Культурологічний альманах

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКОВНА РЕАЛЬНІСТЬ В УКРАЇНІ: ІНТЕРЕСИ Й ЦІЛІ СУБ’ЄКТІВ ПРОТИСТОЯННЯ

Віктор Дмитрович Бондаренко — 2026-03-25

Статтю присвячено аналізу міжправославних протиріч у сучасній Україні, які є серйозною проблемою не лише українських церков – УПЦ, ПЦУ тощо, а й основою конфліктів у всьому світовому православ’ї та причиною протистояння між Константинопольською та Російською православними церквами. Міжправославне напруження, крім церков, не байдуже українському громадянському суспільству, українським і закордонним засобам масової інформації й українській державі, що кровно зацікавлена в розв’язанні конфлікту. Кожен із цих суб’єктів має свої інтереси, пов’язані з урегулюванням міжправославних протиріч. Від їхніх солідарних зусиль у цій царині в кінцевому підсумку залежить громадянська злагода в нашому суспільстві й стан православної церкви, що є домінуючою величиною в духовному житті українського народу.

ДІЯЛЬНІСТЬ ЦЕНТРАЛЬНОГО ОРГАНУ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ, ЩО РЕАЛІЗУЄ ДЕРЖАВНУ ПОЛІТИКУ У СФЕРІ РЕЛІГІЇ (2011–2020 РР.) (ЧАСТИНА 2)

Лариса Дмитрівна Владиченко — 2026-03-25

У статті досліджено роботу Департаменту у справах релігій та національностей Мінкультури як ключового органу, що впроваджував державну політику в релігійній сфері протягом 2014–2020 років. Автор аналізує функціональні обов’язки та законотворчі ініціативи підрозділу, його практичні кроки у сфері державно-церковних відносин, а також взаємодію з дорадчими органами. Окрему увагу приділено функціонуванню консультативних структур при Міністерстві. Висвітлено основні заходи, проведені Департаментом у межах реалізації державної політики у сфері релігії та участі установи в профільних заходах. Окреслено роботу Департаменту щодо створення окремого центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії в Україні.

РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ РЕЛІГІЇ В СУЧАСНИХ СЕРІАЛАХ: НА ПРИКЛАДІ СЕРІАЛІВ МЕСІЯ, ХЛОПАКИ, ВИХОВАНІ ВОВКАМИ, МІСІС ДЕВІС І ПРАВЕДНІ ДЖЕМСТОУНИ

Денис Сергійович Кондюк — 2026-03-25

У статті розглядається наукова проблема репрезентації релігії в сучасних серіалах як культурного феномена, що формує суспільне сприйняття релігійного досвіду в постсекулярному світі через стереотипи та спрощені наративи. Мета дослідження – проаналізувати репрезентацію релігійних ідей, досвідів і критики релігійних проявів/традицій у п’яти серіалах 2019–2025 років (Месія, Хлопаки, Виховані вовками, Місіс Девіс і Праведні Джемстоуни). Методологія базується на чотирьох герменевтичних лінзах: серіал як релігійний досвід, прояв реальності, політико-економічний наратив і терапевтичний досвід. Аналіз ключових сцен показує, що серіали акцентують індивідуальну духовність, сімейні травми й пострелігійну етику, часто негативно представляючи інституційну релігію. Пропонується певний висновок, що сучасні серіали моделюють секулярну релігійність, сприяючи діалогу про віру, але водночас посилюючи стереотипи в ставленні до релігійної тематики.

КАЛЕНДАРНА РЕФОРМА В ЦЕРКВАХ УКРАЇНИ: ЛІТУРГІЙНИЙ ЧАС І ТРАНСФОРМАЦІЇ ЦЕРКОВНОЇ КУЛЬТУРИ В НОВІТНІЙ ІСТОРІЇ

Микола Миколайович Лагодич — 2026-03-25

У науковій статті календарну реформу в церквах України проаналізовано зі сторони організації літургійного часу, що призвело до наслідків у самому богослужінні й культурі в цілому. Актуальність запропонованої теми зумовлена тим, що календар у церковній традиції задає річний ритм служіння, також надає структуру циклу свят. У цьому контексті стає зрозуміло, що перехід на інший стиль неминуче зачіпає ідентичність і повсякдення практики вірян. Метою дослідження є з’ясування передумов календарних змін у новітній історії та оцінка, як саме перехід на новоюліанський календар (новий стиль) впливає на церковну культуру в православному культурному полі. Методологічною основою роботи стали історико-порівняльний і культурологічний методи. Зокрема, опрацьовано наукові публікації з проблематики дослідження, офіційні документи й заяви ПЦУ щодо календарних рішень 2023 року. Результатами дослідження стало виявлення того, що українська модель реформи має компромісний характер. Зміни переважно торкнулися нерухомого циклу свят, тоді як Пасхалія зберігається. Це дало можливість уникнути різкого розриву в ритмі богослужбового року. Також виявлено, що ключовими аспектами напруги для населення є двокалендарність, прив’язаність частини вірян до звичного святкування та ризики локальних конфліктів у громадах. Водночас реформа стимулює переосмислення церковної комунікації, практик служіння й символічних маркерів церковної належності. Зроблено висновок, що календарна реформа в Україні є не одноразовою подією, а тривалим процесом культурної адаптації, у якому літургійний час стає простором узгодження традиції, суспільних очікувань і церковних цінностей.

ЄДНІСТЬ ПОМІСНИХ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ У КОНТЕКСТІ СОБОРНОЇ ТРАДИЦІЇ

Андрій Олегович Маланяк — 2026-03-25

Стаття присвячена релігійно-богословському осмисленню єдності Помісних Православних Церков у світлі соборної традиції як фундаментального способу існування Церкви. Соборність розглядається не як виключно адміністративний принцип, а як онтологічна реальність, що випливає з триєдиної природи Бога й виявляється в євхаристійному житті Церкви як Тіла Христового. У дослідженні проаналізовано біблійні, патристичні та канонічні підстави соборності, зокрема значення апостольської практики, Вселенських і Помісних соборів у збереженні єдності віри й церковного порядку. Особливу увагу приділено сучасним міжправославним викликам, які виникають унаслідок послаблення або порушення соборного принципу, зокрема проблемам юрисдикції, автокефалії та євхаристійного спілкування. У висновках обґрунтовується теза, що відновлення повноцінної соборної свідомості, основаної на Христовому вченні, канонічному порядку та євхаристійній єдності, є необхідною умовою подолання сучасних міжправославних розбратів і збереження цілісності Православної Церкви у ХХІ столітті.

ХАРАКТЕРИСТИКИ РЕЛІГІЙНОЇ ВІРИ В ПРАЦЯХ УКРАЇНСЬКИХ РЕЛІГІЄЗНАВЦІВ ПЕРІОДУ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Микола Борисович Птиця — 2026-03-25

Дослідження характеристик релігійної віри дає змогу глибше зрозуміти її багатогранність, складність і внутрішню суперечливість. Зазначено, що однією з основних характеристик релігійної віри є орієнтація на трансцендентне, що вказує на її спрямованість на вищі духовні істини, що виходять за межі матеріального світу. У цьому контексті важливу роль відіграє діалогічність віри, яка розкриває процес взаємодії між людиною та божественним, що виступає як шлях до духовного зростання й самопізнання. Релігійна віра є важливим чинником самоідентифікації, оскільки вона формує як індивідуальну та колективну ідентичність, так і систему цінностей і моральної відповідальності. Констатовано, що сутність парадоксальності релігійної віри полягає в поєднанні суперечливих елементів, таких як безумовна віра та сумнів, моральні абсолютні норми й індивідуальна свобода. Сенсожиттєвий характер релігійної віри полягає в її здатності формувати світогляд, що надає життю особистості смисл і моральні орієнтири, особливо в умовах соціальних криз, війни та трансформацій сучасного суспільства. Зазначено, що сотеріологічний характер релігійної віри пов’язаний з прагненням людини до спасіння душі, збереження внутрішнього балансу, самовдосконалення й морального очищення. Зважаючи на амбівалентний характер релігійної віри, важливо розуміти, що вона може стати важливим джерелом моральної підтримки, зміцнення суспільної єдності та сприяння соціальній стабільності. Водночас вона здатна викликати догматизм, ізоляцію, фанатизм або ж конфлікти, коли віра перетворюється на інструмент маніпуляції. Її безпековий потенціал полягає в сприянні стабільності, солідарності й психологічній підтримці, зокрема, в умовах російсько-української війни, тоді як небезпека виникає в разі радикалізації чи використання віри для маніпуляцій і виправдання насильства.

СПЕЦИФІКА ВПЛИВУ ЗАБОРОНИ РПЦ В УКРАЇНІ НА УПЦ (МП)

Богдан Анатолійович Синчак — 2026-03-25

Проблематика впливу заборони Російської Православної Церкви (РПЦ) в Україні актуалізується насамперед у контексті реалізації Закону України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» від 20.08.2024 № 3894-IX. У ході дослідження окрема увага приділяється предметному розгляду означеного Закону. Зокрема, акцентується на його законодавчих складових розділу І, де характеризуються особливості діяльності іноземних релігійних організацій в Україні. Заявлена проблематика розглядається для визначення законодавчих обґрунтувань заборони РПЦ в умовах війни. У статті подано перші затверджені Державною службою України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) релігійні організації в Україні, що визнані афілійованими з РПЦ. Зокрема, ідеться про «Київську митрополію Української Православної Церкви» та «Корецький Свято-Троїцький жіночий ставропігійний монастир Московського патріархату». Також наводяться результати експертизи ДЕСС щодо діяльності «Єпархіального управління Одеської єпархії Руської православної церкви закордоном», у ході перевірки функціонування якого не виявлено ознак афілійованості з РПЦ. З моменту впровадження Закону України № 3894-IX відкритим залишається проблематика юридичних обґрунтувань і реалізації правового механізму перевірки діяльності релігійних організацій на предмет порушення законодавства України, подальших судових рішень на основі результатів експертиз. Для предметності в статті наведено розгляд перших результатів перевірок ДЕСС щодо афілійованості релігійних організацій в Україні з РПЦ. На означених прикладах можна предметно охарактеризувати специфіку впливу заборони РПЦ в Україні на УПЦ (МП).

АКСІОЛОГІЧНА ЛЕКСИКА ПРАВОСЛАВ’Я В УКРАЇНСЬКОМУ МЕДІАДИСКУРСІ

Андрій Анатолійович Складан — 2026-03-25

Стаття пропонує розширення та поглиблення підходу до систематизації християнських цінностей через аналіз їх лексичного втілення у православному медіадискурсі України. Вихідною рамкою є багатовимірна класифікація християнських цінностей (за біблійним джерелом, сферами життя, богословськими акцентами, чеснотами, суспільним впливом та історичними традиціями), що дозволяє переходити від богословської нормативності до опису мовних маркерів оцінювання та ідентичності у масмедійному просторі. Теоретичний внесок статті полягає в конкретизації поняття аксіологічного тезауруса православ’я як системи лексико-семантичних полів, які регулярно активуються в українських церковних і навколоцерковних медіатекстах: деонтологічного (заповідь, закон, гріх, покаяння), агапейного (любов, милосердя, служіння), пневматологічного (Дух, благодать, плід Духа), алетейологічного (правда, істина, свідчення), екклезіологічного (єдність, соборність, автокефалія, канонічність), доксологічного (молитва, богослужіння, святість) та поля миру–справедливості–захисту (мир, справедливість, агресія, перемога, «справедливий мир»). Концепт «цінності» в статті розглядається не як абстрактний етичний перелік, а як мовний ресурс публічної аргументації, що водночас задає моральні рамки подій, конструює церковну/громадянську належність і виконує легітимаційно-полемічні функції. Методологічно дослідження поєднує аксіологічну прагмалінгвістику та теорії оцінювання, зокрема ідеї про системну організацію мовних засобів оцінювання; медіатизаційну перспективу, що пояснює, як цифрові медіа змінюють режими релігійного авторитету та комунікації; елементи критичного дискурс-аналізу для опису рамок легітимації та опозицій «свій/чужий». Показано, що в умовах війни та гострих міжцерковних дискусій аксіологічна лексика набуває підвищеної щільності й чутливості: вона здатна бути як ресурсом солідаризації та пастирської підтримки, так і інструментом «морального маркування» опонента через ярлики та ідеологеми.

ІНТЕГРАЦІЯ ПРОТЕСТАНТІВ У ПУБЛІЧНИЙ ПРОСТІР УКРАЇНИ ЧЕРЕЗ СОЦІАЛЬНЕ СЛУЖІННЯ: БАПТИСТИ, П’ЯТИДЕСЯТНИКИ, АДВЕНТИСТИ (1991 – ДОТЕПЕР)

Петро Михайлович Кралюк — 2026-03-25

У статті здійснено комплексний історико-релігієзнавчий аналіз процесу інтеграції провідних протестантських спільнот України – баптистів, п’ятидесятників та адвентистів сьомого дня у публічний простір держави від моменту здобуття незалежності у 1991 році до сучасного періоду. Дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході, що поєднує історичний, соціологічний та релігієзнавчий аналіз трансформації ролі протестантських громад у суспільстві. Обґрунтовано ключову тезу роботи, відповідно до якої подолання протестантами маргінального статусу, успадкованого від радянської доби, відбулося переважно не через політичну активність чи участь у владних структурах, а завдяки послідовному розвитку соціального служіння (дияконії), яке стало основним механізмом суспільної присутності та легітимації. Простежено еволюцію соціальних практик від епізодичних гуманітарних ініціатив початку 1990-х років до формування професійних благодійних організацій, медичних закладів, реабілітаційних програм та розгалужених волонтерських мереж. Також розкрито конфесійні особливості соціальної діяльності, а саме розвиток центрів реабілітації та соціальної адаптації у баптистському середовищі, активізацію волонтерського руху й капеланського служіння серед п’ятидесятників, а також інституціоналізовані моделі медичної й гуманітарної допомоги в адвентистській традиції, зокрема через діяльність ADRA Ukraine та медичних ініціатив на кшталт клініки «Ангелія». Показано, що участь протестантських громад у допомозі внутрішньо переміщеним особам, евакуаційних операціях, гуманітарному забезпеченні населення та підтримці військових сприяла закріпленню їхнього статусу як важливих акторів громадянського суспільства та чинників національної стійкості. Зроблено висновок, що модель «служіння замість політики» стала ефективною стратегією інтеграції протестантських спільнот у публічний простір України.

МОРАЛЬНІ НАРАТИВИ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО ПРОТЕСТАНТИЗМУ В УМОВАХ ВІЙНИ

Катерина Ігорівна Якуніна — 2026-03-25

Стаття присвячена дослідженню трансформації етичних парадигм і формування нових моральних наративів у середовищі сучасного українського протестантизму в умовах повномасштабної російської агресії (2022–2025 рр.). Автор здійснює системний порівняльний аналіз трьох найбільших протестантських деномінацій баптистів, п’ятидесятників та адвентистів сьомого дня з метою виявлення специфіки їхнього богословського осмислення війни та практичних моделей реагування на соціальні, етичні й гуманітарні виклики воєнного часу. У дослідженні простежується, як традиційні богословські установки трансформуються під впливом екзистенційної кризи, змінюючи уявлення про християнську відповідальність, громадянську позицію та межі допустимого насильства. У роботі обґрунтовано, що попри спільне євангельське коріння, кожна конфесія вибудовує унікальну наративну стратегію. Баптисти акцентують на соціальній відповідальності та легітимізації збройного захисту через концепцію «місіології Царства». П’ятидесятники інтерпретують війну як метафізичну битву, зосереджуючись на духовній мобілізації, молитві та екзистенційній підтримці віруючих. Адвентисти пропонують гуманітарну етику як альтернативу насильству, зберігаючи вірність принципам нонкомбатантства та розвиваючи практики медичного й соціального служіння. Особливу увагу приділено тому, як ці моральні моделі впливають на формування нової протестантської ідентичності, у якій поєднуються релігійна віра, громадянська активність і відповідальність за суспільне благо. Показано, що практики волонтерства, капеланства, гуманітарної допомоги та солідарності із жертвами війни стали ключовими просторами переосмислення християнської етики в українському протестантизмі. Дослідження доводить, що війна стала каталізатором глибоких світоглядних змін, сприяла остаточному розриву українських протестантів із «євразійським» релігійним простором та посилила процеси їхньої національної самоідентифікації.

РЕГУЛЮВАННЯ ЕТНОСОЦІАЛЬНИХ ТА ЕТНОПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН ТЕРИТОРІАЛЬНИМИ ОРГАНАМИ МІГРАЦІЙНОЇ СЛУЖБИ В МІСТІ КИЄВІ (1995–2000)

Олександр Олегович Вітюк — 2026-03-25

Мета дослідження полягає в комплексному історичному аналізі діяльності територіальних органів міграційної служби в місті Києві у сфері регулювання етносоціальних та етнополітичних відносин (1995–2000). Стаття базується на поєднанні принципів історизму, наукової об’єктивності й системності. Такий підхід дав змогу забезпечити можливість неупередженого висвітлення логічних змін в історичному процесі визначеного дослідження. На основі міждисциплінарного підходу використано логічний, історико-порівняльний, історико-генетичний, предметно-хронологічний і ретроспективний методи дослідження. Наукова новизна дослідження полягає у здійсненні комплексної оцінки діяльності територіальних органів міграційної служби в місті Києві у сфері регулювання етносоціальних та етнополітичних відносин (1995–2000), системному аналізі їх становлення та проблемах, які виникали в ході практичної реалізації державної політики у сфері міграції. Уперше на основі неопублікованих архівних документів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України виявлено й систематизовано особливості практичної діяльності територіальних органів міграційної служби в місті Києві. Проаналізовано інституційний дуалізм управління, де функції міграційного контролю поєднувалися зі сприянням розвитку національних меншин. Установлено, що місто Київ було особливим об’єктом регулювання, стало ключовим майданчиком для концентрації національно-культурних товариств, а територіальні органи міграційної служби сприяли регулюванню імміграційних потоків, соціокультурній адаптації легальних мігрантів і біженців, налагоджували діалог між етнічними групами задля уникнення конфліктів. Ефективність регулювання була суттєво обмежена хронічним ресурсним дефіцитом, інституційною нестабільністю й відсутністю чітких методологічних підходів до інтеграційних процесів.

WSPÓLNOTY PAŃSTWOWA I MIĘDZYNARODOWA ORAZ KATEGORIA SOLIDARNOŚCI JAKO ELEMENTY KONCEPCJI POLITYCZNEJ LECHA KACZYŃSKIEGO ORAZ MYŚLI KOŚCIOŁA KATOLICKIEGO ANALIZA PORÓWNAWCZA

Grzegorz Mazur — 2026-03-25

W artykule przedstawiono koncepcje polityczne Lecha Kaczyńskiego oraz nauczanie (magisterium) Kościoła katolickiego w odniesieniu do takich kategorii pojęciowych, jak państwo, wspólnota międzynarodowa oraz solidarność społeczna. Oprócz prezentacji i opisu tych koncepcji, dokonano ich porównania. Artykuł został uzupełniony o podrozdział dotyczący wojny jako „największej porażki ludzkości”, zarówno w ujęciu abstrakcyjnym, jak i konkretnym (w odniesieniu do wojny rosyjsko-ukraińskiej).

ІСТОРИЧНИЙ АНАЛІЗ НА ОСНОВІ ВАКФУ МЕЧЕТІ ГОВХАРАГА В ШУШІ, АЗЕРБАЙДЖАН

Заґра Ісламова — 2026-03-25

Місто Шуша, видатний культурний та архітектурний центр регіону Карабах, вирізняється своїм багатим історичним надбанням і численними пам’ятками, що охоплюють кілька століть. Серед них особливе місце займають Джума-мечеть і Мечеть Говхар Аги, які є ключовими релігійними й архітектурними об’єктами, відображаючи як духовне, так і культурне життя міста. Побудовані наприкінці XVIII – на початку XIX століть, ці мечеті тісно пов’язані із системою вакфу (заснування благодійних фондів), яка відігравала важливу роль у забезпеченні постійної фінансової, соціальної та релігійної підтримки місцевої громади. Довірчий документ (вафкнаме) Мечеті Говхар Аги, складений у 1282 р. хіджри (1866 р. н.е.), є класичним прикладом ісламської правової документації та демонструє інтеграцію принципів шаріату, соціального забезпечення й культурного меценатства. Документ детально описує численні майнові ресурси, передані Говхар Агою до вакфу, включно з крамницями, садами, оброблюваними землями, пасовищами й іншими маєтками, їхні чіткі межі, порядок управління та правила використання доходів. Згідно з документом, доходи від вакфу систематично призначалися для утримання мечетей і медресе, виплати зарплат імамам, учителям та обслуговуючому персоналу, підтримки учнів і нужденних членів громади, фінансування релігійних церемоній і ритуалів, а також надання благодійних послуг, таких як лікарні для подорожніх і медична допомога. Крім того, написи на стінах мечеті підтверджують наміри дарувальниці, підкреслюють етичні та релігійні мотиви заснування вакфу й відображають тривалу спадщину сафафідських релігійно-правових традицій у Карабаху. Це дослідження демонструє, що вафкнаме Говхар Аги не лише забезпечувало безперервну роботу та стійкість релігійних, освітніх і соціальних інституцій міста, а й дає цінну інформацію про ширші правові, релігійні та культурні процеси Карабаського ханства. Через цей історичний документ дослідники можуть простежити складну взаємодію віри, правової влади, філантропії, соціальної відповідальності й громадського добробуту, ілюструючи, як система вакфу функціонувала як основа цивільного та духовного життя Шуші XIX століття. Крім того, документ висвітлює стратегічну роль елітних жінок, таких як Говхар Ага, у формуванні міського, релігійного та культурного середовища міста через цілеспрямовані пожертви, що забезпечували як матеріальну, так і духовну спадщину для майбутніх поколінь.

НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА Й УПРАВЛІНСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ О.І. ЗАДОЯНЧУКА В ІСТОРІЇ ГЛУХІВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Ярослава Володимирівна Кулібова — 2026-03-25

Стаття присвячена комплексному аналізу науково-педагогічної та управлінської діяльності Олександра Івановича Задоянчука як однієї з ключових постатей у новітній історії Глухівського державного педагогічного університету. На основі архівних матеріалів, зокрема особової справи викладача з відомчого архіву університету, наказів по закладу, характеристик, матеріалів атестаційних комісій, публікацій і документів діловодства, реконструйовано основні етапи професійного становлення науковця, викладача й управлінця в період із 1984 по 2002 роки. У статті простежено еволюцію педагогічної діяльності О.І. Задоянчука від асистента кафедри марксизму-ленінізму до доцента кафедри соціально-економічних дисциплін, а також окреслено специфіку викладання ним навчальних дисциплін у контексті трансформації ідеологічної та освітньої парадигми наприкінці 1980-х – у 1990-х роках. Особливу увагу приділено його ролі в упровадженні нових курсів гуманітарного циклу, зокрема політології, проблем теорії сучасного суспільства й основ конституційного права України, а також розробці робочих програм, методичних рекомендацій і форм контролю знань студентів. Окремий акцент зроблено на науковій діяльності дослідника, зокрема на формуванні й еволюції тематики його наукових інтересів – від проблем культури праці в межах марксистської теорії до політичних аспектів становлення громадянського суспільства в Україні. Проаналізовано його участь у конференціях, підготовці наукових публікацій і захист кандидатської дисертації з політичних наук, що стало важливою віхою не лише в особистій кар’єрі науковця, а й у розвитку політологічного напряму в університеті. Значне місце в дослідженні відведено управлінській та організаційно-виховній діяльності О.І. Задоянчука як заступника декана, керівника виховного відділу та проректора з гуманітарної й виховної роботи. Розкрито його внесок у формування системи позааудиторної роботи зі студентською молоддю, розвиток студентського самоврядування, науково-дослідної діяльності здобувачів освіти, а також у координацію виховної політики університету в умовах становлення незалежної України. Узагальнено, що діяльність Олександра Івановича Задоянчука справила помітний вплив на інституційний розвиток Глухівського державного педагогічного університету, сприяла оновленню змісту гуманітарної освіти, утвердженню демократичних цінностей і формуванню громадянської свідомості студентської молоді. Стаття розширює уявлення про персональний чинник в історії закладів вищої педагогічної освіти України та може бути використана в подальших історико-педагогічних і біографічних дослідженнях.

ВПЛИВ ВЕНЕЦІАНСЬКО-ГЕНУЕЗЬКОГО КОНФЛІКТУ НА ПОДІЇ ПОЧАТКУ СТОЛІТНЬОЇ ВІЙНИ

Олег Борисович Озимчук — 2026-03-25

Стаття присвячена комплексному аналізу венеціансько-генуезького конфлікту й визначенню його впливу на події початкового етапу Столітньої війни (1337–1453). Автори акцентують увагу на тому, що протистояння таких двох провідних торговельно-морських республік, як Венеція та Генуя, формувало ширший політичний контекст, у межах якого розгорталось англо-французьке протистояння. З’ясовано, що торговельні інтереси Генуї та Венеції в Англії й Франції зумовлювали їхню дипломатичну та військову політику, а зміни в зовнішньополітичній орієнтації цих держав суттєво впливали на баланс сил загалом у середньовічній Європі. Особлива увага в статті приділена розкриттю ролі генуезців у північній торгівлі, зокрема їхній участі у фрахтуванні суден для англійських і фламандських купців. Окремо акцентовано на факторі генуезького флоту й арбалетників у військових кампаніях Франції. Зокрема, показано, що невдалі дії французького командування щодо використання генуезьких морських сил у 1336–1340 роках сприяли зміцненню позицій англійського флоту в Ла-Манші та Північному морі. Вихід Генуї з французької сфери впливу під час війни 1350–1355 років із Венецією призвів до втрати Францією таких важливих ресурсів, як кораблі й арбалетники, що істотно послабило її військовий потенціал. Результати дослідження свідчать про те, що венеціансько-генуезький конфлікт не лише опосередковано, а й безпосередньо сприяв зміцненню позицій Англії на морі та підірвав військовий потенціал Франції в перші десятиліття Столітньої війни. Власне, це робить венеціансько-генуезький конфлікт важливим чинником для розуміння загальноєвропейських політичних процесів XIV ст.

КОНЦЕРТНЕ ВИКОНАВСТВО ЯК КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ФЕНОМЕН: ДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ

Анатолій Олегович Васильківський — 2026-03-25

Мета статті – полягає у теоретичному осмисленні концертного виконавства в дискурсі сучасних культурологічних дослідницьких перспектив. Методологія дослідження включає загальнонаукові принципи систематизації та узагальнення досліджуваної проблеми, які дали змогу визначити та науково обґрунтувати наявні теорії та підходи до розуміння таких понять, як: концертне виконавство, культурна практика, персоналізовані ціннісно-смислові горизонти, культурологічний феномен. Застосування аксіологічного підходу дало можливість виявити в розглянутих теоріях музикознавчий характер, окреслити персоналізовані наукові позиції. Використання аналітичного методу сприяло виявленню актуальної культурологічної проблематики для подальших досліджень феномену концертного виконавства, що є практично значущими для організації концертної діяльності в українському сьогоденні. Наукова новизна полягає в здійсненні культурологічного осмислення актуального та перспективного тематичного дискурсу концертного виконавства. Висновки. Актуальними тематичними напрямками в культурологічному знанні є осмислення різноманітних підходів до розкриття більш глибоких і сучасних сенсів концертного виконавства, а саме: комунікативні ефекти, аксіологічні особливості, подієва різноманітність, економічна привабливість, стратегічна та інституційна перспективність і результативність. Розширення предмету культурологічних досліджень від історичної ретро- спективи до сучасних викликів дозволить визначити та порівняти ціннісно-смислові горизонти концертного виконавства, визначити ключові колективні, персоналізовані особливості та концептуальну цілісність. Всебічне вивчення феномену концертного виконавства в сукупності існуючих теоретичних концептів, категорій, проблем і об’єктів, в своїй теоретико-практичній перспективі дозволять сформувати окремий напрямок культурологічному аналізу, а також розглядати концертне виконавство або концертну діяльність як структурований та смислоутворювальний механізм культурних впливів та ідентифікації, як в межах академічної традиції, так і її комерційного формату.

ПРОБЛЕМАТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ Й ПОЛІТИКИ ПАМ’ЯТІ В СОЦІОГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ: СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ

Олесь Ігорович Довганик — 2026-03-25

У дослідженні здійснюється загальна характеристика й аналітика наукових розвідок, які стосуються проблематики політики пам’яті й української ідентичності. Визначаються основні змістовно-структурні переваги та прогалини в наукових дослідженнях з тематики ідентичності. Розкриваються основні концептуально- тематичні виміри української ідентичності й політики пам’яті, які потребують подальшого наукового дослідження. Досягнення поставлених завдань відбувається на основі використання таких методів і підходів, як аналітичний, компаративний, системний, історіографічний. У статті простежено, що проблематика української ідентичності має міждисциплінарний характер і комплексно розроблена на теоретичному рівні в соціо- гуманітарних сферах знань. Продемонстровано, що найбільше розробленою проблематика української іден- тичності й культури пам’яті постає в культурологічних і політологічних наукових розвідках. Визначено, що в наукових розвідках з тематики української ідентичності відбувається превалювання використання якісних методів дослідження. Виявлено, що проблематика політики пам’яті й української ідентичності ґрунтовно розроблена на теоретичному рівні. Розкрито, що дослідження з вивчення культури пам’яті й української ідентичності недостатньою мірою звертають увагу на емпіричний або практичний вимір вивчення вищевказаних феноменів. Простежено, що в соціогуманітарному знанні недостатньою мірою вивчаються такі аспекти ідентичності: з’ясування впливу історично-культурних міфів та архетипів на внутрішньо-змістовне розуміння ідентичності; здійснення типологізації різних видів соціокультурної ідентичності; виявлення особливостей динаміки функціонування й трансформації української ідентичності в період повномасштабної війни. Виявлено, що до основних сильних сторін наукових розвідок можна зарахувати такі: поліаспектний підхід до визначення феномену української ідентичності; багаторівневий підхід до визначення соціокультурних елементів, що детермінують специфіку української ідентичності; релевантна та комплексна репрезентація взаємозв’язку між культурою пам’яті й рівнем солідаризації української спільноти.

НОВА МАТЕРІАЛЬНІСТЬ: МОДА, ТЕХНОЛОГІЇ ТА СЕМІОТИКА ВИЖИВАННЯ

Яніна Олександрівна Жукова — 2026-03-25

У статті здійснюється комплексний семіотичний аналіз феномена «Незалежної Нової Моди» (ННМ) – нового шару матеріальної та цифрової культури, що включає новітній одяг, взуття, аксесуари та ювелірні вироби, ство- рені за допомогою передових технологій створення одягу (інтернету (WWW), інтернету речей (IoT), штучного інтелекту (ШІ), smart clothes: the wearable computing and e-textile, NNI, 3D/4D друку, біотехнологій, розумних матеріалів тощо). Акцентується один із багатьох аспектів − підвищення автономного забезпечення життєво необхідних фізіологічних і комунікаційних функцій людини-споживача. Дослідження ґрунтується на тезі, що ННМ є не черговим трендом у традиційній спіралі модних циклів, а потужним семіотичним маркером, мате- ріальним і цифровим агентом якісного соціокультурного переходу – від парадигми масового споживання до парадигми ситуативного виживання й енергетичного суверенітету в умовах глобальних криз. Мета статті поля- гає в переосмисленні класичних теорій циклічності та розвитку моди (П. Ністрома, С. Кайзер, Ж. Ліповець- кого) через призму технологічно детермінованої нової матеріальності як культурологічної категорії. Методоло- гічно робота спирається на семіотичний аналіз конкретних артефактів і дискурсу, що формують поле ННМ. Як аналітичний матеріал розглядаються реальні проєкти й кейси: «розумний» одяг із функцією генерації енергії, наприклад, куртки Wearable Solar і Vollebak, платформи відкритого дизайну та локального виробництва Open Source Fashion, PrusaPrinters, а також біотехнологічні експерименти, наприклад, водоростева сукня The Algae Dress. Це дає змогу перейти від рівня абстрактних узагальнень до аналізу конкретних практик. Пропонується оригінальна теоретична модель для аналізу ННМ, що базується на трьох взаємопов’язаних принципах: енер- гетична незалежність (перетворення нового предмету (одяг, взуття, аксесуари, ювелірні вироби) на активну систему забезпечення життєдіяльності); мережева децентралізація (позаінституційне виробництво та спожи- вання) і семіотика прямої функції (формування знаковості на основі демонстрації ефективності, а не тільки естетичного цитування). Окремо розкривається й концептуалізується термін «семіотика прямої функції», який відрізняється від класичного функціоналізму чи утилітаризму тим, що сама прагматична ефективність об’єкта стає основним комунікативним повідомленням, його означуваним. У результаті дослідження доводиться, що технологічний синтез передових технологій створення одягу формує принципово нову матеріальну основу для спіралі розвитку нового типу. Ця спіраль характеризується не повторенням естетичних форм минулого, а поверненням і технологічним перезавантаженням архетипічних функцій одягу як знаряддя захисту й вижи- вання. Таким чином, ННM знаменує зсув осі модної еволюції від демонстрації статусу до демонстрації стій- кості й особистого, незалежного контролю над ресурсами, конституюючи нову парадигму. У ній матеріальна та цифрова культура стає інструментом проактивної адаптації до глобальних ризиків. Висновки статті міждис- циплінарного характеру вказують на те, що ННМ є прототипом гібридного матеріального світу майбутнього, де будь-який артефакт поєднує фізичність, інтерфейсність і нову ідентичність, основану на автономії, що від- криває нове поле для культурологічних досліджень.

КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ ВЗАЄМОВПЛИВІВ ВЕРНАКУЛЯРНОЇ ЄВРЕЙСЬКОЇ Й УКРАЇНСЬКОЇ ТАНЦЮВАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ В ГАЛИЧИНІ

Оксана Юріївна Чурсінова — 2026-03-25

Стаття присвячена дослідженню їдишської вернакулярної танцювальної традиції як значущого чинника міжкультурної динаміки Галичини – регіону з глибоко вкоріненою традицією співіснування єврейської, української, польської й інших етноконфесійних спільнот. У центрі уваги – розкриття феномена танцю як утілення культурної пам’яті, засобу символічної репрезентації спільноти, носія тілесного знання й каналу міжетнічної комунікації. Вернакулярна єврейська танцювальна культура розглядається не лише як частина святкової чи обрядової практики, а як складна форма соціального висловлювання, що формувалася у взаємо- дії з навколишнім поліетнічним середовищем. Методологічно дослідження спирається на міждисциплінарний підхід, який поєднує історико-культур- ний аналіз, польові етнографічні матеріали, фольклорні джерела, а також сучасні підходи до тіла, утілення (embodiment) і колективної пам’яті. Застосування концепції танцю як «утіленого архіву» (embodied archive) дає змогу простежити, як через рух і ритм актуалізуються уявлення про ідентичність, спільність і відмін- ність, як закріплюються й передаються досвід травм, радості, опору, адаптації. Окрема увага приділена формам взаємодії між єврейською та українською танцювальними традиціями. Проаналізовані ритуальні й структурні подібності весільних, святкових та обрядових танців, що свідчать про культурну взаємну проникність і спільне поле тілесної взаємодії. Танцювальні практики розглядаються як діалогічні, пластичні, здатні до адаптації й трансформації в умовах багатокультурності. Окреслено вагому роль клезмерської музики як акустичного простору, що об’єднує танцювальну імпро- візацію, соціальну взаємодію й тілесну експресію. У контексті хасидської містики танець осмислюється як форма сакрального переживання, у якій тілесність перетворюється на засіб духовного піднесення. Проаналі- зовано функціонування єврейського соціального танцю як засобу конструювання колективної ідентичності в межах спільноти й у контакті з іншими етнічними групами. Дослідження сприяє поглибленому розумінню процесів перехрещення фольклорних традицій, вияв- ляючи танець як важливий маркер культурного обміну й засіб міжетнічного діалогу. Отримані результати засвідчують вагомий внесок єврейської танцювальної культури у формування багатошарового культурного ландшафту Галичини та розширюють уявлення про тілесні практики як ключовий ресурс культурної спад- щини регіону.

ФОЛЬКЛОРНА ІНТОНЕМА ЯК ДРАМАТУРГІЧНИЙ АСПЕКТ ОФОРМЛЕННЯ ВИСТАВ СУЧАСНОГО ТЕАТРУ

Святослав Вадимович Овчаренко — 2026-03-25

У сучасному українському театрі музичне оформлення з використанням фольклорних інтонем набуває статусу особливого компонента сценічної драматургії. В умовах російсько-української війни актуалізується осмислення українського музичного фольклору як інтонаційного коду національної ідентичності та є важ- ливим чинником організації художньої цілісності театральної вистави. Мета статті полягає у обґрунту- ванні фольклорних інтонем як інтонаційно-драматургічного аспекту оформлення вистав сучасного театру та визначення їх місця і ролі у сценічній практиці. Методологія дослідження ґрунтується на комплексному поєднанні системного та міждисциплінарного підходів, що дозволяють розглядати фольклорну інтонему як структуроутворюючий чинник музичного оформлення вистав сучасного театру. У роботі застосовано істо- рико-культурний метод для аналізу трансформації театру від тоталітаризму ХХ століття до сучасності, ана- літико-інтерпретаційний для з’ясування симбіозу музики і сценічної дії, семіотичний та структурно-функці- ональний з метою аналізу ролі і місця фольклорних інтонем у драматургічній організації вистав. Емпіричну базу становить аналіз конкретних театральних практик (народної майстерні «Етно-театру «Човен»» Р. Кор- нієнка; театрального центру «Слово і Голос» С. Ковалевича та Н. Половинки; лабораторія сучасної опери «Opera Aperta» Р. Григоріва, І. Разумейка), що дало змогу простежити механізми трансформації традицій- ного музичного матеріалу в умовах сучасного сценічного простору та обґрунтувати його інтонаційно-драма- тургічний потенціал як концептуальний принцип організації музично-сценічного цілого. Наукова новизна: виявлено, що фольклорні інтонеми є структуроутворюючими інтонаційно-драматургічними чинникам, що сприяють організації темпоритму, акцентують композицію та підкреслюють смислову динаміку театраль- ної вистави. Висновки. Обґрунтовано фольклоні інтонеми як драматургічний аспект оформлення вистав сучасного театру. Доведено, що фольклорна інтонема виступає структуроутворюючим чинником сценічної дії, підсилюючи темпоритм, композицію та смислову динаміку театральної постановки. Встановлено, що у процесі сценічної адаптації традиційний фольклорний матеріал трансформується, зберігаючи своє архе- типне семантичне ядро та набуваючи нових художніх функцій. Узагальнено, що інтонаційно-драматургічний потенціал фольклорної інтонеми сприяє цілісності музично-сценічного образу та актуалізує національний культурний код в сучасному театральному просторі.

МЕТАМОДЕРНИЙ ПОВОРОТ У СУФІЙСЬКІЙ СЕМІОТИЦІ: МЕТОДОЛОГІЯ АНАЛІЗУ СМИСЛОВИХ РЕКУРСІЙ

Ніна Іванівна Білокопитова — 2026-03-25

Дослідження пропонує нову теоретико-методологічну рамку для інтерпретації символічних і метафоричних структур суфійської літератури, орієнтовану на метамодерний тип мислення. Метою дослідження є розробка інструментарію, здатного охопити нелінійність текстових зв’язків, фрактальність повторюваних образів і рекурсивну природу смислотворення в суфійських текстах: від поетики Румі й Аттара до акбарійської метафізики. Об’єктом дослідження є суфійська символічна система як багаторівнева семіотична структура. Предметом є механізми формування та циркуляції смислів у суфійській літературі, зокрема символічні трансформації й цикли між зовнішнім (ẓāhir) і внутрішнім (bāṭin) вимірами тексту. Методологія, яку пропонує стаття, поєднує принципи метамодерної герменевтики (осциляцію між раціональним і містичним режимами інтерпретації, «подвійну щирість», відкритість до множинності смислів) із нелінійними моделями читання. Аналітична модель включає три ключові вектори: нелінійність взаємозв’язків між текстовими фрагментами; повторювання мотивів (Симурґ, світло, вино, тощо); рекурсивність смислових повернень, через які текст породжує власну інтерпретативну динаміку. Запропонована рамка показує, що суфійська семіотика функціонує не як набір сталих символів, а як самопороджувана семіотична екосистема, у якій кожен образ існує водночас на кількох рівнях і постійно повертається до метафізичного центру Tawḥīd до єдиного Абсолюта. Результати дослідження демонструють, що застосування метамодерної теоретичної парадигми дає змогу побачити суфійський текст як динамічну, відкриту, багатовимірну систему, де символи виконують функцію «смислових атракторів», а інтерпретація набуває характеру рекурсивного діалогу між читачем і текстом. У висновках підкреслюється, що така методологія розширює інструментарій гуманітарних наук, даючи змогу інтегрувати містичний досвід, поетику й філософію суфізму в ширший контекст сучасних епістемологічних дискусій, від теорії складних систем до феноменології свідомості та постнекласичних підходів у семіотиці.

ПОСТМОДЕРНА ПОЕТИКА МЕДІЙНОЇ САКРАЛЬНОСТІ: ТРАНСФОРМАЦІЯ ХРИСТИЯНСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ У ДИСКУРСІ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ УКРАЇНИ

Катерина Сергіївна Гончаренко — 2026-03-25

У статті запропоновано культурно-філософську інтерпретацію аксіологічного дискурсу православних церков в українському медіапросторі як різновиду «постмодерної поетики» сакрального. Вихідним є розуміння аксіологічного дискурсу як сукупності висловлювань і комунікативних практик, у яких Церква У статті запропоновано культурно-філософську інтерпретацію аксіологічного дискурсу православних церков в українському медіапросторі як різновиду «постмодерної поетики» сакрального. Вихідним є розуміння аксіологічного дискурсу як сукупності висловлювань і комунікативних практик, у яких Церква артикулятує, тлумачить та публічно обґрунтовує систему християнських цінностей (любов, милосердя, істину, справедливість, соборність, святість тощо). Показано, що в умовах медіатизації релігії й «релігійного постмодерну» цінності дедалі частіше функціонують як медіазнаки, наративи та образи, які підпорядковуються логіці масових комунікацій і конкуренції дискурсів. Це веде до семіотичного перекодовування: алетейологічна цінність істини зміщується в режим постправди; агапейні цінності любові та милосердя редукуються до короткотермінової емпатії й символічної благодійності; комунітарна соборність набуває форми брендованої ідентичності «своєї» спільноти; есхатологічні смисли перетворюються на медійні апокаліптичні сюжети. Теоретичний каркас дослідження поєднує концепцію медіатизації релігії, підхід до постправди як когнітивно-комунікативного виклику та інструментарій постмодерної поетики (інтертекстуальність, колажність, іронія, пастиш), які дозволяють описати механізми «естетизації» цінностей у медіа. Запропоновано аналітичну матрицю трансформації християнських цінностей у медіадискурсі, що може бути використана для подальших емпіричних досліджень комунікаційних стратегій православних церков в Україні. Практичне значення роботи полягає у розмежуванні нормативної аксіології Євангелія та її медіалізованих, контекстуально зумовлених репрезентацій, що є критично важливим для осмислення сучасної релігійної публічності та культурних конфліктів навколо «традиційних цінностей». Додатково обґрунтовано, що лаканівська опозиція Символічного та Реального у культурній критиці дозволяє описати моменти, коли травматичний досвід проривається крізь медіасимулякри й вимагає переозначення ціннісних орієнтирів

СИНЕРГІЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ Й РИНКУ ПРАЦІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

Наталія Лакуша — 2026-03-25

У статті досліджуються ключові аспекти синергії вищої освіти й ринку праці в умовах глобалізаційної трансформації, зокрема через призму полікультурності й інтеграції сучасних технологій. Проаналізовано роль вищої освіти як інструмента розвитку особистості та підготовки фахівця, здатного орієнтуватися в глобальному світі, ураховуючи при цьому виклики міграційних рухів, утвердження демократичних цінностей і процесу глобалізації. Аналізуючи процес інтеграції вищої освіти й бізнесу, окреслили основні напрями співпраці: стажування, партнерські дослідження, стартапи. Наголошується, що університети формують компетенції, які відповідають вимогам роботодавців, особливо міждисциплінарне мислення та креативність. Особлива увага приділена впровадженню сучасних технологій (VR, ШІ) в освітню практику, що сприяє створенню динамічного середовища, персоналізації навчання й розвитку ключових компетенцій (критичне мислення, технологічна грамотність). Технології розглядаються як чинник формування конкурентоспроможного фахівця та розвитку інноваційного суспільства. На прикладі КНУБА показано механізми інтеграції освіти, науки й бізнесу. У контексті проаналізованих викликів визначено механізми досягнення синергії між вищою освітою та ринком праці, зокрема через формування в студентів здатності розробляти інноваційні наукові проєкти, упроваджувати їх та управляти ними; уміння використовувати сучасні методи моделювання та прогнозування з використанням новітніх прикладних програм, комп’ютерних систем і мереж, програмних продуктів при створенні нових знань, генерувати ідеї щодо практичного впровадження наукових результатів. Розкрито потенціал штучного інтелекту у вищій освіті як інструмента індивідуалізації навчальних програм і підвищення ефективності підготовки кваліфікованого персоналу для високотехнологічних галузей

ВІРТУАЛІЗАЦІЯ Й ВІРТУАЛЬНА РЕАЛЬНІСТЬ: ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ВИМІР

Юлія Йосипівна Огороднійчук — 2026-03-25

Сучасні процеси цифровізації, що відбуваються в житті людей, зумовлюють стрімкий перехід їхньої діяльності у віртуальну форму в різних сферах суспільства. У статті здійснено філософський аналіз соціально-психологічних наслідків віртуалізації, впливу на особистість новітніх форм віртуального відчуження. Мета статті – дослідження впливу віртуальної реальності на буття людини, на трансформацію форм відчуження сучасної людини та психологічні особливості взаємодії особистості з віртуальним середовищем. Методологія дослідження ґрунтується на низці методологічних підходів: дискурсивний аналіз – для вивчення концептів «симулякр/гіперреальність»; феноменологічний – для осмислення впливу процесів віртуалізації на людину, на форми соціальної комунікації та досвіду дереалізації; порівняльний і критично-аналітичний – для дослідження «цифрового розриву/нерівності»), характеристики форм віртуального відчуження, а також загальнонаукові методи аналізу й синтезу, індукції й дедукції, узагальнення та аналогії. Розглянуто теоретико-методологічні, концептуальні та праксеологічні засади інформаційного суспільства в контексті його віртуалізації та антропологічних вимірів. Обґрунтовано, що віртуальний простір поступово інтегрується в повсякденне життя, формуючи нові моделі комунікації, соціальної участі та ідентифікації. Установлено, що віртуалізація як багатоаспектний феномен здійснює значний вплив на людину та її буття, форми соціальної взаємодії, формування ідентичності та спотворює сприйняття реальності, породжує нові форми соціального відчуження. Аргументовано, що для дедалі більшої кількості людей віртуальний простір і віртуальна реальність стають важливішими й більш значущими, ніж фізичний (реальний) простір і фізична реальність. Доведено, що психоемоційні стани, зумовлені перебуванням у цифровому просторі, впливають на особистісне благополуччя, на підвищення тривожності, самотності й утечі від реальності, стають формами сучасного відчуження – від себе, інших і реального світу.

ДЕФОРМАЦІЇ ПАТРІОТИЗМУ ТА СОЦІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У НАЦІОНАЛЬНИХ БЕЗПЕКОВИХ КОНТЕКСТАХ

Юлія Вадимівна Соколовська — 2026-03-25

У розвідці на основі системного, міждисциплінарного та конкретно-історичного підходів проведено ана- ліз патріотизму в діапазоні його життєвих проявів від деформацій на кшталт декларативного й дистанційного патріотизмів до дієвого/дійсного патріотизму, орієнтованого на відповідальність перед майбутнім україн- ської держави та суспільства; обґрунтовано необхідність формування політичного патріотизму в сучасних національних безпекових контекстах. Метою дослідження є аналіз деформацій патріотизму в сучасних національних контекстах, обґрунту- вання політичного патріотизму як релевантного безпековим викликам сучасної України та соціальної відпо- відальності у форматі відповідальності перед майбутнім як його маркера та необхідної складової. При проведенні дослідження використано методи філософської рефлексії, аналізу, зокрема порівняль- ного, аналізу документів, синтезу, моніторингу, спостереження та прогнозування. Контекстом дослідження є реалії сучасної України, що фактично перебуває в стані війни більше ніж десятиліття. Своєрідність отриманих результатів: 1. На основі аналізу доробків вітчизняної науково-теоретичної думки щодо сутності та змісту патріотизму й національних програм і концепцій національно-патріотич- ного та військово-патріотичного виховання продемонстровано, що вони традиційно розгортаються в пло- щині синкретизму національного й патріотичного з наголосом на емоційно-чуттєвій складовій патріотизму. 2. Обґрунтовано, що такий підхід породжує деформації патріотизму як-от: «декларативний» і «дистанцій- ний» патріотизм, які в реаліях воєнного стану мають украй деструктивні наслідки. 3. Розкрито зміст і надано визначення «дистанційного» патріотизму. 4. Доведено на основі порівняльного аналізу міграційних процесів України й Ізраїлю як країн, котрі перебувають у стані війни, що патріотизм як практична дія не залежить повністю від екзистенційних загроз. 5. На основі аналізу динаміки суспільної думки щодо маркерів патріо- тизму (соціологічні дослідження 2021–2023 рр.) доведено, що сьогодні домінуючою стає тенденція на змі- щення акцентів у бік визнання необхідності практичного підтвердження патріотизму конкретними діями на благо країни й українського суспільства. 6. Обґрунтовано, що ця тенденція свідчить про формування в українському суспільстві більш свідомої громадянської позиції та соціальної відповідальності. 7. Дове- дено, що патріотизм у форматі політичного патріотизму, який базується на сформованій громадянській пози- ції та соціальній відповідальності як відповідальності перед прийдешніми поколіннями, є релевантним без- пековим викликам сучасної та повоєнної України. Дослідження відкриває широке коло перспектив для подальших розвідок науково-теоретичного й нау- ково-практичного спрямування.

ГНОСЕОЛОГІЧНІ ПИТАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ

Анжеліка Олександрівна Шевель — 2026-03-25

У роботі досліджено гносеологічні питання штучного інтелекту. Визначено, що сучасний розвиток штучного інтелекту (ШІ) ставить перед філософією нові виклики, зокрема у сфері гносеології – теорії пізнання. Якщо раніше суб’єктом пізнання визнавалася лише людина, то сьогодні постає питання: чи може машина бути носієм або творцем знання? Відповідь на це має не лише теоретичне, а й світоглядне значення, адже вона визначає місце людини у світі технологій і межі можливостей самої науки. Автор намагається переосмислити традиційні гносеологічні концепції, такі як істина, об’єктивність, обґрунтованість, і розробити нові підходи, які б ураховували специфіку знань, отриманих за допомогою штучного інтелекту. У роботі досліджується вплив ШІ на когнітивні процеси людини, її здатність до критичного мислення та формування переконань. Даються відповіді на питання: чи може система без свідомості бути суб’єктом пізнання, чи вона залишається лише інструментом людського розуму, коли машина генерує тексти чи приймає рішення, чи «розуміє» вона їх, чи лише імітує процес мислення, як ми можемо довіряти знанням, отриманим за допомогою ШІ. У статті аналізуються відповіді Алана Тюрінга на питання: чи можуть об’єкти особливого роду (машини), які не мають людських якостей, думати як люди? У підсумку наголошується, що гносеологічні питання штучного інтелекту демонструють, що сучасні технології не стільки розширюють межі людського знання, скільки оголюють його фундаментальні обмеження. Водночас вони створюють нові інструменти пізнання, що дадуть людині змогу бачити світ інакше. ШІ не замінює знання, але трансформує форми його здобуття, перевірки та застосування. У цьому сенсі майбутнє гносеології – це взаємодія людського й машинного інтелекту, що відкриває нові горизонти для філософського осмислення природи пізнання.

МЕДІАЦІЙНІ ПРАКТИКИ МБФ «ЧІРІКЛІ» ТА МОНІТОРИНГОВІ ГРУПИ: ДОСВІД СПІЛЬНОЇ РОБОТИ З РОМСЬКИМИ ГРОМАДАМИ ПІД ЧАС ВІЙНИ

Алла Олександрівна Ярошенко — 2026-03-25

Стаття присвячена аналізу діяльності мережі ромських жінок-медіаторок МБФ «Чіріклі» та їхній синергії з виїзними моніторинговими групами. На основі результатів фокус-групових інтерв’ю досліджено трансформацію ромського жіночого лідерства, проблеми «подвійної вразливості» внутрішньо переміщених осіб та ефективність тандемної моделі захисту прав людини в умовах воєнного стану. Обґрунтовано роль діяльності жінок-медіаторок мережі «Чіріклі» в подоланні системних викликів, із якими стикаються ромські громади. Їхня робота базується на принципі неформального соціального посередництва між ромськими внутрішньо переміщеними особами, гуманітарними структурами й органами державної влади. Ефективність цієї моделі зумовлена феноменом «спільного життєвого світу»: спільність соціального, культурного та травматичного досвіду, що забезпечує медіаторкам безпрецедентний рівень довіри з боку громади. Доведено важливість роботи моніторингових груп, експерти яких у співпраці з медіаторами сприяють вирішенню соціальних, юридичних і гуманітарних проблем, із якими стикаються ромські громади. Модель тандемної взаємодії має високий потенціал для масштабування, що може стати базою для розробки національної стратегії соціальної інклюзії вразливих груп, вивчення можливостей цифровізації роботи медіаторок (упровадження електронних систем моніторингу потреб) та аналізу довгострокового впливу жіночого лідерства на розвиток місцевого самоврядування в ромських поселеннях. Інтеграція цього досвіду в державну політику сприятиме не лише захисту прав людини, а й розбудові інклюзивного українського суспільства, де кожна громада має дієві інструменти для самопрезентації та захисту своїх інтересів