Культурологічний альманах

ФЕНОМЕН ЕЛЕКТРОННОЇ МУЗИКИ В КУЛЬТУРІ ХХ СТОЛІТТЯ

2024-03-08T12:40:31+02:00

Актуальність проблеми. Електронна музика як феномен культуротворення ще недостатньо досліджена в її антропологічному, естетичному й екзистенціальному вимірах. Те, що музика звучить «тут» і «зараз», входить у метакультурну систему електронних медіа, де будь-яка інформація зберігається у вигляді файлів, стає носієм культурного, мистецького, естетичного змісту. Проблема полягає у співвідношенні техногенного та культурного аспектів музики. Метою статті є визначення феномену електронної музики як культурного виміру розвитку сучасного музичного мистецтва. Методологія дослідження визначається компаративним і системним підходами, що дає можливість коректного порівняльного аналізу етапів становлення електронної музики як системної цілісності. Феноменологічні та діалектичні методи допомагають визначити образні трансформації звукової матерії як певної «цифрової культури». Наукова новизна статті. Феномен електронної музики полягає в тому, що музика хоче вийти на метакультурний, міжкультурний рівень, за межі своєї культури, яка долає всі горизонти та бар’єри. Електронна музика, що почалася в 60-х роках з появою поверхневих аналогій музики з кібернетикою, а також є технічним симбіозом, обробкою звуку, акустичними ефектами, дала змогу піднятися на інший рівень рефлексії, відкрити горизонти музикування на основі тих рефлексивних конструкцій, які можливі зараз. Висновки. В Україні захоплення електронним бароко й алгоритмічною композицією пов’язують із демократичними змінами, які вдало чи невдало назвали хрущовською відлигою. Проте електронна музика підштовхнула сучасних композиторів до створення своєрідного антистилю, який сформувався як протилежність соцреалізму, надзвичайно алгоритмічно прагматичному утилітаризму музичної гармонії. Прагматика була зосереджена на протиставленні форми і змісту. Електронна музика спонукала до формальних винаходів у музичній культурі.

«ГІБРИДНИЙ» ОБ’ЄКТ У МУЗЕЙНОМУ ПРОСТОРІ. ПОТЕНЦІАЛ ДЛЯ «ПРИМИРЕННЯ» МНОЖИННИХ НАРАТИВІВ

2024-03-08T12:47:33+02:00

У рамках здійснення культурологічного аналізу миротворчої функції мистецтва, що актуалізується в постконфліктних середовищах у ХХІ столітті, авторка розглядає потенціал проєктування музейного простору для реалізації різних стратегій інтерпретації соціального та культурного досвіду, щоб у взаємодії історії, психології, культурології, мистецтва знайти такі форми організаційної діяльності музеїв, які б відповідали майбутнім суспільним викликам. Сучасні музейні практики зазвичай містять комбінацію кураторських підходів. Дві принципові актуальні парадигми музейних практик, передбачають, по-перше, історичну модель, що ґрунтується на процесах міграції, культурної передачі, гібридизації форми. Друга модель – естетична або формальна – надає пріоритетності іконографії та візуальній формі перед історичним контекстом. У спробі поєднати ідею універсальності з новішим дискурсом про глобалізацію, багато музеїв звертаються до обох підходів, розташовуючи роботи відповідно до культурної традиції і водночас до історичного наративу, підсилюючи взаємний вплив ще й спорідненістю форм. Розміщуючи мистецькі артефакти, які походять із різних регіонів у музейній залі, наче на великій сцені, можна створювати діалог культур. До цього рухаються всі значні музеї.

ТРАНСФОРМАЦІЯ КУЛЬТУРНИХ ПАРАДИГМ: ВПЛИВ ІДЕЙ ТРАНСГУМАНІСТІВ І СУЧАСНИХ ТЕХНОЛОГІЙ НА ГУМАНІЗМ

2024-03-08T12:50:49+02:00

У статті аналізується взаємозв’язок між розвитком трансгуманізму і його впливом на традиційні філософські та культурні парадигми. Висвітлено, як постійне зростання технологічних можливостей, від редагування генів до розвитку розширеної реальності, ініціює переосмислення основоположних ідей людської ідентичності, свободи, моралі й етики. У центрі уваги роботи – динаміка відносин між прогресивними технологічними ідеями трансгуманістів і фундаментальними принципами гуманізму. Вивчено й описано різноманітність підходів у межах трансгуманістичного руху, підкреслено як спільність, так і розбіжності з традиційними гуманістичними поглядами. Особлива увага приділяється впливу трансгуманізму на реформування сучасної культури, аналізується, як трансгуманістичні ідеї трансформують традиційні уявлення про людську природу та її роль у світі. Досліджується, як новітні технологічні досягнення, що розширюють межі можливого, впливають на етичні норми та цінності в суспільстві, породжуючи нові виклики для філософії, етики та культури загалом. Також розглянуто потенційні ризики й етичні дилеми, які виникають у зв’язку зі швидким технологічним прогресом, і вплив цих змін на майбутнє людства. Виокремлено критичні аспекти трансгуманізму, зокрема його вплив на ідею людської автономії, індивідуальності та соціальної справедливості. Розглядаються конкретні приклади технологічних інновацій, що сприяли розвитку трансгуманістичних ідей, і аналізується їх вплив на повсякденне життя людей. Визначається роль і значення інформаційних технологій, біотехнологій та інших сфер, які стали ключовими для розвитку трансгуманізму. Звертається увага на соціальні та культурні аспекти трансгуманізму, аналізується його вплив на суспільні відносини, політику й економіку. Обговорюються питання соціальної справедливості, розподілу ресурсів і можливих майбутніх сценаріїв розвитку людства в контексті трансгуманістичних технологій. Завершується стаття розмірковуваннями про те, яким чином сучасне суспільство може адаптуватися до цих неминучих змін, зберігаючи при цьому свої фундаментальні цінності. Цей аналіз є важливим внеском у розуміння складної динаміки між технологічними інноваціями, культурними змінами та філософськими доктринами в сучасному світі.

ДІДЖИТАЛІЗАЦІЯ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ В УКРАЇНІ: АНАЛІЗ ОСОБЛИВОСТЕЙ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ ЦИФРОВОЇ КУЛЬТУРИ

2024-03-08T12:53:58+02:00

Мета роботи – вивчити особливості та проблеми процесу діджиталізації культурної спадщини в контексті розвитку цифрової культури в Україні, розробити практичні рекомендації щодо вдосконалення діджиталізації у сфері культурної спадщини. Методологія. У дослідженні використовується міждисциплінарний підхід, що дав можливість здолати умовність меж між інформаційно-технічним, культурологічним, іншими аспектами проблемної теми. Наукова новизна роботи. Результатом реалізації запропонованого комплексу заходів стане зростання кількості громадян, які беруть участь у культурній діяльності шляхом створення сучасної культурної інфраструктури, впровадження у простір діяльності організацій культури нових форм і технологій, збереження та популяризації культурної спадщини за допомогою процесів діджиталізації, підтримки культурних ініціатив, спрямованих на зміцнення української громадянської ідентичності. Висновки. З огляду на перехід на цифрові платформи наявної актуальної інформації у різних сферах суспільного життя, нині розробляються та реалізовуються національні проєкти у сфері діджиталізації культурної спадщини. Згодом цифрові технології можуть трансформуватися в об’єкти цифрової культури, до чого активно долучаються електронні бібліотеки, віртуальні музеї, цифрові архіви, електронні ЗМІ й ін. Проте лише злагоджена й чітко узгоджена партнерська взаємодія держави, громадських організацій та приватних інституцій у справі діджиталізації культурної спадщини відповідатиме запитам українського суспільства та європейським стандартам у цій сфері.

БАТАЛЬНИЙ ЖАНР В КОНТЕКСТІ СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ПРОЦЕСІВ УКРАЇНИ ХХІ СТОЛІТТЯ

2024-03-08T14:13:38+02:00

Стаття присвячена переосмисленню поняття «батальність», а також формуванню його характеристик через аналіз історичних аспектів становлення батального жанру від давньогрецького мистецтва, його утвердження в біблійних сюжетах середньовіччя, формування поняття «батальний жанр» у XVI–ХVII століттях до мистецьких рефлексій на російсько-українську війну 2014–2023 рр. Саме особливості ведення сучасної російсько-української війни та специфіка мистецьких рефлексій на неї зумовлюють потребу в розширенні та доповненні значення вже відомого і вживаного терміну «батальність». Нове визначення дасть змогу систематизувати творчість сучасних художників та окреслити окремий напрямок сучасного українського мистецтва. Об’єктом дослідження виступає відображення війни як історичного, соціального та глобального явища в соціокультурному середовищі України. Предметом – тема батальності в образотворчому мистецтві України ХХІ ст. Методологія дослідження ґрунтується на принципі історизму, в аналізі матеріалу використовуються загальнонаукові методи дослідження: аналітичний, системний, порівняльний, мистецтвознавчий, культурологічний, філософський, психологічний, що дає змогу об’єктивно осмислити рефлексію «батального» в соціокультурному просторі України. У праці розглянуто становлення «батального жанру», проаналізовано художні твори, у яких відображено битви та протистояння. Зроблено акцент на вивченні ознак і характеристик зображення війни у ХХІ столітті. Для розуміння батальності як явища проаналізовано етимологію терміна та встановлено його первинне змістове навантаження. Це дало змогу дослідити «батальність», розширивши тематичну сферу жанру. З огляду на це дослідження концентрує увагу на творах, у зміст яких закладено «протистояння» – міфологічного, релігійного, соціального та військового характеру. На основі отриманих результатів дослідження сформовано нове визначення терміну «батальність» – мистецька тематика, яка демонструє емоційну напругу через образи й символи війни, вплив війни на побут і повсякденне життя переважно трагічного характеру, тобто все те, що було створене на основі власного враження митця від історичних чи сучасних військових подій, може бути репрезентоване через реалістичні, сюрреалістичні, абстрактні чи інші стилі образотворчого мистецтва, а також в інших видах мистецтва – кіно, музиці, театрі.

ВІТАЛІЙ СЄЧКІН – ПІАНІСТ, ПЕДАГОГ, КОМПОЗИТОР

2024-03-08T14:16:33+02:00

XX століття увійшло в історію як епоха складних викликів. Цей період відзначився історичними катаклізмами та екзистенційними трагедіями, що стали частиною сучасного досвіду людства. Попри це, XX століття принесло також і багато яскравих злетів у науці, змін у системі освіти та новаторських педагогічних ідей. Вступ України у європейський освітній простір як самостійного суб’єкта підкреслює національну самобутність музично-освітніх явищ. Це водночас актуалізує важливість української фортепіанної школи як значущого світового надбання, а також визначає впровадження її педагогічних досягнень у загальнонауковий обіг. Значний внесок у розвиток вітчизняної фортепіанної школи та підняття її престижу на світовому рівні зробив український піаніст, педагог, композитор Віталій Васильович Сєчкін. Метою дослідження було визначення внеску митця у розвиток музичного мистецтва, розкриття важливих аспектів його творчого і життєвого шляху, а також педагогічної діяльності. Охарактеризовано основні біографічні події артиста. Проаналізовано його внесок у сучасну музичну культуру. Висвітлено ключові творчі моменти: участь у конкурсах, найвідоміші твори для фортепіано, створені композитором. Визначено, що репертуар Віталія Сєчкіна був досить широким і постійно оновлювався творами композиторів різних стилів та епох. Музикант виявив себе не лише у сфері виконавської діяльності. Віталій Сєчкін також проявив своє музичне обдарування у творчості, ставши автором численних оригінальних композицій різних жанрів – від мініатюр до фортепіанного концерту. У статті зазначено головні риси виконавської манери піаніста та його здобутків, серед яких глибока змістовність виконання, стилістична точність, високий рівень звукової культури, піаністична свобода. Загалом, різнопланова творчість видатного і широко визнаного музиканта В. Сєчкіна значно збагатила музичну культуру України. Проте творчий та життєвий шлях піаніста і композитора не досить широко висвітлений у наукових працях і потребує подальшого вивчення.

ЗАСТОСУВАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ В БІБЛІОТЕКАХ У КОНТЕКСТІ ЦИФРОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

2024-03-08T14:20:05+02:00

Протягом усієї історії людства отримання інформації та здобуття знань було пріоритетом для людей. Водночас історично склалося так, що потреба в інформації в суспільстві продовжувала зростати, люди постійно докладали зусиль для отримання, збору, розробки та обміну інформацією різними методами. У результаті свого розвитку технологій процес отримання інформації став легшим, люди змогли полегшити собі життя, використовуючи технології більш ефективно і продуктивно в усіх сферах життя, і вийшли на раніше недосяжний рівень в отриманні інформації. У минулому люди іноді робили написи на стінах печер, шкурах тварин і пергаментах, щоб перетворити свої знання на культуру та передати їх майбутнім поколінням. Нині змінилися методи і форми передачі інформації. Таким чином, для передачі інформації використовуються різні методи та інструменти: хмарні системи, фізичні сервери тощо. Спільною рисою цих інструментів, що змінюються від минулого до майбутнього, є забезпечення передачі знань і культури майбутнім поколінням. Сьогодні бібліотеки зберігають цифрові ресурси, а також традиційні матеріали та пропонують різноманітні цифрові послуги для полегшення доступу до інформації, крокуючи в ногу з технологічним розвитком. Разом із цифровими послугами з’явилися також технології штучного інтелекту як можливий інструмент, який можна використовувати для підвищення ефективності діяльності бібліотек. Використання штучного інтелекту в бібліотеках може полегшити роботу як бібліотечного персоналу, так і користувачів, покращити бібліотечне обслуговування. Слід зазначити, що напрями застосування штучного інтелекту в бібліотеках – розв’язання проблем та прийняття рішень у сферах виявлення інформації за допомогою голосової ідентифікації та ідентифікації зображень, каталогізації документів, підготовки колекції, технічних послуг, довідкових послуг, запитів, предметного індексування, визначення інформаційних потреб користувачів, пошуку в базі даних та постачання документів. Як видно з цього, штучний інтелект здатний виконувати багато бібліотечних функцій, таких як каталогізація, довідкові служби та засоби колекціонування з додатками.

СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ: КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

2024-03-08T14:23:43+02:00

Стратегія державного управління має будуватися на системному соціокультурному аналізі всіх видів ресурсів, з метою правильного прогнозування, проектування, планування діяльності організацій, галузей та суспільства в цілому. Структура управлінської системи повинна бути заснована на системах соціально-культурної аналітики всіх складових переговорів, з огляду на боротьбу, у плані роботи організації і суспільства в цілому. Сучасні загальносвітові дискусії в галузі культурної політики сприяли утвердженню нового погляду на роль культури, на її зв’язок із економікою та державою. Ця проблематика активно розробляється ЮНЕСКО і має два основні аспекти. По-перше, це аналіз можливостей державної підтримки культури, включаючи культурну спадщину, освіту, мистецтво, проблеми законодавства, фінансування, управління. По-друге, це забезпечення культурі місця у програмах усіх рівнів, орієнтованих на людський розвиток, освіту, наукові дослідження, комунікацію, екологію, соціальну єдність. Соціально-політичні трансформації українського суспільства останніх десятиліть докорінно змінили зміст та принципи культурної політики. Демократизація української держави збільшила кількість суб’єктів та акторів, залучених у культуротворчу діяльність та управління культурою. Демократизація забезпечує більш високий рівень рівних можливостей у культурі, надає ширший вибір у споживанні культурних цінностей. Розглянемо проблему пріоритетів культури в ідеології, політиці та розвитку суспільства загалом, а також у зв’язку з розвитком ідей служіння вітчизні, патріотизму, гуманізму.

ГРИМУВАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО В КОНТЕКСТІ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО ВИВЧЕННЯ: ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ

2024-03-08T14:28:43+02:00

У статті виявлено та проаналізовано джерельну базу гримувального мистецтва для його культурологічного дослідження. Робота з джерельною базою не тільки дозволяє ознайомитися з попередніми напрацюваннями, підходами та матеріалами, а й відіграє ключову роль у збереженні та вивченні культурної спадщини в системі синхронії та діахронії, допомагаючи реконструювати різноманітні культурні явища, пов’язані з гримувальними практиками. Запропонований варіант систематизації матеріалів. За класифікацією автора джерельна база охоплює письмові, графічні та етнографічні матеріали, артефакти, аудіовізуальні записи, соціологічні дані, матеріали конкурсної, фестивальної та виставкової діяльності, інтернет-ресурси та можливості новітніх технологій, а також «культурне тіло» людини та її практичну діяльність. Таким чином, здійснена спроба систематизувати та класифікувати джерельну базу гримувального мистецтва з урахуванням новітніх можливостей та технологій. Практичне значення дослідження вбачається у використанні результатів для подальшої наукової, творчої та педагогічної роботи стосовно гримувального мистецтва. Зібрану та проаналізовану інформацію бажано використовувати у навчальному процесі для підготовки фахівців творчих та гуманітарних спеціальностей – культурологів, театрознавців, акторів, режисерів, гримерів, вокалістів тощо. Окреслено значення джерельної бази для вивчення та збереження культурної спадщини. Висунуті пропозиції щодо подальших можливостей роботи з отриманою інформацією у різних напрямах дослідження запропонованої проблеми. Робота з означеними джерелами у перспективі може сприяти більш поглибленому вивченню об’єкта дослідження, включаючи його еволюцію, вплив на формування культурної ідентичності та рецепцію. Ця обставина відкриває нові горизонти для досліджень та сприяє розширенню розуміння мистецтва гриму як культурного феномена.

ТРАДИЦІЙНІ ТА СУЧАСНІ ФОРМИ МИСТЕЦТВА В ЗОВНІШНІЙ КУЛЬТУРНІЙ ПОЛІТИЦІ КИТАЮ

2024-03-08T14:41:39+02:00

Метою статті є розкриття деталей еволюції китайського культурного ландшафту та його впливу на світовій арені в дипломатичному й міжкультурному контекстах, беручи до уваги культурні надбання як Китайської Народної Республіки, так і Республіки Китай. Дослідження узагальнює огляд актуальних тематичних публікацій, визначає невирішені питання, пропонує перспективи подальших досліджень у цій сфері. Як інструменти зовнішньої культурної політики аналізуються традиційні китайські перформативні мистецтва й сучасні форми культурного самовираження – маньхуа (комікси), дунхуа (анімаційні серіали), сі-поп (китайська популярна музика) та драми (фільми й серіали). Міждисциплінарний підхід дослідження слугує вивченню динамічного злиття традиційних і сучасних елементів у художньому вираженні; технологічних інновацій у цифровому мистецтві; соціальної ангажованості мистецтва як форми коментування, культурного активізму. Наукова новизна роботи полягає в цілісному підході, що поєднує традиційні й сучасні культурні форми, робить внесок у дискурс про культурну дипломатію та глобальні культурні взаємодії, зокрема, в українському академічному полі. Результати підкреслюють стратегічне використання різноманітних форм мистецтва в культурній дипломатії Китаю. Отримані результати роблять внесок як у наукову, так і в практичну сферу, забезпечуючи розуміння культурного впливу Китаю та закладаючи основу для майбутніх досліджень.

КУЛЬТУРА СКАСУВАННЯ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН: УКРАЇНСЬКІ АКЦЕНТИ

2024-03-08T14:45:21+02:00

У статті акцентовано увагу на актуальному соціокультурному феномені, яким є культура скасування/ cancel culture (синонімами поняття є також культурний кенселінг, інститут репутації тощо); досліджено його витоки й сучасне змістове наповнення. Авторки пропонують стислий огляд полеміки, яка існує в західному інтелектуальному просторі щодо культури скасування, та окреслюють різні точки зору на зазначене явище. Підкреслено, що сьогодні поняття cancel culture в українському інтелектуальному дискурсі актуалізовано останніми подіями російсько-української війни й активно розглядається в парадигмах культурології, соціології, мистецтвознавства, медіазнавства, журналістики тощо. У цьому контексті акцентовано увагу на новій тенденції: cancelled Russian culture, яка реалізується через відмову від російської культури, світове ігнорування російських культурних діячів культури й, ширше, російського культурного продукту. У статті як один із аспектів cancelled Russian culture виокремлено факти, які є наслідками, детермінованими ревізією поглядів на російську культуру. Підкреслено, що український вимір проблеми кенселінгу російської культури є багатогранним явищем, одним із актуальних аспектів якого є культурологічне переосмислення феномена російської культури у світі та її зв’язків і відмінностей від української культури. Одним із найважливіших завдань зазначено необхідність реінтерпретації своєї культурної спадщини, зокрема славетних імен, які у світі зараз асоціюються з російською культурою. У такому контексті авторки зробили висновок, що проблема cancelled Russian culture корелює з актуальною для української гуманітаристики проблемою постколоніальних досліджень, отже, окреслили перспективи досліджень зазначеної проблематики в предметному полі вітчизняної культурології.

КУЛЬТУРНІ ПОВОРОТИ Й НОВІ РАКУРСИ ОСМИСЛЕННЯ ТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2024-03-08T14:49:48+02:00

У статті здійснено дослідження теорії культурних поворотів, які виникають через періодичні зміни поглядів суспільства на культуру і являють собою переорієнтацію чи зрушення фокусів у сфері культурології, свого роду зсув перспективи, за якого основні точки фокусу трансформуються в методологічно значущі підходи. У роботі розглянуто концепцію «культурного повороту», викладену в книзі Доріс Бахманн-Медик, яку німецька дослідниця використовує для аналізу особливостей культурного процесу, що триває на сучасному етапі розвитку суспільства. Крім цього, у статті досліджується й осмислюється роль творчої діяльності як культурної практики, що використовується як інструмент для економічних і соціально-політичних зрушень у сфері побудови оновленої ідентичності з притаманними сучасному суспільству цінностями та переконаннями, здатними надихати людство на духовний розвиток і стимулювати його до нього. Результатом культурного повороту, основаного на переосмисленні ролі творчої діяльності в суспільстві, стало впровадження її в усі сфери громадського життя, у якому творчі, політичні, економічні та медійні поля нерозривно пов’язані, а сучасні культурні практики беруть участь у побудові нового соціального простору, відомого як «інфосфера». Наслідком цього стало переважання гуманітарної пізнавальної діяльності в суспільному житті. Такий ракурс розгляду сучасних культурних процесів породжує специфічну дослідницьку практику, яка розкриває досі затемнені або пригнічені виміри культури через формування нетрадиційних трансдисциплінарних альянсів і складних зв’язків. Тому прогрес у знаннях про культуру не лише відчувається в разі зміни парадигм, а й відзначається підвищенням продуктивності завдяки еклектичному співіснуванню «поворотів».

КУЛЬТУРНА ПАМ’ЯТЬ ПРО ГОЛОКОСТ У СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖАХ INSTAGRAM І TIKTOK

2024-03-08T15:11:58+02:00

Популярність соціальних мереж, що зростає, зумовила їх вплив на соціум і динаміку сучасної культури. Застосунки мають змогу створювати тенденції, даючи можливість кожному користувачеві до цього доєднатися. Завдяки медіапродукту платформи трансформують розуміння наративних подій, таких як Голокост. Саме інформативна наповненість застосунків дає змогу простежити, як саме відтворюється культурна пам’ять про подію минулого. У статті виокремлюються соціальні мережі Instagram і ТікТок, бо саме вони мають показовий візуальний матеріал, що висвітлює єврейську трагедію. Дослідження має на меті визначити й прослідкувати вплив застосунків на адаптацію культурної пам’яті про Голокост серед користувачів. Методологія ґрунтується на використанні культурологічного підходу до визначення специфіки сучасної культури та соціальних медіа; базується на методі контент-аналізу, за допомогою якого розглянуто особливості репрезентації Голокосту через призму візуального продукту. На основі перегляду показових прикладів контенту ми зафіксували моменти трансформації сприйняття єврейської трагедії аудиторією; за допомогою структурного методу визначили співвідношення індивідуальної та колективної рефлексії на подію в межах зазначених соціальних мереж. Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що вперше подано аналіз контенту Instagram і TikTok про Голокост. Він дає змогу розширити уявлення про те, як трансформується культурна пам’ять про подію. Ми довели, що поряд із традиційними комеморативними практиками1 Голокост потребує сучасного осмислення за допомогою цифрового інструменту. Це дає можливість підлаштувати трагедію під такі запити суспільства, як доступність та інформативність.

ДЕРЖАВНІ МИСТЕЦЬКІ ЛІЦЕЇ: ҐЕНЕЗА ТА СУЧАСНІ КУЛЬТУРОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ

2024-03-08T15:15:51+02:00

У статті розглянуто історичні, законодавчі та культурологічні аспекти зародження, становлення й розвитку державних мистецьких ліцеїв, які в період із 60-х років ХХ століття до 2020 року мали назву «середні спеціалізовані мистецькі школи-інтернати». Розглянуто витоки та ключові етапи формування закладів, їх визначну роль у розвитку й підтримці реалізації потенціалу обдарованої молоді в галузі культури й мистецтва. Методологія дослідження передбачала використання сукупності методів і підходів: аналітичного, культурологічного, історико-ретроспективного, системного, що дало змогу комплексно дослідити означену проблематику й отримати обґрунтовані результати дослідження. Виокремлено та систематизовано 6 мистецьких ліцеїв, які юридично підпорядковані Міністерству освіти й науки та Міністерству культури та інформаційної політики України. Визначено головні особливості державних мистецьких ліцеїв. Стаття зосереджується на ґенезі освітньої політики України у сфері освіти й культури. На основі детального аналізу суттєвих змін у законодавчій базі за часів незалежності, періодів реформування системи мистецької освіти, зумовлених процесами євроінтеграції, виявлено їх вплив на розвиток державних мистецьких ліцеїв. У дослідженні приділено увагу сучасному стану державних мистецьких ліцеїв, їх завданням та особливостям функціонування в період геополітичних змін і викликів сучасності. Наукова новизна роботи полягає в систематизації вітчизняних профільних мистецько-освітніх закладів для обдарованих дітей, а також визначенні їх культуротворчого складника в системі мистецької освіти України.

ПРАВОСЛАВ’Я В УКРАЇНІ: ДИНАМІКА ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ЗМІН, ЇХ ЧИННИКИ ТА РЕЗУЛЬТАТИ

2024-03-07T16:32:38+02:00

Стаття присвячена розв’язанню ключової проблеми духовно-релігійного життя православних в Україні – зміцненню їхньої незалежності від Московської патріархії та пошуку шляхів об’єднання двох православних церковних структур в єдину церкву з автокефальним статусом. Аналізуючи основні чинники, що сприяють цьому, а отже, зміцнюють національну безпеку України і духовну єдність нашого народу, особливу увагу автори приділяють посередницькій ролі держави й інших православних церков у розв’язанні довготривалого конфлікту в православному середовищі України. У статті розкриваються корені й еволюції православного розколу в Україні, дестабілізаційна функція якого мала як об’єктивне походження – суспільно-політичні трансформації України після набуття незалежності та релігійної свободи, відсутність єдиного ціннісного поля, так і суб’єктивні чинники – внутрішньоцерковні розбіжності та, найголовніше, інструменталізація церковного питання в політичних цілях Москвою. Показана специфіка церковної та громадської позиції ієрархів УПЦ щодо російського вторгнення в Україну та щодо анексії єпархій на окупованих територіях. Відповідно до існуючих адміністративно-правових механізмів держави щодо релігійних організацій та на основі Закону України № 8371 «Про заборону релігійних організацій в Україні, пов’язаних з країною-агресором» запропоновано модель легітимації УПЦ, що має сприяти унезалежненню православної церкви України від Москви й об’єднанню православних. Згідно із цією моделлю буде зменшено інформаційну й ідеологічну загрозу від Москви, яка використовує УПЦ для поширення кремлівських наративів у вигляді так званого русского мира.

ПРИНЦИПИ «ВІДКРИТОГО ПРАВОСЛАВ’Я» У БОГОСЛОВ’Ї МИТРОПОЛИТА КИЇВСЬКОГО І ВСІЄЇ УКРАЇНИ ЕПІФАНІЯ

2024-03-07T16:41:09+02:00

У статті проаналізовано богослов’я Предстоятеля Православної Церкви України Митрополита Епіфанія в контексті принципів «відкритого православ’я». Дослідження базується на богословських працях та проповідях митрополита Епіфанія і розкриває унікальність його методу, який об’єднує теоретичний підхід із практичним досвідом, роблячи акцент на моральному богослов’ї. Показаний розвиток православної антропології та еклезіології в межах православного поміркованого консерватизму, що виражається в поєднанні ідей, притаманних таким напрямам, як неопатристика та концепція «відкритого православ’я». У межах православної антропології уявлення про людину доповнюються рисами, необхідними у сучасному плюралістичному світі, – толерантністю, свободою, яка є найбільшою її цінністю, відкритістю зі збереженням та примноженням власної релігійної традиції. У питаннях православної еклезіології утверджуються уявлення про місію Церкви у її відкритості до культурних та духовних надбань інших культур та релігій, здатності до ведення діалогу з усвідомленням відмінностей у догматах та збереження Істини. Показано, що розвиток православної антропології та еклезіології має більшою мірою практичний, ніж теоретичний вектор і спрямований на утвердження такої частини Тіла Церкви, яка, з урахуванням багатого попереднього її духовного досвіду, шанування усіх її здобутків, через прославлених перед Богом її святих буде органічною до Вселенського Православ’я. Водночас покладається сподівання й на те, що Українська Церква збагатить його розвитком дарованих Богом її народові талантів, виявом притаманних українському народу рис – любові до Бога, любові до Батьківщини, шанування природи, щирого ставлення до інших народів та культур, водночас примножить власну традицію добром та красою сучасного християнського світу.

МІСІЙНИЙ РУХ «ЕПІФАНІЯ» ЯК ПРОДОВЖУВАЧ ВЧЕННЯ ЧАРЛЬЗА ТЕЙЗА РАССЕЛА

2024-03-07T16:44:34+02:00

У статті розглянуто походження та діяльність релігійної спільноти Місійний рух «Епіфанія». Визначено, що цей релігійний напрям утворився у 1920 р. внаслідок розколу Міжнародного руху Дослідників Біблії після смерті його засновника Чарльза Тейза Рассела. Визначено, що Рух «Епіфанія» був започаткований Полом Джонсоном, колишнім роз’їзним проповідником часів Чарльза Рассела. Досліджено, що цей релігійний напрям є невеликий за чисельністю та присутній у низці країн світу, зокрема і в Україні. Найбільша українська громада розташована у селі Орлівка Рівненської області. Рух намагається зберігати аспекти вчення та організаційних принципів, які сповідував Чарльз Рассел. Зокрема, ця спільнота дотримується принципу автономності громад, також призначення осіб на служіння здійснюється згідно з виборним принципом. Діяльність, поширення поглядів здійснюється через сайти та ютуб-канали. Зазначено, що Рух «Епіфанія» має два періодичні видання. Одне містить духовну інформацію для тих, хто тільки знайомиться з поглядами руху. А інше – для тих, хто вже утверджений в основах його вчення. Однією з відмітних рис спільноти є звершення обряду Вечері Господньої щорічно 14 місяця нісана згідно з єврейським календарем. Визначено, що питання ідентичності Руху «Епіфанія» стоїть гостро у контексті їх ототожнення зі Свідками Єгови. Ось чому на сайтах цього руху значною мірою роз’яснено, що його погляди у низці доктринальних моментів мають розбіжності з вченням тієї релігійної організації. З’ясовано, що характерною особливістю Руху «Епіфанія» є погляд на інші деномінації з позитивної сторони. Вони відзначають вклад різних конфесій, здебільшого протестантських, у збереження впродовж століть особливих аспектів правдивого біблійного вчення, а також виокремлюють постаті, які були ідейними засновниками тих напрямів.

ІСТОРИЧНІ КОНТЕКСТИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ РЕФОРМИ ІІ ВАТИКАНСЬКОГО СОБОРУ В ОПОЛЬСЬКІЙ ДІЄЦЕЗІЇ НА ТЛІ ЛІТУРГІЙНОЇ ОСВІТИ ЦЕРКВИ В ПОЛЬЩІ ПІСЛЯ 1945 РОКУ

2024-03-08T08:04:36+02:00

Стаття представляє комплексне та поглиблене дослідження розвитку та впливу літургійних реформ у Католицькій Церкві в Польщі з особливим наголосом на змінах, запроваджених ІІ Ватиканським Собором. Особлива увага приділяється музичній освіті, ролі літургійної музики як невіддільної частини літургії, підкреслюючи її вплив на урочистість і глибину богослужіння. Аналіз спрямований на вплив конституції «Sacrosanctum Concilium» і наступних інструкцій, таких як «Musicam Sacram», на музичну освіту та теорію в літургії, вказуючи на їхнє значення для активної участі вірних у літургії. Він також розглядає розвиток музичної та літургійної освіти в Польщі після реформи Другого Ватиканського Собору та проблеми у підтримці гармонії між проголошеною вірою та літургійною практикою. Стаття досліджує історичне та культурне підґрунтя запровадження реформ Другого Ватиканського Собору в Опольській єпархії, наголошуючи на ролі літургійної освіти в Церкві в Польщі після 1945 року. Цей аналіз включає вплив цих змін на практики та сприйняття літургії вірними, приділяючи особливу увагу літургійній музиці як вирішальному елементу богослужіння. Використовуючи багаті історичні джерела, автор висвітлює процес адаптації до реформ, а також виклики, з якими стикаються, зокрема труднощі у підтриманні гармонії між проголошеною вірою та літургійною практикою. Стаття розкриває специфіку польського контексту у зв’язку з глобальним рухом літургійної віднови, водночас показуючи важливість діалогу між традицією та сучасністю в релігійному житті Польщі другої половини ХХ століття. На завершення стаття робить важливий внесок у розуміння динаміки літургійних змін у Католицькій Церкві в Польщі, зосереджуючись на Опольській дієцезії, вказуючи на широкі культурні та соціальні рамки, які сформували ці процеси.

РЕАКТУАЛІЗАЦІЯ ТИПОЛОГІЧНОЇ БІБЛІЙНОЇ ЕКЗЕГЕЗИ В ПРАЦЯХ ЖАНА ДАНІЕЛУ

2024-03-08T08:11:52+02:00

Статтю присвячено аналізу основного тематичного напряму богословської роботи кардинала Жана Даніелу, котрий привернув увагу богословської спільноти до необхідності нового унормування типологічної традиції інтерпретації Біблії, яка була панівною в епоху створення святоотцівських текстів. В основу розвідки покладено огляд засадничих тематичних праць Ж. Даніелу: «Оріген» (1948), «Таїнство майбутнього: дослідження витоків біблійної типології» (1950) і «Біблія і літургія: біблійне богослов’я таїнств та свят згідно з думкою отців Церкви» (1951). До того ж автор статті врахував і найбільш змістовні рецензії на зазначені трактати, авторами яких є Дж. Сегорн, В. Ле Сейнт і Дж. Вейнрайт. Заслуга Ж. Даніелу полягає в нагадуванні про типологічну суть апостольської керигми, теоретичною рамкою якої була концепція про типологічне сповнення древніх пророчих прообразів в особі Ісуса Христа. Розвиваючи цей попередній висновок із опертям на власне дослідження літургічних текстів древньої Церкви, Ж. Даніелу обґрунтував своє бачення сакраментальної історії Церкви як подальшої й остаточної реалізації імпліцитного значення базових старозавітних подій-прообразів. Проблематичність екзегези Філона та всієї Александрійської школи (від Климента до свт. Григорія Нісського) для Ж. Даніелу полягала в їхній схильності необґрунтовано – з перспективи новозавітної традиції – нав’язувати глибинні смисли кожній дрібній деталі Старого Завіту, а також у надмірній індивідуалізації, психологізації та інтеріоризації старозавітного послання. Навіть більше, Ж. Даніелу вдалося зняти з порядку денного зазіхання історико-критичної екзегетичної школи на нібито володіння нею монополією на єдине історично коректне трактування Біблії, а також обґрунтовано довести, що знакові отці Церкви володіли історичною візією й були набагато більш коректними авторами тлумачень на старозавітні події, гостро чутливими до дій Бога в історії людства.

ПРОБЛЕМА ЮРИДИЧНОЇ НАЗВИ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ)

2024-03-08T08:16:17+02:00

Дослідження аналізує актуальні виклики в державно-конфесійних відносинах в Україні, зокрема, у контексті російського вторгнення. Оскільки навіть до початку гібридної війни росія ніколи не цуралася використовувати релігійний фактор для розповсюдження свого впливу на Україну, очевидно, що з початком протистояння такі тенденції тільки посилилися. Основний фокус дослідження лежить на проблемі юридичного найменування Української Православної Церкви (Московського патріархату) і важливості правильного визначення її статусу. Так, прийнятий у 2018 році Законопроект, що вносить обов’язок вказувати зв’язок із керівним центром у країні-агресорі для відповідних релігійних організацій, розцінений УПЦ (МП) як обмеження своїх прав, що згодом призвело до утворення сталого пропагандистського кліше, спрямованого проти України. Дослідження наводить аналіз причин, що спонукали до прийняття таких норм закону, і висвітлює основні аргументи щодо правомочності цих норм. Основним документом, що розставляє крапки в цьому питанні, є відповідне рішення Конституційного Суду, де чітко аргументується коректність вимог у законодавстві, пов’язаних із назвою релігійної організації, керівний центр якої перебуває в країні, що визнана країною-агресором. Рішення Конституційного Суду пояснює, чому недоречно визначати такі обмеження як обмеження свободи совісті та світогляду, а також посилається на схожі прецеденти в загальноєвропейській судовій практиці. У дослідженні показано, що судові процеси й загальні спроби держави вирішення цього болючого питання засвідчують демократичний підхід до управління в релігійній сфері, що розвінчує відповідний антиукраїнський пропагандистський наратив.

КОЛИ СВІТ БУВ… І ВСІ В НЬОМУ ЖИВІ

2024-03-08T15:23:03+02:00

КОЛИ СВІТ БУВ… І ВСІ В НЬОМУ ЖИВІ

МОРФОЛОГІЧНА СВОБОДА У ФІЛОСОФІЇ ТРАНСГУМАНІЗМУ: ДИЛЕМИ

2024-03-08T09:14:29+02:00

У статті здійснено системний аналіз дискурсу, пов’язаного з морфологічною свободою, її визначення та обґрунтування місця у філософії трансгуманізму. У рамках огляду літератури основні постулати трансгуманізму реконструюються та систематизуються, зосереджуючись на їхніх наслідках для існування людини. Через неоднорідність визначення та розуміння трансгуманізму його підаспекти також були класифіковані разом із розміщенням у конкретних часових рамках та ідеологічних напрямах. Водночас були представлені подальші можливості еволюції людини та випливаючі з них напрями трансформації соціальної структури, способу життя та діяльності. Вказано, що морфологічна свобода є важливим чинником, що формує припущення щодо перетину біологічних і культурних кордонів людини за допомогою технологій (особливо штучного інтелекту). У відповідь на численні розуміння морфологічної свободи було введено наше власне визначення морфологічної свободи, одночасно представляючи критичний погляд на доступні концепції та відрізняючи концепцію морфологічної свободи від євгеніки. Аналіз був доповнений етичними та моральними міркуваннями, представляючи концепції обмеження морфологічної свободи та поточного та потенційного впливу на індивідуальне та колективне життя. Для того, щоб створити цілісну та багатоаспектну картину реалізації та причин використання морфологічної свободи, акцент було зосереджено на показі її поточного виміру та масштабу появи в повсякденному житті людини, серед іншого: шляхом модифікації тіла для естетичних цілей, художнього прояву або вираження ідентичності. Також було представлено оригінальний огляд можливостей і загроз, пов’язаних із реалізацією морфологічної свободи, що збагатило дискурс новими перспективами та контекстами.

ТЕОРІЯ РИТУАЛУ ЖЕРТВОПРИНОШЕНЬ: МИНУЛЕ ТА СУЧАСНІСТЬ

2024-03-08T09:19:22+02:00

Традиційні теорії ритуалу жертвоприношень зосереджували свої інтерпретаційні зусилля на культурно-релігійних і економічних поясненнях. Вони стверджували, що жертвоприношення отримали схвалення, оскільки виконували практичну роль утвердження сакралізації або обміну. Людина використовувала жертви для налагодження зв’язків між профанним і сакральним через обмін. Сучасні дослідження пропонують більшу багатовимірність ритуалу жертвоприношень. Вони зосереджують свою увагу як на релігійних, так і на соціопсихологічних мотивах ритуалу жертвоприношень. У цій статті запропоновано багатоаспектний підхід до ритуалу жертвоприношень, який підкреслює, що, крім задоволення культурних і економічних потреб, існували також біологічні та соціально-психологічні потреби, які мотивували ритуальну практику жертвоприношення. Практика жертвоприношення викликала психологічне задоволення і знімала проблеми смерті й інших невизначеностей, які виникають у житті людини. Широкий спектр елементів ритуалу жертвоприношення, таких як спів, танці, бенкети, переживання актів небезпеки та насильства, забезпечував біопсихосоціальну мотивацію ритуалу. У роботі стверджується, що ці елементи, які містять психологічні стани радості і страху, задовольняли глибинні біологічні та психологічні потреби людини.

ВИДОВИЩНІСТЬ, ІРОНІЯ ТА НОСТАЛЬГІЯ В СТРУКТУРІ ПОСТМОДЕРНОГО МИСТЕЦЬКОГО КОДУ

2024-03-08T09:31:34+02:00

Базовою комплектуючою «культурного коду» повсякчас виступають специфічні складові (до прикладу, мистецькі практики) та способи їх створення / функціонування, що втиснені в специфічну знаково-символічну мовну форму. Завдяки останній можна характеризувати окрему епоху, період, вид мистецтва тощо. Поряд із культурним кодом «мистецький код» виявляється логічно вужчим поняттям, адже вбирає в себе насамперед засоби й інструменти, завдяки яким формується та чи інша мистецька практика. Об’єднувальною ж ланкою як культурного, так і мистецького коду виступатиме наявність у них «подвійного кодування», що передбачається самим процесом закладених смислів, який завжди залишає неоднозначність тлумачень того чи іншого явища або процесу. Отже, процеси кодування та декодування «подвійного коду» мистецтва полягають у співавторській роботі кодуючого та розкодовуючого. Тут варто розуміти, що йдеться не про класичний герменевтичний підхід пошуків закладеним автором смислів і змістів, а радше про те, яким чином зняти нашарування засобів створеної форми, а потім віднайти сам зміст. Тож, якщо погодитися з дослідниками сучасної культури, то кодування є найбільш характерним для постмодерних мистецьких практик, а отже, і постмодерної культури, оскільки саме вони формуються завдяки засобам, які максимально передбачають маскування, вуальованість і нашарування лаштунків, які вимагають подальшого тлумачення. Отже, до засобів кодування постмодерних мистецьких практик можна віднести гру, пародіювання, міфологізацію / деміфологізацію, лабіринтість, кітч etc. А також видовищність, іронію та ностальгію, які ми і спробуємо більш детально розглянути в нашому petite recherche.

ДИЛЕМИ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ В МІНЛИВОМУ СВІТІ

2024-03-08T09:35:18+02:00

Мінливість сучасного світу має безпосередній зв’язок із глобалізацією та глобалізаційними процесами. Зі свого боку, культурна глобалізація є логічним продовженням і наслідком відкритості економічної, політичної, міграційної, комунікаційної систем тощо. Вона має як свої переваги, так і свої недоліки. Та й «говорити» починає лише тоді, коли людина безпосередньо стикається з нею чи зазнає її впливу, як-от у питанні ідентифікації та самоідентифікації. Або ж з нею стикаються науковці, коли не знають, якою може бути єдиноправильна стратегія для уникнення згубних її дій і наслідків. Отже, у межах цієї розвідки ми спробуємо окреслити коло дилемних питань, які існують навколо проблеми самоідентифікації в динамічній та мінливій системі сучасного світу. Адже, коли йдеться про питання самоідентифікації, то можна дрейфувати за течією, постійно нарікаючи на світ і піддаючись чи гублячись у цій круговерті змін. А можна вирушити в цілеспрямовану мандрівку з усвідомленням всіх її небезпек щодо власної культурної ідентичності. У роботі ми будемо виходити з думки, що самоідентифікація є процесом, який залежить не лише від людини. Якщо внутрішня ідентичність залежить від людини та взаємодії її самості з оточуючим світом, то самоідентифікація в глобальних масштабах формується завдяки демаркації особистої ідентичності на рівні рефлексії та особистої ідентифікації на рівні зовнішнього самовираження. Ця потреба часто піддається всіляким впливам, оскільки людина, будучи включеною в глобальні світові процеси, долучена ще й до специфічної символічної системи, через яку вона себе визначає (прагне встановити свої межі). Саме тому ми спробуємо окреслити поле проблемних питань на шляху до самоідентифікації людини в динамічному мінливому світі.

МОВА ЯК ОНТОЛОГІЧНА ЗАСАДА ГЕРМЕНЕВТИЧНОГО ДОСВІДУ У ФІЛОСOФІЇ Г. ГАДАМЕРА

2024-03-08T09:37:53+02:00

У трагічні часи історії нашого народу мова як ніколи проявляє свою онтологічну значимість, виконуючи функцію ідентифікації людини в її належності до своєї нації. На думку В. Гумбольдта, мова – це об’єднана духовна енергія народу, що дивовижним чином закарбована в певних звуках і у цьому образі та через взаємозв’язок своїх звуків зрозуміла всім, хто розмовляє, і збуджує в них приблизно однакову енергію (Humboldt, 2015, S. 435). Сьогодні мова – це не тільки система знаків, семантичний код і найважливіший атрибут будь-якої комунікації, але й універсальний засіб пізнання. Однак нагальною проблемою сьогодення постає мова як онтологічна засада герменевтичного досвіду. Відомий дослідник у галузі філософської герменевтики Г. Гадамер розглядає мову як універсальне середовище, де здійснюється процес розуміння (Vielmehr ist die Sprache das universale Medium, in dem sich das Verstehen se/ber vollzieh). Адже сьогодні світ як ніколи потребує діалогу за допомогою якого досягається порозуміння. А саме мова покликана створювати середовище для здійснення діалогу в будь-якому протистоянні, який стає можливим лише за умови необхідної і достатньої аргументації. Адже тлумачення неможливе без мови, а мова неможлива без мислення. Цей процес відбувається в колі діалектики – «питання – відповіді» (die Dialektik von Frage und Antwort geschlossener Kreis). Мова – це засіб для озвучення міркувань, що розгортають перед нами шлях до розуміння. Розуміння неможливе без мовлення, а мовлення – це шукання і знаходження слів, тобто безперервний процес, що збагачується філософською рефлексією. Г. Гадамер пропонує подивитися на мову в контексті розумного мовлення. Адже правильно сказане слово може зберегти життя мільйонів людей. Правильна промова риторичного звернення може надати поштовх як для усвідомлення своєї провини зловмисниками, так і для утвердження особистості в правильності морального вибору. Тому мова, як засіб здійснення герменевтичного діалогу у світі протистоянь, ненависті і війн, є необхідним інструментом для досягнення миру.

ВПЛИВ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА НА ФОРМУВАННЯ ІДЕНТИЧНОСТІ ОСОБИСТОСТІ: ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ

2024-03-08T12:03:34+02:00

У статті розглядається вплив інформаційного суспільства на формування ідентичності особистості. Нинішнє століття характеризується становленням інформаційного суспільства, в якому запаморочливими темпами відбувається комп’ютеризація, оцифрування та інформатизація. Це так чи інакше впливає на соціокультурний простір як суспільства в цілому, так і окремої людини. Встановлено, що ідентичність кожної людини формується в процесі соціалізації, в ході якої відбувається ідентифікація людини з певними культурними та ментальними категоріями, що призводить до формування відносно стійкої системи уявлень індивіда про себе та своє місце в соціальній структурі. Автори зазначають, що процес набуття ідентичності в сучасному світі ускладнюється тим, що ми живемо у високотехнологічному суспільстві, яке ставить високі вимоги до особистості, а тривалий період виховання і підготовки до життя в поєднанні зі швидкими соціальними змінами не сприяє формуванню зрілої ідентичності. Показано, що під постійним впливом Інтернету, соціальних мереж та читання новин на різних інформаційних каналах люди поступово починають відмежовуватися від реальності та створювати власний віртуальний світ, тобто жити в певних ілюзіях та ізоляції, що може призвести до кризи ідентичності, наслідком якої є зниження або втрата цілісності, самобутності та впевненості у своїй соціальній ролі. Висновок очевидний: інформаційне суспільство має сильний вплив на формування ідентичності особистості. З одного боку, в сучасному світі комп’ютеризації та діджиталізації людина швидко змінюється, а з іншого – неможливо повноцінно взаємодіяти з людьми, до яких людський організм пристосований біологічно, фізично та психічно. Віртуальна та інформаційна реальність позбавляє людину можливості відчувати життя безпосередньо в процесі спілкування і формувати свою особистість у звичних умовах, що впливає на її психіку; ця нова реальність створює умови для індивідуального розвитку особистості, але водночас позбавляє її індивідуалізації. Інформаційне суспільство відкриває шлях для поширення творчих форм знання, але водночас має деструктивний вплив на свідомість і психіку людини. Тому віртуальна інформаційна реальність не повинна призводити до того, щоб процес розвитку особистості ставав некерованим і непідконтрольним соціальним інститутам суспільства.

ФЕНОМЕН МІСТА СЛАВУТИЧ У РАДЯНСЬКІЙ ПАРАДИГМІ КОМУНІСТИЧНОГО МАЙБУТНЬОГО

2024-03-08T12:10:00+02:00

У статті проаналізовано місто Славутич як взірець міста майбутнього у радянській комуністичній ідеології. Розглянуто історію та причину появи міста – від початку 1970-х та побудови Чорнобильської АЕС та міста Прип’ять до техногенної катастрофи на атомній електростанції, проєктування та будівництва Славутича та розпаду Радянського Союзу. Описано містобудівні, архітектурні, мистецькі та історичні особливості Славутича, зокрема унікальні квартали міста: Тбіліський, Бакинський, Єреванський, Вільнюський, Ризький, Талліннський, Чернігівський, Київський, Печерський, Добринінський, Поліський (раніше – Московський), Дніпровський (раніше – Білгородський), Деснянський (раніше – Ленінградський, згодом Невський). Виявлено інноваційні підходи, які були використані у проєктуванні та будівництві міста, зокрема: загальне гуманістичне планування міста радіальним типом, широко розвинена соціальна інфраструктура у кварталах (освітні заклади, заклади соціальної інфраструктури, сквери), збереження лісових дерев під час будівництва та перша у Радянському Союзі система велодоріжок. Детально простежено, як мистецькі національні особливості різних республік (Грузинська РСР, Азербайджанська РСР, Вірменська РСР, Литовська РСР, Латвійська РСР, Естонська РСР), що брали участь у будівництві міста, увиразнюють міський простір Славутича на противагу типовій радянській стандартизації усього, що пов’язано з мистецтвом і архітектурою зокрема. Проаналізовано, як радянська пропаганда використовувала побудову міста за 2 роки, участь у побудові багатьох республік як потужні символи непорушності економіки СРСР та «дружби народів» на фоні глибокої економічної кризи та протестних настроїв населення у другій половині 1980-х. Визначено, як місто розвивається сьогодні та чому варто серйозно вважати його унікальним архітектурним музеєм під відкритим небом та цінним для української спадщини.

МОЖЛИВОСТІ РІВНОВАГИ МІЖ РАЦІОНАЛЬНИМИ ТА ДУХОВНИМИ ВИМІРАМИ ЛЮДИНИ

2024-03-08T12:12:19+02:00

Якщо розглядати окремі напрями сучасної філософії, то особливий інтерес викликають зміни та перетворення, які відбуваються в релігійній філософії. Частково процес еволюції релігійної філософії кінця XX ст. – початку XXI ст. можна пояснити тим, що на фоні прискорення соціальної динаміки все більш проблематичними постають як людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. Науковий прогрес дозволяє побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: людина не зводиться до природного еволюційного процесу, а виявляє себе унікальним явищем дійсності. У зв’язку з цим людські погляди мимоволі звертаються і до релігії, оскільки релігійне бачення дійсності з його трансценденталізмом дозволяє побачити її залученою до особливих, найперших та вихідних засад буття. Вчені й представники церкви і релігії почали ставити цілу низку питань. Головне з них полягає в такому: чи не прийшов час, поки ще не пізно, розгорнути співпрацю з метою відновлення рівноваги між людиною і природою? чи не пора активізувати зусилля заради розумного і мудрого управління світом, виступити разом проти сцієнтистської політики, спробувати повернути рівновагу між раціональними і духовними вимірами людини? Власне, це ми і спробуємо з’ясувати у нашій розвідці.

ПРОБЛЕМА ARCHE У ФІЛОСОФІЇ ХАЙМО ХОФМАЙСТЕРА (ВІД МІЛЕТСЬКОЇ ШКОЛИ ДО ПЛАТОНА)

2024-03-08T12:14:50+02:00

У статті аналізується класична праця відомого сучасного німецького філософа Хаймо Хофмайстера «Мислити філософськи» («Hofmeister H. Philosophisch denken»), яка присвячена пошуку фундаменту всього знання і всього сущого. Методологічний каркас статті полягає в тому, щоб розкрити логіку книги автора, який подає питання начала, arche як стрижневу, фундаментальну проблему філософії від початку її виникнення і до наших днів. Сформульована наріжна ідея даної статті, яка полягає у твердженні про те, що, на переконання німецького мислителя, філософія, яка від початку виникнення в Давній Греції відповідно до природи філософського мислення сформулювала фундаментальну проблему пошуку начала, arche, у процесі свого розвитку та відповідного розширення і поглиблення спектра проблем, що постали перед нею, поступово певною мірою втратила своє природне призначення. Відтак виник своєрідний парадокс: подрібнення проблематики і збагачення результатів філософських розмислів з кожною епохою все більше віддаляло дослідників від проблеми начала, яке передбачало цілісне пояснення світу і самої людини в ньому. У цьому контексті показаний основний мотив автора, який полягає в тому, щоб визначитися з тією втратою світоглядної функції філософії, яка не дозволяє сучасній людині з її ціннісними орієнтаціями усвідомлювати цілісність світу і своє в ньому призначення. Послідовно простежуються означені Х. Хофмайстером вузлові точки виникнення і розгортання проблеми начала, arche, починаючи від обґрунтування його речовинної природи і до eidos, idea Платона як духовного начала. Зокрема, розглядається обмеженість висновків представників Мілетської філософської школи про начало, arche як певну речовину і логічне обґрунтування невизначеного і необмеженого apeiron Анаксімандра, на зміну якому прийшла гераклітівська концепція начала, arche як становлення, що була відкинута Парменідом з його ідеєю сталого і незмінного буття, яке до того ж є тотожним мисленню. Завершується стаття концепцією Платона про eidos, idea у якості начала, arche, яка є своєрідним підсумком попередніх уявлень, а тому і своєрідним завершенням початкового періоду у пошуках фундаменту всього знання і всього сущого.

ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ: ПОНЯТТЯ Й КОНЦЕПЦІЇ

2024-03-08T12:19:14+02:00

Упродовж усієї історії стародавніх імперій, середньовічних королівств і сучасних держав завжди виникало питання, якому рівню влади треба довірити повноваження зі збору податків та ухвалення рішень і наскільки ці повноваження мають залишатися на центральному рівні чи бути делеговані місцевим органам влади. Децентралізація – це спосіб наблизити владу до громадян і забезпечити їхню активну участь в управлінні. Мета статті – розглянути концепції та філософські принципи, що лежать в основі децентралізації, щоб краще зрозуміти її філософську основу. Децентралізацію розглядають як систему управління, у якій розширюються повноваження органів влади нижчого рівня, а деякі функції, які раніше належали центральному уряду, будуть передані органам місцевого самоврядування. Проаналізовано різноманітні підходи й концепції, що визначають роль і цілі децентралізації в управлінні та суспільному розвитку. Визначено, що загальний зміст децентралізації визначається трьома характеристиками: децентралізація, делегування й передача повноважень. Детально розглянуто кожне із цих понять. Визначено основні принципи, що лежать в основі концепції децентралізації, до яких належать принципи однаковості й інституціоналізму, субсидіарності, взаємодоповнюваності, демократії та ресурсного забезпечення. Ключовим із-поміж цих принципів є принцип субсидіарності, який безпосередньо пов’язаний із місцевим самоврядуванням і включає процедури розподілу й перерозподілу повноважень між адміністративними рівнями. Ці принципи призводять до створення більш збалансованої та демократичної адміністративної системи. Досліджено роль системи місцевого самоврядування в Україні в умовах повномасштабного російського вторгнення. Досвід функціонування громад в умовах воєнного стану в Україні підтверджує як самостійність громад в ухваленні ключових рішень, так і необхідність легітимного контролю центральної влади над усіма місцевими процесами. Децентралізована система забезпечує належний захист інтересів населення завдяки функціям і повноваженням органів місцевого самоврядування.

ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЯ ІНДУСТРІАЛЬНОЇ ДОБИ: ПОГЛЯД У МИНУЛЕ З НАДІЄЮ ПОБАЧИТИ МАЙБУТНЄ

2024-03-08T12:26:20+02:00

У роботі обґрунтовується процес інтелектуалізації планетарного світу на стадії індустріальної цивілізації. З’ясовується, що глобалізація й інформатизація – результати цього процесу. Метою статті є аналіз процесу інтелектуалізації на етапі індустріальної цивілізації. Подається взаємодія людини й інформаційного поля планети за рахунок користування та накопичення наукового знання. Останнє є детермінантом піднесення на новий смисловий рівень розвитку людини й суспільства, тобто вищий рівень цивілізаційного розвитку. Висвітлюється підвищення ролі науки як параметра управління тогочасним життям людини. Наука набула бурхливого зростання: відбулося три стрибки НТР, що вплинуло на економічне зростання, швидкі темпи залучення до виробництва величезної маси ресурсів. Надається характеристика індустріального суспільства з його рівнем робочої сили й матеріально-технічним базисом, у якому матеріалізувалася інтелектуальна енергія того часу. Функціональний бік інтелектуалізації планетарного світу забезпечила освіта. Культура індустріальної доби була засобом стабілізації планетарного світу на основі подальшого розвитку мови, що забезпечило формування онтологічної єдності світу. Людина визнається головним джерелом інтелектуальної енергії, носієм відповідної діяльності. Суб’єктивована форма інтелектуалізації планетарного світу вимагає розгляду стану інтелектуалізації людини у двох її вимірах: а) стан біологічного організму людини (морфологічно не змінився); б) міра розвитку інтелекту людини (зросла потреба в потужності розумових здібностей і збільшенні членів суспільства для наповнення всіх сфер життя розумними людьми). Об’єктивована форма інтелектуалізації проявлена в комплексі систем промислового призначення, а також створенні наукових установ і національної системи професійної освіти для функціонування такого комплексу.

ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ АГРЕСІЇ В СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖАХ: ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

2024-03-08T12:31:32+02:00

У статті аналізується феномен агресії та особливості її прояву в соціальних мережах. Підкреслено, що дослідження феномена агресії викликає істотний науковий інтерес у значної кількості учених, що втілюється в розробленні теоретичних концепцій і наукових гіпотез, покликаних осягнути на науковому рівні причини й передумови виникнення агресії в людини, дослідити фактори, що сприяють її проявам. Визначено, що невід’ємною частиною життєдіяльності суспільства в сучасному світі є соціальні мережі. З огляду на стрімкий розвиток цифрових технологій, висувається гіпотеза, що в майбутньому соціальні комунікації у віртуальній реальності переважатимуть над іншими типами соціальної взаємодії. Тому мета статті – визначити сучасну трактовку поняття «агресія» та надати філософський аналіз особливостям прояву агресії в соціальних мережах. Наголошено на тому, що феномен агресії є предметом розгляду філософії, психології, політології, соціології, правознавства, біології, медицини. Кожна галузь знань висвітлює агресію за допомогою застосування власних методів. Методологія, на якій базується стаття, основується на компаративному методі. Досліджено, як соціальна мережа може сприяти виникненню подразників і збудників, що сприяють перенесенню проявів агресії з віртуального світу до реального життя людини. Визначено, що в межах інтернет-простору людина бере активну участь в інформаційно-комунікаційних процесах за допомогою соціальних мереж. У межах інформаційного цифрового простору істотна кількість людей взаємодіє між собою, сприймаючи доступну інформацію по-різному, залежно від особливостей світогляду, менталітету, ціннісних орієнтацій, психічного стану та багатьох інших факторів. Описується, як інформація, викладена в соціальних мережах, може викликати негативні емоційні реакції, що сприяє проявам також і кіберагресії. Підкреслюються особливості проявів агресії саме під час взаємодії в соціальних мережах.

СМЕРТЬ РЕЦИПІЄНТА. ТРАВМА МОДЕРНІЗАЦІЇ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ДИСКУРСІ ПЕРЕХІДНОЇ ДОБИ

2024-03-08T12:37:34+02:00

У статті в контексті герменевтичного повороту, що позначився в українській філософській літературі після 2014 року, зокрема проблематизації процедури рецепції, досліджується вплив травми модернізації та її опрацювання на дискурсивні практики перехідного суспільства. При цьому виявляється комбінований характер компетенцій дослідника, що не піддається редукції. Показано, що за відсутності в посттравматичному суспільстві необхідної фігури носія подібних компетенцій альтернативою постає ставка (контр)еліт на ресентимент. Як наслідок не гарантованим виявляється процес (між)національного примирення (який може бути представлений як певний герменевтичний цикл), що демонструють приклади вірменського геноциду (1915) та «афганської» травми. Відзначивши відкритий характер герменевтичної мережі дослідження феномена Майдану, в аспекті його емансипаційного чинника, що задає фронтир герменевтики дорослішання української транзитної громади, автор звертає увагу на неможливість подати цю проблематику в рамках нормативістськи орієнтованої комунікативної практичної філософії (яка не передбачає сценарію «гри в ресентимент»). Подолання цього концептуального обмеження спонукає звернутися до ширшого поля дискурсивних практик органічної інтелігенції (Грамші): редакторів ЗМІ, публічних інтелектуалів, блогерів. У цьому контексті набирає евристичності розрізнення метафори й гіперболи як тропів, котрі визначають перформативний вимір суспільно-політичного дискурсу. Якщо нові метафори суспільство може опановувати еволюційно, нові гіперболи передбачають умови революційних змін або війни. У світлі новітнього українського досвіду та нових безпрецедентних викликів деліберативна теорія оцінюється як недостатньо релевантна. На завершення автор висновує пропозиції щодо подальших напрямів дослідження проблеми.

ВІЙНА І РОЗДІЛЕНА ПАМ’ЯТЬ: ТРАГЕДІЯ КОРЕЙЦІВ УКРАЇНИ В РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІЙ ВІЙНІ

2024-03-08T08:27:54+02:00

Інтерес до корейської національної меншини (спільноти) України зростає пропорційно зміцненню світових впливів Республіки Корея в політичній, економічній і культурній сферах. За останні тридцять років українська корейська меншина (спільнота) також реалізувала «халлю» («корейську хвилю»). Це зумовлено як результатом повноцінної інтеграції українських корейців, так і налагодженням тісних контактів української діаспори з Республікою Корея. Корейська діаспора надійно інтегрована до складу українського суспільства, а історія корейського народу України нарівні з іншими діаспорами є унікальним прикладом мирного та безконфліктного співжиття. Мета статті – вивчення трагедії корейців у російсько-українській війні. Завдання – дослідити участь українських корейців у боротьбі за звільнення України від окупантів у лавах ЗСУ та ТРО; показати роботу волонтерських центрів та осередків гуманітарної допомоги, очолюваних українськими корейцями; проаналізувати внесок у антирашистську боротьбу політика українсько-корейського походження Віталія Кіма, внутрішня філософія якого стала основою для створення тисяч мемів, мерчів, які у простій візуальній, нерідко сатиричній формі, висвітлюють процеси воєнних буднів України, згрупувати факти участі корейців з пострадянського простору на боці окупанта у війні Росії проти України. Новизна дослідження криється в самому формулюванні теми. Перспективними видаються подальші наукові пошуки в часи російсько-української війни, яка стимулювала процеси формування національної ідентичності згідно з гаслом Євросоюзу – In varietate concordia (з лат. «Єдність у різноманітті»).

ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОДІЇ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЗІ ЗБРОЙНИМИ СИЛАМИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

2024-03-08T08:32:32+02:00

Сталінський режим, радянська влада завжди слідували імперському принципу, якого ніхто не скасував, – «разделяй и властвуй». Сьогодні у Збройних Силах Російської Федерації (ЗС РФ) домінує Російська Православна Церква (РПЦ), яка продовжує нести із собою радянську спадщину. Нині вона є частиною оплоту російського націоналізму, який розпалює президент Російської Федерації (РФ) Володимир Путін. У статті розкрито сутність, характер та форми взаємодії армії РФ з РПЦ. Проаналізовано діяльність РПЦ на території РФ. Підкреслено, що діяльність РПЦ має системний і домінуючий характер та при цьому дискримінує інші конфесії. Незважаючи на відсутність інституту військового духовенства, РПЦ є основним епіцентром ідеології в російській армії. РПЦ має на меті бути лідером у релігійних відносинах зі ЗС РФ та іншими військовими структурами. Сьогодні питання про створення інституту військового капеланства в Російській Федерації залишається й досі не вирішеним. РПЦ є панівною релігією у РФ. Тому у разі створення інституту військового капеланства РПЦ стане керуючою з-поміж інших релігій. На думку багатьох опонентів (представники мусульман, католиків, протестантів), запровадження інституту військового духовенства суперечить принципу світської держави і тягне за собою клерикалізацію армії. Противниками такого тісного взаємозв’язку виступають також православні старообрядці та нерелігійна частина армії РФ. У ЗС РФ спостерігаються небезпечні для демократії церковні тенденції. Серед військовослужбовців РПЦ МП культивує великодержавний шовінізм, спостерігається релігійна ксенофобія, ненависть до прихильників неправославної конфесії. Метою статті є розкриття особливостей взаємодії ЗС РФ з РПЦ та іншими релігійними організаціями, їхніх принципів та методів роботи, а також з’ясування причин відсутності в РФ офіційного інституту військового капеланства.

СКІФСЬКА ЕПІКА ТА КАТАБАСИС: ПРОБЛЕМИ ІКОНОЛОГІЗАЦІЇ

2024-03-08T08:53:33+02:00

Робота розглядає щільний зв’язок скіфського мистецтва Причорномор’я (та не лише) з героїчним епосом про Нартів осетин Північного Кавказу. Надто часто дослідники обмежуються компаративістикою скіфської іконології з античною історіографією чи максимум з перською (авестійською) спадщиною. Автор статті своєю чергою обстоює передовсім акцент скіфської іконографії на епосі, а не на «пантеонній міфології». Адже представникам епічної свідомості властивий відхід від циклічності та етіології на користь подвигів героїв-першопредків, а осетинська «Нартіада» демонструє, наскільки широким є вибір потенційних персонажів. Ключовим сюжетом у роботі є подорож героя до країни Померлих. Відповідна легенда про катабасис нарта Сослана порівнюється з відомими композиціями на скіфських пам’ятках. Робляться паралельні спостереження, виносяться зауваження до поширених застарілих концептів тощо.

РОЛЬ ГАЗЕТИ «ЕКРАН І ЖИТТЯ» У ВИСВІТЛЕННІ ВИБОРІВ 1990 РОКУ В МІСТІ КИЄВІ

2024-03-08T09:01:17+02:00

Стаття присвячена вивченню внеску газети «Екран і життя» як друкованого органу Київської кіностудії ім. О. Довженка у висвітлення специфіки республіканських і місцевих виборів 1990 р. в м. Києві. З’ясовано, що початок відображення проблематики вказаних виборів на шпальтах досліджуваної газети пов’язаний із оприлюдненням у номері від 3 липня 1989 р. звіту про засідання ідеологічної комісії Радянського райкому Комуністичної партії України (КПУ) м. Києва з обговоренням минулих виборів народних депутатів СРСР і виробленням заходів для підготовки до республіканських і місцевих виборів 1990 р. Виявлено, що надалі впродовж 1989 р. на шпальтах газети «Екран і життя» не обговорювалися законопроєкти про вибори, натомість увага до проблематики виборів зросла в листопаді 1989 р. з висвітленням розгляду на засіданні парткому кіностудії питань про взаємодію з міським компартійним керівництвом і схвалення передвиборчої платформи Радянської районної партійної організації. Уже в грудні 1989 р. редакція газети «Екран і життя» започаткувала рубрику «Ваш вибір» із першою публікацією у вигляді роз’яснень юрисконсульта кіностудії. Пік публікацій про вибори в газеті «Екран і життя» припав на січень-лютий 1990 р. в контексті висування й реєстрації кандидатів у депутати Верховної Ради Української РСР, Київської міської та Радянської районної Рад народних депутатів м. Києва. Хронологічно першими серед означених матеріалів були звіти про проведення IX об’єднаного пленуму правління й ревізійної комісії Спілки кінематографістів України та конференції трудового колективу Київської кіностудії ім. О.П. Довженка з висуванням кандидатів у депутати. Надалі оприлюднено отримані від окружних виборчих комісій редакцією багатотиражної газети списків кандидатів у депутати Верховної Ради Української РСР та Київміськради в низці виборчих округів із наведенням центрів міських виборчих округів. Упродовж лютого 1990 р. в газеті «Екран і життя» опубліковано передвиборчі програми працівників Київської кіностудії, що балотувалися як кандидати в депутати Київміськради й Радянської райради м. Києва. Утім проблематику виборів у газеті «Екран і життя» припинили висвітлювати з березня 1990 р., через що в її номерах відсутні відомості про підсумки виборів. За результатами дослідження з’ясовано, що передумови й перебіг виборів 1990 р. в газеті «Екран і життя» висвітлювали в часових межах із липня 1989 р. по лютий 1990 р. переважно в межах Радянського району м. Києва.

НЕЗАКОННІ МЕТОДИ ДОПИТІВ ДУХОВЕНСТВА НА ЧЕРНІГІВЩИНІ В 1930-Х РР. (ЗА МАТЕРІАЛАМИ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ)

2024-03-08T09:05:31+02:00

У статті висвітлено незаконні методи допитів духовенства на Чернігівщині в 1930-х рр. Духовенство, як і більшість радянського суспільства, піддавалося репресіям у 1930-х рр. Проте знущання починалися не у виправних-трудових таборах (далі – ВТТ), а вже в слідчих ізоляторах. Слідчі та співробітники відділів НКВС застосовували різні методи і прийоми під час допитів, щоб вибити зізнання з арештованого, навіть якщо особа не вчиняла злочин. Зазначена тема не досліджувалися на місцевому рівні, а тому новизна роботи полягає у виявленні фактів застосування незаконних методів допиту, здійснення їх покрокового аналізу, окреслення фізичних і психологічних методів. Основною джерельною базою є кримінальні справи 1930-х рр., які зберігаються в Державному архіві Чернігівської області (далі – ДАЧО) та архіві Управління Служби безпеки України в Чернігівській області (далі – архів УСБУ в Чернігівській області). Для досягнення мети й завдань дослідження застосовано загальнонаукові та спеціальні методи дослідження (евристичний, історико-ретроспективний, генетичний). Для встановлення фактів застосування фізичних методів слідчими під час допиту здійснено критичний аналіз скарг і заяв священників, які в указаних документах згадували фізичне насилля. За допомогою аналізу, синтезу, дедукції та індукції досліджувалися психологічні методи. Також презентована класифікація методів допиту в СРСР у 1930-х рр. Джорджа Роберта Конквеста, яка, на його думку, була універсальним знаряддям праці радянського співробітника на допитах. У статті перераховано найпоширеніші фізичні й психологічні методи допитів, які підтверджені спогадами жертв репресій. Ми дійшли висновку, що найчастіше слідчі вибивали показання в арештованого за допомогою методів: «стійки», «конвеєру», побиття, шантажу, погроз, перекручування фактів і через насильницьке тримання в психлікарнях.

НОВІТНІ ДОСЛІДЖЕННЯ КУРГАННОГО НЕКРОПОЛЯ ЧЕРНІГОВА ДОБИ РУСІ

2024-03-08T09:09:47+02:00

Протягом останнього десятиліття на території, яку займав Чернігів за доби Русі, була проведена значна кількість археологічних досліджень. Одним із результатів цих робіт стало виявлення двох десятків поховань, які можна інтерпретувати як підкурганні. Метою публікації є висвітлення нововиявлених могильних комплексів, їх датування та територіальна локалізація стосовно уже відомих частин могильника Чернігова Х−ХІ ст. Методологічною основою дослідження є принципи історизму та об’єктивності. Використані методи аналізу, синтезу, індукції. Наукова новизна публікації полягає у систематизації та локалізації нововиявлених підкурганних поховань та характеристиці комплексів стосовно території, на якій вони розміщувалися. Також необхідність даної публікації зумовлена тим, що останній раз нововиявлені підкурганні поховання були окремим предметом дослідження в науковій роботі ще на початку ХХІ ст. й існувала потреба висвітлення нових об’єктів. Висновки. Виявлені протягом 2013−2022 рр. підкурганні поховання, розташовані на території літописного Передгороддя та поза його межами, здебільшого відтворюють притаманний місцевому населенню синкретизм язичницького та християнського обрядів. Насипи в межах міста були знищені в процесі освоєння території протягом кінця ХІ−ХІІ ст., що негативно відобразилося на збереженості комплексів. У третині випадків рештки кургану фіксувалися лише за наявністю ровиків, а сама могила не була простежена. Особи, котрі поховані в малих та середніх за своїми розмірами курганах, що були виявлені протягом вказаного періоду часу, не належали до правлячої верхівки. Лише дві могили можна асоціювати з воїнами, а більша частина інвентарних поховань інтерпретуються як жіночі. Загалом же аналіз нововиявлених могильних комплексів допоміг розширити уявлення про топографію та час формування курганного могильника Чернігова.