Культурологічний альманах

ПОСТМОДЕРНИЙ БОГ РІЧАРДА КЕРНІ

Анатолій В’ячеславович Денисенко — 2026-05-29

В статті розглядається постмодерністське розуміння релігійного концепту Бога. За приклад береться анатеїзм ірландського публічного інтелектуала, фахівця із сучасної континентальної філософії, автора концепції «діакритичної герменевтики», який спеціалізується на сучасній континентальній філософії, Річарда Керні. Бог для постмодерністів поняття Бога не є єдиною, об’єктивною чи метафізичною істиною. Смерть великих наративів (великих ідеологій, які пояснюють світ) торкнулась і релігійних істин. Постмодлернізм деконструює всі сталі структури, включаючи і сталий (консервативний, метафізичний) образ Бога. Анатеїзм Річарда Керні наголошує на тому, що людство живе в епоху «після смерті Бога» (метафізичного Бога-архітектора). Але це не підстава для атеїзму. Автор пропонує анатеїзм (грец. ana – знову, theos – Бог). Керні відмовляється від онто-теології, відкидаючи віру в Бога, як в об’єкт, який можна «довести» і пропонує дивитися на сакральне, як на «поклик», що виникає в досвіді людини через зустріч із чужинцем, а отже і ближнім

ВІЙСЬКОВЕ КАПЕЛАНСТВО ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН ГОРИЗОНТАЛЬНОЇ ДІЇ

Андрій Андрійович Леньов — 2026-05-29

У статті запропоновано концептуальне осмислення військового капеланства як соціального феномену горизонтальної дії. На основі вивчення світового та вітчизняного досвіду розкрито сутність цього інституту та етапи його становлення. Особливу увагу приділено генезису українського військового капеланства, розвиток якого розпочався з відновленням незалежності держави та був тісно пов’язаний з переосмисленням ролі релігії у ЗСУ та пошуком оптимальних форм задоволення духовних потреб військовослужбовців. У прагненні виробити механізм його реалізації, Церкви, релігійні організації та наукова спільнота, проводили активну науково-організаційну та просвітницьку роботу, спрямовану на вироблення ефективних моделей військово-церковної взаємодії та подолання нормативних і світоглядних бар’єрів між армією та релігійними спільнотами. Попри значні зусилля церков, релігійних організацій та державних структур, до 2014 року інститут військового капеланства залишався неоформленим. Ця обставина не завадила священнослужителям різних конфесій продемонструвати активну громадянську позицію, як під час Революції Гідності, так і довготривалого протистояння російській військовій агресії. Вже на початку бойових дій, священники різних конфесій, розгорнули служіння в зоні конфлікту, де на волонтерських засадах, вони виконували роль духовних наставників, та, разом з офіцерами соціально-психологічної служби, надавали морально-психологічну підтримку військовим, їхнім родинам та сім’ям загиблих. Відсутність інституалізації їхньої діяльності супроводжувалася низкою викликів, які спонукали державу ухвалити закон, що регламентував капеланське служіння, перетворюючи його з волонтерської ініціативи на формалізовану та чітко організовану державну службу. Її поява не припинила волонтерської діяльності священників, які попри численні складнощі й надалі надають всебічну підтримку військовим та їхнім родинам, тим самим зберігаючи «горизонтальну» енергію, а з нею й здатність українського суспільства розвивати громадянське суспільство та знизу витворювати необхідні суспільні інституції

ПАЛОМНИЦТВО ЯК ФОРМА РЕЛІГІЙНОГО ДОСВІДУ: ФЕНОМЕНОЛОГІЧНИЙ І ПСИХОЛОГІЧНИЙ ВИМІРИ

Єва Ігорівна Мотичак — 2026-05-29

Статтю присвячено аналізу паломництва як багатовимірного духовно-культурного феномену, що поєднує релігійні мотиви, екзистенційний досвід, психологічні трансформації та соціальні практики. Метою дослідження є осмислення паломництва як форми інтенсивного релігійного досвіду, виявлення його феноменологічних і психологічних структур, а також окреслення межі між автентичним духовним переживанням і крайніми формами релігійної інтенсивності. Методологічну основу становлять феноменологічний, психологічний і соціокультурний підходи, які дають змогу комплексно розкрити лімінальний характер паломництва, особливості переживання священного простору та значення тілесних практик у процесі внутрішньої трансформації особистості. Паломництво розглядається як особливий тип релігійного досвіду, у межах якого вза- ємодія людини зі священним супроводжується переживанням нумінозного, переосмисленням особистісних смислів і формуванням нових моделей самосприйняття. У статті проаналізовано феноменологічні аспекти сакральної подорожі, ритуальні практики, тілесний вимір паломницького досвіду, емоційні переживання, символіку сакрального простору та психологічне значення добровільно прийнятих труднощів як чинника духовного перетворення. Окрему увагу приділено соціальному виміру паломництва, зокрема формуванню communitas, груповій взаємодії та ролі паломницьких практик у конструюванні релігійної ідентичності. Розглянуто також проблему співвідношення паломництва і релігійного туризму в умовах сучасної культури, де сакральний досвід дедалі частіше поєднується з елементами мобільності, культурного споживання та туристичної інфраструктури. Визначено, що в сучасному українському контексті паломництво виконує важливу функцію збереження історичної пам’яті, духовного відновлення суспільства та формування культурної й релігійної самоідентифікації, залишаючись універсальною практикою поєднання тілесного й духовного у пошуку трансцендентного

РЕЛІГІЙНА АКСІОЛОГІЯ КАТОЛИЦИЗМУ: АНАЛІЗ КОНСЕРВАТИВНИХ ТА ЛІБЕРАЛЬНИХ ПОГЛЯДІВ

Максим Леонідович Погуц — 2026-05-29

У статті з’ясовано релігійно-філософський та морально-етичний аспект аксіології, як одного з найважливіших напрямків філософії, що фактично визначає соціальний та культурний напрямок сьогодення . Визначено поняття “релігійна аксіологія” та “релігійна цінність”; детально проаналізовано вплив Другого Ватиканського Собору (1962–1965); праці чотирьох понтифіків сучасності; з’ясовано, які саме цінності проповідує нинішня католицька церква; та здійснено їхнє переосмислення. Автор даної статті пропонує нові підходи до вирішення аксіологічних питань, поставлені релігійно-культурною кризою сьогодення, й особливої уваги буде приділено проблематиці дискримінації людини за різними ознаками (раса, стать, вік, національність), що в подальшому матиме перспективу практичного втілення

ПРОРОЧІСТЬ ПРОРОЧОЇ МІСІЇ ЦЕРКВИ У ПУБЛІЧНОМУ ПРОСТОРІ: ПРОРОКИ, ІСУС І ЦЕРКВА

Федір Федорович Райчинець — 2026-05-29

Церква є частиною суспільства, якому вона служить, але залишається питання щодо ролі церкви в істо- рично-політичному процесі держави та суспільства. Якою є роль церкви в суспільно-політичних процесах суспільства? Чи повинна церква сумирно підкорятись слову влади, чи бути на стороні опозиційних сил і боро- тись з несправедливістю, або, можливо, бути абсолютно аполітичною? Сьогодні можна почути багато різних голосів самої церкви, адресованих, здебільшого, і в першу чергу, самій собі, важливість щодо важливості та необхідності пророчої ролі церкви у публічному просторі. Церква, як релігіно-громадянська організація, говорить із суспільством (паствою) словами пророків. Ці голоси стають гучнішими в часи важливих суспіль- них викликів, випробування, або карколомних випробувань та змін суспільно-політичних процесів. В кон- тексті сучасної жвавої богословської дискусії щодо пророчої місії церкви у публічному просторі поточна стаття досліджує провідні сенси, на які звертали увагу біблійні пророки та Ісус відповідно до Євангелія від Матвія. Представлене дослідження проведене з метою отримати краще розуміння пророчого в місії проро- ків та Сина Божого, на яке слід звернути увагу церкві, що покликана бути продовжувачем їх пророчої місії. Дослідивши біблійне життя пророків і Ісуса, можна виділити три ключові питання у пророчій місії церкви у публічному просторі, які, вочевидь, не втратили своїх нагальності та актуальності і до сьогодні. Перш за все – це питання лідерства, а також – питання духовності, та питання справедливості. Відповідно до Єванге- лія від Матвія церква і пророки Христові мають обов’язок перед Христом та суспільством, якому вони слу- жать, захищати справедливість. При цьому пророки та церква не стають політичною одиницею, адже вони не шукають влади, натомість виявляють свою вірність Христу – Богові та Месії.

РЕЛІГІЙНІ TIKTOK-ІНФЛЮЕНСЕРИ В УКРАЇНІ: ТИПОЛОГІЯ ТА РИНКОВА ЛОГІКА

Герман Едуардович Сєвальнєв — 2026-05-29

Поширення соціальних мереж трансформує публічну релігійну комунікацію: релігійні актори адапту- ють сакральні практики до вимог алгоритмів платформ, формуючи нові конфігурації авторитету та легітим- ності поза традиційними інституціями. TikTok як платформа з виразною орієнтацією на рекомендаційний алгоритм і короткий відеоформат являє особливий контекст для аналізу цих процесів. Українські релігійні TikTok-інфлюенсери постають значущими акторами публічної релігійної сфери, чия діяльність набуває спе- цифічного забарвлення в умовах повномасштабної війни. Дослідження використовує якісний порівняльний аналіз трьох кейсів методом цілеспрямованої вибірки. Теоретичну рамку складають теорія медіатизації релігії, концепція «цифрової релігії», теорія релігійного ринку та аналітика релігійного авторитету в онлайн-середовищі. Емпіричний матеріал – контент акаун- тів @war_priest, @matushka_katerina та @ivana.dopomoga – систематизовано за критеріями інституційної прив'язки, ринкової орієнтації та механізмів легітимації. Виявлено три типи релігійних TikTok-інфлюенсерів: інституційний тип з вираженою сакралізацією воєн- ного контексту; похідно-інституційний тип, що функціонує у формальній прив'язці до конфесійної інститу- ції; незалежний ринковий тип, де сакральне функціонує як товар у відкритому духовному маркетплейсі. Для кожного типу описано специфічні механізми легітимації, формати контенту та монетизаційні стратегії. Релігійні TikTok-інфлюенсери є новою конфігурацією публічної релігії в Україні, що поєднує ознаки деінституціоналізації, медіатизації та ринкової логіки. Запропонована типологія дозволяє диференціювати стратегії релігійних акторів у цифровому просторі та пропонує інструмент для порівняльних досліджень. Специфіка українського контексту – конфесійний конфлікт, воєнна мобілізація та кризова релігійність – сут- тєво модифікує загальні тенденції.

ПУБЛІЧНІ ДЕБАТИ УПЦ (МП) ТА ПЦУ: РОЗБІЖНОСТІ ТА ШЛЯХИ ДЛЯ ДІАЛОГУ

Богдан Анатолійович Синчак — 2026-05-29

Актуальність теми дослідження обумовлюється резонансністю тематики взаємодії ПЦУ та УПЦ (МП) в Україні. Характеристика проблематики розбіжностей між означеними релігійними деномінаціями в умовах повномасштабної війни насамперед є важливою в контексті розуміння сутнісних розбіжностей між позиціями двох найбільших православних деномінацій в Україні. В ході дослідження за основу взято матеріали інтерв’ю видання «LIGA.net» проведеного у 2024 р., в якому брали участь митрополит Климент, голова інформаційно-просвітницького відділу УПЦ (МП), а також Олександр (Драбинко), митрополит Переяславський і Вишневський ПЦУ. До уваги також беруться матеріали аналогічних за форматом дебатів опублікованих в медіа «Суспільне Чернівці» у 2025 р., де спікерами були священник Василій Ковташ, настоятель храму ПЦУ у селі Рингачі Чернівецької області, а також священник Іоан Веренька, настоятель храму в селі Мілієве Чернівецької області. Ці два означених епізоди безпосередньо відображають внутрішньоконфесійні позиції УПЦ (МП) та ПЦУ, що дає змогу поглянути на проблематику розбіжностей та пошуку шляхів для діалогу між ними з точки зору репрезентації принципових позицій кожної зі сторін. Окрім цього, в ході дослідження для розгляду предметності аргументації митрополита Климента з УПЦ (МП), резюмовано основні зауваження Головного юридичного управління Апарату Верховної Ради України щодо законопроєкту № 8371 від 19.01.2023 р., який предбачає обмеження діяльності релігійних організацій афілійованих з центрами впливу в Москві. На основі опрацьованого матеріалу констатовано ряд фундаментальних суперечностей у взаємодії обох релігійних організацій. Ідентифіковано фактори, що їх підсилюють. Визначено специфіку аргументації кожної із сторін. Розглянуто шляхи для діалогу між ПЦУ та УПЦ (МП).

ДЖЕРЕЛА ТА ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЕТИКИ МИРУ

Ірина Фенно — 2026-05-29

Стаття присвячена аналізу передумов формування православної етики миру. Сучасні документи православних церков, в яких презентовано соціальне вчення щодо війни і миру, а тим більше позиції, промови церковних лідерів щодо російсько-української війни, відображають значну різницю в підходах до етики миру і питань війни. У статті констатується, що православний погляд характеризується різноманітністю та невизначеністю, православ’ю бракує систематичної методології для осмислення етичних, богословських та соціально-політичних питань, пов’язаних із війною та миром. Однак виявлені суспільно-історичні фактори, що пояснюють цю тенденцію. Автор обґрунтовує що цьому сприяють загальна церковна структура Вселенського православ’я, що ускладнює формування спільного бачення соціальних проблем, зважаючи на різний суспільний, політичний і історичний контекст функціонування автономних і автокефальних церков. А також історично сформовані особливості відносин між православними церквами і державною владою. Автор також аналізує ідейні витоки православної етики миру, звертаючись до біблейського наративу та східнохристиянської богословської спадщини, а саме ідей найбільш яскравих представників, що сформулювали свої певні рефлексії щодо питань війни і миру з етичною основою, а саме Василія Великого та Григорія Палами. У статті констатується, що східнохристиянська патристична спадщина, разом із літургійною практикою та богословськими працями, не становить повністю систематизованого вчення, однак формує обґрунтування та нормативні орієнтири для православної відповіді на виклик війни

РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ В СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖАХ: МІЖ ПАМ’ЯТТЮ, ІДЕНТИЧНІСТЮ ТА ПОЛІТИКОЮ

Ельміра Наріманівна Аблялімова-Чийгоз — 2026-05-29

У статті проаналізовано особливості репрезентації культурної спадщини кримськотатарського народу в соціальних мережах України як специфічного цифрового простору формування ідентичностей, конструювання колективної пам’яті та публічної адвокації. Дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході, що поєднує memory studies, дослідження культурної спадщини, цифрову антропологію та аналіз публічного дискурсу, а також включає елементи емпіричного аналізу й напівструктуровані інтерв’ю з представниками кримськотатарської спільноти. Показано, що цифрова репрезентація кримськотатарської спадщини формується в умовах багатосуб’єктності та структурної асиметрії ресурсів між різними групами акторів – громадськими ініціативами корінного народу, державними інституціями, медіа й освітніми платформами. Соціальні мережі відкривають можливості саморепрезентації та прямого звернення до широкої аудиторії, водночас відтворюючи нерівність видимості, коли культурний контент конкурує з домінантними політичними й новинними наративами. Виявлено, що кримськотатарська культурна спадщина в цифровому просторі представлена переважно у мозаїчному форматі – через окремі події, символи, практики та персоналізовані історії. Така фрагментарність підвищує доступність культури, але ускладнює формування цілісного історико-культурного наративу. Окрему увагу приділено гібридності цифрових наративів, у межах яких культурна, меморіальна та політично-адвокаційна репрезентації тісно переплітаються, формуючи специфічну модель присутності кримськотатарської спадщини в публічному просторі. Наукова новизна полягає у введенні внутрішньоспільнотної епістемічної позиції корінного народу в академічний аналіз цифрової репрезентації та концептуалізації кримськотатарського кейсу як гібридної моделі, де спадщина функціонує одночасно як носій ідентичності, пам’яті та інструмент публічної адвокації. У висновках наголошується на необхідності переходу від точкових проєктів до системних довгострокових моделей репрезентації, розвитку спільнотно-академічних партнерств і створення сталих цифрових архівів як передумови повноцінної інтеграції кримськотатарської культури в загальноукраїнський публічний простір.

ГУМАНІЗМ ЧИНУ ЯК ЕКЗИСТЕНЦІЙНА ОСНОВА СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СПРОТИВУ

Олексій Юрійович Андрющенко — 2026-05-29

У статті представлено філософсько-антропологічний аналіз трансформації гуманістичної парадигми в контексті повномасштабної агресії Російської Федерації проти України (2022–2026). Автор концептуалізує феномен «гуманізму чину» як радикальну форму утвердження людської суб'єктивності, де дія стає єдиним достовірним доказом збереження гідності в умовах повної дегуманізації. На відміну від класичного «гуманізму слова», який часто демонструє ознаки пацифістської безпорадності, «гуманізм чину» постає як життєствердна стратегія. У цій моделі захист права на життя досягається через прямі дії: збройний опір, добровільну солідарність та негнучкість моральних орієнтирів у критичних ситуаціях. Використовуючи полемологічний підхід, дослідження розкриває роль вищої освіти у формуванні індивідуального інтелектуального опору. Стверджується, що інтеграція паксології та віктимології дозволяє студентам розрізняти «абстрактну» війну підручників від дійсної реальності, перетворюючи теоретичні знання на «інтелектуальну силу». Це стає основою для критичного розуміння пропаганди та ефективної протидії гібридним загрозам у сучасному інформаційному просторі. Особлива увага приділяється екзистенційним викликам «граничного стану» – досвіду перебування в полоні та на тимчасово окупованих територіях. Виявляється, що за таких обставин гуманізм чину набуває форми найвищого духовного героїзму, який передбачає свідому відмову від морального колаборації та збереження внутрішньої свободи. У статті робиться висновок, що український досвід опору формує нову глобальну етичну парадигму, в якій пріоритет «людської реальності» над усіма імперськими ідеологіями стає ключовим для легітимізації політичних рішень. Демонструється, що гуманізм чину є основою соціальної стійкості, що забезпечує не лише фізичне виживання, а й перевагу цінностей над агресором. Результати дослідження свідчать про необхідність радикального переосмислення архітектури глобальної безпеки, в якій захист людської гідності та «право на захист» визнаються ключовими критеріями міцного та справедливого миру

ГЕРМЕНЕВТИЧНИЙ ВИМІР ТА МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ «ЖИВОЇ БІБЛІОТЕКИ» У ЗМІЦНЕННІ СОЦІАЛЬНОЇ ЗГУРТОВАНОСТІ БАГАТОКУЛЬТУРНИХ ГРОМАД

Людмила Афанасьєва — 2026-05-29

Стаття присвячена теоретико-методологічному обґрунтуванню герменевтичного виміру та концептуалізації прикладного потенціалу інноваційної соціокультурної практики «Жива бібліотека» в умовах сучасних кризових трансформацій в Україні. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю пошуку дієвих комунікативно-діяльнісних моделей для інтеграції внутрішньо переміщених осіб (ВПО) та зміцнення соціо- культурної згуртованості, зокрема у багатокультурних громадах Приазов’я, які зазнали значних деструкцій внаслідок повномасштабної війни та окупації. У роботі застосовано комплекс методів філософської та психологічної герменевтики, феноменологічного аналізу соціокультурних наративів, теорії комунікативної дії та методів соціального проектування. У результаті дослідження розроблено та науково обґрунтовано цілісну триетапну модель функціонування соціальної практики «Жива бібліотека». На першому етапі (текстуалізація життєвого досвіду) індивідуальні наративи лідерів ВПО концептуалізуються як «антропологічний текст», де через рефлексію ретроспективного, лімінального та проспективного горизонтів суб'єктивна травма трансформується у рефлексивний соціокультурний капітал. На другому етапі (розгортання герменевтичного простору діалогу) взаємодія «Живої книги» та «Читача» розглядається як процес «активного читання», що веде до «злиття горизонтів розуміння», деконструкції соціокультурних стереотипів та упереджень за допомогою фасилітатора, який виступає в ролі «герменевтичного медіатора». На третьому етапі (праксеологічне соціальне моделювання) в межах «Лабораторії співавторів» обґрунтовано перехід від інтерпретації до спільної дії, де змішані паритетні групи (ВПО та місцеві мешканці) конструюють нову інклюзивну соціокультурну реальність громади через розробку спільних інтеграційних мікропроєктів. Доведено, що «Жива бібліотека» у поєднанні з проєктним моделюванням виступає ефективним інструментом подолання маргіналізації ВПО, формування горизонтальних мереж довіри та розвитку інклюзивного локального врядування. Перспективи подальших досліджень пов'язані з емпіричною апробацією розробленої моделі у приймаючих громадах України та вимірюванням когнітивно-поведінкових змін учасників діалогу

КОНЦЕПТ МУДРОСТІ (PAÑÑĀ) У «ВІСУДГІМІЗЗІ»: ГЕРМЕНЕВТИЧНИЙ ПІДХІД БУДДГАҐГОСИ

Микита Олександрович Барковський — 2026-05-29

У статті проаналізовано опрацювання концепту мудрості (paññā) у трактаті Буддгаґгоси «Вісуддгімаґґа» у філософсько-епістемологічному ракурсі. Основну увагу зосереджено не лише на змісті цього поняття, а й на герменевтичному способі роботи з канонічним матеріалом, завдяки якому Буддгаґгоса надає каноніч- ним положенням більшої визначеності, внутрішньої узгодженості та практичної спрямованості. Проблема дослідження полягає в тому, що «Вісуддгімаґґу» недостатньо розглядати лише як систематизацію каноніч- ного вчення. Важливо також з’ясувати, за допомогою яких аналітичних та інтерпретаційних прийомів у трак- таті організовано роботу з канонічними поняттями. На прикладі концепту мудрості (paññā) показано, що Буддгаґгоса не обмежується поясненням окремого терміна, а послідовно уточнює його значення, розмежовує його з близькими пізнавальними чинниками та пов’язує з ширшим контекстом духовного вдосконалення. Внаслідок цього мудрість постає не як загальна інтелектуальна здатність, а як спеціалізована форма пізнання, пов’язана з правильним розумінням, розріз- ненням і практичним застосуванням знання. Аналіз концепту мудрості дає змогу виразно побачити характер коментаторської праці Буддгаґгоси. У трактаті канонічний матеріал не лише тлумачиться, а й концептуально впорядковується, узгоджується та набуває нормативної спрямованості. Це дає підстави точніше розуміти «Вісуддгімаґґу» як текст, у якому коментар постає не допоміжним додатком до палійського канону, а засобом його дисциплінованого прочи- тання.

НАЦІОГЕНЕЗ ЯК ПРОЦЕС БАГАТОВИМІРНОГО ВІДТВОРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛЬНОТИ

Артем Віталійович Бондарєв — 2026-05-29

Стаття присвячена теоретичному осмисленню націогенезу як складного багатовимірного процесу відтворення національної спільноти. У сучасних соціогуманітарних дослідженнях нація дедалі частіше розглядається не як статичне утворення, а як динамічна соціально-історична конструкція, що підтримується через взаємодію інституційних структур, символічних дискурсів і культурних практик. Метою статті є концептуалізація націогенезу як процесу, що відбувається на кількох взаємопов’язаних рівнях – інституційному, дискурсивному та культурному – і визначення їхньої ролі у формуванні та підтриманні національної ідентичності. Теоретичною основою дослідження виступають ключові підходи сучасної теорії нації та націоналізму. Модерністські інтерпретації наголошують на ролі політичних інститутів і соціальних механізмів модерної держави у формуванні національних спільнот. Конструктивістські підходи підкреслюють значення комунікативних практик і символічних наративів у конструюванні уявлення про спільність, тоді як етносимволічна перспектива акцентує увагу на ролі історичної пам’яті, міфів походження та культурних символів у підтриманні тяглості національної ідентичності. У статті здійснено спробу інтегрувати ці теоретичні підходи в єдину аналітичну рамку, що дозволяє розглядати націю як результат постійного соціального відтворення. Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарному концептуальному аналізі. У запропонованій моделі інституційний рівень охоплює діяльність державних і суспільних інститутів, що формують спільний політичний простір; дискурсивний рівень пов’язаний із виробленням і поширенням наративів про спільну історію та колективну долю; культурний рівень включає систему символів, традицій і повсякденних практик, через які відтворюється національна спільнота. Такий підхід дозволяє розглядати націогенез як безперервний процес підтримання та трансформації спільноти. У результаті обґрунтовується теза, що національна ідентичність формується через взаємодію інституційних, дискурсивних і культурних механізмів, які створюють комплексну систему соціального відтворення нації. Інтеграція цих вимірів відкриває можливості для більш системного аналізу динаміки національних ідентичностей у сучасних суспільствах.

МАЙБУТНЄ ЛЮДСТВА В ЕПОХУ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ: ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ТА ТЕХНОЛОГІЧНІ ЗАПОБІЖНИКИ

Оксана Василівна Бутурліна — 2026-05-29

Стаття присвячена комплексному філософському та соціокультурному аналізу трансформації антропогенної цивілізації під впливом стрімкого розвитку систем штучного інтелекту в умовах так званої «технологічної підлітковості» людства. Досліджуються теоретико-методологічні засади розуміння природи інтелекту, зокрема через критичну деконструкцію фізикалістських та натуралістичних підходів, які призводять до неправомірної антропоморфізації великих мовних моделей та «машинізації» людської свідомості. На противагу цьому запропоновано парадигму синергійної антропології як методологічну основу для осмислення людини як відкритої енергійної системи. Автори аналізують еволюційні етапи розвитку систем штучного інтелекту за концепцією М. Сулеймана: від фаз «класифікатора» та «креатора» до фази «діяча», що володіє агентністю та здатністю до автономного планування складних операцій у реальному світі. Особливу увагу приділено новітнім відкриттям у нейрофізіології, про геометричні eigenmodes мозку, яка ставить під сумнів коннектомну модель і може вимагати повного перегляду архітектури майбутніх інтелектуальних систем. У дослідженні систематизовано ключові цивілізаційні ризики: посилення техніко-технологічного відчуження за Л. Мамфордом, загрозу атрофії критичного мислення у мас, а також гострі політико-етичні виклики, пов’язані з цифровим масовим стеженням та розробкою повністю автономних систем озброєння. Розглянуто сучасні інструменти контролю та безпеки, такі як рівні «діяча» у політиці відповідального масштабування та технічний фреймворк Sophon, що впроваджує механізми не-настроюваного навчання для захисту моделей від шкідливого донавчання. У статті проведено порівняльний аналіз футурологічних сценаріїв різних авторів, зокрема М. Сулеймана, щодо майбутнього демократії та глобального ладу. У висновках обґрунтовано безальтернативність гуманістичного підходу, в якому людина визнається вищою цінністю, що є єдиним запобіжником від антропологічної деградації в епоху алгоритмів

ГІДНІСТЬ ЯК ФУНДАМЕНТ УКРАЇНСЬКОЇ СУБ’ЄКТНОСТІ ТА СТРАТЕГІЯ МОРАЛЬНОГО СПРОТИВУ В УМОВАХ ВІЙНИ

Олександр Олександрович Вишневський — 2026-05-29

У статті представлено соціально-філософський аналіз трансформації поняття людської гідності в умовах тотальної війни. Наукова новизна полягає в розумінні гідності як динамічного адаптивного ресурсу та стратегії людського «самотворення» в екстремальних обставинах. Аргументується, що за умов екзистенційної загрози гідність стає інструментом збереження суб'єктивності та духовного суверенітету, що унеможливлює перетворення особистості на об'єкт маніпуляцій чи елемент тоталітарної машини примусу. Архітектоніка гідності досліджується через синергію когнітивного, ціннісно-мотиваційного та поведінкового компонентів. Показано, що їх інтеграція формує ціннісний каркас, який функціонує як «фільтр» проти дегуманізації та дозволяє свідомо вибрати на користь людяності. Аналізуються прояви гідності в різних середовищах: від військової етики солдатів Збройних Сил України до «повсякденної гідності» цивільного населення, яка реалізується через солідарність та волонтерство. Розкрито специфіку гідності в умовах окупації та полону як форми інтелектуального опору. Розкрито досвід внутрішньо переміщених осіб, для яких утвердження гідності є способом подолання бюрократичної деперсоналізації. Доведено, що українська «незламність» – це новий спосіб гідності, який перетворює моральні переконання на колективну енергію опору. Саме через акт добровільного самовизначення особистість трансформує травматичний досвід війни у вищу форму етичної відповідальності та громадянського служіння. Акцент зроблено на інституційному вимірі: дотримання принципів гідної взаємодії між владою та суспільством визначається як ключ до національної згуртованості. Утвердження гідності обґрунтовано як критерій зрілості демократії та передумову післявоєнного відновлення. У висновках наголошується, що захист гідності визначає не лише результат аксіологічного протистояння, а й вектор цивілізаційного розвитку України.

ЛІДЕРСТВО ЯК КОЛООБІГ ЗНАЧЕНЬ: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

Олександр Станіславович Гльоза — 2026-05-29

У статті здійснено соціально-філософський аналіз феномену лідерства в сучасних організаційних системах через призму культурологічної моделі «Кола культури» (Circuit of Culture) С. Голла та П. дю Гея. Актуальність дослідження зумовлена трансформацією традиційних ієрархічних структур управління в умовах сучасного стану соціальної нестабільності та переходом до дистанційних форм робочої взаємодії. Обґрунтовано, що в цифрову епоху лідерство перестає бути суто адміністративною функцією і переміщується у площину символічного виробництва, де ключовим завданням керівника стає конструювання спільних значень. Методологічну основу дослідження становить синтез системного та семіотичного підходів, що дає змогу інтерпретувати лідерство як безперервний цикл «кодування» та «декодування» організаційних смислів. У межах запропонованої моделі детально проаналізовано п’ять взаємопов’язаних процесів: репрезентацію, ідентичність, виробництво, споживання та регулювання. У дослідженні обґрунтовується припущення, згідно з яким через механізми репрезентації лідер постає як «автор» організаційного наративу, конструюючи візію для структурування соціальної реальності підлеглих. Особливу увагу приділено процесу формування колективної ідентичності в умовах відсутності фізичного простору офісу, де «колообіг значень» стає єдиним інструментом підтримки згуртованості команди. Розглянуто парадокс споживання лідерських смислів, де підлеглі виступають активними суб’єктами декодування, що вимагає від лідера високого рівня автентичності та ціннісної синхронізації. Окремий акцент зроблено на етичному вимірі регулювання. Спираючись на «принцип відповідальності» Г. Йонаса, проаналізовано ризики деструктивного лідерства як збою в системі культурного регулювання. Зроблено висновок, що ефективне лідерство у XXI столітті полягає у здатності лідера виступати гарантом цілісності «Кола культури», перетворюючи організацію з механічної структури на живу ціннісну спільноту

ТРАНСФОРМАЦІЯ КОНЦЕПТУ ЛЮДИНИ ВІД КЛАСИЧНОГО РАЦІОНАЛІЗМУ ДО ПОСТМОДЕРНОЇ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ

Віталій Миколайович Грицюк — 2026-05-29

У статті здійснено комплексний філософсько-антропологічний аналіз еволюції концепту людини від класичних моделей індустріальної епохи до сучасних парадигм постмодерної невизначеності. Дослідження простежує історичний відхід від модерного розуміння суб'єкта як цілісної, автономної та абсолютно раці- ональної істоти, здатної до послідовного лінійного пізнання і всеосяжного контролю над природою та суспільством. Показано, як традиційні управлінські та психологічні теорії прагнули жорстко структурувати людську поведінку задля забезпечення загальної економічної стабільності. Водночас детально розкрито поступове накопичення кризових явищ у межах цього механістичного підходу, що закономірно зумовило звернення науковців до глибинних соціальних та екзистенційних вимірів буття. Особливу увагу приділено гострій критиці універсалізму великих наративів у філософії постмодернізму, яка остаточно зруйнувала ілюзію стабільного онтологічного ядра особистості. Переконливо обґрунтовано тезу про те, що в умовах стрімкого розгортання процесів глобалізації, стирання традиційних культурних кордонів та формування глобального інформаційного простору людина неминуче опиняється у стані радикальної транзитності. Залучення концептуального апарату акторно-мережевої теорії дозволило осмислити сучасного суб'єкта не як ізольований центр владних повноважень, а радше як рухливий вузол у складному плетиві гібридних соціотехнічних потоків. Окремо проаналізовано потужний вплив технологічних трансформацій епохи Індустрії 4.0 на процеси конструювання множинних ідентичностей. Зроблено ґрунтовний висновок про нагальну необхідність розробки принципово нових нелінійних інструментів для адекватного розуміння сучасного статусу людини в умовах мережевого суспільства

ТЕАТРАЛЬНІСТЬ ЦИФРОВОГО МАРКЕТИНГУ: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ВИМІР

Богдан Юрійович Гришин — 2026-05-29

У статті підкреслюється роль соціальної філософії у виявленні та критичному осмисленні театральності маркетингових комунікацій в інтернет-просторі на фоні стрімкої віртуалізації суспільного буття в епоху Суспільства 5.0. Окреслено, що у контексті концепції театральності соціокомунікативних проявів культури Л. Прокопович маркетингові комунікації зазнають сутнісної трансформації: вони перестають бути інструментарієм товарного обміну і перетворюються на складну драматургічну систему символічного обміну, де межа між автентичним існуванням особистості та її цифровою репрезентацією стає дедалі прозорішою. Крізь призму теорії симулякрів досліджуються наслідки трансформації ідентичності «людини цифрової культури», яка змушена адаптуватися до умов тотальної медіатизації. У статті есплікується, що основними механізмами сучасного цифрового маркетингу є створення імерсивних середовищ та «інформаційних коридорів», які функціонують як жорстко задані сценарії, спрямовуючи споживання та нівелюючи критичне мислення індивіда. На прикладі впровадження технологій доповненої реальності (кейс IKEA Place) та мережевих ритуалів (TikTok-челенджі) продемонстровано, як приватний простір людини перетворюється на сценічний майданчик, а повсякденне життя – на рекламний перформанс. Особлива увага приділяється феномену цифрової анонімності, де нікнейми та аватари виступають у ролі театральних масок, які дають можливість суб’єкту звільнитися від соціальної відповідальності, перетворюючи мережеву взаємодію на своєрідний деструктивний карнавал. Проведене дослідження підсумовується поглядом на театралізацію маркетингу як на суперечливий процес режисури життєвого досвіду. З одного боку, це дає змогу подолати відчуження між виробником і споживачем через емоційне залучення та «культуру участі», з іншого – створює нові форми цифрової залежності від видовища, де щирість стає лише черговим сценічним прийомом. Стаття доводить, що в умовах кризи достовірності та панування візуальних симулякрів, філософська рефлексія має слугувати захисту автентичності людського фактора. Адже саме інтенційна залученість людини, її ціннісні орієнтири та здатність до усвідомленого вибору залишається єдиним джерелом справжніх соціокультурних новацій, що протистоять маніпулятивному впливу технологічного детермінізму та тотальної комерціалізації віртуального простору

ПОСТУЛАТИ ФІЛОСОФІЇ ПРАГМАТИЗМУ В СИТУАЦІЇ КОМУНІКАТИВНОГО ВИБОРУ СУЧАСНОГО СОЦІУМУ

Володимир Юрійович Жарких — 2026-05-29

Культурні стереотипи та способи поведінки є основними агентами формування культурної ідентичності та ціннісних суджень у сучасному соціумі. Їхні особливості більш-менш яскраво проявляються залежно від контексту комунікативної події. Вид їхнього впливу є критичним для способу та духу комунікації. Комунікативний вибір базується на прагматичному аспекті комунікації. Адекватно зроблений, він допомагає учасникам контролювати ситуацію та звертати більше уваги на сенс й мету зустрічі, ніж на відмінності в культурній ідентичності. В іншому випадку, використання звичних вербальних виразів, жестів та способів поведінки може призвести до непорозуміння. Комунікативна подія в цьому випадку не принесе ні радості, ні задоволення, ні нових знань. Постулати прагматизму пропонують продуктивний метод створення скоординованого комунікативного обміну. Він складається з двох однаково важливих стратегій, використання яких визначає темп і тональність комунікації. Позитивний комунікативний клімат вимагає спільних дій учасників у формуванні атмосфери рівноцінного компромісу, заснованого на заспокоєнні та посередництві конфліктів. Комунікаційна реальність – це відкрита система. Вона розвивається спонтанно та миттєво реагує на зміни, реорганізуючись на новому рівні. Від учасників залежить, чи повернуть її до гармонії чи до розбрату. Дотримуючись прагматичного принципу примирення та посередництва, учасники знайдуть достатньо терпіння, толерантності та доброї волі, щоб зробити правильний комунікативний вибір

СПРАВЕДЛИВІСТЬ ЯК МЕДІА-АФЕКТ У ЦИФРОВІЙ КУЛЬТУРІ

Самсон Володимирович Загоруйко — 2026-05-29

Стаття осмислює зміну способів існування справедливості в цифровій культурі, де моральне судження формується не лише через раціональне обґрунтування, а через афективну циркуляцію, алгоритмічну видимість і практики участі. Справедливість постає як медіа-афект – платформно зумовлена, наративно організована і колективно пережита моральна очевидність. Мета статті – осмислити справедливість як медіа-афект у цифровій культурі і виявити умови, за яких цифрові медіа трансформують моральний досвід сучасного суб’єкта. Дослідження спирається на феноменологічний підхід, герменевтичну інтерпретацію та культурологічний аналіз медіапрактик. Теоретичну основу становлять концепції справедливості А. Сена, Н. Фрейзер і Р. Форста, теорія афекту Б. Массумі, С. Ахмед і М. Везерелл, platform studies і праці про цифрове моральне обурення. Показано, що цифрова справедливість формується на перетині нормативної вимоги, афективної інтенсивності, платформної видимості, наративної організації та перформативної участі. Соціальні медіа не лише поширюють повідомлення про несправедливість, а й задають умови її публічного розпізнавання через алгоритми, хештеги, репости, морально-емоційну мову й онлайн-шеймінг. Кейс Джорджа Флойда демонструє амбівалентність цього процесу, адже він може мобілізувати солідарність і робити насильство видимим, але також здатний підміняти складне судження інтенсивністю обурення. Висновки. Справедливість у цифровій культурі не втрачає нормативного змісту, проте змінює форму публічного існування. Афект може бути початком моральної уваги, але потребує рефлексії, контекстуалізації, співмірності та права на виправдання.

СОЦІАЛЬНЕ ВИКЛЮЧЕННЯ ЯК СТРУКТУРНЕ ЯВИЩЕ

Сергій Петрович Ільчук — 2026-05-29

Стаття присвячена аналізу соціального виключення як структурного явища, що обмежує репрезентацію голосу маргіналізованих груп та їхню участь у соціальному житті. Розглянуто сучасні теоретичні підходи до осмислення проблеми та механізми повернення голосу виключеним суб’єктам. Показано, що, попри значний обсяг досліджень, проблема залишається невирішеною через розрив між критичними теоретичними моде- лями деконструкції владних ієрархій і реальною здатністю соціальних інститутів до змін. Унаслідок цього відсутні стабільні механізми, які забезпечували б видимість і голос виключених та сприяли формуванню інклюзивного суспільства. Особливу увагу приділено інституційним та ментальним бар’єрам, які відтворю- ються через панівні дискурсивні практики та масову свідомість, які, своєю чергою, стандартизують поведінку індивідів і груп, обмежують їхню автономію та роблять суб’єкта соціально «невидимим». Встановлено, що поширення інформаційного суспільства та мережевої взаємодії руйнує традиційні ієрархії й територіальні обмеження та показує нові можливості для горизонтальної взаємодії, самоорганізації й формування альтер- нативних спільнот, які забезпечать голос виключеним. Водночас виявлено, що ці самі процеси створюють нові форми виключення, пов’язані з алгоритмічною уніфікацією, тиском стандартів самопрезентації, кон- формізмом і формуванням інформаційних бульбашок. У таких умовах видимість виключених суб’єктів часто виявляється умовною та залежною від відповідності домінуючим нормам і дискурсам, що фактично відтво- рює логіку виключення в нових, технологічно опосередкованих формах. Підкреслено, що подолання соці- ального виключення в сучасних умовах потребує перманентного переосмислення самої логіки соціальної взаємодії, а також критичного аналізу інституційних, символічних і цифрових механізмів влади та менталь- них і символічних бар’єрів, які блокують самостійну репрезентацію виключених і тим самим відтворюють їхню соціальну невидимість. На цьому тлі доведено, що формування інклюзивного суспільства передбачає створення відкритого, горизонтального середовища, у якому інакшість перестає бути джерелом відчуження, а голос кожного суб’єкта набуває реальної соціальної значущості та здатності впливати на спільні процеси ухвалення рішень

СВІТОГЛЯДНІ ЦІННІСНІ ЗРУШЕННЯ У ВІЙСЬКОВИХ ДОКТРИНАХ

Еліза Карлайл — 2026-05-29

У статті здійснено комплексний аналіз світоглядних та ціннісних трансформацій, що відбуваються у сучасних військових доктринах під впливом глобалізаційних процесів, технологічної революції, зміни характеру воєн та соціокультурної еволюції суспільств. Особливу увагу приділено гуманітарному виміру військової політики та інтеграції гендерної компоненти у воєнну стратегію. Проаналізовано перехід від індустріальної моделі війни до мережево-технологічної, а також інтеграцію гендерного виміру як складника доктринальних змін. Окремо досліджено роль жінок у Збройних Силах як носіїв соціокультурних цінностей, що впливають на характер військової організації та стиль лідерства. Обґрунтовується теза, що доктрина є не лише нормативно-стратегічним документом, а відображенням культурного коду нації, її антропологічних уявлень та аксіологічних орієнтирів. Проаналізовано доктринальні зміни у контексті сучасної війни високої інтенсивності. Розглянуто концептуальні зрушення від традиційної мілітарної парадигми до адаптивних, мережевих та людиноцентричних моделей ведення війни. Показано, що міжнародне гуманітарне право є результатом тривалого історичного процесу, спрямованого на гуманізацію війни. Воно поєднує юридичні, моральні та політичні елементи і становить одну з ключових складових сучасного міжнародного правопорядку. Також окреслено, що МГП є результатом довготривалої історичної еволюції, у процесі якої людство поступово формує правила співіснування навіть у найекстремальніших умовах конфлікту. У цьому сенсі гуманітарне право можна розглядати як один із фундаментальних інструментів цивілізаційного самозбереження людства. Також досліджено, шо попри значні досягнення, сьогодні МГП стикається з новими викликами, пов’язаними з розвитком технологій, зміною характеру конфліктів, зростанням ролі недержавних акторів, надмірною технократизацією, етичними дилемами автономних систем та інституційним опором змінам. Метаантропологічний аналіз дозволяє побачити міжнародне гуманітарне право не лише як правову систему, але як глибокий культурний феномен, що відображає прагнення людства обмежити руйнівну силу війни. Водночас враховуються важливі етичні імперативи: використання ШІ у військових цілях, що викликає дискусії про моральну відповідальність, ризики помилок алгоритмів і потенційні загрози для цивільних. Зроблено висновки, що світоглядні трансформації є стратегічним чинником бойової ефективності держави, а ціннісні зрушення є стратегічною основою сучасних військових доктрин: технологічна революція змінює характер війни та структуру управління, гендерна інтеграція підвищує соціальну легітимність і адаптивність армії, а український досвід підтверджує важливість моральної стійкості та інституційної довіри

ТЕХНОЛОГІЧНА СИНГУЛЯРНІСТЬ: ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ ВПЛИВУ ТЕХНОЛОГІЙ НА СУЧАСНЕ СУСПІЛЬСТВО

Ірина Олексіївна Кизименко — 2026-05-29

У статті здійснено філософський аналіз концепції технологічної сингулярності в контексті розвитку конвергентних технологій. Розглянуто футурологічні сценарії трансформації людини та практики технологічного вдосконалення (кіборгізація, генна інженерія, техноєвгеніка), які формують передумови постгуманістичного майбутнього. Особливу увагу приділено проблемі збереження особистої ідентичності, автономії та людської гідності в умовах внутрішньої технологізації тіла й можливого генетичного програмування майбутніх поколінь. Показано співіснування технооптимістичних інтерпретацій сингулярності з критичними підходами постгуманізму, що акцентують на ризиках втрати тілесності, соціальної нерівності та посилення контролю. Обґрунтовано необхідність етичного та нормативного супроводу технологічного розвитку, спрямованого на забезпечення людиноцентричних стандартів і справедливого доступу до інновацій. Зроблено висновок, що технологічна сингулярність має розглядатися не лише як гіпотетичний етап розвитку, а як складний соціотехнічний процес, який потребує філософського осмислення та нормативного регулювання з метою збереження людської ідентичності й забезпечення справедливого доступу до технологічних інновацій.

ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ СКЛАДНИМИ СОЦІАЛЬНИМИ СИСТЕМАМИ: ВІД КЛАСИЧНОЇ РАЦІОНАЛЬНОСТІ ДО СИНЕРГЕТИЧНОЇ ПАРАДИГМИ В ЕПОХУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Олексій Юрійович Кийков — 2026-05-29

У статті здійснено комплексний філософсько-методологічний аналіз еволюції управлінських парадигм від класичних механістичних моделей до сучасних синергетичних підходів. Досліджено кризу традиційної лінійної раціональності (Ф. Тейлор, А. Файоль) та обґрунтовано необхідність переходу до гнучких моделей керування в умовах глобалізації, розгортання Індустрії 4.0 та формування мережевого суспільства. Застосовуючи міждисциплінарну методологію, яка поєднує інструментарій соціальної філософії, постмодерністського дискурсу та теорії складних систем (І. Пригожин), розкрито специфіку управління як процесу фаслітації та кураторства смислів. Доведено, що в умовах фундаментальної невизначеності та турбулентності ефективне функціонування соціально-економічних інституцій вимагає відмови від директивного адміністрування на користь принципів самоорганізації, комунікативної дії (Ю. Габермас) та соціальної вкоріненості (К. Поланьї). Особливу увагу приділено трансформації державного управління та конструюванню сучасних освітніх ландшафтів, які розглядаються як відкриті, незамкнені екосистеми неперервного людського становлення. Зроблено висновок, що нова філософія управління має ґрунтуватися на етичній відповідальності, екологічній стійкості та здатності гармонізувати технологічний прогрес із гуманістичними цінностями, забезпечуючи життєстійкість складних систем у глобальному вимірі

ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ МАНІПУЛЯЦІЇ МАСОВОЮ СВІДОМІСТЮ

Михайло Анатолійович Клименко — 2026-05-29

На основі широкого кола англомовних джерел у статті аналізується феномен маніпуляції масовою свідомістю. Свідомість є найважливішим проявом духовної життєдіяльності. Від її функціонування залежить як життя окремої людини, так й розвиток усієї цивілізації та формування відповідної моделі реальності. Ключове питання, яке досліджується у статті: яким чином технологічна інфраструктура визначає межі автономії свідомості. Воно відображає глибинну трансформацію умов існування свідомості в епоху цифрових мереж, алгоритмічних систем штучного інтелекту та великого обсягу інформаційних потоків. Тому мета статті – дослідити маніпуляції масовою свідомістю у сучасну добу крізь призму філософсько-антропологічного аналізу. Мета та завдання статті визначили її методологічну основу. Методологія базується на синтезі методів герменевтики, компаративістики та контент-аналізу. Виявлено, що в основі маніпулювання масовою свідомістю лежить функція соціального регулювання, контролю та управління. З’ясовано, що поняття «маніпуляція» тлумачиться як програмування переконань, бажань та інших ментальних станів людини. Визначено, що маніпуляція масовою свідомістю не лише технологічний, але й цивілізаційний феномен. Трансформуються способи, якими спільноти виробляють, зберігають та передають смисли. Підкреслено, що свідомість постає не як когнітивна функція суб’єкта, а як колективний символічний простір, через який формуються ідентичності, ціннісні системи та моделі реальності

САМОАКТУАЛІЗАЦІЯ ЯК ТРАНСФОРМАЦІЯ ЖИТТЄСВІТУ: ФІЛОСОФСЬКО-ПСИХОЛОГІЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

Олена Аркадіївна Коваль — 2026-05-29

У статті здійснено філософсько-психологічне переосмислення концепції самоактуалізації шляхом поєднання емпіричних підходів гуманістичної психології з феноменологічним та екзистенційним аналізом людського буття. Показано, що традиційні психологічні трактування самоактуалізації здебільшого зосереджуються на описі проявів особистісного розвитку, таких як автентичність, креативність і реалізація потенціалу, проте залишають недостатньо проясненими умови, за яких цей розвиток стає можливим. У зв’язку з цим постає проблема теоретичного осмислення тих передумов, що визначають доступність або недоступність людських можливостей у досвіді суб’єкта. На основі феноменологічної концепції життєсвіту запропоновано підхід, у межах якого самоактуалізація інтерпретується не як безпосереднє розгортання внутрішніх здібностей, а як процес трансформації структури досвіду. Обґрунтовується, що людський досвід від самого початку організований певним горизонтом значень і можливостей, який визначає, що може бути пережите як реальне, значуще або досяжне. У цьому контексті висунуто припущення про існування проміжного етапу між дефіцитним способом існування і самоактуалізацією, пов’язаного не стільки зі зміною поведінки, скільки з проблематизацією власного способу переживання світу. Показано, що рефлексія та інтерсуб’єктивна взаємодія відіграють ключову роль у виявленні обмеженості життєсвіту та відкривають можливість його переосмислення. Водночас підкреслюється, що сам факт рефлексії ще не гарантує трансформації досвіду, оскільки вона може залишатися в межах тієї ж самої структури інтерпретації. У цьому зв’язку постає питання про умови, за яких рефлексія набуває трансформуючого характеру і стає здатною змінювати сам горизонт можливостей. Запропонований підхід дозволяє розглядати самоактуалізацію не лише як реалізацію потенціалу, а як процес, у якому змінюється сам спосіб людського існування. Така інтерпретація відкриває перспективу подальшого теоретичного уточнення механізмів трансформації життєсвіту та формує підґрунтя для міждисциплінарних досліджень на перетині філософії, психології та соціальних наук

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ПОВОРОТ У ПОСТСУЧАСНІЙ ОСВІТІ НА ТЛІ ТЕХНОЛОГІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

Юрій Вадимович Ковбасюк — 2026-05-29

У статті здійснено комплексний філософсько-антропологічний аналіз трансформації освітнього простору в умовах стрімкого переходу до мережевого інформаційного суспільства. Досліджено парадоксальну ситуацію, коли глобальна технологізація та впровадження інноваційних цифрових інструментів у навчальний процес призводять не лише до розширення пізнавальних можливостей, але й до відчуження, інструменталізації мислення та втрати суб’єктності учасниками освітньої взаємодії. Обґрунтовано об’єктивну необхідність антропологічного повороту в постсучасній освіті, який передбачає радикальне зміщення фокусу з технічного оснащення на людину як абсолютну цінність і головного творця смислів. Методологічною основою розвідки слугують феноменологічний метод (Е. Гусерль, М. Гайдеґґер), що повертає дослідницьку увагу до екзистенційного життєсвіту особистості, герменевтичний підхід (Г.-Ґ. Ґадамер), спрямований на розуміння глибоко діалогічної природи освітнього акту, та концепції деконструкції (Ж. Дерріда), які дозволяють критично переосмислити логоцентричні педагогічні наративи. Проаналізовано ідеї філософії техніки (Б. Стіглер) та теорії мережевого суспільства (Я. Ван Дейк) для концептуалізації технологізації як тотального середовища, що детермінує нові способи людського буття. Доведено, що автентична освіта в епоху цифровізації вимагає емпатії, визнання унікальності Іншого та ретельного плекання мовної культури як противаги алгоритмізованому кліповому мисленню. Окрему увагу приділено українському контексту, зокрема концептуальним засадам розбудови вітчизняної школи, що втілюють ідеї дитиноцентризму та педагогіки партнерства на тлі подолання цифрової нерівності. Зроблено висновок, що адекватною відповіддю на цивілізаційні виклики постсучасності є відмова від жорсткої стандартизації на користь гнучких освітніх траєкторій та розвитку компетенцій, які не піддаються машинній алгоритмізації. Антропоцентрична парадигма визначена як ключова умова збереження гуманістичного ядра, розвитку критичної рефлексії та духовного виживання суспільства в епоху тотальної цифрової реальності.

ДУХОВНІ СМИСЛИ СИМВОЛІЧНОГО ПРОСТОРУ ЯК ЧИННИК ЗБЕРЕЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В УМОВАХ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ РОСІЇ

Ірина Миколаївна Ломачинська — 2026-05-29

Стаття присвячена аналізу сутності духовних смислів культурно-символічного простору як середовища відтворення спільних цінностей, смислів і моделей солідарності, що забезпечують стійкість національної ідентичності українців в умовах війни росії, що має глобальний гібридний рівень. Метою статті є осмислення духовних смислів українського духовно-символічного простору як дієвого засобу збереження та відтворення національної ідентичності у ситуації гібридної війни росії. Проблематика дослідження аналізується крізь призму багаторівневої структури ідентичності, що охоплює світоглядні, духовно-культурні, релігійні та ціннісні виміри. Акцентовано увагу на національно-громадянському рівні ідентичності, пов’язаному з належністю до української політичної нації, громадянством, спільною відповідальністю за державу та участю в суспільному житті, який в умовах війни набуває особливої інтегративної ролі. Розкрито зміст мовно-символічного рівня національної ідентичності, що репрезентує мову, державні й культурні символи як ключові маркери самоідентифікації. Підкреслено, що українська мова, прапор, герб, пісня та вишиванка функціонують як знаки єдності, опору й солідарності в умовах гібридної війни росії. У висновках наголошено, що в умовах екзистенційних викликів сучасності українські державні та культурні символи постають ключовими елементами колективної свідомості й вагомими чинниками соціальної згуртованості суспільства

ТРАНСФОРМАЦІЯ КОНЦЕПТУ РІВНОСТІ В ОПОДАТКУВАННІ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ БІБЛІЙНИХ ТЕКСТІВ ТА ПОДАТКОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Ольга Вікторівна Мащенко — 2026-05-29

У статті здійснюється комплексне міждисциплінарне дослідження змісту та еволюції принципу рівності усіх платників податків перед законом, а також недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації. Актуальність роботи обумовлена необхідністю пошуку фундаментальних ціннісних орієнтирів для реформування податкової системи України в умовах правової трансформації. Авторами проведено паралелі між сучасними нормативно-правовими конструкціями та аксіологічними засадами християнської етики, що дозволило виявити генетичне коріння ідей справедливості та неупередженості у фінансових правовідносинах. У межах дослідження проаналізовано положення Конституції України та Податкового кодексу України у зіставленні з міжнародними антидискримінаційними стандартами та біблійною герменевтикою. Шляхом аналізу П’ятикнижжя (Вихід, Числа) детерміновано зміст категорії формальної рівності в оподаткуванні, де інститут фіксованого „викупу за душу” виступав інструментом подолання соціальної ієрархічності та підкреслював рівноцінність кожного суб’єкта в системі загальнодержавних зборів. Водночас через аналіз новозавітних настанов Апостола Павла обґрунтовано концептуальний перехід до моделі дистрибутивної справедливості та принципу «рівномірності», що виступає прообразом сучасного оподаткування за платоспроможністю. Наукова новизна роботи полягає в обґрунтуванні того, що податкова недискримінація постає не лише як техніко-юридичний інструмент регулювання ринку, а як метаюридична гарантія онтологічної рівноцінності кожної особи у її взаємовідносинах із суб’єктами владних повноважень. Доведено, що біблійний принцип «незважання на особу» є етичним запобіжником фіскальному свавіллю та вибірковому наданню преференцій. Зроблено висновок, що інтеграція духовних цінностей у правосвідомість платників податків та представників державних органів влади є необхідною умовою для забезпечення легітимності фіскального тиску та зміцнення довіри до інститутів публічної влади

СОЦІОКУЛЬТУРНІ НАСЛІДКИ ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕХНОЛОГІЧНОГО ПРОГРЕСУ: РОЗВИТОК ЛЮДИНИ ЧИ ЗАГРОЗА ЇЇ СУБ’ЄКТНОСТІ?

Борис Володимирович Новіков — 2026-05-29

У статті здійснено соціально-філософський аналіз впливу інформаційних технологій на трансформацію сучасного суспільства та формування особистості в умовах інформаційної епохи. Розглянуто процеси інформатизації та віртуалізації як чинники глибинних змін соціальної реальності, що зумовлюють трансформацію структури соціальних зв’язків, комунікативного простору та взаємодії матеріальної і духовної культури. Обґрунтовано, що ІТ-прогрес виступає не лише технологічним, а й соціокультурним феноменом, який визначає нові параметри суспільного розвитку та світоглядні орієнтири особистості. Особливу увагу приділено феномену соціальної амбівалентності як ключовій характеристиці інформаційного суспільства. Виявлено, що суперечливість ІТ-прогресу проявляється у поєднанні позитивних ефектів (розширення доступу до знань, інтенсифікація комунікації, нові можливості самореалізації) з негативними наслідками (інформаційне перевантаження, фрагментація свідомості, руйнація локальних культур, посилення соціальної дезорієнтації). З позицій соціальної філософії підкреслюється, що ці процеси відображають внутрішні суперечності сучасної соціальної реальності та її здатність до одночасного прояву протилежних тенденцій розвитку. Проаналізовано вплив інформаційного середовища на емоційно-психологічний стан людини, зокрема явища «футурошоку», прискорення соціального часу та ускладнення адаптаційних механізмів. Визначено, що в умовах інформаційного суспільства зростає значення безперервної освіти, формування інформаційної культури та розвитку цілісного світогляду, який інтегрує наукові, технічні й гуманітарні знання. Наголошено, що ІТ-прогрес не є самодостатнім чинником формування світогляду, оскільки його спрямованість визначається характером суспільних від- носин і соціального устрою. У зв’язку з цим обґрунтовано необхідність гуманістичної орієнтації інфор- маційного розвитку, формування відповідального ставлення до інформації та забезпечення умов для всебічного розвитку особистості. Зроблено висновок, що інформаційні технології виступають потужним фактором соціальних змін, який потребує комплексного соціально-філософського осмислення з метою гармонізації їх впливу на людину і суспільство

МІФ ТА ЙОГО РОЛЬ У ЛЮБОВІ

Надія Леонідівна Павленко — 2026-05-29

У статті представлено комплексний аналіз феномену міфотворчості в контексті міжособистісних стосунків та формування образу Іншого. Авторка розглядає міф не як викривлення реальності, а як інструмент конструювання спільного буття, що може мати як життєствердний, так і руйнівний потенціал. Основну увагу приділено розмежуванню конструктивної та деструктивної міфотворчості. Визначено, що деструктивний аспект міфу виявляється у спробах маніпуляції партнером через нав’язування йому свого фантазійного образу. У такому разі міф стає інструментом об’єктивації Іншого, що призводить до виникнення симбіотичної залежності та невротичних вимог. Авторка підкреслює, що гнів та розчарування у стосунках часто є наслідком невідповідності реальної людини створеному міфологічному канону, що перетворює міф на «в’язницю» для обох партнерів. На противагу цьому доведено, що конструктивна міфотворчість усвідомлюється як позитивна потенція, що надихає. В її основі лежить бачення справжньої сутності Іншого, а не проекція власних очікувань. Авторка приходить до висновку, що щире прийняття коханої людини такою, якою вона є, дозволяє міфу стати «крилами» стосунків – живильною силою, яка дає ресурс для зростання. Конструктивний міф описується як гнучкий, дбайливий та чуйний процес, що базується на вірі в «божественне світло» партнера, допомагаючи йому проявити свої найкращі якості. У дослідженні підкреслено, що психологічна зрілість у парі проявляється через мистецтво балансування між сакралізацією стосунків та тверезим гумором, між спільною міфологією та індивідуальною автономією. Конструктивність міфотворчості визначається її динамічною та діалогічною властивістю: вона має живити душевний зв'язок, залишаючись гнучкою структурою, яка коригується під впливом реального досвіду зустрічі з Іншим. Стаття також пропонує погляд на міф як на етичну відповідальність за збереження свободи партнера в межах створеного ідеалу

РЕАЛЬНІСТЬ ЯК ПРОБЛЕМНИЙ ФАКТОР ІНФОРМАЦІЙНО- КОМУНІКАТИВНОГО СЕРЕДОВИЩА СУЧАСНОСТІ

Володимир Костянтинович Петренко — 2026-05-29

Якщо кількісні параметри приросту й екстенсивна динаміка розвитку інформаційно-комунікативного середовища сучасності не викликають сумнівів і заперечень, то до якісних, світоглядних, інтерпретаційних та аргументаційних аспектів виникає безліч запитань навіть у пересічних представників масової свідомості, не кажучи вже про репрезентантів спеціалізованої (фахової, академічної) свідомості. Фундаментальна проблема пов’язана з тим, що інформаційно-комунікативне середовище – це не суб’єкт, який функціонує на власний розсуд, а лише об’єкт та інструмент, який ті, хто наділені суб’єктним статусом, використовують для забезпечення власних (індивідуальних і корпоративних) потреб і задоволення власних (так само індивідуальних і корпоративних) інтересів. Чи можливе в такій системі координат задоволення національних інтересів, інтересів суспільства в цілому чи хоча б тієї його частини, яка перевищує корпоративний сегмент? У принципі, можливе. Однак така можливість завжди обумовлена фактором збігу інтересів – за принципом: якщо національний інтерес збігається з моїм власним, то чому б не задовольнити ще й його? Але позаяк на практиці суспільної життєдіяльності такий збіг є явищем доволі рідкісним, то національний інтерес в абсолютній більшості випадків опиняється на віддаленій периферії уваги наративів інформаційного порядку денного. Щоправда, ті, хто переслідують свої власні й корпоративні інтереси, зі зрозумілих причин не визнають цього факту; натомість вони намагаються нав’язати суспільній думці стереотип, що їхні особисті й корпоративні інтереси дивовижним чином збігаються з національними інтересами, чи навіть ще більше – що вони завжди жертвують власними інтересами, добровільно обираючи в статусі таких інтересів інтереси національні й загальносуспільні. Такий собі альтруїзм, зведений до сакрального абсолюту. Втім, ці нав’язливі стани свідомості з реальністю не мають нічого спільного

ТЯГЛІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В МИСТЕЦЬКИХ АРТЕФАКТАХ СЬОГОДЕННЯ

Оксана Василівна Петрів — 2026-05-29

У статті виявлено та обґрунтовано тяглість культури в утвердженні ідеї «українізації культурного простору» у мистецьких артефактах сьогодення, зокрема у діяльності Творчого об’єднання «МУР». Здійснено детальний аналіз концептів «тяглість культури», «українізація» для виявлення мистецьких засобів їх репрезентації у формах сучасного мистецтва як форми суспільної свідомості українців, виявлено мистецькі артефакти, що відображають та утверджують у часі і просторі української культури ідею українізації. Українізація у сучасному українському суспільстві повинна зберігати баланс між законодавчо-правовою сферою та особистісною мотивацією, коли законодавча база гарантує право кожного вільно користуватися українською мовою як рідною чи державною, брати участь у культуротворчому процесі і водночас створювати позитивний імідж української мови у «життєвому світі» існування української держави, суспільства та індивіда – через різні форми і види культури. Важливим тут є розуміння процесу українізації не лише як політичного, а й особистісного. Вважаємо, що політика «лагідної українізації» (термін з’явився у публічному дискурсі у 2019–2021 роках) є неприйнятним компромісом із багаторічною русифікацією, а тому має бути послідовною і гарантованою законодавством, слугувати прикладом у персоналіях достойників, культурній привабливості, стати вибором і відповідальністю усіх і кожного. Українізація як культурно-історичне явище, процес відновлення та утвердження суб’єктності спільноти не повинна бути інструментом політики, а умовою створення вільного, органічного життєвого простору. Саме для досягнення цієї мети ставали до спротиву покоління українських митців. І в тяглості культури «спротив» стає передумовою, трансформується в «утвердження» суб’єктності України та її культури зусиллями сучасної молодої мистецької генерації, зокрема діяльності Творчого об’єднання «МУР» (2022).

ДЕКОНСТРУКЦІЯ АВТОРИТЕТУ: ВИКЛАДАЧ ЯК КОМУНІКАТИВНИЙ ПАРТНЕР У ПОСТІЄРАРХІЧНІЙ ОСВІТІ

Ольга Юріївна Рак — 2026-05-29

У статті створений розгорнутий філософсько-комунікативний аналіз процесу деконструкції авторитету викладача в умовах становлення постієрархічної освітньої реальності. Вихідною тезою є дослідження, що сучасна освіта переживає не кризу авторитету як таку, а його глибинну трансформацію, пов’язану зі зміною епістемологічних, культурних і комунікативних засад виробництва знань. У цьому контексті деконструкція авторитету постає як процес переосмислення його природи, джерел легітимації та способів функціонування в педагогічній взаємодії. Особливу увагу приділено феномену комунікативного партнерства як нової етичної та педагогічної норми. Обґрунтовується, що в умовах постієрархічної освіти авторитет більше не гарантує інституційну позицію, а формується в процесі взаємодії – через відкритість, компетентність, рефлексивність і здатність до діалогу. Авторитет набуває процесуального, динамічного характеру, зберігаючи ефект довіри, що спостерігається в комунікативності. Метою статті є осмислення деконструкції авторитету викладача та обґрунтувати модель викладача як комунікативного партнера в умовах постієрархічної освіти. Методологічними засадами дослідження є між- дисциплінарний підхід, що інтегрує ідеї філософії освіти, теорії комунікації та сучасних соціогуманітарних концепцій влади й знання. Така методологічна рамка дозволяє комплексно осмислити процес деконструк- ції авторитету викладача як багатовимірний феномен, що формується на перетині дискурсивних, культур- них і педагогічних практик. Наукова новизна статті виникає у комплексному філософсько-комунікативному осмисленні процесу деконструкції авторитету викладача в умовах постієрархічної освіти та обґрунтуванні нових підходів до педагогічної взаємодії. У результаті дослідження встановлено, що деконструкція авторитету викладача є закономірним наслід- ком трансформацій сучасного освітнього простору, зумовлених змінами комунікативних, культурних та епіс- темологічних засад. Доведено, що авторитет у постієрархічній освіті не виникає, а набуває нових форм – він формується як процесуальний, динамічний феномен, що впливає на взаємодію та обґрунтовується на довірі, компетентності та етиці.

СУЧАСНІ ФІЛОСОФСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ НАУКИ: ФІЛОСОФІЯ ДАНИХ ТА ІНФОРМАЦІЇ

Вадим Миколайович Слюсар — 2026-05-29

Стаття присвячена комплексному філософському аналізу сучасних концепцій філософії даних та філософії інформації як нових розділів філософії науки, що сформувалися внаслідок цифровізації та становлення науки про дані. Проаналізовано концептуальні засади філософії інформації Лучано Флоріді: обґрунтовано фундаментальну ієрархію «дані – інформація – знання», де семантична інформація конституюється як «добре сформовані, змістовні та правдиві дані», а поняття «інфосфера» описує якісно нове онтологічне середовище людського буття. Досліджено герменевтичний підхід до інформації та цифрової етики Рафаеля Капурро: показано, що цифровізація трансформує антропологічне саморозуміння людини, а поняття «мережеві індивідуальності» фіксує нову форму людського буття-у-світі, за якої захист персональних даних стає захистом автономного існування особи. Охарактеризовано концепцію революції даних Роба Кітчина, який розкриває якісну відмінність великих даних від традиційних масивів за критеріями вичерпності, швидкості, різноманітності та реляційності. Розглянуто критичний підхід Д. Бойд та К. Крофорд, які доводять, що аналіз великих даних відтворює наявні соціальні ієрархії та ілюзію об'єктивності. Проаналізовано концепцію засвідчувальної та герменевтичної несправедливості М. Фрікер у застосуванні до алгоритмічних систем: алгоритм, навчений на упереджених даних, систематично знецінює пізнавальні претензії маргіналізованих суб'єктів, що є структурною, а не технічною проблемою. Окремо розглянуто філософію семіокапіталізму Ф. Берарді, в межах якої делегування когнітивних функцій машинам постає симптомом антропологічного зсуву та виснаження суб'єктивності. Визначено філософські імплікації делегування аналітичних функцій системам штучного інтелекту: алгоритми як агенти пізнання не є ціннісно нейтральними, а їхня упередженість потребує осмислення на рівні філософії пізнання, а не лише технічного виправлення. Обґрунтовано, що філософія даних та філософія інформації є необхідними теоретичними рамками для критичного осмислення ролі даних у сучасній науці, суспільстві та формуванні нових форм суб'єктивності.

АКСІОЛОГІЧНИЙ ВИМІР ЦИФРОВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В УМОВАХ ПЕРЕХОДУ ВІД МЕРЕЖЕВОГО СУСПІЛЬСТВА ДО ЕПОХИ АЛГОРИТМІЧНОГО КОНТРОЛЮ

Олександр Володимирович Сохан — 2026-05-29

У статті здійснюється комплексний соціально-філософський та аксіологічний аналіз трансформації цифрової ідентичності особистості під час переходу від ідеалів мережевого суспільства до практик алгоритмічного управління. Дослідження ретроспективно розглядає ранні етапи формування інформаційного простору, коли цифрова ідентичність концептуалізувалася через призму відкритості та вільної комунікативної дії. Показано, що віртуальна реальність початково сприймалася як простір емансипації та рівноправності. Однак під впливом комерціалізації платформ відбувся фундаментальний зсув у системі суспільних цінностей. Доводиться, що сучасна архітектоніка цифрового світу базується на тотальному зборі та монетизації поведінкових даних у межах наглядового капіталізму. Алгоритми не просто фіксують людський досвід, але й активно втручаються у процес прийняття рішень, приховано маніпулюючи вибором та світоглядними орієнтирами особистості. Це спричиняє екзистенційне відчуження людини від власного віртуального «Я», яке зводиться до сконструйованого профілю, вигідного корпораціям. Наголошується на політичних загрозах цього феномену, зокрема поширенні гібридних форм несвободи та руйнуванні раціонального дискурсу. Приділено увагу етичному виміру: обґрунтовано потребу переосмислення теорій справедливості та їх адаптації до умов алгоритмічної нерівності. Проаналізовано вплив машинного контролю на освітній простір Smart-суспільства та академічне середовище, де інтелектуальна автономія опиняється під загрозою алгоритмічної урядовості. Зроблено висновок, що ефективною протидією цифровій диктатурі має стати докорінне оновлення філософії освіти. Формування критично мислячої особистості, здатної захистити власну автономію, та перехід до ціннісно-орієнтованої епістократії є головними умовами збереження людської гідності. Відновлення міцного етичного фундаменту та встановлення меж втручання алгоритмів визначено як запоруку сталого інноваційного розвитку

ТЕХНОЛОГІЧНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ І ТРАНСФОРМАЦІЯ РЕЛІГІЙНОЇ СВІДОМОСТІ В ПОСТАНТРОПОЛОГІЧНОМУ КОНТЕКСТІ

Богдан Ігорович Сулятицький — 2026-05-29

У статті здійснено філософський аналіз векторів трансформації релігійної свідомості у XXI столітті в умовах цифровізації, біотехнологічного втручання та розвитку штучного інтелекту. Вихідною тезою є положення про те, що сучасні технологічні процеси змінюють не лише соціальні форми релігійності, а і онтологічний горизонт, у межах якого формується духовний досвід. Метою дослідження є обґрунтування переходу від антропоцентричної моделі релігійної свідомості до техногенно-медійованої структури її існування. Методологічну основу становлять онтологічний, філософсько-антропологічний та герменевтичний підходи, що дозволяють розглядати технологію як спосіб розкриття буття та чинник трансформації суб’єктивності. У статті виокремлено три взаємопов’язані вектори розвитку релігійної свідомості: онтологічний (цифровізація як зміна способу явлення сакрального), етико-біологічний (біоетика як проблема відповідальності за майбутнє життя) та постантропологічний (штучний інтелект як виклик унікальності людської свідомості). Доведено, що релігійна свідомість у техногенному горизонті не зникає, а трансформується, набуваючи рефлексивного та відповідального характеру. Зроблено висновок про формування нового типу духовності, що розгортається всередині технологічного способу буття та переосмислює межі людської суб’єктивності

РЕЛІГІЙНА СВОБОДА ЯК ПРАВО ЛЮДИНИ: ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВО-ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД

Марек Татарчук — 2026-05-29

Стаття під назвою «Релігійна свобода як право людини: філософсько-правово-термінологічний підхід» представляє багатоаспектний аналіз специфіки одного з фундаментальних і притаманних людині прав. Основною метою дослідження є осмислення багатовимірності поняття релігійної свободи з урахуванням його філософських, правових, термінологічних та культурних аспектів. Автор робить спробу глибокого визначення та контекстуалізації цієї свободи в рамках універсальної системи захисту прав людини, виходячи за межі класичного поділу на свободу віросповідання та свободу від релігії на користь ширшої концепції, що охоплює сферу світоглядних переконань, традицій та ідентичності. У теоретичній частині стаття реконструює аксіологічні та доктринальні засади прав людини, наголошуючи на притаманному, універсальному та невід’ємному характері релігійної свободи. Особливу увагу приділено складним взаємозв’язкам між релігійною свободою та іншими правами та захищеними інтересами, що зумовлює необхідність постійного пошуку пропорційного балансу. Ключовою віссю аналізу є поглиблений розгляд трьох вимірів релігійної свободи: суб’єктного, темпорального та предметного. У темпоральному вимірі автор вдається до інноваційної та дискусійної рефлексії, стверджуючи, що згідно з певними переконаннями ця свобода може застосовуватися з моменту зачаття (здійснюється представницьки батьками), а її виявом також є належне поводження з тілом після смерті. Ця перспектива розкриває еволюційний та фазований характер реалізації цього права протягом життєвого циклу індивіда. У статті також підкреслено вирішальну роль держави та механізмів захисту. Автор зазначає, що завданням держави не є встановлення цієї свободи, а її ефективний захист та гарантування через систему правових та інституційних заходів. Необхідність її артикуляції в позитивному праві випливає з прагматизму та сприяє ефективному захисту. Стаття також звертає увагу на соціальний вимір релігійної свободи як елемента запобігання конфліктам та фундаментальної умови мирного співіснування в плюралістичному суспільстві. Підсумовуючи, робота пропонує цілісний, теоретико- правовий погляд на релігійну свободу, представляючи її як динамічне, складне та постійно еволюціонуюче право, захист якого вимагає постійного діалогу та гнучкого підходу з боку законодавця

ЧАС ДІОНІСА: ЦИКЛІЧНІСТЬ ХАОСУ ТА ПОРЯДКУ, ТРАНСВЕРТАБЕЛЬНІСТЬ І ЦІННОСТІ НА ПРИКЛАДІ ФІЛОСОФІЇ Ф. НІЦШЕ

Олена Володимирівна Чуйкова — 2026-05-29

Мета статті – дослідити циклічність часу Діоніса з характерологічною трансвертабельністю і діонісійські хаотичні цінності; показати значущість для сьогодення факту відтворення циклічного часу діонісійських містерій як типологічної структури несамовитості, неврівноваженості, трагічності, внутрішніх вибухів сус- пільно-політичного устрою. Методами дослідження: герменевтичним – намагаємось зрозуміти приховані сенси містерій та концепцій, на прикладі текстів Ф. Ніцше, інтерпретативним – знаходимо сенси давніх подій та презентуємо їх нові, осучаснені версії, крізь низку синергетичних понять – ентропії, трансверта- бельності, феноменологічним – розкриваємо досвід діонісійської свідомості у «чистому досвіді», що зали- шається таким «у собі» і сьогодні, історико-філософським – вивчаємо розвиток ідеї циклу діонісійських містерій та їх застосування у історичному контексті, на прикладі реформи Фукідіда, що подана у текстах Ф. Ніцше, структурно-типологічним – розкриваємо універсальні типологічні структури циклічного містері- ального діонісійського часу як моделюючого демократичний тип суспільства. Ф. Ніцше вважав двоєдність хаосу та порядку нормою реального життя, що персоніфіковано у пару богів Діоніса та Аполлона. Фукідід перевів життя полісу на циклічний час діонісійських містерій, що структурно-типологічно властиве сучас- ним державам разом з атрибутами несамовитості, трагедії, загибелі людини. Сучасні теорії хаосу, трансвер- табельності, стрімкість революцій, війн, злочинності, безумств корелюють з діонісійськими містеріями, що властиве для часу Діоніса. Типологія суспільно-політичного устрою базується на структурі циклічного часу діонісійських містерій; показано трансвертабельність хаотичного часу Діоніса як виток технологій масових внутрішніх вибухів у державах, цінностей несамовитості, неврівноваженості та трагічності

ФІЛОСОФСЬКО-РЕЛІГІЙНИЙ ЗМІСТ ГЕНДЕРНОЇ ІДЕОЛОГІЇ: ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ

Микола Володимирович Щербань — 2026-05-29

Дослідження презентує науковий аналіз філософсько-релігійного змісту гендерної доктрини, оглянутий крізь фокус гендерного висловлювання, а також його практичних проявів у теперішньому часі: навчанні, культурі, засобах масової інформації та суспільній стратегії. Вивчення ґрунтується на сучасних філософських, соціологічних та релігієзнавчих концепціях стосовно осягнення гендеру, а також на ідеї дискурсивного аналізу, що дає змогу окреслити семантичні структури, механізми творення та перетворення гендерного дискурсу у різних соціокультурних діях. Методичну основу дослідження складає сукупність сучасних наукових підходів: філософський підхід, релігієзнавчий підхід, дискурсивний аналіз, соціологічний та культурологічний погляди. Результати досліджень вказують, що філософсько-духовна суть гендерної доктрини утворюється завдяки злагоді культурних, суспільних та віросповідних оповідей, котрі чинять вплив на зведення гендерної оповіді у нинішньому соціумі. Досліджено теоретично-світоглядні основи гендерної доктрини. Вивчено головні теоретичні ідеї гендерної самобутності: природничий, суспільний та світоглядний погляди. Виявлено світоглядні полеміки стосовно волі самовияву, етичних проблем та суспільної рівності у межах гендеру. Проаналізовано позиції провідних світових віросповідань щодо особи чоловіка і жінки, статевих функцій та їх перетворення у сучасному соціумі. Практична цінність дослідження полягає у всебічному сполученні світоглядно-духовного аналізу гендерної доктрини з вивченням її дієвих проявів у теперішньому соціумі. Зокрема, вперше теоретично-філософський розгляд (морально-етичні та сутнісні аспекти категорії) злучається із сакральним підґрунтям (усталені світові віросповідання: християнство, іслам, буддизм, індуїзм).

ДОСЛІДНИЦЬКІ ТЕХНОЛОГІЇ ГРОМАДЯНСЬКОЇ НАУКИ

Віталій Олександрович Якубець — 2026-05-29

У роботі розглянуто теоретичні та практичні засади застосування дослідницьких технологій громадянської науки як сучасного інструменту взаємодії між різними дослідницькими напрямами, секторами науки та суспільством. Проаналізовано ключові дослідницькі технології та їх принципи, що забезпечують реалізацію дослідницьких проєктів громадянської науки. Серед них акцент зроблено на технологіях самоспостереження, цифрового відстеження, біотехнологічного самоконтролю, особистісного самопроєктування. Особливу увагу приділено питанню пластичності як основі для досліджень громадянської науки, вона дозволяє розглядати дослідницькі технології, як гнучкі сутності самі по собі, які здатні змінюватися, постійно адаптуючись до нових умов і вимог часу. Пластичність важлива для громадянської науки, оскільки громадянські дослідники сьогодні можуть сприймати організм, навколишне середовище і біологічні процеси як відкриту можливість. Наші соматичні, психічні і біологічні властивості тепер є полем дослідження та вдосконалення. Вони відкриті для експериментів, і їх неможливо уявити як незмінну даність. Іншими словами, пластичність відкриває багато нових можливостей для громадянської науки. Обґрунтовано роль громадянських дослідницьких технологій, як таких, що розвивають не передбачувані напрямки, які ще до недавно навіть важко було собі уявити. Це стосується біотехнологій, клітинно-молекулярних досліджень, технологій подвійного призначення (зокрема, мілітарних). Результати дослідження можуть бути використані для розробки моделей сучасних досліджень та реалізації дослідницьких проєктів у системі неформальної науки, екології та охороні довкілля, моніторингу біорізноманіття, якості повітря та води, медицині та біології, розробці лікарських засобів, зборі даних про здоров’я населення, відстеження епідемій і військових дій

ФОНД РІДКІСНОЇ І ЦІННОЇ КНИГИ БЕРДЯНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ЯК ДЖЕРЕЛО ЗБЕРЕЖЕННЯ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Марина Миколаївна Антощак — 2026-05-29

У статті досліджується роль та значення фонду рідкісної і цінної книги бібліотеки Бердянського державного педагогічного університету у контексті збереження національної культурної та інтелектуальної спадщини. Здійснено комплексний історико-книгознавчий аналіз процесу генезису, функціонування та соціокультурної ролі фонду. Дослідження базується на вивченні специфіки формування окремого підрозділу бібліотеки, створення книжкових колекції, які сформували унікальні зібрання книжкових пам’яток. Автори публікації висвітлюють специфіку формування колекції, що включають стародруки, прижиттєві видання відомих діячів науки та культури, освіти, а також книги з дарчими написами та екслібрисами. Наголошено на важливості збереження таких фондів у контексті сучасних викликів для культурної спадщини України. Висвітлено значення фонду у вихованні студентської молоді та популяризації книжкової культури Приазовського регіону. Фонд рідкісної та цінної книги Бердянського державного педагогічного університету є не лише структурним підрозділом бібліотеки, а й унікальним культурним осередком. Це дослідження спрямоване на звернення уваги на об’єкти, які є частиною культурної спадщини, але в умовах війни, яка створює безпрецедентні ризики: загроза фізичного знищення або неналежного зберігання раритетів, ризик незаконного вивезення (мародерства) культурних цінностей, неможливість доступу українських науковців до першоджерел. Публікація підкреслює необхідність звернення уваги та фіксації статусу таких фондів та розробки стратегій їхнього дистанційного моніторингу й майбутнього повернення до українського наукового та культурного простору.

НКЗС УСРР: СТВОРЕННЯ, СТРУКТУРА, ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ (1917–1922 РР.)

Лідія Сергіївна Біліченко — 2026-05-29

У роботі вперше в українській історіографії здійснюється дослідження історії заснування та функціонування Народного комісаріату закордонних справ, який був центральним органом виконавчої влади в УСРР та відповідав за проведення зовнішньої політики. Предметом цього дослідження є історія формування та функціонування Народного комісаріату закордонних справ УСРР протягом 1917–1922 рр. як одного з органів системи державного управління. Об’єктом дослідження є основні закономірності та особливості правового регулювання суспільних відносин, що складалися в процесі становлення фундаментальних засад діяльності та подальшого організаційно-правового розвитку Народного комісаріату із закордонних справ. З’ясовано, що Народний комісаріат закордонних справ УСРР було започатковане створенням 14 грудня 1917 р. в Харкові з’їздом рад народного секретаріату з міжнаціональних справ радянської УНР на чолі з більшовиком С. Бакинським. Встановлено, що системна розбудова апарату НКЗС УСРР розпочалася з 1920 р., коли було розроблено «Положення щодо діяльності Народного комісаріату закордонних справ УСРР», яке регламентувало основні обов’язки та функції комісаріату. У складі Народного комісаріату закордонних справ УСРР центральне місце займав дипломатичний відділ, до складу якого входили такі відділення: рефентура, секретна частина та протокольна частина Зроблено висновок, що Народний комісаріат закордонних справ здійснював керівництво дипломатичними відносинами, вів переговори, укладав міжнародні договори та представляв інтереси УСРР за кордоном. Історія існування НКЗС, як і дипломатії УСРР, виявилася досить короткою. 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про згортання апарату НКЗС» і доручив заступникові глави НКЗС УСРР В. Яковлєву розпочати переговори з НКЗС РСФРР про об’єднання відповідних наркоматів.

ВІД СПАДЩИНИ ДО ПАМ’ЯТІ: МОЗАЇКИ СТАНЦІЙНИХ ПАВІЛЬЙОНІВ УКРАЇНИ У ТРАНСФОРМАЦІЯХ КУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ

Юлія Миколаївна Візітів — 2026-05-29

Дослідження присвячене феномену радянських мозаїчних павільйонів на зупинках як унікальному виду монументального мистецтва, що поєднує естетичну, ідеологічну та меморіальну функції. У статті автор акцентує увагу на парадоксальності сучасного ставлення до цього спадку: з одного боку, мозаїки сприймаються як пережиток тоталітарного минулого, з іншого – вони є важливими носіями культурної пам’яті та локальної ідентичності. Автор наводить історичні витоки мозаїчного мистецтва від Месопотамії та Візантії до бойчукістів і радянської доби, простежуючи трансформацію техніки та її інтеграцію в архітектурний простір УРСР, періоду хрущовської реформи, коли масова забудова потребувала естетичного наповнення, а мозаїки стали інструментом пропаганди та водночас способом художнього синтезу. Зупинки громадського транспорту розглядаються як об’єкти культурної спадщини, окремі з яких набувають символічного значення «місць пам’яті», де візуальні образи відображали трудові звершення, науковий прогрес або ж етнографічні мотиви, залежно від регіону. Автор, спираючись на власний досвід та результати безпосереднього фізичного огляду багатьох мозаїчних зупинок, наголошує, що мистецтво оздоблення малих архітектурних форм у Західній Україні тяжіє до народних орнаментів і фольклору, тоді як в Східній – до індустріальних сюжетів та радянської символіки. У роботі наведено позиції мистецтвознавців, активістів та мандрівників, які підкреслюють художню, історичну й туристичну цінність мозаїк, а також суперечливі оцінки місцевих громад щодо їхнього збереження чи демонтажу. Автор наголошує, що відсутність правового механізму охорони малих архітектурних форм робить мозаїчні павільйони зупинок вразливими до руйнування, тоді як їхнє збереження може стати важливим чинником формування національної ідентичності та культурного ландшафту України. Дослідження стимулює суспільний діалог «збереження vs знищення» та пропонує осмислити мозаїки не лише як спадщину радянської епохи, але й як унікальний пласт української культури, що заслуговує на реставрацію, популяризацію та міжнародний захист.

РОЗВИТОК ВИЩОЇ УКРАЇНСЬКОЇ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ОСВІТИ В ЕМІГРАЦІЇ У 20–30-Х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ НА ТЕРИТОРІЇ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ

Марія Олександрівна Гуленко — 2026-05-29

У статті розглянуто проблематику формування підходів до освіти українців у еміграції на початку ХХ століття, зокрема, активного розвитку освіти аграрного напряму, а також внеску окремих науковців у становлення української освіти. На основі застосування проблемно-хронологічного і історико-системного методів та аналізу висвітлено особливості формування української аграрної наукової думки в контексті діяльності української наукової спільноти закордоном, як окремого явища європейського соціуму у першій половині ХХ століття. На основі архівних документів та опублікованих матеріалів проаналізовано суспільні і політичні особливості (обставини) життя українських науковців в еміграції, що визначили історію створення та діяльності Українського вільного університету (УВУ) та Української господарської академії (УГА) в Чехословаччині в контексті їх функціонування як вищих шкіл на традиціях української вільної науки, культури і патріотизму. З’ясовано суспільні, політичні, соціальні передумови виникнення українських вищих закладів за кордоном, ключові фактори їх успішної наукової праці та результати їх діяльності, що здійснили вплив на аграрну науку в Україні, Чехії та за їх межами. Проведено аналіз поетапного виникнення українських навчальних закладів за кордоном, впливу зовнішніх чинників на цей процес, таких, як прихильність урядів іноземних країн, їх політична та економічна підтримка у різні періоди з 20-х років і до початку другої половини 30-х років. Висвітлено суттєву ідеологічну складову як серед викладацького складу українських високих шкіл в еміграції, так і серед студентів, що мріяли повернутися з отриманими знаннями в них на Батьківщину для розбудови власної держави. У висновках підкреслюється, що серед патріотично налаштованих українських наукових діячів першої половини ХХ ст. панували стійки переконання щодо необхідності присутності українських фахівців, діячів, преси та науковців у європейському суспільному, науковому та політичному просторі задля того, щоб вільно нести український погляд на ті чи інші події серед інших народів світу. Такий підхід у свій час дав свої результати і зумовив чимало позитивних змін у ставленні інших народів Європи та світу до ідеї української державності.

ПРОЄКТИ РЕФОРМУВАННЯ ОСВІТНЬОЇ СФЕРИ НА ПОЛЬСЬКИХ ЗЕМЛЯХ НАПЕРЕДОДНІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1905–1914)

Юлія Василівна Константинова — 2026-05-29

Стаття присвячена комплексному аналізу проєктів реформування освітньої сфери на польських землях у 1905–1914 рр., у контексті загострення національного питання та протидії русифікаційним і германізаційним тенденціям з боку імперій, що поділили територію колишньої Речі Посполитої. Розглядаються витоки та еволюція національно орієнтованих освітніх ініціатив, починаючи від народницького руху у шкільній освіті Галичини до формування впливових професійних об’єднань педагогів у Варшаві, Львові, Кракові та інших містах. Детально досліджено діяльність товариств освітян, конгресів учителів, мережі таємного навчання і організації Polska Macierz Szkolna як осередків збереження польського національного духу в умовах асиміляційного тиску. Порівнюються позиції поміркованого Товариства польських вчителів і радикальніших програмних положень Польського учительського союзу, що включали вимоги загальнодоступної безоплатної освіти, гендерної рівності та політичної незалежності вчителів. Значна увага приділена концептуальним ідеям професора М. Яніка щодо побудови польської школи «з нуля», деклерикалізації освіти, координації роботи у сфері початкового та середнього шкільництва й реформування правопису. Наводяться приклади освітньої політики Пруссії та Російської імперії, які, попри відмінності у методах, мали спільну мету – обмеження національної самосвідомості. Показано, що революційні події 1905–1907 рр. створили вікно можливостей для освітянських реформ, але в повному обсязі їх вдалося реалізувати лише після відновлення незалежності Польщі у 1918 р. Підкреслюється недостатнє висвітлення проблеми в українській історіографії та визначено перспективні напрями подальших досліджень, зокрема просопографічний аналіз учасників освітнього руху, вивчення взаємозв’язку між соціальним статусом педагогів та їх ідеями у сфері освітніх реформ

ВНЕСОК ПРОТЕСТАНТСЬКИХ СПІЛЬНОТ В УТВЕРДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА ЗАХИСТ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНИ (1991–2026 РОКИ)

Валентина Василівна Куриляк — 2026-05-29

У статті здійснено комплексний аналіз еволюції соціально-політичної ролі протестантських спільнот в Україні у період 1991–2026 років. Простежено трансформацію українського протестантизму від маргіналізованої, радянською системою релігійної субкультури до впливового інституту громадянського суспільства, який набув статусу активного суб’єкта захисту національних інтересів, демократичних цінностей і державного суверенітету. У роботі реконструйовано історичний контекст протестантського дисидентства в УРСР, зокрема діяльність руху «ініціативників» та правозахисну місію Георгія Вінса, що заклали підґрунтя для формування протестантської культури громадянської відповідальності, опору тоталітаризму та захисту свободи совісті. Показано, як цей досвід був переосмислений у пострадянський період і став важливим ресурсом для суспільної мобілізації. Особливу увагу приділено теологічній трансформації протестантського світогляду, а саме переходу від традиційного пацифізму до концепції «справедливої оборони», яка сформувалася під впливом Революції Гідності та повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України. Проаналізовано феномен «теології Майдану» як форми контекстуального богослов’я, що інтегрує етичні принципи християнства з реаліями національно-визвольної боротьби. Також розглянуто релігійне волонтерство та військове капеланство як нові, інституціоналізовані форми протестантського служіння в умовах війни. Окремий розділ присвячено аналізу стратегічного значення «духовної дипломатії» та міжнародної адвокації України через глобальні протестантські й євангельські мережі. Розкрито механізми співпраці з консервативними релігійними колами США, а також значення вступу Ради євангельських протестантських церков України до Європейського євангельського альянсу у 2025 році як кроку до інституційного закріплення українського голосу в європейському релігійному просторі

ФОРМУВАННЯ НАРАТИВУ СТІЙКОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В МЕДІЙНІЙ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ ВИСТАВКИ «АЛЛА ГОРСЬКА. БОРИВІТЕР»

Олексій Ананов — 2026-05-29

Досліджено медійну репрезентацію виставки «Алла Горська. Боривітер» як інституційної практики культурної політики воєнного часу. Мета статті полягає у з’ясуванні того, як виставковий проєкт і пов’язане з ним медійне висвітлення беруть участь у формуванні наративу стійкості української культури в умовах повномасштабної російсько-української війни. Емпіричну базу дослідження становить корпус із 54 медійних текстів, опублікованих у березні – травні 2024 року як реакція на виставку. Методологічну основу роботи становлять культурологічний аналіз, наративний підхід, інституційна перспектива, елементи герменевтичного тлумачення, категоріального контент-аналізу, лексичного та дискурсивного аналізу. Теоретичну рамку формують підходи до культурної пам’яті, культурної травми та наративного впорядкування досвіду. У статті визначено основні смислові блоки наративу стійкості: воєнну актуалізацію виставки, історичну тяглість між радянськими репресіями та сучасною російською агресією, риторику втрати й незнищенності, сакралізацію постаті Алли Горської, державницький вимір культури та мотив обраної української ідентичності. З’ясовано, що медійна репрезентація виставки не лише інформує про мистецьку подію, а й конструює її суспільне значення, вписуючи біографію художниці та спадщину шістдесятництва в ширший контекст культурної пам’яті, травматичного досвіду й символічної мобілізації. Показано, що жанрово-часова динаміка висвітлення рухається від новинної фіксації воєнно-історичної рамки до аналітичного осмислення постаті художниці та легітимації виставки через суспільний резонанс. Обґрунтовано, що в умовах війни виставка функціонує як механізм культурної пам’яті, публічного смислотворення та символічного самоствердження української спільноти.

ПОВНОАРКУШЕВІ ГРАВЮРИ У ВИДАННІ БІБЛІЇ 1755 РОКУ: ІКОНОГРАФІЯ ТА ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ

Інна Валеріївна Більченко — 2026-05-29

Статтю присвячено дослідженню повноаркушевих гравюр, створених німецьким майстром-гравером Андреасом Нунцером, які розміщено у виданні Біблії 1755 р. у перекладі Мартіном Лютером. Об’єктом дослідження виступає цикл із восьми гравюр, що входять до структури видання та становлять важливу складу його художнього-декоративного оформлення. Основну увагу приділено композиційній побудові зображень, іконографії біблійних образів, символіці та художнім особливостям гравюр. Методологічною основою дослідження став комплекс наукових підходів, зокрема історико-мистецький, іконографічний та порівняльний аналіз. Під час інтерпретації образів застосовано принципи іконографічного методу, сформульованого Ервіним Панофським, що передбачає аналіз художнього твору через систему символів та культурно-історичних контекстів. У статті зроблено спробу розкрити особливості художньої мови гравера, зокрема використання барокових декоративних елементів, складної системи світлотіньового моделювання та виразної пластики постатей. Проаналізовано іконографічні образи окремих біблійних постатей, серед яких зображення євангелістів, пророків Старого та Нового Завітів. Звернено увагу на переклад написів у картушах, що супроводжують композиції, та їх інтерпретації у контексті біблійного тексту. Як результат, під час студіювання гравюр було встановлено, що ілюстрації виконують не лише декоративну функцію, але і відіграють важливу дидактичну роль, сприяючи читачеві візуально осмислити зміст Святого Письма. Виявлено, що ілюстративний цикл формує цілісну іконографічну програму видання та відображає характерні риси німецької книжкової графіки середини XVIII ст. Отримані результати можуть бути використані у подальших дослідженнях історії європейського книгодрукування, біблійної іконографії та художнього оформлення стародруків

СОЦІОКУЛЬТУРНІ ДЕТЕРМІНАНТИ ВЕТЕРАНСЬКОГО ПРОСТОРУ ЯК ІНСТРУМЕНТ РЕІНТЕГРАЦІЇ У СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ: ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

Ольга Петрівна Бойко — 2026-05-29

У статті здійснено комплексний теоретико-методологічний аналіз феномену ветеранського простору як багатовимірного соціокультурного інструменту реінтеграції ветеранів у суспільне життя. Розкрито психологічні, соціальні, культурні та комунікативні виміри повернення військовослужбовців до умов мирного середовища, акцентовано на важливості цілісного, міждисциплінарного підходу до осмислення даного феномену. Особливу увагу приділено рівням соціальної включеності, якості міжособистісних зв’язків, інтенсивності комунікації та ступеню відновлення особистісного й соціального статусу ветеранів. Обґрунтовано значення сенсотворчого, ідентифікаційного та комунікативного аспектів у процесі повернення ветеранів до мирного життя (В. Франкл), наголошено на ролі безпечного простору, де формується можливість відновлення суб’єктності, переосмислення бойового досвіду та трансформації травматичних переживань у конструктивні життєві наративи. У цьому контексті ветеранський простір розглядається як середовище, здатне забезпечити умови для діалогу, солідарності та колективного переживання, що сприяє зниженню соціальної ізоляції та відновленню почуття належності. Розкрито взаємозв’язок між формуванням колективної пам’яті (у трактуванні М. Гальбвакса) та процесами соціальної інтеграції ветеранів у сучасному українському суспільстві, де пам'ять постає не лише як історико-культурний ресурс, а й як механізм підтримки спільної ідентичності. Поєднання концепції колективних уявлень Е. Дюркгайма з теорією комунікативної дії Ю. Габермаса дозволяє вибудувати цілісну теоретичну модель аналізу ветеранського простору як морально-комунікативного середовища соціальної інтеграції, де поєднуються нормативні, культурні та дискурсивні механізми взаємодії. Представлений історико-філософський дискурс здійснено в межах виконання науково-дослідного проєкту МОН України № 0126U001008 «Хореотерапевтичні інтервенції як інструмент реінтеграції ветеранів та їх сімей в суспільне життя», що засвідчує практичну спрямованість та актуальність проведеного дослідження.

КОНЦЕРТ ЯК ТРАНСЛЯТОР СУСПІЛЬНО-ДЕРЖАВНИХ ЦІННОСТЕЙ

Анатолій Олегович Васильківський — 2026-05-29

Мета статті полягає у теоретичному осмисленні концерту як дієвого транслятора суспільно-державних цінностей, їх практичної актуальності, реалізації та результативності. Методологія дослідження включає загальнонаукові принципи систематизації та узагальнення досліджуваної проблеми, які дали змогу визначити, науково обґрунтувати наявні теорії та підходи до розуміння таких понять, як: концерт, суспільно-державні цінності, соборність, самобутність, воля, гідність. Застосування аксіологічного підходу дало можливість виявити в розглянутих теоріях ціннісно-орієнтований характер, окреслити персоналізовані наукові позиції щодо симбіозу музики, концерту та цінностей. Використання аналітичного методу сприяло виявленню актуальної культурологічної проблематики для подальших досліджень феномену концерту та концертної діяльності з точки зору її символічного потенціалу. Наукова новизна дослідження полягає у культурологічному осмисленні концерту як особливої форми публічної культурної практики, що виконує функцію трансляції суспільно-державних цінностей. Висновки. Концерт як транслятор суспільно-державних цінностей набуває особливої ваги у період суспільних випробувань, з якими стикається Україна щодня. Креативне поєднання різних інструментів концертного впливу дозволяє візуально репрезентувати національну ідентичність, підсилити символічний та комунікативний потенціал публічного образу державних служб. Інтеграція елементів національного колориту, від традиційних мелодичних інтонацій, фольклорних мотивів, автентичних інструментів та символічних образів у концертному виконавстві посилює емоційно-ціннісний вплив музики, актуалізуючи у слухачів відчуття волі, гідності та культурної самоідентифікації. Національний колорит у концертному виконавстві виступає важливим інструментом формування ціннісних орієнтирів, зокрема ідеалів свободи та людської гідності. У викликах війни трансляція через концертну діяльність таких суспільно-державні цінності, як: соборність, самобутність, воля та гідність набуває визначальної ваги, де концерт стає інструментом культурної консолідації, символом духовної стійкості та емоційної мобілізації суспільства. У воєнний час концерт стає інструментом культурної стійкості: він допомагає суспільству зберігати надію, підтримувати одне одного та демонструвати силу культури навіть у найскладніших обставинах

СЕМІОТИКА MEDIEVAL CORE У СУЧАСНИХ КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКИХ ПРАКТИКАХ

Вікторія Юріївна Головей — 2026-05-29

У статті досліджується семіотичний аспект феномену medieval core, характерною ознакою якого є актуалізація і відтворення елементів середньовічної культури. Основою методологічної стратегії дослідження є семіотичний підхід; також були використані історико-логічний та системний підходи, методи культурологічної компаративістики та іконографічного аналізу. Обґрунтовано, що medieval core у сучасних культурно-мистецьких практиках є багаторівневою системою знаків, що поєднує архітектурні, аудіовізуальні та тілесно-пластичні комунікативні коди. Цей феномен функціонує як інструмент сакралізації простору, переосмислення історичної пам’яті та конструювання альтернативної символічної реальності. Семантична структура medieval core амбівалентна. З одного боку, цей феномен можна розглядати як симулякр Середньовіччя, де створюється стилізований образ епохи, що репрезентується незалежно від історичних фактів і функціонує як самодостатня естетична конструкція. З іншого боку, medieval core виступає механізмом культурної інтерпретації, в якому Середньовіччя постає як семіотичний ресурс для переосмислення кризових станів сучасності і формування своєрідної культурної ідентичності, а саме: самоусвідомлення і самопрезентація через традиційні ідеали «лицарської гідності», «героїзму», «сакральності», яких так бракує в сучасному стохастичному світі. У цьому контексті він виконує компенсаторну та ідентифікаційну функції, формуючи нову модель культурної комунікації, де минуле стає активним елементом символічного виробництва теперішнього.

ДОКУМЕНТАЛЬНА ЕСТЕТИКА ЯК ЧИННИК ТРАНСФОРМАЦІЇ ЖАНРУ РОУД-МУВІ У ФІЛЬМІ NOMADLAND

Дмитро Олександрович Коновалов — 2026-05-29

Мета дослідження. У статті досліджується фільм Nomadland Хлої Чжао як гібридна система, у якій документальна естетика в поєднанні з авторською режисурою трансформує жанрові конвенції роудмуві. Головне питання статті – як способи організації глядацького досвіду в документальному фільмі вза- ємодіють з аудіовізуальною системою ігрового фільму Nomadland. Методологія. Методологічну основу дослідження становить поєднання загальнотеоретичних методів аналізу і синтезу з культурологічними методами, зокрема морфологічним, культурно-типологічним, семіотичним і компаративним. Це дає змогу розглянути Nomadland як гібридну аудіовізуальну систему, виявити трансформацію жанрової моделі роуд- муві та описати роботу жанрової опозиції та візуальних мотивів. Наукова новизна полягає в тому, що Nomadland розглядається не як ігровий фільм з окремими документальними елементами, а як гібридна система, у якій документальна організація глядацького досвіду перебудовує сам спосіб функціонування жанрових конвенцій. Висновки. За результатами аналізу встановлено, що Nomadland трансформує опозицію «дорога / дім», змінює логіку створення образу героя – замість індивідуальної пригоди створюється простір колективного досвіду та свідчення. Доведено, що документальна естетика в фільмі змінює не лише візуальний стиль, а й сам спосіб функціонування жанру роуд-муві

ГРАНТОВА ДІЯЛЬНІСТЬ МУЗЕЙНИХ УСТАНОВ: ДОСВІД ВОЛИНСЬКОГО КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ

Олена Іванівна Кушпетюк — 2026-05-29

У статті досліджено особливості грантової діяльності музейних установ на прикладі Волинського краєзнавчого музею як важливого інструменту модернізації музейної сфери в умовах сучасних викликів. Обґрунтовано актуальність теми, зумовлену зростанням ролі музеїв у соціокультурному просторі та необхідністю збереження культурної спадщини, особливо в умовах війни й обмеженого державного фінансування. Наголошено на значенні грантової підтримки як ефективного механізму залучення позабюджетних ресурсів для впровадження інноваційних технологій, розвитку інклюзивного середовища та розширення міжнародної співпраці. Основну увагу зосереджено на реалізації грантових проєктів Волинського краєзнавчого музею (далі – ВКМ), серед яких транскордонні ініціативи, спрямовані на розвиток міжкультурного діалогу, підвищення туристичної привабливості регіону та популяризацію спільної українсько-польської спадщини. Висвітлено результати впровадження інклюзивних практик, цифрових технологій і мультимедійних рішень, що сприяють розширенню доступу до музейних колекцій. Окреслено значення окремих проєктів, зокрема створення інтерактивних експозицій, відкритих культурних просторів і цифрових платформ, які забезпечують нові формати взаємодії з аудиторією. Підкреслено роль грантів у підвищенні професійної компетентності працівників музею та зміцненні його матеріально-технічної бази. Зроблено узагальнення про те, що грантова діяльність є важливим чинником інноваційного розвитку музейних установ, сприяє їх трансформації у відкриті, інтерактивні та соціально орієнтовані культурні центри. Досвід ВКМ демонструє ефективність використання грантових ресурсів для збереження, інтерпретації та популяризації культурної спадщини, а також інтеграції регіональної культури у міжнародний контекст

ЗВУК ЯК ЕКОЛОГІЧНИЙ ПРОСТІР КОМУНІКАЦІЇ В МИСТЕЦТВІ XX–XXI СТ.

Тетяна Федорівна Левицька — 2026-05-29

У статті здійснено спробу осмислення звуку як екологічного медіуму в музичному мистецтві ХХ– ХХІ століть у контексті сучасних постгуманістичних ідей та критики антропоцентризму. Метою дослідження є виявлення особливостей функціонування позамовних звукових структур у сучасній музиці та визначення їх ролі у формуванні альтернативних моделей комунікації між людиною і природою. Особливу увагу приділено аналізу композиторських практик, що звертаються до теми природних звукових середовищ та вокалізації тварин, зокрема у творчості Дж. Крама та Дж. Кейджа. Методологічною основою дослідження стали міждисциплінарні підходи, що поєднують музикознавчий аналіз, культурологічний та філософський дискурси. Зокрема, використано ідеї постгуманізму, представлені у працях Р. Браідотті, а також концепції деконструкції мови Ж. Дерріди, що дозволяють критично осмислити антропоцентричні моделі пізнання та мовної репрезентації світу. У дослідженні також враховано сучасні наукові дані щодо структури вокалізації китів (А. Блок, Л. Калл, Д. Мартінеллі, К. Пейн), що дало змогу розглянути природні звукові явища як складні комунікативні системи. У статті проаналізовано особливості використання фонемних рядів як засобу подолання мовної семантики та переходу до позамовного рівня звучання. Показано, що у творах Дж. Крама фонеми функціонують як інструмент деконструкції словесного значення, відкриваючи простір для переживання звуку як самодостатнього явища. У свою чергу, «Літанія для кита» Дж. Кейджа інтерпретується як трансформація сакрального жанру, у якій відбувається переорієнтація з людської мовної практики на альтернативні звукові моделі, що тяжіють до логіки природної вокалізації. Наукова новизна дослідження полягає у розгляді звуку як екологічного медіуму, здатного функціонувати поза межами мовної системи та виступати засобом міжвидової комунікації. У висновках підкреслюється, що звернення до природних звукових феноменів у сучасній музиці сприяє формуванню нових естетичних і етичних парадигм, у яких музика постає як простір взаємодії та переосмислення відносин між людиною і природою. Звук у цьому контексті виступає не лише художнім засобом, але й важливим інструментом екологічного мислення, здатним актуалізувати проблему спільної вразливості та взаємозалежності всіх форм життя.

ВАРІАТИВНІСТЬ ІНКЛЮЗИВНИХ ПРАКТИК У ТЕАТРАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ УКРАЇНИ

Олександр Аркадійович Матузко — 2026-05-29

У статті досліджено проблематику впровадження інклюзивних практик у закладах культури України на прикладі театрів. Констатовано пріоритетність створення безбар’єрного доступу та інклюзивного середовища в українських театральних закладах. З’ясовано, що доступність передбачає створення умов для забезпечення рівного доступу до працевлаштування та участі в різноманітних видах діяльності для осіб з інвалідністю, а також усунення перешкод фізичного рівня (або їх мінімізації) з метою створення рівних можливостей для забезпечення доступу до культури для всіх категорій громадян. Розглянуто методичні рекомендації щодо створення культурних продуктів та надання послуг, а також нові стандарти доступності у галузі культури, розроблені в рамках державних ініціатив зі створення безбар’єрного простору в Україні до 2030 р. і екстрапольовано їх на сучасні вітчизняні театральні практики. Виявлено основні напрями діяльності театральних закладів, пов’язані з інтегруванням концепції інклюзивної культури (забезпечення безперешкодного доступу до театрального закладу та створення відповідних умов для безбар’єрного отримання культурних послуг для всіх категорій громадян; створення культурного продукту з урахуванням потреб людей з інвалідністю, людей з вадами зору, слуху, моторики, інтелектуальними та психічними порушеннями, як вродженими, так і набутими; формування безбар’єрного підходу щодо роботи людей з особливими потребами у театральних колективах; заснування театральних колективів, що спеціалізуються на роботі з акторами, які мають певні фізичні та/або психічні розлади з метою реалізації; розробка цифрового контенту – вебсайтів, мобільних додатків – відповідно до концепції різноманітності, справедливості та інклюзії). Розглянуто роль фестивального руху (інклюзивний фестиваль «ШЛЯХ», міні-фестиваль «Більше ніж гра») в сприянні інтегрування інклюзивної театральної культури в Україні і виявлено їх роль у відкритті акторів з інвалідністю, інклюзивних театральних колективів, популяризації інклюзивних театральних практик та ін. Окреслено ряд проблем, що постають на шляху до створення безбар’єрного простору та інклюзивного середовища в українських театральних закладах і запропоновано шляхи їх вирішення. Наголошено на необхідності подальших розробок контекстуалізованих, стійких та партисипативних стратегій інтегрування культурної інклюзії в діяльність театральних закладів України, побудованих на залученні в цей процес всіх суб’єктів культурно-мистецького процесу. Особливий акцент зроблено на важливості формування в українському суспільстві розуміння різноманітності і безбар’єрності як переваги, до якої необхідно прагнути, а не проблеми, що вимагає вирішення.

КУЛЬТУРИЗАЦІЯ РЕЛІГІЇ НА СХОДІ ЯК МАРКЕР ЦИВІЛІЗАЦІЙНОЇІДЕНТИЧНОСТІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Таміла Пригода-Донець — 2026-05-29

У статті здійснено культурологічний аналіз феномену культуризації релігії в сучасних суспільствах Сходу як механізму конструювання цивілізаційної ідентичності в умовах глобалізації та множинних модерностей. Ключовим теоретичним поняттям є «culturalized religion» (А. Астор, Д. Мейрл), яке описує форми релігійної ідентифікації, дискурсу та практики, що мають переважно культурний, а не догматичний характер. Розглянуто трансформацію класичної теорії секуляризації у працях П. Бергера та Х. Казанови, концепцію публічної релігії, теорію множинних модерностей Ш. Айзенштадта та постсекулярну перспективу Ю. Габермаса. Особливу увагу приділено постколоніальному виміру проблеми в контексті ідей Е. Саїда. Культуризація релігії є системною відповіддю постколоніальних і незахідних суспільств на виклики пізньої модерності: не заперечення релігійного, а його функціональне переналаштування, перехід від догматики до площини культурного символізму та ідентифікаційного ресурсу. Доведено, що в країнах Сходу релігія дедалі частіше виконує не лише доктринальну, а й символічну, ідентифікаційну та культурно-політичну функції. Розглянуто конкретні прояви культуризації релігії на прикладах Туреччини, Індії, Японії, Китаю та арабського світу. Культуризація релігії проявляється у символізації ритуалу, перетворенні релігійної спадщини на елемент національного бренду, інтеграції релігійних мотивів у державну політику та культурну дипломатію. Зроблено висновок, що культуризація релігії є формою адаптації релігійної спадщини до умов глобальних культурних змін

ЦИФРОВІЗАЦІЯ КУЛЬТУРИ ЯК НОВИЙ ЕТАП ЕВОЛЮЦІЇ СИМВОЛІЧНИХ СИСТЕМ

Ольга Вікторівна Синявська — 2026-05-29

У статті розглядається цифровізація культури як фундаментальний трансформаційний процес, що знаменує новий, якісно відмінний етап еволюції символічних систем людства. Автор аналізує, як сучасні цифрові технології радикально переосмислюють традиційні символи, створюючи гібридні форми комунікації, що поєднують фізичне та віртуальне, реальне та симульоване. Дослідження акцентує увагу на тому, що цифрова трансформація не лише змінює способи передачі культурних смислів, а й суттєво модифікує саму природу символу: від статичного репрезентанта реальності до динамічного, алгоритмічно генерованого конструкта. Обґрунтовано, що цей процес має як значний потенціал, так і суттєві ризики. З одного боку, цифровізація демократизує доступ до культурних ресурсів, сприяє глобальному обміну та відкриває нові можливості для співтворчості. З іншого – вона загрожує втратою автентичності символів, посиленням цифрової нерівності, алгоритмічною упередженістю та культурною гомогенізацією. Особливо актуальним питання постає в контексті України, де під час повномасштабного вторгнення Росії цифрова фіксація та збереження національної культурної спадщини стали інструментом культурного опору та збереження колективної ідентичності. Дослідження спирається на праці М. Кастельса, Л. Мановича, П. Леві та інших, які дозволяють осмислити цифрову культуру як продовження символічної еволюції. Дослідження підкреслює необхідність етичного регулювання цифрової культури, впровадження алгоритмічної грамотності та розробки державної політики, спрямованої на поєднання інновацій із захистом автентичності національних символічних систем. Запропоновані висновки мають як теоретичне, так і практичне значення для культурології, філософії культури та державної культурної політики

РОЗВИТОК РИТУАЛУ В КОНТЕКСТІ ТРАНСФОРМАТИВНОЇ ТА ЄДНАЛЬНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ВЗАЄМОДІЇ НА БАЗІ ПУБЛІЧНИХ ПЕРФОРМАТИВНИХ ПРАКТИК

Ганна Ігорівна Соломко — 2026-05-29

У статті використано міждисциплінарний підхід, що поєднує історико-порівняльний аналіз ритуальних практик, інтерпретативну антропологію, феноменологічний аналіз тілесного досвіду та аналіз випадку сучасних перформативних практик із терапевтичним ефектом. Такий підхід дозволяє дослідити ритуал як культурну, тілесну та соціальну подію. Стаття досліджує розвиток ритуалу як моделі трансформативної та єднальної соціальної взаємодії в контексті сучасних перформативних практик. Ритуал розглянуто не лише як культурну традицію, але й як динамічний процес, що адаптується до змін соціального середовища, набуваючи нових форм і значень. У статті проаналізовано, як ритуальні дії в перформативних практиках сприяють створенню спільного досвіду та зміцненню колективної ідентичності, водночас забезпечуючи можливість індивідуальної трансформації учасників. Особлива увага приділяється взаємодії ритуалу з мистецькими та терапевтичними формами перформансу, де він стає засобом вираження емоцій, підкреслюючи їхню роль у конструюванні соціальних зв’язків та перетворенні особистісних переживань. У статті вводиться поняттєве поле, що охоплює феномени ритуалу, лімінальності (за ван Геннепом і Тернером), соціальної хореографії (як способу організації колективної тілесної взаємодії), а також терапевтичного потенціалу ритуалізованого руху. Це дозволяє розглядати ритуал як цілісну структуру соціального значення, руху та трансформації. Стаття пропонує нове розуміння ритуалу як гнучкої та адаптивної моделі соціальної взаємодії, здатної відповідати на виклики сучасності. У статті розглянуто ритуал як форму соціальної дії, що відіграє ключову роль у трансформації особистісного та колективного досвіду. Зокрема, увага зосереджується на потенціалі ритуалізованого руху як інструменту створення єднальної соціальної взаємодії в контексті перформативних практик із залученням танцювально-рухової терапії. Ритуал проаналізовано не лише як культурний феномен, але й як інструмент тілесного опрацювання меж, переходів та зцілення. Концепція соціальної хореографії вводиться як методологічна рамка для подальших досліджень, де рух та тілесна присутність стають мовою соціального діалогу, резонансу та співбуття. У статті обґрунтовується важливість міждисциплінарного підходу, що поєднує тілесні практики, терапевтичну роботу та соціокультурний аналіз

МЕДІАПАМʼЯТЬ І ВІЙНА В ЕПОХУ ДИДЖИТАЛ ЯК ПРЕДМЕТ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ РЕФЛЕКСІЙ

Лідія Володимирівна Стародубцева — 2026-05-29

Статтю присвячено огляду сучасних культурологічних досліджень на тему медіапам’яті та війни в епоху диджитал. Розглядається взаємна кореляція між концептами медіа, памʼяті і війни як основа для розробки культурологічних інтерпретацій. Продемонстровано важливе значення концепцій колективної пам’яті Моріса Альбвакса, культурної пам’яті Яна та Аляйди Ассман, “місць пам’яті” П’єра Нора для сучасних культурологічних досліджень медіапам’яті. Особливу увагу приділено теоретичним дослідженням інституційно-політичних аспектів формування воєнної пам’яті, що спираються на соці політичні і культурологічні підходи. Цей напрям є важливим для розуміння формування наративів, що є основою вшанування та музеєфікації пам’яті про війну. Обґрунтовано вагому значущість просторово-символічних місць пам’яті про війну та їхньої ролі у формуванні ідентичності. Розглянуто проблематику сучасних досліджень травматичної пам’яті та постпам’яті в поєднанні культурологічних, психоаналітичних і наративних досліджень. На основі робіт Кеті Карут визначено травму війни як повторювану подію, що не піддається асиміляції, а завдяки розвідкам Джеффрі Александера у галузі культурної травми і колективної ідентичності подія війни осмислена як основа для формування афективних спільнот пам’яті, які не можуть бути повною мірою вписані в символічну інтеграцію. Визначено концептуальні вектори розуміння взаємозв’язку медіа і війни в перспективі культурологічного аналізу. Зокрема, продемонстровано евристичний потенціал концепцій симулякру Жана Бодріяра, диджитальної війни Вільяма Мерріна, мілітейнменту Роджера Шталя. Розглянуто дослідження медіапам’яті та війни, присвячені Україні, виділено основні напрями цих досліджень як українських, так і зарубіжних вчених. Визначено основні теоретичні підходи до вивчення медіапам’яті про війну в епоху диджитал, що складають сучасний концептуальний інструментарій для культурологічного осмислення війн ХХІ століття та їхньої репрезентації в медіа

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ У ПРОСТОРІ МИСТЕЦТВА: ТВОРЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ ТА ПОТЕНЦІЙНІ НАСЛІДКИ

Лідія Григорівна Тарапата-Більченко — 2026-05-29

Використання штучного інтелекту у творчій діяльності суттєво трансформує сучасні мистецькі практики, ставить під сумнів класичне поняття «автор», програмує новий ландшафт художньої культури. У статті проаналізовано міркування таких культурологів як Л. Манович (Lev Manovich), E. Аріеллі (Emanuele Arielli), М. Боден (Margaret Boden), А. Міллер (Arthur I. Miller), Л. Парізі (Luciana Parisi), Ю. Хуей (Yuk Hui), Х. Штеєрль (Hito Steyerl) в аспекті осмислення ними можливостей та ризиків залучення штучного інтелекту у простір мистецтва. Мета статті – концептуалізація сучасного культурологічного дискурсу щодо творчого потенціалу та наслідків використання штучного інтелекту в художній діяльності. Порівняння та узагальнення теоретичних поглядів на роль ШІ в контексті артпрактик здійснено методами системного та компаративного аналізу. З’ясовано, що ШІ визначається як чинник трансформації авторства та художньої цінності твору мистецтва. Констатується криза суб’єктності, нова онтологію художнього твору, зміна в етичному і аксіологічному вимірах естетичного сприйняття, перетворення ШІ з інструмента творення на співтворця, що нівелює межі між людським інтенційним мистецтвом та алгоритмічною генерацією. Зазначено, шо кристалізується тенденція до трансформації ШІ як співавтора, переміщення акценту з промпт-інженерії на кураторство і критичну оцінку машинного контенту. Окреслено амбівалентні наслідки інтеграції ШІ в мистецький простір. До конструктивних чинників віднесено інтенсифікацію інформаційних процесів, вивільнення часу для апікальних форм креативності, демократизацію доступу до художніх практик. Натомість негативні наслідки пов’язують із когнітивною пасивністю, ерозією автентичності, нівелюванням емпатії та поглибленням цифрової нерівності. Формується тенденція Assisted Creation (допоміжне творення), яка детермінує перехід до нової моделі творчості. Наголошено, що в умовах глобальної цифровізації ШІ стає інструментом збереження культурної спадщини, архівування та популяризації культурних надбань, однак існує ризик «знеособлення» культури, гомогенізації художнього простору, тиражування культурних стереотипів, викривлення інформації та неетичного використання алгоритмів

ДОКУМЕНТАЛЬНЕ КІНО ЯК КУЛЬТУРНА ФОРМА РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ РЕАЛЬНОСТІ: СУЧАСНІ КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ

Андрій Ярославович Федорук — 2026-05-29

Мета статті полягає у аналізі основних концепцій розуміння документального кіно у сучасному науковому дискурсі та узагальнення ключових теоретичних підходів до інтерпретації його природи, функцій і ролі у формуванні культурних та соціальних смислів. Методологія дослідження передбачає використання комплексу міждисциплінарних підходів, що дозволили розглянути документальне кіно не лише як різновид аудіовізуального мистецтва, а й як культурну форму осмислення та репрезентації реальності. Поєднання інструментарію культурології, мистецтвознавства, медіазнавства та візуальних студій дозволили дослідити документальне кіно як складну систему комунікації, де поєднуються художні, інформаційні та соціокультурні функції. Семіотичний, дискурсивний та історико-культурний підходи дозволили дослідити теоретичні підходи до розуміння феномену документального кіно як теоретичної категорії та культурної форми репрезентації реальності. Наукова новизна дослідження полягає у спробі теоретико-практичних підходів до міждисциплінарного осмислення феномену документального кіно як культурної форми репрезентації реальних подій. Висновки. У сучасному гуманітарному дискурсі документальне кіно розглядається як складний культурний феномен, який поєднує елементи фіксації реальності, авторської інтерпретації та соціальної комунікації. У працях сучасних дослідників простежується відхід від традиційного уявлення про документалістику як об’єктивне відображення дійсності. Натомість документальний фільм розглядається як форма репрезентації реальності, що формується через кінематографічні засоби, авторську позицію та соціокультурний контекст. Сучасні концепції підкреслюють риторичний, етичний, комунікативний і політичний виміри документального кіно, де кіно виступає не лише засобом фіксації подій, а й механізмом формування колективної пам’яті, інструментом суспільного діалогу та способом осмислення історичних процесів. Документальне кіно постає як важливий елемент сучасної культури, що відіграє значну роль у формуванні суспільних смислів, культурних ідентичностей та уявлень про реальність.