності, інформаційної стійкості та культури відповідального громадянства в умовах цифрової трансформації.

ОБРАЗ МАЙБУТНЬОГО ЯК ФОРМА МІФОТВОРЧОСТІ В КОНТЕКСТІ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ

Вікторія Олександрівна Новикова — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджено образ майбутнього як форма сучасної міфотворчості в контексті розвитку штучного інтелекту. На основі узагальнення підходів Е. Кассірера, М. Еліаде, К. Леві-Стросса, К.Г. Юнга, Р. Барта, Р. Мея та Ж. Дюрана виведено розуміння міфотворчості як процесу створення, організації та трансформації символічних образів, архетипових структур, цінностей і соціокультурних уявлень у цілісні оповіді. На цій основі обґрунтовано розуміння образу майбутнього як форми міфотворчості: принципова невизначеність майбутнього компенсується діяльністю уяви, яка перетворює його на смислово та ціннісно організовані образи й наративи. Концептуалізація образу майбутнього як форми міфотворчості дає змогу розкрити механізми його символізації, архетипового структурування, ціннісного осмислення й наративної організації. Методологічною основою дослідження є образний структуралізм Ж. Дюрана; застосовано структурно-символічний аналіз, герменевтичний, типологічний і порівняльний методи, а також теоретичний аналіз, синтез та узагальнення. На матеріалі роботи Н. Бострома “Superintelligence: Paths, Dangers, Strategies” і сучасних досліджень ШІ апробовано авторську архетипову типологію образів майбутнього. Виявлено прогресивно-героїчний, регресивно-гармонійний та синтетично-циклічний типи, що відрізняються способом організації історичного часу, характером трансформації та символічною логікою взаємодії людини зі світом. У контексті штучного інтелекту ці типи набувають конкретних міфотворчих форм: «надрозум-рятівник / надрозум-знищувач», «цифровий опікун / доброзичливий тиран» та «коеволюція / циклічна пастка». У процесі апробації типологію уточнено принципом амбівалентності, відповідно до якого кожна архетипова структура здатна породжувати протилежні за ціннісною спрямованістю сценарії, зберігаючи власну символічну логіку. Отримані результати можуть слугувати методологічним інструментом для структурно-символічного аналізу образів майбутнього та процесів їх міфотворчого конструювання.

ПРОБЛЕМА НАЗВИ ТА ЄДНОСТІ КОРПУСУ «МЕТАФІЗИКИ» АРИСТОТЕЛЯ

Олексій Олегович Панич — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

Статтю присвячено проблемі назви та єдності текстового корпусу «Метафізики» Аристотеля – питанню, яке в українськомовній аристотелезнавчій літературі системно не досліджено, попри його фундаментальний характер для розуміння цього твору. Актуальність теми зумовлена появою повного наукового українського перекладу «Метафізики», здійсненого з давньогрецької за виданням В.Д. Росса, який уможливив прямий діалог української наукової традиції з оригінальним грецьким текстом без посередництва російських перекладацьких і коментаторських традицій. Метою статті є обґрунтування трьох взаємопов’язаних тези: вираз τὰ μετὰ τὰ φυσικά припускає щонайменше три взаємодоповнювальні виміри тлумачення (епістемологічний, текстологічний, онтологічний); корпус «Метафізики», взятий як ціле, не є єдиним твором, написаним за наскрізним планом; окремі фрагменти тексту містять «жестові» дейктичні звороти, які найпростіше пояснити припущенням про запис усного мовлення учнями. Методологію дослідження становить філологічний та історико-філософський аналіз оригінального грецького тексту у зіставленні з корпусом наявних перекладів «Метафізики» різними європейськими мовами, а також критичне опрацювання сучасної аристотелезнавчої літератури. Основні результати: систематизовано три виміри тлумачення виразу τὰ μετὰ τὰ φυσικά; розглянуто гіпотезу Ганса Райнера про походження назви у зіставленні з її критикою у роботі В. Терлецького; показано, як «онтологічна» лінія тлумачення набула визначального характеру, укоріненого в текстах Аристотеля та розгорнутого Кантом; продемонстровано текстологічну і структурну нерівнорідність корпусу, яка робить непереконливою гіпотезу єдиного наскрізного плану. Наукова новизна полягає в оригінальному спостереженні: у корпусі «Метафізики» наявні дейктичні звороти на кшталт ἐπὶ τοῖσδε («для оцих»), ταῦτα («ці»), ὡδί («отак»), які набагато природніше пояснюються записом усного викладу з боку учня, ніж припущенням про суто письмове авторство. Цей аргумент доповнює класичну генетичну гіпотезу В. Єгера жанровим виміром – розрізненням між авторськими текстами, підготовчими нотатками та студентськими конспектами в межах наявного корпусу.

ЦИФРОВЕ МІСТО ЯК ПРОСТІР ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ: ЦИФРОВІ ПРОЦЕДУРИ ТА ПРАКТИКИ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВЗАЄМОДІЇ

Ігор Миколайович Санжаровський — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

Статтю присвячено політико-філософському аналізу цифрового міста як простору, у якому повсякденні цифрові процедури впливають на політичне саморозуміння мешканця. Мета дослідження полягає в обґрунтуванні процедурної моделі, що пояснює, за яких умов взаємодія з міськими сервісами підтримує або послаблює статус людини як рівноправного учасника політичної спільноти. Методологія поєднує концептуальний аналіз, нормативно-інституційний аналіз користувацького маршруту та критичний аналіз інституційно-регулятивних ефектів соціотехнічних систем. Джерельну основу становлять праці з теорії ідентичності та міської прив’язаності, публічної сфери, паритету участі й права на місто, цифрового громадянства, справедливості даних, цифрових адміністративних тягарів та інклюзивності електронних послуг, а також нормативні документи щодо захисту даних і доступності інформації. Розмежовано міську прив’язаність, міську ідентичність, адміністративну ідентифікацію та політичну ідентичність. Запропонована модель охоплює п’ять таких взаємопов’язаних етапів: доступ та інституційне розпізнавання, перетворення потреби на публічну вимогу, отримання мотивованої відповіді, оскарження і перегляд рішення, участь у коригуванні спільних правил. Показано, що політичне значення цифрової процедури визначається не кількістю функцій або швидкістю сервісу, а типом відносин між мешканцем і публічною владою, який вона закріплює. Обґрунтовано три такі критерії демократичної якості цифрових процедур: рівність політичного статусу, публічне обґрунтування рішення та реальна можливість оскарження і перегляду. Наукова новизна полягає у поєднанні політико-філософського розуміння ідентичності з аналізом повного цифрового користувацького маршруту та у поясненні політичної суб’єктності через повторюваний досвід визнання, відповідальності й дієвості голосу. Практичне значення моделі полягає в можливості застосовувати її до нормативного оцінювання міських цифрових процедур у сферах звернень, освіти, безпеки та участі.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ КИТАЙСЬКИХ ЖІНОК У КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛЬНОЇ ЦИФРОВІЗАЦІЇ

Юлія Віталіївна Стребкова, На Чжань, Сергій Сергійович Ставрояні — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

Глобальна цифровізація кардинально трансформувала ціннісні орієнтації китайських жінок, змістивши акценти з патріархального підпорядкування до економічної незалежності, індивідуалізму та самореалізації. В дослідженні автори з’ясовували особливості процесу трансформації ціннісних орієнтацій сучасних китайських жінок. Автори доводять, що масовий перехід до цифрової економіки та соціальних мереж збільшив можливості жінок, надав їм працюючі інструменти для побудови кар’єри та суспільного впливу. Збільшення впливу соціальних мереж, диджиталізація багатьох сфер була піддана ретельному аналізу. Поглиблено розуміння впливу цифровізації на розподіл гендерних ролей в суспільстві. В сучасному світі відбуваються складні процеси трансформації соціальної структури та реконфігурації жіночих ролей в соціумі. Ці явища відбуваються як у всьому світі загалом, так і в китайському суспільстві зокрема, яке зазнає постійних змін та викликів. У сучасному цифровому суспільстві медіасередовище відіграє важливу роль у формуванні ціннісних орієнтацій жінок, впливає на світоглядні установи, ціннісні орієнтири. В дослідженні проводиться ретельний аналіз особливостей процесу трансформації ціннісних орієнтацій китайських жінок. Хоча розвиток цифрових технологій призводить до розширення можливостей жінок, цифровізація нерідко детермінує нерівномірний розвиток різних за віком та статусом жінок. Жінки тепер виступають не лише учасниками соціальних змін, але й суб’єктами трансформації цифрового суспільства. Також проаналізовано вплив інформаційно-комунікаційних технологій, соціальних мереж та цифрової економіки на переоцінку традиційних гендерних ролей у сучасному китайському суспільстві.

СМИСЛОТВОРЕННЯ ПАМ’ЯТІ ПІД ЧАС ВІЙНИ: КУЛЬТУРФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ МЕМОРІАЛІЗАЦІЇ ПУБЛІЧНОГО ПРОСТОРУ

Галина Григорівна Фесенко — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті представлено культурно-філософську концептуалізацію меморіалізації як відкритого процесу культурного сенсотворення, через який травматичні події набувають символічних форм і поступово інтегруються в культурну пам’ять. Актуальність дослідження випливає з необхідності переглянути традиційні моделі меморіалізації в контексті війни, що триває, де переживання травматичних подій, документування насильства та формування культурної пам’яті відбуваються одночасно. Щоб вирішити цю проблему, у статті розроблено культурно-філософську модель, що пояснює виникнення меморіального значення публічного простору, та демонструється його аналітичний потенціал на прикладі України. Дослідження спирається на філософію символічних форм Ернста Кассірера, реконструктивну теорію пам’яті Фредеріка Бартлетта, концепцію культурної пам’яті Алейди Ассманн, просторову теорію Анрі Лефевра та концепцію місць пам’яті П’єра Нора. Інтеграція цих теоретичних перспектив дає змогу зрозуміти меморіалізацію не як створення завершених комеморативних форм, а як динамічний процес, у якому матеріальне середовище, соціальні практики та символічні інтерпретації безперервно взаємодіють. Отримана культурно-філософська модель вирізняє три такі взаємопов’язані виміри меморіалізації: матеріальний, практичний та дискурсивний. Їхня взаємодія, що розгортається в умовах часової відкритості, формує меморіальне значення публічного простору та створює умови для виникнення «місця пам’яті, що формується». Модель ілюструється на прикладі Майдану Свободи в Харкові, де йдеться про те, як матеріальні сліди російської військової агресії, громадські комеморативні практики та публічні дебати щодо майбутнього міського простору разом утворюють безперервний процес творення сенсу ще до того, як сама історична подія досягла завершення. Основним внеском статті є культурно-філософська модель, яка пояснює, як меморіальне значення виникає в умовах часової відкритості, а також вводить концепцію «місця пам’яті, що формується» для інтерпретації просторів, меморіальне значення яких формується, поки історичні події ще розгортаються. У статті сформульовано висновок, що меморіалізацію під час війни, що триває, слід розуміти не лише як практику збереження минулого, але й як процес, через який активно конституюється майбутня культура пам’яті. З цієї точки зору, громадський простір функціонує не просто як місце, де представлені історичні події, а як активне середовище, в якому суспільство символічно обговорює значення війни та її майбутнє пам’ятання.

НАУКОВА СПІЛЬНОТА В МЕРЕЖЕВОМУ СУСПІЛЬСТВІ: МОДЕЛЬ НОРМАТИВНОЇ ДИФРАКЦІЇ

Сергій Миколайович Ягодзінський — Tue, 27 Oct 2026 00:00:00 +0200

У статті досліджено трансформацію наукової спільноти під впливом мережевих структур та цифрових технологій крізь призму еволюції інституційних норм наукової діяльності. Проаналізовано діалектичне протиріччя між мертонівськими нормами науки (CUDOS: спільність, універсалізм, безкорисливість, організований скептицизм), що сформувалися у контексті індустріального суспільства, та новими нормативними структурами, породженими мережевим суспільством і рухом до відкритої науки. Запропоновано авторську модель «нормативної дифракції» – процесу, за якого класичні інституційні норми науки не руйнуються, а розщеплюються під впливом мережевих комунікацій на спектр взаємодоповнювальних практик з різним ступенем відкритості та інституційної легітимності. На відміну від концепцій нормативної амбівалентності та нормативного дисонансу, що фіксують бінарну опозицію норми й контрнорми, запропонована модель описує множинність практик на рівні інституційної інфраструктури та обґрунтовує механізм розщеплення: його конфігурацію задає мережева структура наукової комунікації. Виокремлено чотири типи дифракції, що відповідають нормам спільності, універсалізму, безкорисливості та організованого скептицизму, кожен з яких породжує власний спектр практик з неоднаковим діапазоном легітимності. Показано, що рух до відкритої науки (Plan S, FAIR-принципи, Diamond Open Access, препринтні сервери) не є банальним розширенням мертонівської норми спільності, а становить якісно нову нормативну систему, де межі між виробництвом, верифікацією та дисемінацією знання розмиваються. Обґрунтовано, що ключовим викликом для наукової спільноти є не вибір між закритою та відкритою моделями, а формування епістемічного управління як механізму координації розщеплених нормативних практик. Результати дослідження розвивають філософське осмислення мережевого суспільства та мають значення для науковознавства, філософії науки та політики у сфері наукових досліджень.