Культурологічний альманах

РЕТРОСПЕКТИВНИЙ ПОГЛЯД НА СТАЛІНСЬКЕ ВІДНОВЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Леся Несторівна Кисляк — 2024-10-24

У роботі досліджено причини відновлення діяльності Московського патріархату Російської православної церкви 1943 р. за сприяння диктатора Й. Сталіна. Визначено роль та основні напрями діяльності сталінської Російської православної церкви. Акцентовано увагу на тому, що об’єктивні передумови, зокрема перелом у ході Другої світової війни, підготовка до відкриття другого фронту та створення нової міжнародної безпекової організації – ООН, змусили Сталіна кардинально змінити відношення до Церкви та релігії в СРСР. Звернено увагу на те, що і внутрішні чинники, зокрема активізація церковного життя на окупованій фашистами території, відродження Української автокефальної церкви, Румунської православної церкви та ін., лояльне ставлення віруючих Російської православної церкви до радянської влади зумовлювали ці зміни. Наголошено, що диктатор Й. Сталін, легалізуючи діяльність Російської православної церкви та проголошуючи патріархат, переслідував, насамперед, власні цілі – перетворення Російської православної церкви на інституцію шпіонажу, прислужницю режиму та контрольовану радянською владою структуру. Доведено, що обрання патріархом Сергія (Страгородського) було сприйнято неоднозначно як у Радянському Союзі, так і за кордоном. Узагальнено, що як і в синодальний період існування Російської імперії, так і в радянський період Російська православна церква була повністю підпорядкована чинній владі та була надійним інструментом маніпуляцій віруючих. Зроблено висновок про те, що всі ієрархи Російської православної церкви були агентами КДБ і жодного висвячення на священника не відбувалося без дозволу спецслужб. Акцентовано, що Собор Російської православної церкви 1943 р. не був канонічним і майбутня діяльність Церкви була далека від ідеалу справжньої релігійної організації. Наголошено, що «сталінський томос» для Російської православної церкви перетворив її на формальну релігійну організацію, яка функціонувала в СРСР, а після розпаду Радянського Союзу путінський режим перетворив її на основного ідеологічного організатора та пропагандиста «руського міра». Теперішній патріарх Кирило оголосив «священною війною» путінську «спеціальну військову операцію» проти українського народу.

ВПЛИВ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ НА ПРОТЕСТАНТСЬКУ СОТЕРІОЛОГІЮ

Андрій Романович Кобетяк — 2024-10-24

У статті розглянуто одне з ключових питань християнства – вчення про спасіння. Установлено, що сотеріологія – наука про порятунок людської душі. Досліджено, що сотеріологічне вчення значно відрізняється у католиків, протестантів та православних. Проаналізовано древні витоки вчення про спасіння. Сьогодні сотеріологія не лише не втрачає актуальності, а й набуває нового масштабного значення в умовах російсько-української війни. Доведено, що вчення про спасіння – одне з фундаментальних у догматичному богослов’ї. Відповідно, воно не підлягає доповненням та змінам. Однак установлено, що російсько-українська війна вплинула не лише на більшість екзистенційних процесів буття українського народу та Європейського континенту в цілому, а й на сучасну сотеріологію. Це пов'язано з тим, що вагомою особливістю цієї війни є її релігійне забарвлення та виправдання. Визначено, що офіційне теологічне вчення однозначно засуджує війну як прояв вбивства – смертного гріха. Установлено, що в умовах сучасних обставин соціальної невизначеності та екзистенційних викликів учення про спасіння змінюється. Відбувається переоцінка сучасних цінностей та буття людини. Проаналізовано один з останніх документів Російського всенародного собору – «Наказ». У ньому містяться положення про «священну війну» та її доктрина. Документ свідчить про докорінні зміни у сотеріологічному вченні Російської православної церкви, яка є найбільшою православною конфесією світу. Визначено, що внаслідок російської агресії мільйони українських громадян опинилися у стані екзистенційної загрози та соціальної невизначеності. Українці вимушено покинули власні домівки, значна частина з них шукала притулку в країнах Західної Європи. Дослідження звертає увагу на нову парадигму існування християн, зокрема представників протестантизму, у світі. Зазначено, що класична християнська сотеріологія більше не є універсальною парадигмою спасіння душі. Дослідження зводиться до питання можливості порятунку душі в секуляризованому суспільстві та в умовах російської війни. Протестантизм, як і інші християнські конфесії, підстосовує окремі положення сотеріології під сучасні умови існування у світі.

РЕЛІГІЙНА ТА БОГОСЛОВСЬКА ІДЕНТИФІКАЦІЯ ПРОТОПРЕСВІТЕРА ГАВРИЇЛА КОСТЕЛЬНИКА

Іоанн Васильович Стецяк — 2024-10-24

Війни, революція, значні соціально-політичні зміни – ось неповний список того, через що пройшла Україна в першій половині ХХ ст. Гавриїл Костельник, видатний філософ, богослов та письменник, відіграв не останню роль у цих подіях, зокрема як організатор Об’єднавчого собору у Львові в 1946 р., що ліквідував Українську Греко-Католицьку Церкву (УГКЦ). Спадщина протопресвітера Гавриїла є складною і часто інтерпретується через різні ідеологічні призми. Ця стаття має на меті прояснити інтелектуальну позицію Костельника, досліджуючи, чи був він неотомістом, католицьким модерністом чи кимось зовсім іншим. Декілька вчених, зокрема Мирослав Олексюк, Юліан Тамаш, Ірина Мірчук та Павло Содомора, класифікували Костельника як неотоміста. Вони вказують, що Костельник у своїх працях часто займається примиренням віри і знання, що є характерною рисою томістичної філософії. Попри це глибший аналіз свідчить, що погляди Костельника з неотомізмом узгоджуються погано. Критики цієї позиції, такі як Ігор Загребельний, стверджують, що Костельника неотомістом було названо помилково, базуючись на вузькому та спрощеному розумінні томістичної філософії. Сам Костельник скептично ставився до схоластики. Його свідома опозиція до схоластики та критичне ставлення до католицьких доктрин ще більше ставлять під сумнів його класифікацію як неотоміста. Учені, такі як О. Гірник та І. Загребельний, пропонують альтернативну точку зору: Костельник є католицьким модерністом. Пізніші праці отця Гавриїла, зокрема ті, де описана його енергетична космологія та незвичайні погляди на душу, підтримують цю позицію і показують значну віддаленість Костельника від католицького вчення. Концепції пізнього Костельника часто мають багато спільного з православними богословськими принципами, що особливо видно в його рукописі «Логіка». Ця еволюція показує перехід до ідей, більш узгоджених зі східним християнством. У цілому інтелектуальний шлях Гавриїла Костельника не піддається простій класифікації. Хоча деякі вчені зараховували його до неотомістів, цей погляд не витримує глибшого аналізу. Богословські дослідження та критика отця Гавриїла більше підходять католицькому модерністу, проте кінцевий стан його ідей більше схожий із православним віровченням.

РЕЛІГІЙНА ВІРА ЯК ЧИННИК РЕЛІГІЙНОЇ БЕЗПЕКИ/НЕБЕЗПЕКИ В УМОВАХ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Євген Анатолійович Харьковщенко — 2024-10-24

У статті проаналізовано значення релігійної віри в контексті проблеми релігійної безпеки в Україні під час широкомасштабного вторгнення. Розглянуто деякі аспекти таких ідеологій та концепцій, як «русскій мір», «свята Русь» та «триєдиний народ». Уточнено, що ідеологія «русского міра» пов’язана з проблемою «політичних ортодоксій», які характеризуються поєднанням релігійного та політичного чинників. Вона поєднує різні періоди російської історії та використовується для консолідації російського суспільства. Обґрунтовано, що ідеології «русского міра», «святої Русі» та «триєдиного народу» застосовуються задля виправдання повномасштабного вторгнення в Україну. На думку авторів, за рахунок сакралізації політичних прагнень та ідеологічних маніпуляцій смерть російських солдат у війні набуває в очах прихильників концепції «святої Русі» ознак мученицького подвигу. При цьому шлях України до об’єднаної Європи сприймається як великий «гріх» та зрада ідеалу «святої Русі». Таким чином, виправдовується вторгнення на територію суверенної держави. Усі противники «русского міра» отримують тавро «безбожників» та піддаються утискам. Про це свідчать дані досліджень, що проводяться на окупованих територіях України. Автори вважають, що Україна як частина об’єднаної Європи підважує концепцію «триєдиного народу» та доводить неповноцінність концепції «святої Русі». У дослідженні обґрунтовується важливість підтримки релігійної безпеки в Україні та боротьби зі спробами дестабілізації держави. Зазначено, що, ураховуючи велику кількість українських громадян, які вважають себе православними християнами, на релігієзнавчу наукову спільноту та православні інституції покладена велика місія з недопущення розповсюдження деструктивних наративів, що спекулюють на релігійній вірі українців. Причому держава може застосовувати законні обмеження щодо тих представників релігійних організацій, які розповсюджують деструктивні ідеології на території України. При цьому важливо гарантувати принцип свободи віросповідання, оскільки це є ознакою демократичного суспільства та вимогою міжнародної спільноти.

ГАНС УРС ФОН БАЛЬТАЗАР І ЙОГО ВНЕСОК У ПАТРИСТИЧНИЙ РЕНЕСАНС. ЧАСТИНА 1: ІРЕНЕЙ ТА ОРІГЕН

Андрій Олександрович Шиманович — 2024-10-24

Богословський доробок швейцарського католицького теолога Ганса Урса фон Бальтазара здебільшого вивчається з поставленням у центр уваги його найбільш значущої інтелектуальної візії – революційної теорії про пріоритет богословської естетики (теоестетики) та краси як першорядної трансценденталії порівняно з благом та істиною. Натомість патристичні студії Бальтазара здебільшого залишаються малодослідженими попри їхню вирішальну роль на перших етапах його наукової роботи. Ба більше, у контексті української академічної сфери заледве є підстави говорити про серйозний аналіз бодай якоїсь зі складових частин масштабної Бальтазарової спадщини. Тож мета цієї статті полягає у частковому заповненні цієї прогалини, а саме в розкритті основних ідей із ранніх патристичних праць Бальтазара, що були присвячені св. Іренею Ліонському та Орігену як носіям унікальної для древньої Церкви богословської ментальності та виняткової креативності. Розвідка містить детальне авторське обмірковування Іренеєвої антигностичної апології людської історії та обстоювання ним цінності поцейбічної реальності, а також аналіз сформульованої Іренеєм концепції церковної традиції, що була протиставлена гностичній традиції таємного езотеричного знання. У фрагменті статті, де йдеться про Бальтазарове прочитання Орігена, автор розгортає значеннєве наповнення базових концептів александрійського вчителя – «таємниця», яка є кінцевою повнотою раціонально несхоплюваної реальності, та «Слово» («Логос»), що є символічно-сакраментальним самоодкровенням цієї таємниці в матеріальному світі. Також автор не оминає увагою Бальтазарову трактовку Орігенового вчення про об’єктивну доступність Логосу в світі, що зумовлена суб’єктивною готовністю людини до його сприйняття. Висновки статті містять роздуми автора про прихильність Бальтазара до грецької патристики як історичного прикладу розмаїття у єдності, богословської плюральності в межах однієї традиції без будь-якого збіднення багатства святоотцівських напрацювань через їх репресивну уніфікацію.

РОЛЬ ЖІНКИ У ЦЕРКОВНОМУ СЛУЖІННІ ЗА ПОСЛАННЯМ ПАВЛА 1 КОРИНТЯН 14:34-35

Богдан Олександрович Шумчук — 2024-10-24

Упродовж тривалого періоду історії людства питання ролі жінки повставало як у філософів, теологів, так і у звичайних людей. Ставлення до жінок чи то у Діогена у своєму неприйнятті другої половини людства, чи у більш прихильних філософів відображає мінливі уявлення ролі жінки на різних площинах. Мінливість не змінилася й у філософії християнської спільноти щодо ролі жінки у суспільстві, домі, соціумі та Церкві. Та сьогодні виникають ще й ті питання, котрі не мислилися століття тому. Одне з таких питань – роль жінки у служінні. У статті розглянуто питання ролі жінки у церковній практиці. Зважаючи на погляди Іоана Златоуста, Жана Кальвіна та більш сучасних постатей, таких як професор Крейг Кінер та доктор Джон Марк- Артур, можна побачити одну незаперечну істину – єдиної думки немає. Зокрема, виокремлюючи питання мовної поведінки жінки у церкві, розглянуто твердження різних літературних джерел щодо багатогранності питання та різноманітності відповідей, що призводить до неоднозначності у цьому питанні, а отже, і важливості дослідження. Також, розглядаючи культурний контекст того часу та текстуальний контекст самого послання Павла, відкривається важливість часу та культури і, звичайно, проблематики суспільства на погляд поведінки та ролі жінки у церкві. Звернувши увагу на можливий зміст слів, беручи до уваги культурний та текстовий контексти, прослідковується нездорова конституція церкви у самій Коринтській громаді. Іншим питанням для розгляду є роль жінки у церковному служінні. Якщо на питання ролі жінки у минулому ми можемо дати більш однозначні відповіді, то по відношенню до сьогодення це не просто неймовірно складно, а й актуально. В опитуванні, котре проводилося, служіння жінки було поділено на пасторське та інше церковне служіння. Проведено анкетування із цих питань. Загалом служіння жінки в ролі пастора церкви не отримало підтримки серед опитуваних, хоча залежно від країни та регіону ситуація змінюється.

АКТУАЛЬНІ ВИКЛИКИ У ЗАКОНОДАВЧОМУ РЕГУЛЮВАННІ ДЕРЖАВНО-КОНФЕСІЙНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

Мечислав Мирославович Янауер — 2024-10-24

У статті досліджуються державно-конфесійні відносини в Україні від моменту здобуття незалежності до сьогодення, зокрема в контексті повномасштабного російського вторгнення 2022 р. Розглядається потреба України у створенні ефективної політичної моделі у сфері релігійних відносин, ураховуючи деструктивний характер радянської політики у цьому плані. В умовах війни з Росією проблема регулювання діяльності релігійних організацій стала ще більш актуальною, що вимагає розроблення партнерської моделі державно-конфесійних відносин для забезпечення прав і свобод громадян. Основна увага приділяється аналізу законодавчих ініціатив, спрямованих на обмеження впливу країни-агресора на релігійне середовище України. Зокрема, розглядаються проєкти законів №№ 7204, 7213, 8221 та 8371. Особлива увага приділяється проєкту закону № 8371, представленому 19 січня 2023 р., який передбачає комплексне вирішення проблеми шляхом заборони діяльності релігійних організацій, афілійованих із релігійними структурами у державі-агресорі. Законопроєкт передбачає проведення релігієзнавчих експертиз Державною службою з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) та можливість припинення діяльності таких організацій через судове рішення. Однак реалізація цього проєкту пов’язана з труднощами, зокрема можливою великою кількістю судових справ та необхідністю чіткого визначення механізмів виконання положень закону. У статті підкреслюється, що хоча законопроєкт № 8371 має значний потенціал для підвищення національної безпеки, необхідно врахувати попередні законодавчі ініціативи та їхні недоліки. Рекомендується вдосконалення механізмів реалізації закону та продовження боротьби з російським впливом у релігійному полі через інтенсифікацію заходів проти антиукраїнської діяльності окремих релігійних діячів та активну просвітницьку роботу. Це сприятиме зменшенню кількості релігійних громад, що підпадуть під дію закону, зосереджуючи зусилля на найбільш проблемних випадках.

ЄВХАРИСТІЙНИЙ КУЛЬТ ЯК ОСНОВА ПАСТИРСЬКОГО СЛУЖІННЯ ГРИГОРІЯ ХОМИШИНА: ІСТОРИЧНИЙ ДИСКУРС

Іван Арсенович Андрухів — 2024-10-24

У цьому дослідженні аргументовано представлено віхи архиєрейського служіння єпископа Станіславівського Греко-Католицької церкви блаженного священномученика Григорія Хомишина та його пастирська наука про євхаристійний культ. Зокрема, робота зосереджена власне на аналізі самої ролі та значення Таїнства Пресвятої Євхаристії у пастирській діяльності єпископа Григорія Хомишина. Окрім того, проаналізовано історичний контекст його служіння, акцентуючи увагу на впливі євхаристійного культу на розвиток релігійного життя в Галичині на початку XX ст. Особливу увагу приділено вивченню проповідей, пастирських листів та інших документів владики Григорія Хомишина, що свідчать про його прагнення піднести значення євхаристії в житті вірних до найдосконалішого рівня. Аналізується також вплив євхаристійної побожності на формування духовного клімату в регіоні та її роль у зміцненні моральних і релігійних цінностей серед духовенства та мирян. Дослідження ґрунтується на широкому спектрі історичних джерел і покликане зробити неабиякий внесок у глибше розуміння важливості євхаристії в українській церковній традиції та пастирському служінні. Описано форми євхаристійного культу, які пропагував Григорій Хомишин на своїй канонічній території та поза її межами. Доведено, що під час перебування на кафедрі єпископа Станиславівського Григорія Хомишина євхаристійний культ зазнав чималого розвитку в контексті виконання релігійних обрядів та пропагування християнської віри. Дана наукова розвідка вкотре підтверджує, що науково-богословська діяльність владики Григорія Хомишина потребує більш ширшого зацікавлення серед вітчизняних та зарубіжних дослідників у галузі історії Церкви, богослов’я та релігієзнавства.

ВИСВІТЛЕННЯ НАЦИСТСЬКОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО СЕЛЯНСТВА РЕЙХСКОМІСАРІАТУ «УКРАЇНА» У ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАННЯХ ПЕРІОДУ ОКУПАЦІЇ (1941–1944 РР.)

Наталія Миколаївна Глушенок — 2024-10-24

У статті висвітлюються аграрна політика нацистів, а також еволюція ставлення селянства до нового порядку залежно від діяльності німецького окупаційного апарату в періодичних виданнях окупаційної влади. У публікації здійснено аналіз близько 20 найменувань періодичних видань, зокрема «Українське слово» (Житомир), «Нове Українське Слово» (Київ), «Голос Волині» (Житомир), «Український голос» (Луцьк), «Українська думка» (Миколаїв), «Волинь. Часопис для Волині» (Рівне), «Українське слово. Ілюстроване сільськогосподарське видання» (Київ), «Український хлібороб: Ілюстрований сільськогосподарський часопис» (Рівне) та ін. З’ясовано, що виголошення закону міністра окупованих східних територій А. Розенберга про новий земельний устрій супроводжувалося активною пропагандою через німецьку пресу. Щоб підтримувати необхідні настрої серед населення окупованих територій, окупаційна адміністрація постійно друкувала в газетах інформацію про активність сільськогосподарських працівників, про гарні врожаї, які отримують українські селяни в колективних господарствах, про створення різноманітних організацій та гуртків, що допомагали українським селянам підвищити свій культурний і професійний рівень. Досліджено повідомлення про створення спілок і громадських господарств, преміювання селян за досягнення в роботі, рекомендації щодо боротьби зі шкідниками та збільшення врожайності культур, а також забезпечення медичної допомоги сільському населенню. Сформульовано висновок, що під час використання інформації, що міститься в наказах та зверненнях до селянства, опублікованих в окупаційній пресі, безумовно, необхідно дотримуватися критичного аналізу, оскільки німецька влада вважала періодику однією з найдієвіших пропагандистських форм спілкування з українським населенням, зокрема селянством.

САКРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО ТА ХРИСТИЯНСЬКА АРХЕОЛОГІЯ ЩОДО ІСТОРІЇ ЦЕРКВИ ТА ДОГМИ У ДОСЛІДЖЕННІ СВЯТОГО ЙОСИФА БІЛЬЧЕВСЬКОГО

Андрій Львович Дем’янчук — 2024-10-24

Метою дослідження є огляд та аналіз праці Святого Архієпископа Йосифа Більчевського «Археологія християнська по відношенню до історії Церкви і догмату», у якій досліджувалося сакральне мистецтво Римо-Католицької Церкви. Популяризація в науковому середовищі праці новітнього святого Римо-Католицької Церкви України. Методологія. У дослідженні застосовано комплексний підхід із використанням методів наукового аналізу, систематизації та узагальнення. Результати дослідження. Святий Архієпископ Йосиф Більчевський написав дві фундаментальні наукові праці «Археологія християнська по відношенню до історії Церкви і догмату», Краків, 1890 («Archeologia chrześcijańska wobec historyi Kościoła i Dogmatu», Kraków, 1890) та «Євхаристія у світлі найдавніших писемних пам’яток, іконографічних та епіграфічних», Kраків, 1898 (Józef Bilczewski «Eucharystya w świetle najdawniejszych pomników piśmiennych, ikonograficznych i epigraficznych» Kraków, 1898). Праця «Археологія християнська по відношенню до історії Церкви і догмату» написана у двох частинах: «Археологія як джерело історії Церкви» («Archeologia jako źródło historyi Kościoła» і «Археологія як джерело Догматики» («Archeologia jako źródło Dogmatyki». Сакральне мистецтво та його основні принципи розкрито в першій частині четвертого розділу «Мистецьке життя Церкви» («Życie artystyczne Kościoła»). Учений подає різні види пам’яток мистецтва: іконографічні символи; алегоричні образи; історичні образи; літургійні образи; а також іконографію Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці і Святих (Bilczewski, 1890). Наукова новизна. Наукова новизна отриманих результатів полягає у комплексному аналізі праці Святого архієпископа Йосифа Більчевського. Рекомендації. Наукова праця Святого Архієпископа Йосифа Більчевського потребує подальших досліджень, зокрема розкриття інших аспектів з історії та археології. Нині надзвичайно важливо поширювати результати наукової діяльності новітнього святого Львівської Архідієцезії Римо-Католицької Церкви в Україні та світі.

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ АРХІВУ ІНСТИТУТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ ПОЛЬЩІ (INSTYTUTU PAMIȨCI NARODOWEJ) ТА АРХІВУ УКРАЇНСЬКОГО ІНСТИТУТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ

Галина Василівна Дурдас — 2024-10-24

Мета дослідження – проаналізувати процес становлення та діяльність інститутів національної пам’яті Польщі й України, їхні правову основу та функціональні обов’язки, охарактеризувати джерельний потенціал, з’ясувати роль цих інституцій у процесі демократизації країн, подоланні тоталітарного минулого. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, об’єктивності, науковості, системності, а також на основі використання загальнонаукових та спеціально-історичних методів. Наукова новизна. Важливим питанням, яке розкривається у дослідженні, є чинник політичної волі керівництва держави у процесі підтримки та розвитку ІНП. Висвітлено співпрацю польської та української інституцій. Порівнюється процес доступу громадян до архівної бази та оцифрування документів. Підкреслено роль ІНП обох країн у розвінчуванні радянських та російських міфів, установленні історичної правди та її поширенні в інформаційному та суспільному просторі. Висновки. Автори здійснили порівняльний аналіз діяльності ІНП Польщі та України, висвітлили роль цих установ у процесі демократизації суспільства та імплементації українських архівних інституцій у європейський простір.

ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ ВЛАДИКИ СОФРОНА МУДРОГО (1923–2014): ОГЛЯД ІСТОРІОГРАФІЇ

Олег Ігорович Єгрешій — 2024-10-24

Мета роботи. Аналіз історичних та історіографічних джерел для з’ясування стану наукового розроблення проблеми життя і діяльності владики Софрона Мудрого (1923–2014), монаха-василіянина, ректора Української папської колегії святого Йосафата, співробітника української секції Радіо Ватикану, ректора Івано-Франківського теологічно-катехитичного духовного інституту (теологічної академії), єпископа Івано-Франківської єпархії УГКЦ. Результати. У статті розглянуто процес зародження та розвитку історіографічних джерел про життя та діяльність єпископа УГКЦ Софрона Мудрого, окреслено основні здобутки істориків та перспективні напрями подальших досліджень. Висновки. Автори обґрунтовують думку, що дослідження проблем національної та релігійної ідентичності українців потребують звернення до біографій відомих діячів Церкви. Історіографічний аналіз проблеми проведено з використанням двох підходів: послідовно хронологічного (виокремлено три умовні періоди: 1923–1994, 1994– 2014 і після 2014) та «принципу конуса» (із поділом на три групи історіографічних джерел). У результаті встановлено, що життя та діяльність владики Софрона Мудрого в історіографії поступово стають предметом уваги дослідників, передусім істориків, релігієзнавців і богословів. Основний акцент у працях сучасних дослідників зроблено на діяльність владики Софрона Мудрого як ректора закладу вищої богословської освіти та єпископа-ординарія УГКЦ в Івано-Франківську. Однак ще багато сторінок його біографії чекають майбутніх дослідників.

ПАМ'ЯТЬ ПРО ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ КРІЗЬ ПРИЗМУ ГЕРОЇЗМУ Й ТРАГЕДІЇ ОТОЧЕННЯ 6-Ї ТА 12-Ї АРМІЙ ПІВДЕННО-ЗАХІДНОГО ФРОНТУ В ЦЕНТРАЛЬНІЙ УКРАЇНІ

Олександр Анатолійович Житков — 2024-10-24

Статтю присвячено вивченню малодослідженої теми героїзму й жертовності бійців 6-ї та 12-ї радянських армій, які у серпні 1941 р. опинилися у круговому оточенні військ вермахта у районі природнього урочища Зелена Брама та героїчними зусиллями великих утрат затримали просування ворога до індустріальних районів Придніпров’я й Донбасу, як теоретичної основи формування сучасної державної політики історичної пам’яті населення низки громад Центральноукраїнського регіону в період 1990–2000-х років. Виокремлено та розглянуто теоретичні й практичні трансформації національної політики пам’яті на законодавчому, теоретико-методологічному та науково-дослідницькому (краєзнавчому) рівнях в умовах розгортання гібридної російської агресії та відкритої війни, розв’язаної росією проти незалежної Української держави у 2022 р. Головну увагу приділено ґрунтовному висвітленню діяльності місцевих органів влади та самоврядування, участі структур громадянського суспільства, активної частини населення громад Кіровоградської та Черкаської областей, окремих військових підрозділів, які відігравали ключову роль в організації та супроводі державно-патріотичних заходів, присвячених ушануванню пам’яті загиблих бійців, релокації та впорядкування «місць пам’яті» воєнно-історичних подій, організації пошуково-патріотичної роботи та підтримки діяльності краєзнавчих музеїв, зокрема експозицій музеїв, присвячених сторінкам історії Другої світової війни, пам’яті про земляків-героїв, які боронили українську землю. На прикладі матеріалів дослідження обґрунтовано висновки стосовно важливості координації зусиль усіх складників взаємодії з боку держави й громадянського суспільства у процесі формування національної політики пам’яті в сучасних складних умовах боротьби України за державність.

ПРИНАЛЕЖНІСТЬ ПОЧАЇВСЬКОЇ ЛАВРИ ДО ТЕРНОПІЛЬСЬКО-ЗБОРІВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ: ІСТОРИЧНИЙ ДИСКУРС

Андрій Васильович Жук — 2024-10-24

Церковна історія є одним із найбільш вагомих напрямів досліджень у будь-який час, у будь-якій країні та за будь-якого політичного режиму. Її можна трактувати по-своєму, і кожен її бачить із власних позицій, міркувань, підсумкових суджень. Однак об’єктивне дослідження часто може бути ненаписаним через відсутність політичної волі, обмеження з боку замовника і т. д. Тим не менше ми як професійні історики повинні уникати будь-якого емоційного забарвлення, коли описуємо досліджувані нами факти, процеси та явища. Нам важлива не лише конкретна реконструкція подій, а й їх правильне розуміння як нами, так і тими, хто візьме до рук нашу працю як в ознайомчих, так і дослідницьких, навчальних, просвітніх та інших потенційно можливих цілях. Метою даного дослідження є всебічний аналіз історичних, юридичних та релігійних аспектів приналежності Почаївської Лаври до Тернопільсько-Зборівської митрополії Української греко-католицької церкви. Зокрема, робота спрямована на вивчення історичного контексту, обставин передачі власності, впливу релігійно-політичних чинників та перспективи врегулювання конфліктів, пов'язаних із цією святинею. Дослідження має завдання окреслити основні виклики та можливості, що стоять перед УГКЦ у справі повернення Лаври, а також внести ясність у процеси реституції церковного майна в Україні. Об’єктом дослідження є Свято-Успенська Почаївська лавра як одна з головних святинь Західного регіону України. Предметом дослідження виступають факти, події та процеси, які мали місце та відбуваються в контексті історичного розвитку Свято-Успенської Почаївської лаври. У роботі розглянуто історичний контекст та обставини передачі власності, досліджено вплив релігійно-політичних чинників на цей процес. Особливу увагу приділено викликам і можливостям, що стоять перед УГКЦ у справі повернення Лаври, а також перспективам урегулювання конфліктів, пов'язаних із реституцією церковного майна в Україні. Дослідження спрямоване на внесення ясності у складні питання церковної власності та зміцнення правових основ діяльності Української греко-католицької церкви.

МИХАЙЛО МОЛЬНАР І ДНІПРОПЕТРОВСЬКІ ДИСИДЕНТИ, АБО ЯК СЛОВАЦЬКИЙ УЧЕНИЙ ПОТРАПИВ ДО СУДОВОЇ СПРАВИ

Ольга Миколаївна Каковкіна — 2024-10-24

Статтю присвячено одному з епізодів дисидентського руху в Україні на межі 1960–1970-х років – судовій справі над авторами і поширювачами «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська», де у ході слідства з’явилося ім’я словацького/чехословацького україніста Михайла Мольнара (1930–2006). Мета дослідження – розкрити нові обставини у судовій справі над дисидентами Дніпропетровська, які дають змогу з’ясувати місце постаті Михайла Мольнара та його праці у цій справі, значення зв’язків українського та чехословацького дисидентського рухів. В основі інформаційної бази розвідки – опубліковані й неопубліковані джерела, зокрема документ із фонду Дніпропетровського обласного комітету КПУ Державного архіву Дніпропетровської області, матеріали періодичних видань, джерела особового походження (спогади, щоденники, листування). Методологія дослідження базується на полідисциплінарному та компаративістському підходах. У результаті дослідження було доповнено й уточнено обставини слідства у справі одного з обвинувачуваних – Віктора Савченка (1938–2016), якому інкримінували розповсюдження антирадянської літератури, до якої було включено працю М. Мольнара «Словаки і українці: Причинки до словацько-українських літературних взаємин з додатком документів» (1965). Виявлений архівний документ дає підстави стверджувати, що у полі зору КДБ опинилася не лише праця та зміст вміщеного у праці «націоналістичного» «Послання» Тараса Волі, а й постать самого словацького ученого, який дозволив собі відверто антирадянські висловлювання у період «Празької весни». Проаналізовані джерела разом з оцінками сучасників та дослідників біографії і творчості М. Мольнара засвідчують усвідомлення ученим сутності тоталітарної комуністичної влади і системи, підкреслюють значення його праць у формуванні поглядів українських дисидентів. Розглянута судова справа та доля усіх прямих та непрямих її учасників, як-от М. Мольнара, виводить на ширшу проблематику українсько-чехословацьких, власне українсько-чеських і українсько-словацьких зв’язків, зокрема поза офіційним «парадним» боком, на рівні особистих контактів, які долали заборони та кордони. Поряд із тим дослідження збагачує й уявлення про локальний вимір історії з працею Мольнара: у різний спосіб до судового процесу були притягнуті доволі відомі у просторі Дніпропетровська/Дніпра особи, що відіграли певну роль у перебігу подій.

НЕВИЗНАНІ ГЕРОЇ: РОЛЬ ТВАРИН У МИРОТВОРЧИХ ОПЕРАЦІЯХ

Анастасія Олександрівна Кмін — 2024-10-24

У статті досліджено історичну роль тварин у миротворчих операціях, висвітлено їхній незамінний внесок у різні контексти збройних конфліктів і гуманітарних місій. Зокрема, аналізується участь собак у пошуково-рятувальних операціях, виявленні вибухівки та наданні емоційної підтримки постраждалим. Від древніх цивілізацій до сучасних конфліктів XX і XXI ст. тварини неодноразово демонстрували свою важливість у найскладніших і найнебезпечніших ситуаціях. Із початку великих світових конфліктів минулого століття роль тварин значно розширилася. Собаки-пошуківці та рятувальники активно використовуються під час стихійних лих, таких як землетруси, цунамі та урагани, допомагаючи знайти та врятувати тих, хто вижив. Їхня здатність проникати крізь завали, гострий нюх та слух дають змогу рятувати життя, які інакше були б утрачені. Також значною є роль собак – детекторів вибухівки в зонах конфлікту та на прикордонних пунктах. Їхнє чуття на вибухові речовини, наркотики та інші небезпечні матеріали робить їх незамінними в забезпеченні безпеки військових та цивільних. Приклади з Афганістану і Близького Сходу ілюструють їхню ключову роль у виявленні прихованих загроз і запобіганні терористичним атакам. Окрім того, стаття розглядає використання терапевтичних тварин у гуманітарних місіях. Після травматичних подій, таких як природні катастрофи або війни, присутність собак-терапевтів допомагає постраждалим упоратися зі стресом і тривогою. Їхня емоційна підтримка сприяє швидшому одужанню та відновленню психічного здоров'я потерпілих. Дослідження підкреслює необхідність визнання важливості тварин у миротворчих і гуманітарних операціях. Вони не лише виконують практичні завдання, а й надають психологічну підтримку, що сприяє ефективності операцій та поліпшенню життя людей у зонах конфліктів і катастроф. Подальші дослідження і розроблення програм із залучення тварин до миротворчих місій можуть значно підвищити їх ефективність та гуманність.

КУЛЬТУРА ЖИТТЯ ЕСТОНЦІВ

Тетяна Володимирівна Орлова — 2024-10-24

У статті з позицій міждисциплінарного підходу розглядається актуальна категорія «культура життя» на прикладі однієї з пострадянських держав. Аналіз чинників, які зумовили швидке перетворення колишньої окраїни тоталітарної імперії на розвинену країну сучасного світу, проведено з історичного, соціологічного, психологічного погляду, що може вважатися студією із соціальної історії, історії ментальностей а також культурології. Із погляду нової історичної науки взято до уваги мегатенденції, які діють у світі впродовж останніх десятиліть, зокрема зростання значення людського фактору і визначення показників, які вимірюють успішність держав саме з його урахуванням. Серед таких показників – «щастя» (happiness) і «благополучне життя» (wellbeing), конкретне вимірювання яких фіксується у щорічних міжнародних рейтингах щастя. Показовим фактом є те, що на верхніх позиціях упродовж років розташовуються країни Північної Європи, серед яких і найменша за територією, населенням, ресурсами Естонія. Головна ідея пропонованої до уваги розвідки полягає у тому, що визначальним чинником є культура життя, яка у названій країні є вельми високою. Розглядаються історичні обставини, які сформували національний менталітет, – головну рушійну силу творення культури взагалі і культури життя зокрема. Наголошується на тому, що естонці виявилися спроможними давати адекватні відповіді на історичні виклики, головним із яких є виклик модернізації. Цінуючи традиції, цей народ виявився спроможним сприймати новації і втілювати їх у життя. Естонський приклад вкотре підтверджує головний висновок синергетики: успішнішою є складна відкрита система, яка адекватно реагує на зміни навколишнього середовища. Естонія спромоглася здійснити перехід від індустріального до постіндустріального суспільства, чому посприяла культура життя, яка, своєю чергою, змінюється відповідно. Досвід Естонії має значення для України, яка також має здійснити перехід не лише від стану російської/ радянської колонії до незалежної держави, а й до модерної нації сучасності.

РЕАКЦІЯ КОМІТЕТУ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ НА СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕЛЬСІНСЬКОЇ ГРУПИ (1976–1977 РР.)

Богдан Валерійович Паска — 2024-10-24

Метою статті є об’єктивне і комплексне вивчення репресивних заходів Комітету державної безпеки (КДБ) проти учасників Української Гельсінської групи (УГГ) на першому етапі її діяльності (кінець 1976 – початок 1977 р.). Основу джерельної бази становили матеріали Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ) у м. Києві, спогади активних учасників УГГ. Методологічною основою статті виступили принципи об’єктивності, історизму, всебічності, наступності, а також комплекс загальнонаукових та спеціально-історичних методів. Проведено перехресний аналіз та співставлення інформації історичних джерел різного походження для встановлення об’єктивної картини подій. Автор робить висновок, що в баченні КДБ створення УГГ було результатом впливу на українських інакодумців із боку представників російських правозахисників-демократів. Спецслужба не змогла завадити налагодженню зв’язків між московським та українським дисидентськими середовищами протягом літа-осені 1976 р. Для стеження за учасниками УГГ активно використовувалися агентурна мережа й інформатори КДБ, а помешкання лідера групи М. Руденка було оснащене підслуховувальною апаратурою. Зважаючи на можливий міжнародний резонанс, очільники радянського режиму в листопаді-грудні 1976 р. вагалися щодо доцільності застосування відкритих судових репресій щодо учасників групи. Керівництво КДБ спочатку пропонувало обмежитися профілактичними заходами та залякуванням учасників УГГ. Тим не менше після створення перших програмних документів організації, зближення її лідерів із середовищем українського шістдесятницького правозахисту, спроб поєднати захист загальнодемократичних прав з ідеями національного руху працівники КДБ перейшли до активних репресивних дій. Наприкінці грудня 1976 р. було проведено першу, а на початку лютого 1977 р. – другу серію обшуків у активних учасників УГГ. Арешти М. Руденка й О. Тихого, судилище над ними у червні-липні 1977 р. поклали початок судовим репресіям проти групи. Проте залякати українське дисидентське середовище не вдалося: стараннями, передусім, О. Бердника та О. Мешко УГГ продовжила спротив режиму.

СУТНІСТЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО ВИХОВАННЯ В ДАВНІЙ ІСТОРІЇ УКРАЇНЦІВ

Олександр Леонтійович Притула — 2024-10-24

Аналізується зміст громадянського виховання у давній історії українців, який визначався низкою взаємопов’язаних аспектів: розумінням буття у парадигмі віч-на-віч зі смертю, бойовим духом та налаштованістю на перемогу, героїзмом та його позірними формами. Наголошується, що особливої актуальності виховання захисника набуло в умовах розгортання кочової стихії, декілька хвиль якої (від печенігів до половців) накочувалися зі степів на землі східних слов’ян на межі 1–2 тис н. е. Боротьба з таким сильним противником потребувала максимальної концентрації зусиль, що зумовлювало посилення патріотичного виховання. Його важливим компонентом стала розвинена система фізичної підготовки, поєднана з мудрістю й освіченістю, що в комплексі розглядалися як основа героїзму. Тому не випадково проблема виховання посіла провідне місце у філософських творах докозацької доби як релігійного, так і світського характеру, автори яких постають справжніми патріотами рідної землі. Відзначається актуальність праць Григорія Сковороди, у центрі творчості якого перебуває людина, а питання природженої звитяги українців у ратній справі у творчості Григорія Сковороди перебуває у річищі однієї з ключових тем його філософської спадщини. Для філософа патріотизм постає багатогранним і складним почуттям любові до Вітчизни, у змісті якого органічно поєднуються любов до рідної землі, природи, мови, традицій, що передбачає усвідомлення патріотичного обов’язку перед власним народом.

ЧЕСЬКА І СЛОВАЦЬКА РЕСПУБЛІКИ У ПЕРШЕ ДЕСЯТИЛІТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ: ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ ВИМІР ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Андрій Валерійович Хомич — 2024-10-24

У статті досліджено особливості боротьби за владу на рівні парламенту між різними політичними силами у Чеській і Словацькій республіках в умовах державотворчого процесу протягом першого десятиліття після розділення Чехословаччини на дві суверенні країни. Використання методу порівняльного аналізу дозволило виявити як спільні, так і відмінні тенденції у Чеській і Словацькій республіках на рівні формування законодавчого органу влади. Спільною тенденцією була підтримка виборцями під час перших виборів до парламентів обох держав політичних сил ліберально-демократичного спрямування, а також зміна цих політиків на соціал-демократичний табір під час наступної каденції. Відмінною рисою у державотворчому процесі стала зміна конституційної моделі у Чеській Республіці, що своєю чергою призвела до нової інституційної моделі законодавчого органу – поділу парламенту на дві палати (Палати депутатів і Сенат) та обрання нижньої палати аж на четвертий рік суверенної держави, а також проведення дострокових виборів посеред другої каденції. Словацька Республіка протягом першого десятиліття суверенітету мала більшу стабільність у своєму політичному житті, ніж Чеська Республіка, зокрема на рівні парламенту. З огляду на ключову роль розстановки партій всередині законодавчого органу і формування коаліції та її вплив на формування уряду в цих двох парламентських республіках, то саме політична архітектура перших виборів дозволила формувати уряд на чолі з політичними лідерами країн, котрі були на найвищих посадах ще за часів єдиної Чехословаччини. Проте вже наступні парламентські вибори призвели до нової коаліційної моделі, а відтак і до іншої урядової команди, яка мала інше бачення щодо розвитку суспільно-політичних та економічних процесів у республіках у бік соціальної орієнтації, тобто лівоцентричного спрямування.

МІФ ПРО ДАВИДА. ЕСЕЙ ПРО ГУМАНІЗМ МІРКУВАННЯ НАД КНИГОЮ ЧЛЕНА-КОРЕСПОНДЕНТА НАН УКРАЇНИ НАЗІПА ХАМІТОВА «ВІЙНА В УКРАЇНІ І НОВИЙ ГУМАНІЗМ: ДАВИД ПРОТИ ГОЛІАФА. МЕТААНТРОПОЛОГІЯ ІСТОРІЇ ХХІ СТОЛІТТЯ»

Сергій Володимирович Таранов — 2024-10-24

МІФ ПРО ДАВИДА. ЕСЕЙ ПРО ГУМАНІЗМ МІРКУВАННЯ НАД КНИГОЮ ЧЛЕНА-КОРЕСПОНДЕНТА НАН УКРАЇНИ НАЗІПА ХАМІТОВА «ВІЙНА В УКРАЇНІ І НОВИЙ ГУМАНІЗМ: ДАВИД ПРОТИ ГОЛІАФА. МЕТААНТРОПОЛОГІЯ ІСТОРІЇ ХХІ СТОЛІТТЯ»

СВЯТА Й ФЕСТИВАЛІ В КУЛЬТУРНОМУ ЖИТТІ БЕРЕГОВОГО ТА РАЙОНУ (1964–1991 РР.)

Наталія Федорівна Вароді — 2024-10-24

Статтю присвячено культурному життю міста Берегового й району в період застою та перебудови в СРСР. Автор аналізує основні напрями розвитку культури, діяльність культурних установ, вплив радянської ідеології та особливості збереження національної культури угорської меншини. У роботі висвітлюється проведення численних фестивалів, концертів та інших культурних заходів у Береговому та районі. Особлива увага приділяється дням села й міста, які віддзеркалювали політичні та культурні прагнення радянського суспільства. Ці заходи демонстрували успіхи колгоспів, зміцнювали радянську ідентичність та відданість комуністичним ідеалам. Автор детально описує діяльність Палацу культури, який став центром культурного життя міста. Тут проводилися виставки, концерти, театральні вистави. Особлива увага приділяється розвитку народного театру Берегового та його репертуару. Аналізується творчість місцевих художників, зокрема Анни Горват, чиї роботи були представлені на міжнародних виставках. Висвітлюється діяльність літературної студії та Угорського літературного клубу імені Дюли Іллейша. Автор відзначає, що попри ідеологічний тиск у місті зберігалися елементи національної культури угорської меншини. Проводилися літературні вечори, поетичні конкурси, відкривалися меморіальні дошки угорським діячам культури. Особлива увага приділяється періоду перебудови, коли стало можливим більш вільне вираження національної ідентичності. Описується діяльність Товариства угорської культури Закарпаття (ТУКЗ), яке сприяло відродженню історичного минулого та плеканню національних традицій. У висновках автор підкреслює, що громадські заходи й свята в радянський період слугували інструментом просування радянських політичних та ідеологічних цілей, але водночас сприяли збереженню елементів національної культури і зміцненню згуртованості громади. Дослідження демонструє складну взаємодію офіційної радянської культури та національних культурних традицій в умовах багатонаціонального міста.

ПРИНЦЕСА ДІАНА ТА РОЛАН БАРТ: СЕМІОТИЧНИЙ АНАЛІЗ СЕРІАЛУ «КОРОНА»

Євген Петрович Ворожейкін — 2024-10-24

Стаття розглядає специфіку сприйняття історичного серіалу «Корона» загалом та презентації образу принцеси Діани зокрема у четвертому сезоні крізь призму семіотичного аналізу. Дослідження базується на концепціях Ролана Барта, зокрема «фотографічного парадоксу» та трьох рівнів аналізу відеотворів: інформаційного, символічного та третього значення/«тупе значення»/«filmiс». Для визначення «filmiс» у статті здійснюється його порівняння з терміном «punctum», який визначає емоційне та персональне сприйняття фотографії у теорії Барта. У статті здійснено перенесення концепції «фотографічного парадоксу» на четвертий сезон серіалу «Корона», на основі чого була визначена сучасна візуальна стратегія створення автентичності в історичних драмах. Вказано, що вона призводить до етичного парадоксу, оскільки незалежно від попереджень глядачі починають сприймати художні історії як реальну дійсність. Особлива увага у статті приділяється тому, як образ принцеси Діани у четвертому сезоні серіалу «Корона» викликав співпереживання у глядачів. Визначено, що принцеса Діана була показана як романтична, беззахисна, наївна та сором’язлива особа, жертва королівської сім’ї. Цей образ створюється завдяки сюжету, але також аудіовізуальних технік, таких як: підбір костюмів, символіка кольору, підбір саундтрека, паралельний монтаж. Квінтесенція образу принцеси Діани представлена у «filmiс», скріншоті з другого епізоду серіалу, який поєднує початок королівського життя принцеси Діана з моментом її смерті в автомобільній катастрофі. Вказано, що саме створення образу на різних рівнях значення вплинуло на те, що він привернув значну увагу до серіалу та заново актуалізував інтерес до особи принцеси Діани та її історії, що викликало сильний суспільний резонанс та показало потенціал впливу, який можуть мати сучасні історичні серіали.

ОПЕРА-SERIA ЯК СИМВОЛ ДОСКОНАЛОСТІ У ЄВРОПЕЙСЬКІЙ КУЛЬТУРІ XVIII СТОЛІТТЯ

Ірина Вікторівна Красіліна — 2024-10-24

Метою цієї праці є усвідомлення культурологічного аспекту опери-seria у європейській культурі XVIII ст. Методологічною основою роботи виступають позиції культурологічного підходу, який представлений послідовниками школи Б. Асаф’єва в Україні: Д. Андросової (Андросова, 2014, с. 398), І. Котляревського (Котляревський, 1971, с. 156), І. Ляшенка (Ляшенко, 1973, с. 326), О. Маркової (Маркова, 1983, с. 142) та ін. Методологія роботи має комплексний характер і базується на герменевтично-компаративному, стильово-жанровому методі за прикладом М. Еліаде (Еліаде, 2001, с. 592), Й. Хейзінг (Huizinga, 1955, с. 232) та інших культурологів-мистецтвознавців. Наукова новизна дослідження визначається тим, що вперше в українській культурології є спроба сформулювати показники «пізньої опери seria», дати уточнення щодо трактування опери seria та її жанрово-стилістичних особливостей, дослідити оперу В.А. Моцарта «Милосердя Тита» та оперу А. Сальєрі «Арміда» як зразки «пізньої» опери seria. Висновки. Характеристика опери seria середини XVIII ст. вказує на суттєві зміни в умовах представлення жанру в театрі. «Пізня» опера seria «заражається» психологізмом і змішаністю виразних проявів. Історичні відомості свідчать про всеєвропейський резонанс італійсько-неаполітанського винаходу жанру seria, ґенеза якого визначилася містеріальними коренями музичного мистецтва Європи у цілому. Це зробило жанр привабливим для різних націй і країн, незважаючи на критику з боку ентузіастів революційних і антицерковних рухів, які вважали необхідним позбавитися від «анахронізму» мистецтва seria. Різні національні школи прийняли і розвинули цей жанр, створюючи унікальні інтерпретації, що збагачували загальну музичну спадщину. Навіть під час періодів соціальних і політичних змін опера seria залишалася символом культурної досконалості. Віденський композитор Вольфганг Амадей Моцарт, який також працював у жанрі опери seria, зберіг і вдосконалив традиції цього жанру, інтегруючи в них елементи віденської художньої культури та самодостатності. Це підкреслювало його унікальний авторський стиль і забезпечувало тривалий вплив на музичне мистецтво Європи. Опери Сальєрі – мелодійні, винахідливі в оркестровці і напрочуд прогресивні за своїм світоглядом.

КОНЦЕРТНА ДІЯЛЬНІСТЬ ВІЙСЬКОВИХ ОРКЕСТРІВ ЯК ЯВИЩЕ КУЛЬТУРИ

Ірина Василівна Мартинова — 2024-10-24

Запропонована стаття є спробою окреслити важливий напрям мистецької діяльності вітчизняних військових оркестрів. Політична ситуація в Україні поряд із різними видами діяльності висунула на чільне місце публічно-виконавську функцію військових оркестрів. Розглянуто діяльність військово-мистецьких колективів, які у своїй роботі поєднують інструментально-виконавський універсалізм із професійним вишколом військовиків. Метою розвідки стало створення соціокультурного портрету концертної діяльності військових оркестрів сучасної України. Описано комунікативні властивості виконуваної музики, її іманентну потребу в публічній реалізації, здатність соціалізувати індивідів і формувати певні соціальні групи в активні спільноти. Новизна статті полягає у спробі здійснити валоризацію військово-оркестрового виконавства з позицій системи сучасних соціокультурних та моральних цінностей. Концертна діяльність музичних колективів здійснюється з використанням як традиційних, так і інноваційних методів проведення виступів. Під час концертного виступу виконавці і слухачі об’єднуються за допомогою тембрально-акустичної енергії у спільний культурний простір, де колектив військових музикантів репрезентує модель соціуму художньо обдарованих особистостей, об’єднаних у єдине ціле гуманістичною спрямованістю мистецької ідеї. Твори із загального репертуару оркестру підбираються з урахуванням соціокультурних особливостей конкретної аудиторії та місця, де буде виконуватися концертна програма. Це відрізняє підготовку до концерту військового оркестру від цивільного, оскільки концертна програма цивільного оркестру, як правило, складається без особливого врахування соціального складу аудиторії та стану «концертного майданчика». Натомість військовому оркестру часто доводиться виконувати свою програму на відкритому просторі.

ТРАНСФОРМАЦІЯ МІСТОЗНАВЧИХ ПАРАДИГМ У КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Сергій Вікторович Матяш — 2024-10-24

ХХ ст., що закінчилося, називають століттям урбанізації. Після багаточисленних обговорень та дискусій, у яких узяли участь практично всі провідні фахівці, пов'язані з розвитком міського середовища, відбуваються спроби осмислити напрями сучасного розвитку людства (Джадт, 2020). Протиріччя і багатозначні процеси урбанізації супроводжуються різким загостренням різноманітних проблем в умовах життя містян, насамперед великих агломерацій та мегаполісів. Сучасне місто не є ізольованим соціальним феноменом, а є важливою формою існування суспільства, у певному сенсі моделлю цього суспільства, яка відображає і кристалізує основні тренди його розвитку (Анатомія, 2012). Саме тому в цьому контексті головним методологічним принципом аналізу процесів соціального, економічного та культурного відтворення є принцип розгляду міста та суспільства як частки цілого. Багатовекторність глобалізації найбільш зрозуміло висвітлюється на урбанізованих територіях, де швидко формуються мегаполісні поселення та з'являється і поширюється нова філософія міського розвитку. Така зміна парадигми міського розвитку зумовлена, насамперед, неможливістю старої логіки пояснити еволюцію міських і загальносуспільних процесів для забезпечення гармонійного динамізму життя в більш-менш якісному середовищі буття. Виникає завдання створення образу гармонійного міста, де інновації економічного розвитку були б поєднанні із соціокультурними, екологічними, комунікаційними, інформаційними та іншими складниками якісного людського життя.

ПРОЦЕС УКРАЇНІЗАЦІЇ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ЗМІН

Агнесса Валеріївна Пашинська — 2024-10-24

У статті досліджується процес українізації як багатогранне явище, що набуло нового значення у сучасній Україні, особливо після початку російської агресії у 2022 році. Розглянуто історичний контекст терміна, який часто асоціюється з радянськими декретами 1920–1930-х років. У сучасному контексті українізація розглядається як важливий аспект національного відродження, особливо в галузі мовної політики, культури та освіти. Результати соціологічних досліджень показують зростання рівня мовної самоідентифікації серед українців. Розглянуто вплив переселенців на мовну політику та соціокультурний простір. У статті акцентується увага на значенні українізації для національної консолідації та модернізації освітньої системи. Автор також наголошує на ролі української культурної дипломатії та важливості культурної протидії російській агресії. Висновки статті підкреслюють незворотність процесу українізації, який є ключовим для зміцнення національної ідентичності та розвитку культури України.

ЛИЦАРСЬКИЙ ЕТОС: ДОБРОЧЕСНІСТЬ У ЧАСИ ВИПРОБУВАНЬ

Оксана Вікторівна Пономаренко — 2024-10-24

У статті досліджується актуальність лицарського етосу середньовічної Європи для сучасного українського суспільства, яке стикається з численними викликами в умовах російсько-української війни. У цьому контексті лицарський етос, відображений у середньовічних хроніках, юридичних кодексах і літературі, виступає як джерело моральних орієнтирів та настанов. У статті зазначається, що лицарська культура була глибоко вкорінена в середньовічній Європі, і її вплив відчувався навіть після занепаду лицарства як соціального інституту. Лицарські ідеали знайшли нові форми вираження в культурі, літературі, філософії та професійній етиці Західної Європи. Принципи лицарського етосу, такі як честь, вірність, мужність та захист слабких, стали основою для багатьох сучасних моральних і етичних норм. У сучасному світі ці ідеали знаходять своє місце в міжнародному гуманітарному праві, яке обмежує засоби ведення війни і захищає права цивільних і військовополонених. Звернено увагу на необхідність дотримання норм міжнародного гуманітарного права як важливого елемента збереження людяності та справедливості навіть у найскладніших ситуаціях.

РЕВІТАЛІЗАЦІЯ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ ЯК ІНСТРУМЕНТ ФОРМУВАННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ (ТЕАТРАЛЬНИЙ ВИМІР 2023–2024 РР.)

Тетяна Сергіївна Рева — 2024-10-24

Відповідно до концептуальної моделі гібридних загроз європейських дослідників, збереження національної ідентичності та спадщини є ключовими елементами домену культури. Ефективним способом протидії гібридним викликам у соціокультурній сфері є формування громадянської стійкості шляхом інтеракції різних рівнів функціонування спільноти методами управління, соціальними комунікаціями та культурними практиками. Після початку повномасштабного російського вторгнення Україна затвердила два документи, що підкреслюють важливість захисту цих аспектів, а саме: Закон України «Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності» у 2022 р. та Стратегію утвердження української національної та громадянської ідентичності на період до 2030 р. у грудні 2023 р. Основними інструментами виступають формування ідентичності виступають академічне середовище, освіта та культурні практики, що охоплюють повсякденну культуру і мистецтво. Статтю присвячено аналізу спроб перегляду та ревіталізації культурних наративів на прикладі видовищної сфери мистецтва, а саме театрального середовища. Приділено увагу висвітленню екзистенційних сенсів у виставах, прем’єри яких відбулися після повномасштабного російського вторгнення, зокрема у 2023 та 2024 рр. Для аналізу було вибрано такі основі напрями, як драматична вистава (Естрадний театр «ШАРЖ»), балет (Львівська національна опера) та опера (Національна оперета України). На прикладі вистав «Плід самого себе», «Тіні забутих предків», «На Русалчин Великдень» розкрито такі тенденції, як викриття забороненої або «відчуженої» культури, процес звільнення від колоніальної візії образів українців та її периферійного позиціонування, синергія класичних образів із контекстами сучасності: русалки, ляльки, категорії «кохання», «героїчного», «буття» та пізнання.

ЕКРАННА КУЛЬТУРА ЕПОХИ WEB 2.0: ОСОБЛИВОСТІ МАЛИХ ФОРМ

Тетяна Миколаївна Шаган — 2024-10-24

У статті розглянуто розвиток малих форм екранної культури в тісному зв’язку до змін web-платформ. Констатовано, що для цифрового суспільства характерне активне використання технологій медіасфери та Інтернет-контенту не лише з інформаційною метою, а й із комунікаційною, це відповідним чином позначилося на специфіці малих форм екранної культури. Констатовано, що розвиток Web 2.0 опосередковано провокує величезний обсяг аудіовізуального контенту, а його здатність створювати спільноти забезпечує широке використання різноманітних аудіовізуальних форм. Дослідження виявило, що для малих форм екранної культури епохи Web 2.0 (онлайн-шорти, флеш-фантастика, вебсеріали, цифрові трейлери та ін.) характерні процеси, що допускають різні форми участі аудиторії з постійними відгуками та мотивацією користувача. Розглянуто трансформацію малих форм екранної культури з інших комунікаційних каналів в Інтернет-простір. З’ясовано, що в процесі адаптації до Інтернет-простору окремі малі форми екранної культури, зароджені в середовищі кіно/телебачення, максимально використовують інформаційно-комунікативні можливості, а специфічна інтерактивність зумовлює ключові зміни, що впливають на їхні форму та зміст, підтримуючи створення нових аудіовізуальних форм онлайн. Характерним є і зворотний процес – поширення малих форм екранної культури, створених відповідно до запитів Інтернет-користувачів та вимог Інтернет-простору на інші канали дистрибуції. Таким чином, відбувається синергія медіапанорами, зумовлена динамікою розвитку інформаційно-комунікаційних технологій із тенденцією до конвергентного вмісту: малі форми екранної культури епохи Web 2.0 не вимагають значного бюджету і легко поширюються більше ніж одним каналом.

МИСТЕЦЬКІ ЖУРНАЛИ ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО АРТРИНКУ НАПРИКІНЦІ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Сергій Сергійович Русаков — 2024-10-24

Метою статті є висвітлення аспектів впливу мистецької періодики на формування артринку України на основі аналізу української та зарубіжної преси 1990–2024 рр. та ХХ ст. відповідно. Надано основні визначення терміну «журнал» та представлено погляди науковців щодо відповідності та формальних підходів українських часописів до заявлених вимог. Наведено статистичні дані щодо розвитку українських культурно-мистецьких закладів та процесів протягом 1990–2022 рр. та побіжно означено причини, що вплинули на виявлений перебіг подій. Висвітлено тенденції розвитку української преси періоду Незалежності, названо основні мистецькі журнали в царині української літератури та проаналізовано артжурнали більш широкого профілю українського та зарубіжного просторів, зокрема часописи «ART UKRAINE», «Арткурсив», «Vijenac». Висвітлено вплив спеціалізованих видань на формування нових підходів до популяризації сучасного українського мистецтва, підтримку художників, галерей та колекціонерів. Мистецькі журнали виступали важливою платформою для критичного аналізу, просування молодих митців та налагодження контактів з міжнародною артспільнотою. Зазначено, що саме через ці видання було можливим не лише інформаційне наповнення артринку, але й його професіоналізація, створення умов для інтеграції українського мистецтва у світові культурні процеси. Наведено основні аспекти впливу мистецьких журналів на розвиток артринку, зокрема: інформаційна роль; культурологічно-популяризаторська роль; професіоналізація артспільноти; міжнародна інтеграція артпроцесів.

СТАНОВЛЕННЯ ДІДЖЕЙ-КУЛЬТУРИ ВІД ПОСТДИСКО ДО СЬОГОДЕННЯ: ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ АНАЛІЗ

Рустам Фархадович Бабаєв — 2024-10-24

Ця стаття присвячена аналізу процесу формування молодого явища, відомого як культура діджеїнгу. У фокусі уваги – роль діджея в історії популярної музики та еволюція звукозапису. Розвиток танцювальної музики співпав із технологічним прогресом, набуваючи своєї сучасної форми у другій половині XX століття. Стаття використовує різні джерела, такі як тексти, відео та аудіоматеріали, інтерв’ю, для побудови своєї методології. Основний метод дослідження – метод включеного спостереження, який містить власні спостереження автора статті. Для досягнення цілей дослідження також використовуються аналіз і синтез текстів у друкованих виданнях, відеоінтерв’ю та документальні стрічки. Актуальними для цього дослідження були й такі методи, як опитування дійових осіб цієї діджей-культури. Стаття відповідає на питання про сутність абревіатури DJ у сучасному розумінні і те, як їхня діяльність вплинула на розвиток сучасної популярної музики та індустрії звукозапису. У статті також розглядається історичний розвиток деяких музичних жанрів, які виникли завдяки унікальним практикам діджеїв. З використанням документальних матеріалів висвітлено етапи становлення культури діджеїнгу від епохи «Постдиско» до сьогодення.

ПОСТНЕКЛАСИЧНІ ВІЗІЇ ВЗАЄМОВПЛИВУ СОЦІАЛЬНИХ ПРАКТИК ТА МОВНОГО ПОТЕНЦІАЛУ: ФЕНОМЕН КОМУНІКАЦІЇ

Зоріна Сергіївна Вихованець — 2024-10-24

У публікації здійснено аналіз базових прикладних принципів постнекласичного дискурсу в площині «мова – соціальні практики – феномен комунікації». Досліджено важливі стани життєдіяльності людини, які розкривають багатогранну проблему взаємовпливу соціальних практик та мовного потенціалу, ураховуючи особливості її реалізації у вітчизняних умовах. Констатовано, що непрогнозований характер сучасного цивілізаційного поступу, кризовий стан інституційного рівня міжнародного права на тлі трагічних подій російсько-української війни підвищують вірогідність формування нових утопій і помилок у формуванні суспільних відносин, а також переорієнтовують актуальний вплив соціальних практик на процес запобігання деформації традиційної системи цілей і цінностей життєдіяльності певного народу. З’ясовано, що світорозуміння людини формується за допомогою мови, мислення та моральних принципів, а ситуація, коли свідомі бажання, наміри, мотивація формують суб’єктивний аспект її суспільної позиції, створює основу соціальної комунікації. Головним є те, що єдині прагнення людей формують цілеспрямовану концепцію результативності соціальних дій, яка адекватна моральним принципам та актуалізована за допомогою мовного потенціалу як передача інформаційного ресурсу. Показано, що на тлі протиріч епохи Постмодерну відбувається структурне ускладнення самого пізнавального процесу, а мовний потенціал створюється завдяки акумуляції практичного досвіду і знань людських спільнот, опосередковано відображаючи глибинні пласти їхнього соціального буття. Продемонстровано дієвий вплив потужного комунікаційно-інформаційного чинника на процес формування сучасних символів і знаків у планетарному масштабі, що надає прогностичний ресурс для дослідження подальших можливостей суспільного розвитку.

СОЦІОКУЛЬТУРНА РОЛЬ ДІДЖИТАЛІЗОВАНИХ МУЗЕЇВ

Марія Павлівна Дуброва — 2024-10-24

В сучасному світі діджиталізація є процесом, що поступово поширюється на різні сфери буття людини. Будь-то соціальна, економічна чи культурна системи, жодну з них не оминула ця ознака прогресу. Однак, не забуваймо, що все має як свої переваги, так і недоліки. Особливо, якщо йдеться про процес діджиталізації в сфері культури. Застосування цифрових технологій в культурі набирає все нових і нових обертів. Так, їх впровадження в традиційні музеї з метою створення більш динамічного, інтерактивного та доступного для відвідувачів цього простору відкриває певні перспективи. Оскільки сучасна людина є свого роду «застосунком» до різноманітних гаджетів, то завдяки цифровим музеям з’являється змога сформувати у людини цікавість до культурного життя. Зокрема, мультимедійні презентації та віртуальна реальність роблять відвідування музею захопливим. А сама їх форма створення є привабливою. Оцифровані колекції дають змогу розширити аудиторію та привабити відвідувачів з будь-якого континенту. Музейна діяльність в цифровій формі дозволяє також покращити освітній процес, що виражається не лише в інтерактивних екскурсіях, а ще й у всіляких курсах, що створюються завдяки тим же цифровим інструментам. Попри це, не слід забувати, що оцифрування музейних експонатів, колекцій дозволяє зберегти культурну спадщину, забезпечує доступ до неї та популяризує її з-поміж широкої аудиторії. Та є й низка недоліків, які стоять за лаштунками цього процесу. Це й втрата автентивності музейного простору, і відстороненість аудиторії, і потреба в нових і нових формах зацікавлення тощо. Власне про всі ці та інші аспекти діджиталізації музейного простору ми й маємо намір говорити у нашій статті.

ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ КРЕАТИВНОСТІ ЛЮДИНИ ЯК ЧИННИКА ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (ЧЕРЕЗ ФЕНОМЕН КРЕАТИВНОЇ ЕКОНОМІКИ)

Євгеній В’ячеславович Захаров — 2024-10-24

У запропонованому дослідженні відбувається історико-філософський аналіз еволюції поняття «креативність» та розглядається у співвідношенні з терміном «творчість». Дотримуючись міждисциплінарного підходу, автор аналізує психологічні, філософські та культурологічні аспекти розуміння поняття креативності та його виникнення і розвитку. Креативність сама по собі не рідке явище. Вона притаманна в активній чи пасивній формі багатьом людям і є ознакою розвитку інтелекту людини. Незважаючи на те що креативні здібності вимагають у всіх сферах людського буття, сфери мистецтва та маркетингу були і залишаються найбільшим продуктом креативності та творчості людини. Автор статті зазначає, що креативність еволюціонувала в «креативну економіку», а з технологічними трансформаціями сьогодення креативна економіка виходить на новий рівень та займає вагоме місце в економічній системі світу. Робиться висновок, що продукти цієї особливої діяльності залишаються залежними від соціально-політичних, культурних подій, людських цінностей та ідеалів, які керуються наративами людини.

ГЕРОЇЗАЦІЯ ЗЛОЧИНЦІВ: ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ

Іван Юрійович Ільїн — 2024-10-24

У статті досліджено феномен героїзації злочинця, який упроваджують сучасні засоби масової інформації. Зазначено, що вагомою причиною героїзації злочинців є використання їх носіями влади з метою прикриття власних злочинів або відвертання уваги суспільства від інших, більш вагомих злочинів та порушень, які допускає влада. На основі роботи К.Ґ. Юнґа зроблено висновки, що однією з причин героїзації злочинця є наявність у кожного з нас архетипу Тіні, яка уособлює собою негативні, а часто і злочинні аспекти нашої поведінки чи характеру, тому злочинець, якого популяризують ЗМІ, є фактичним віддзеркаленням нашої Тіні. На основі аналізу історичних та міфологічних особистостей та героїв зроблено висновки, що людство тисячі років героїзує злочинців. На основі праць Е. Фромма показано, що прийняття суспільством та возведення злочинців у ранг кумирів зумовлено переходом європейського суспільства назад у язичництво та поступовим відходом від іудео-християнських цінностей. Доведено, що більшість героїзованих злочинців є язичницькими персонажами, більшість яких є трікстерами за архетипом. На основі робіт М. Фуко виявлено, що влада часто використовує злочинців та самотніх людей зі злочинним минулим для задовільнення власних цілей та потреб, що підтверджується багатьма прикладами з праць Фуко. Прийняти до уваги, що концепція метамодерну, яка була вперше запропонована в 2010 р. Вермейленом та Р. ван дер Аккером, не спроможна пояснити всіх феноменів сучасності та скоріше є черговим симулякром від постмодернізму, бо основні ідеї метамодерну допомагають сучасному суспільству виправдовувати власні злочини, але вони не вирішують тих питань та проблем, які є актуальними для сучасності та, навпаки, спроможні втягнути людство у хаос та допомагають героїзувати злочинців, знищуючи основні західноєвропейські моральні цінності. Визначено, що героїзовані злочинці здебільшого є самітниками, а їхня самотність зумовлена неприйняттям як із боку суспільства, так і тим, що вони є особистостями буденного буття за класифікацією метаантропології як філософської антропології Н. Хамітова і характеризуються волею до влади та деструктивними інтенціями.

МЕТОДОЛОГІЯ ТА ПРАКТИЧНА РЕАЛІЗАЦІЯ СУЧАСНИХ ЕПІСТЕМОЛОГІЧНИХ ПІДХОДІВ У НАУКОВІЙ ОСВІТІ

Олександр Георгійович Ковальов — 2024-10-24

Зміст статті зосереджується на важливості інтеграції епістемологічних інновацій у сферу наукової освіти. У сучасному світі, де швидкі технологічні зміни та глобальні виклики вимагають від спеціалістів не лише глибоких знань, а й здатності критично мислити та адаптуватися, роль епістемології стає особливо актуальною. Епістемологія як філософська дисципліна, що досліджує природу знань, їхні структуру та межі, відіграє ключову роль у формуванні методологічних основ наукового пізнання. Ця стаття висвітлює, як епістемологічні підходи впливають на розвиток критичного мислення та наукового світогляду студентів, а також на підготовку висококваліфікованих фахівців. Виклад основного матеріалу статті починається з огляду основних епістемологічних концепцій, які вже застосовуються у сфері освіти, та їхнього впливу на дидактичні стратегії. Автор розглядає інтерактивні та міждисциплінарні методики, які стимулюють активну участь студентів у навчальному процесі, та підкреслює важливість теоретичного засвоєння матеріалу через практичну діяльність. Зокрема, на прикладі вивчення наукових методів Чарльза Дарвіна показано, як глибоке розуміння епістемологічних аспектів допомагає студентам краще усвідомлювати логіку наукових досліджень та значення емпіричних даних. Далі у статті висвітлюється, як сучасні епістемологічні інновації сприяють інтеграції технологічних досягнень у науковий процес. Зокрема, автор аналізує вплив машинного навчання та штучного інтелекту на методи збору й аналізу даних, що відкриває нові перспективи для наукових досліджень. Розглянуто, як епістемологічні підходи допомагають формувати етичні стандарти в наукових дослідженнях, особливо в контексті збору та використання біомедичних даних. Висновки статті підкреслюють, що сучасна наукова освіта потребує не лише знань і навичок, а й глибокого розуміння епістемологічних основ, які дають змогу критично оцінювати інформацію та розробляти нові наукові методики. Інтеграція філософії науки в освітні програми, за словами автора, забезпечує студентів інструментами для ефективної та відповідальної наукової діяльності, сприяючи формуванню справжнього наукового світогляду.

КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА ТА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ: ПРОТИДІЯ ВТРАТИ В УМОВАХ ВОЄННОГО КОНФЛІКТУ

Дмитро Анатолійович Перов — 2024-10-24

Протягом тривалої історії розвитку народності українці формували, накопичували та збагачували свою власну систему культурного спадку. Як матеріальні, так і нематеріальні цінності збиралися повсякчас аби була змога навчити, а також передати наступним поколінням знання, цінності та досвід, які б формували відчуття належності до окремої спільноти. Культурна спадщина охоплює різні форми надбань народу як то звичаї, мова чи архітектура, музика, література та чимало іншого. По мірі того як накопичувався то формувався фундамент культурного спадку, набував вагомості і той ціннісний загал, який вони спричиняли в горизонті формування ідентичності людини. Так, завдяки археологічним знахідкам, історичним документам та пам’яткам архітектури людина поступово виводила знання про історію своїх предків. Це дозволило сформувати відчуття належності до єдиного історичного ланцюга та посилити відчуття належності до певної нації. Ритуали, звичаї та культурні традиції, що збиралися в єдину систему цінностей торували шлях до викладання підмурку основ суспільного буття. Мова, яка пройшла чимало випробувань на шляху до своєї обособленості та яка слугує не лише засобом комунікації, але й виразником світогляду, історії та культури народу в свідомому її вжитку набула статусу визначального критерію самобутності народу. Прояви та критерії впливу культурної спадщини на формування національної ідентичності, що зазначені вище є геть невичерпним переліком. Та вже зазначене свідчить про той потенціал, який міститься навіть у найдрібніших речах культури. На жаль сьогодення в якому опинилися українці поставило їх перед нелегким завданням збереження цього спадку. В умовах воєнного конфлікту, ця задача є нелегкою, адже країна агресор зумисно намагається нищити та руйнувати цінності народу аби підважити його дух. Таким чином, у статті ми будемо говорити про значимість культурного спадку в бутті народу та необхідність їх збереження в умовах воєнного конфлікту.

ПРОНИКНЕННЯ ПРОПАГАНДИСТCЬКИХ ІДЕЙ ІЗ РОСІЙСЬКИХ МЕДІА В УКРАЇНСЬКІ ЗМІ ЧЕРЕЗ ІНОЗЕМНІ ВИДАННЯ

Богдан Анатолійович Синчак — 2024-10-24

Актуальність дослідження зумовлюється зростанням впливу іноземних видань на українську аудиторію на тлі їх інтеграції в український інфопростір. Дослідження зорієнтоване на визначення специфіки інформаційного впливу закордонних англомовних видань на українське суспільство в умовах активного функціонування глобальної інформаційної війни. У ході дослідження встановлено, що на тлі повномасштабної війни в українських мас-медіа реалізується активна протидія російській дезінформації, проте окремої уваги потребують і зарубіжні видання, котрі вже користуються в Україні певним авторитетом, але вони й самі можуть бути жертвами російської пропаганди, оскільки, згідно з даними досліджень, ще у 2018 р. було встановлено, що «частка російського інформаційного впливу припадає аж на 62% утручань у внутрішні справи інших держав». Отже, російські наративи можуть поширюватися в український інфопростір зокрема й за допомогою посилання на західні медіа, у матеріали яких вони вже були вміщені. Визначено, що кількісна перевага під час акредитації журналістів у зонах бойових дій протягом перших пів року повномасштабної війни належить саме іноземним ЗМІ. Це вказує на видозмінення специфіки інформаційного впливу в російсько-українській інформаційній війні. Саме тому заявлена проблематика потребує актуальних досліджень у контексті вироблення механізмів протидії інформаційній війні. Окрема увага звертається на те, що однією з провідних світоглядних концепцій російської пропаганди виступає теза, що в Україні відбувається не російська агресія, а протистояння Росії та НАТО. Таку позицію активно просувають російські ЗМІ. Відповідно, іноземні медіа, цитуючи їх, автоматично ретранслюють означений меседж. Це один із прикладів того, як російська пропаганда може поширюватися в іноземних медіа і з них навіть потрапляти й в українські.

КОНСОЛІДАЦІЯ І КОНФРОНТАЦІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ В УМОВАХ ЗОВНІШНЬОЇ АГРЕСІЇ: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ

Андрій Олександрович Слива — 2024-10-24

Статтю присвячено співвідношенню консолідації й конфронтації у суспільстві в умовах зовнішньої агресії, що прямо стосується сучасного українського суспільства. Сформульовано проблему впливу консолідації й конфронтації на ефективність соціального управління. Підкреслюється, що для ефективного соціального управління елементи конфронтації мають співіснувати із загальною тенденцією до консолідації. Зазначається, що під час зовнішньої агресії будь-які розбіжності й суперечки є вкрай небезпечними. Щоб уникнути загроз із боку елементів соціальної конфронтації та зберегти ефективність у прийнятті рішень, запропоновано додержуватися двох принципів. Йдеться про описані у статті принцип базових цінностей і стереотипів і принцип базових цілей і конкретних засобів.

ФІЛОСОФІЯ ВІЙСЬКОВОЇ ОСВІТИ: ПРОБЛЕМНЕ ПОЛЕ ТА ЗАВДАННЯ

Юлія Вадимівна Соколовська — 2024-10-24

Метою дослідження є обґрунтування на основі аналізу трансформаційних процесів, що відбуваються у просторі національної військової освіти, необхідності виокремлення філософії військової освіти як самостійного специфічного напряму в межах філософії освіти, виявлення кола проблем, що мають сформувати предметне поле філософії військової освіти; обґрунтування необхідності інтегрування знання, що здатна надати філософія військової освіти, у освітньо-виховний процес у закладах військової освіти у секторі безпеки та оборони України. Методологічною основою дослідження є конкретно-історичний, міждисциплінарний та інтегративний підходи, що є універсальними у методології сучасного наукового пізнання. Методи, що було використано під час проведення дослідження: філософської рефлексії, аналізу, зокрема порівняльного аналізу документів, синтезу, моніторингу та спостереження. Контекстом даного дослідження є трансформаційні процеси, що відбуваються в освітньо-виховних практиках у вищіх військових навчальних закладах сектору безпеки та оборони України. Своєрідність отриманих результатів: 1) Проаналізовано виклики, що актуалізують виокремлення філософії військової освіти у самостійний напрям у межах філософії світи. 2) Обґрунтовано необхідність філософсько-методологічного аналізу проблем, що виходять за межі предметного поля військової педагогіки, військової психології, військової соціології та філософії освіти. 3) Визначено коло специфічних проблем, що мають бути предметом філософії військової освіти відміну від філософії освіти. 4) Проаналізовано науково-теоретичні та прикладні сенси філософії військової освіти. 5) Обґрунтовано значущість філософії військової освіти як світоглядного, методологічного підґрунтя формування філософсько-педагогічної культури викладачів у закладах військової освіти в Україні. 6) Обґрунтовано доречність/необхідність уведення навчальної дисципліни «Філософія військової освіти» у підготовку офіцерів оперативного рівня, особливо тих, хто продовжуватиме військову кар’єру як викладачи/інструктори. 7) Визначено перспективність подальшого розроблення філософії військової освіти як актуального складника філософського дискурсу та навчального курсу.

ТРАДИЦІЙНІ ФІЛОСОФСЬКІ ВЧЕННЯ СТАРОДАВНЬОГО КИТАЮ ТА ІДЕОЛОГІЧНА БОРОТЬБА МІЖ НИМИ У ПЕРІОДИ ЧУНЬЦЮ (VIII–V СТ. ДО Н. Е.) ТА ЧЖАНЬГО (V–III СТ. ДО Н. Е.)

Андрій Олександрович Сошніков — 2024-10-24

Мета статті – проаналізувати традиційні філософські вчення Стародавнього Китаю та ідеологічну боротьбу між ними у періоди Чуньцю (VIII–V ст. н. е.) та Чжаньго (V–III ст. до н. е). Протягом більше ніж 2 тис років історія Китаю була напрочуд багата різними потрясіннями, проте країна послідовно відновлювала свою державну структуру. Головним світоглядним складником цієї структури була потужна конфуціанська філософія, що наповнювала життя китайців духовною культурою, залишаючись головним чинником соціальної стабільності. Але перш ніж ця духовна система остаточно оформилася і була прийнята правлячими колами Китаю як панівна ідеологія, десятки мислителів зіткнулися у запеклій ідеологічній боротьбі, і кожен запропонував власний рецепт найкращого соціального устрою. Серед них, насамперед, слід виділити ідеальний пантеїзм Лао-Цзи. Альтернативна версія правління так званих «законників» (найбільш відомий із них Шан Ян) гуртувалася на суворому адміністративному регулюванні (фацзя). Давньокитайська політична філософія також включала в себе доктрину «всезагальної любові» Мо-цзи. Реформоване конфуціанство повністю заперечувало первісне вчення Конфуція. Воно було засновано на легістському принципі «нагород і покарань», зберігаючи при цьому гуманістичні гасла Конфуція. Ілюзія патріархальної влади, що піклується про свій народ, поєднувалася з принципом рівних можливостей, висунутим Мо-цзи. Ця філософія регулювала всі соціальні відносини, задовольняючи інтереси як вищих, так і нижчих соціальних верств, впливаючи на китайське суспільство протягом багатьох століть.

ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ ВЗАЄМОДІЇ ІННОВАЦІЙ ТА СТАЛОГО РОЗВИТКУ В ЕКОЛОГІЧНОМУ ТА СОЦІАЛЬНОМУ КОНТЕКСТІ

Ганна Павлівна Таран — 2024-10-24

У дослідженні розкриваються аспекти взаємодії інновацій та сталого розвитку в екологічному та соціальному контекстах. Аналізуються сучасні філософські підходи до розуміння та трактування взаємодії інновацій та сталого розвитку в межах економічного і соціального контексту відповідно до новітніх тенденцій. Розкрито принципи взаємозв’язку інновації та сталого розвитку, що супроводжуються впровадженням нових технологій, покращенням екологічного кластера. Досліджено загрози та проблеми, що виникають унаслідок упровадження нових технологій, зокрема їхній негативний вплив на довкілля та суспільство, акцентовано значення уважного планування і контролю для зменшення цих загроз. Роль державної політики та міжнародної співпраці вважається важливою для підтримки сталого розвитку через інновації. Подано приклади успішних проєктів та підкреслено значення всесвітнього підходу до вирішення екологічних і соціальних проблем. Результати дослідження показали, що інноваційні технології мають значний потенціал для сприяння сталому розвитку, однак їх упровадження вимагає комплексного підходу та врахування екологічних і соціальних аспектів. Виявлено, що екологічно дружні технології, такі як зелена енергетика та біотехнології, можуть суттєво покращити екологічну ситуацію, але потребують етичного регулювання. Соціальні аспекти інновацій, зокрема питання соціальної справедливості та доступу до технологій, вимагають особливої уваги, оскільки вони впливають на рівень життя та соціальну стійкість. Установлено, що державна політика та міжнародна співпраця є ключовими чинниками ефективного впровадження інновацій, спрямованих на досягнення цілей сталого розвитку. Основна ідея статті полягає у важливості взаємодії різних секторів суспільства та комплексного підходу для забезпечення екологічної та соціальної стійкості. Прогнози щодо майбутнього розвитку взаємодії інновацій та сталого розвитку підкреслюють потребу у подальших дослідженнях цієї сфери. Стаття вивчає важливість інновацій у забезпеченні сталого розвитку через розгляд екологічних та соціальних аспектів цього явища.

КОНЦЕПТ ŚĀNTA RASA В КОМЕНТАРІ АБГІНАВАГУПТИ АБГІНАВАБХАРАТІ

Аліна Олександрівна Шинкарьова — 2024-10-24

У статті розглянуто концепт śānta rasa в коментарі Абгінавагупти (Х–ХІ ст.) Абгінвавабгараті до трактату про театральне мистецтво Натьяшастра Бгаратамуні (ІІ–V ст. до н. е). Висвітлено сумніви критичних дослідників трактату Натьяшастра стосовно походження концепту śānta rasa і обґрунтованості його в естетичній теорії Абгінавагупти. Проведено порівняння між концептом śānta rasa і концептом восьми rasa з естетичної теорії Бгаратамуні, підкреслено сумнів із приводу відсутності відповідного стабільного стану для śānta rasa, що очевидно відрізняється від методології введення інших концептів rasa. Виявлено когнітивний характер естетичного переживання śānta rasa, його причини, наслідки і перехідні стани, підкреслено відмінність цього концепту в розумінні Абгінавагупти від спрощених уявлень релігійного дискурсу, а також дискурсів веданти і доктрини санкх’я. Проаналізовано аргументи Абгінавагупти в характерному для нього процесі пошуку джерела стабільного стану для śānta rasa через послідовний розгляд точок зору опонентів, вивчення можливих гіпотез і формулювання власної точки зору. Відзначено стилістичну подібність аргументації стосовно śānta rasa до аргументації до коментаторської дискусії до rasa сутри, що не залишає сумнівів щодо оригінальності концепту śānta rasa в естетичній теорії Абгінавагупти і одночасно своєрідності цього концепту. У процесі дослідження розуміння концепту śānta rasa сучасними дослідниками естетичних теорій Індії відзначено, що концепт śānta rasa часто сприймається спрощено, незважаючи на публікації Daniele Cuneo, який неодноразово підкреслював когнітивний характер естетичного досвіду. Можна відзначити, що спостерігаються як мінімум два способи розуміти концепт śānta rasa: один – у світлі порівняльних естетичних теорій Індії і західної естетики, другий – у світлі похідних від естетичної теорії Бгаратамуні описів естетичних переживань, які пристосовуються до різноманітних релігійних систем, наприклад переживання відданості богу у вішнуїстських традиціях. Це свідчить про те, що концепт śānta rasa досі не знайшов визнаного місця в естетичних теоріях.

МІЖНАРОДНИЙ АСПЕКТ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПОРЯДКУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Геннадій Анатолійович Целковський — 2024-10-24

У статті аналізується реакція міжнародної політичної спільноти на адміністративно-правові ініціативи української держави щодо забезпечення процесу унезалежнення українського православ’я від впливу росії. Процес унезалежнення полягає в відокремленні Української православної церкви, що перебуває в єдності з Російською православною церквою, від Московського патріархату. Цей процес забезпечується законодавчими та силовими інструментаріями, ключовим серед яких є закон 8371, згідно з яким мають бути заборонені релігійні організації в Україні, що афілійовані з країною-агресором. Під силовим інструментарієм мається на увазі кваліфікація та реагування правоохоронних органів щодо фактів антиукраїнської діяльності представників УПЦ. У статті розглядаються політичний вимір міжнародної реакції, що пов'язаний з внутрішніми політичними процесами в США, та правовий вимір, що полягає в аналізі відповідності даних ініціатив європейським нормам. Розкрито головний аргумент української влади щодо звинувачення в дискримінаційності певних положень українського законодавства в сфері релігії, що полягає в безпекових потребах держави та екзистенційній загрозі з боку росії, в якій Російська православні церква є одним з ключових ідеологів кровопролитної війни.