Культурологічний альманах

ЛЬВІВСЬКА АРХІКАТЕДРАЛЬНА БАЗИЛІКА ВНЕБОВЗЯТТЯ ПРЕСВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ: ІСТОРІЯ ТА САКРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

Андрій Львович Дем’янчук — 2024-12-30

Метою дослідження є представлення історії Львівської архікатедральної базиліки Внебовзяття Пресвятої Діви Марії від початку побудови до наших днів та її сакрального мистецтва. Популяризація в науковому середовищі унікальної пам’ятки Римо-католицької церкви в Україні. У дослідженні застосовано комплексний підхід із використанням методів наукового аналізу, систематизації й узагальнення. Про архікатедральний собор Внебовзяття Пресвятої Діви Марії писали відомі вчені, зокрема, Маурицій Дідушицький / Maurycy hr. Dzieduszycki (1872 рік); Юзеф Бартоломей Зіморович / Józef Bartłomiej Zimorowicz (1835, 1899 роки); Станіслав Зайончковський / Stanisław Zajączkowski (1924 рік); Тадеуш Маньковський / Tadeusz Mańkowski (1974 рік); Ольга Козубська (2004 рік); римо-католицький єпископ Мар’ян Бучек і викладач Львівської духовної семінарії Ігор Седельник (2004 рік); Якуб Адамський / Jakub Adamski, Мартін Бернат / Marcin Biernat, Ян К. Островський / Jan K. Ostrowski, Єжи Т. Петрус / Jerzy T. Petrus (2013 рік) та інші. Львівський архікатедральний собор Внебовзяття Пресвятої Діви Марії (друга половина XIV століття – 1481 рік) став першим собором, який на землях України отримав статус базиліки меншої в 1910 році. У 1760 році за сприяння архієпископа Вацлава Сераковського архітектор Петро Полейовський перебудував собор у бароковому стилі. Під час ремонту було демонтовано та перебудовано багато старих вівтарів і каплиць. З 1776 року катедра отримує статус Санктуарію Матері Божої Милосердної, а з 1948 року – Божого Милосердя. Будівля має не тільки велике релігійне значення, але й становить велику історичну цінність, є визначною пам’яткою архітектури національного значення (Ох. № 316/0). Наукова новизна отриманих результатів полягає у зборі та представленні наукової інформації про історію Львівської архікатедральної базиліки Внебовзяття Пресвятої Діви Марії – унікальної пам’ятки сакрального мистецтва Львова. Представлення історії Львівської архікатедральної базиліки Внебовзяття Пресвятої Діви Марії надзвичайно важливе для популяризації сакрального мистецтва Римо-католицької церкви в Україні та світі.

КУЛЬТУРНІ ТА ОСВІТНІ УСТАНОВИ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ 20–30-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ ЯК ОСЕРЕДКИ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ (НА ОСНОВІ МАТЕРІАЛІВ ЕМІГРАЦІЙНОГО ЖУРНАЛУ «ТРИЗУБ»)

Андрій Валерійович Карабардін — 2024-12-30

Статтю присвячено аналізу ролі культурних й освітніх установ української діаспори 20–30-х років ХХ століття як осередків збереження національної ідентичності. У цей період українці, які були змушені емігрувати через політичні та соціальні потрясіння, стикнулися з викликами збереження своєї культури та національної свідомості. У статті розглядається, як у складних умовах вигнання українська діаспора створювала культурно-освітні осередки, які ставали центрами відродження національної пам’яті та підтримки української ідентичності. На основі матеріалів еміграційного журналу «Тризуб» простежується діяльність різних освітніх, наукових та культурних закладів, що функціонували за межами України й відігравали важливу роль у формуванні національної спільноти. Автор аналізує вплив культурних ініціатив на процеси консолідації української діаспори. Розглядаються заходи з популяризації української культури в Європі, організація наукових зібрань, лекцій, емігрантських з’їздів, а також видання наукових праць українською та іншими мовами. Значне місце посідає аналіз діяльності освітніх закладів, які стали осередками інтелектуальної та культурної діяльності. Діяльність цих закладів сприяла об’єднанню українців навколо спільних національних цінностей, підтримувала культурну спадщину, забезпечувала науковий розвиток та виховання нових поколінь у дусі патріотизму. Наведені приклади показують, що навіть у складних умовах еміграції освіта та наука залишалися важливими пріоритетами для українців, сприяючи збереженню національної свідомості та підготовці до відновлення державності. У статті зроблено висновок про значущість культурних й освітніх ініціатив для підтримки української нації в умовах розпорошення, підкреслюючи, що ці осередки були важливими інструментами збереження національної пам’яті та ідентичності. У цьому контексті підкреслюється унікальна роль еміграційного видання «Тризуб», яке не лише документувало події, а й формувало інформаційний простір української діаспори, сприяючи поширенню національної ідеї та об’єднанню громади навколо спільних ідеалів.

ЕЛІТА ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ ХІХ СТ. В МАТЕРІАЛАХ ПОВІТОВОГО СУДУ: МІКРОІСТОРИЧНИЙ ВИМІР У КОНТЕКСТІ ПОВСЯКДЕННЯ

Тетяна Володимирівна Кузнець — 2024-12-30

Мета статі – проаналізувати судово-слідчу практику Уманського повітового суду для з’ясування причин притягнення до суду представників панівної і заможної верхівки тогочасного суспільства. Адже такі матеріали є цінним інформаційним джерелом для локальної, регіональної історії, історії повсякдення й слугують для персоніфікації історії, розширення в ній людиноцентризму. Причини притягнення до суду дворян, шляхти, поміщиків, купців можуть слугувати своєрідним маркером стану суспільної моралі. Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше комплексно використано матеріали Уманського повітового суду, що доповнює знання про компетенцію повітових судів, підтверджує їх усестановість, розширює межі розуміння внутрішнього життя соціуму, проливає світло на відносини між різними верствами суспільства і державою. З’ясовано, що представників привілейованої верхівки суспільства притягували до судової відповідальності. Із 1817 судових справ за 1800–1872 роки архів Уманського повітового суду містить 111 справ, порушених проти дворян, родини Потоцьких, шляхти, поміщиків, купців. Причиною судових проваджень найчастіше було стягнення боргів, дрібні правопорушення (крадіжки, підробка документів, видача фальшивих свідоцтв, захоплення земель, сінокосів, лісових масивів), незаконне заволодіння чужим майном, бійки, побиття, співжиття без шлюбу, самовільний перехід в іноземне підданство. Притягували до суду за проживання без «вида на жительство», за переховування рекрутів-втікачів, дезертирів, за порушення умов контрактів, за постачання недоброякісних товарів. Проти родини Потоцьких вели судові справи за захоплення чужого майна, за підтримку польського патріотичного руху. Поділ майна між спадкоємцями, оцінка економічного стану помість, надання відомостей про маєтності та платоспроможність їхніх власників теж становили частину судово-слідчої практики Уманського повітового суду. Зазначається, що матеріали архіву суду є цінним історичним джерелом, яке вимагає комплексного дослідження. Адже в судових справах відклалася інформація про господарство чи майно відповідача, що може доповнити аграрну та соціальну історію України. У них наявні різні довідки з економічною статистикою. Матеріали судово-слідчої практики повітового суду містять персональні дані учасників історичного процесу зазначених хронологічних меж. А причини притягнення до судової відповідальності представників еліти можуть слугувати своєрідним маркером моральності суспільства.

ВИКЛАДАЧІ СУСПІЛЬНИХ ДИСЦИПЛІН ГЛУХІВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ – МЕЧИСЛАВ ЗАРЕМСЬКИЙ, ВАЛЕРІЙ БЄЛАШОВ, ВІКТОР ЗАЇКА: ПРОСОПОГРАФІЧНИЙ ПОРТРЕТ

Ярослава Володимирівна Кулібова — 2024-12-30

Статтю присвячено науково-педагогічній діяльності представників історико-філософської школи Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка, яка утворилася на кафедрі історії, правознавства та методики навчання. В основі роботи лежить аналіз біографічних даних та внеску трьох видатних науковців – Мечислава Заремського, Валерія Бєлашова та Віктора Заїки – у розвиток української історичної науки, філософії, краєзнавства та збереження культурної спадщини. Наголошується, що діяльність зазначених учених сприяла становленню кафедри як важливого науково-освітнього осередку, орієнтованого на дослідження історії України, філософської думки та методології педагогіки. Зазначається, що Мечислав Заремський – один із фундаторів історико-філософської школи, спеціалізувався на філософії науки та методології, створюючи навчальні програми для студентів, які сприяли розширенню світоглядного підходу до філософії як наукової дисципліни. Мечислав Йосипович брав активну участь у громадських проєктах, популяризуючи українську філософську традицію та культурні здобутки рідного краю, що підкреслює його внесок у збагачення суспільного життя та виховання національно свідомої інтелігенції. Наголошується, що історичні дослідження Валерія Бєлашова зосереджувалися на історії Глухова, його ролі як гетьманської столиці та культурного центру Лівобережної України XVIII століття. Зазначається, що педагог також активно займався краєзнавчою діяльністю, видаючи численні праці з історії Глухівщини, що підвищували значущість регіональної історії в загальноукраїнському контексті. Його роботи сприяють збереженню культурної пам’яті місцевого населення й підкреслюють роль Глухова в історії України. Зазначається, що Віктор Заїка зробив вагомий внесок у дослідження історико-культурної спадщини Сумщини. Він ініціював створення пам’яткоохоронних організацій, організовував краєзнавчі заходи та виступав як активний популяризатор національних пам’яток. Його діяльність сприяла не тільки збереженню історичних артефактів, а й зміцненню культурної ідентичності глухівської громади. Загалом, стаття демонструє значення історико-філософської школи Глухівського університету як важливого наукового й культурного осередку, що сприяє формуванню нового покоління українських науковців.

КЛАСИФІКАЦІЯ ТА ТИПОЛОГІЯ МОНЕТНИХ ЗНАХІДОК У НУМІЗМАТИЧНОМУ СКАРБОЗНАВСТВІ

Олександр Валентинович Потильчак — 2024-12-30

Мета статті – висвітлення теоретичних проблем нумізматичного скарбознавства щодо класифікації та типології монетних знахідок. Теоретико-методологічні основи дослідження окреслені загальнонауковими методами формальної логіки, аналізу, синтезу, типологізації та класифікації, що застосовуються автором для групування різних категорій речових, монетно-речових і монетних знахідок. Для обґрунтування вибору класифікаційних ознак групування нумізматичних пам’яток автор використав структурно-функціональний метод історичної науки та історико-порівняльний метод, а також спеціальні нумізматичні методи. Наукова новизна. На тлі аналізу існуючого нумізматичного наративу запропоновано та теоретично обґрунтовано авторську типологію та класифікацію речових, монетно-речових і монетних знахідок. Висновки. Сучасний стан скарбознавчих досліджень у нумізматиці актуалізує теоретичні проблеми, пов’язані з розробкою типології монетних знахідок та класифікаційних схем нумізматичних джерел – знайдених одиничних монет та їхніх локальних груп, монетних комплексів і скарбів. Знахідки поодиноких монет і скарбів, попри їх типологічно-видову різноманітність, мають універсальний характер визначений природою їх походження. За такої різноманітності нумізматичних пам’яток успіх їх вивчення напряму залежить від рівня диференціації та систематизації цього джерельного матеріалу. Попри запропоновані археологами, істориками і нумізматами різноманітні підходи до групування монетних знахідок і скарбів та різновдалі спроби їх класифікації, наразі це завдання залишається серед актуальних у теорії нумізматики. На нашу думку, цілком виправданим є поділ усієї сукупності скарбів і монетних знахідок на три типологічні групи: речові, монетно-речові та монетні. Причому предметом нумізматичного скарбознавства є не лише монетно-речові та монетні скарби, але й деяка частина речових скарбів так званих товаро-грошей – предметів, що в різні історичні періоди та в різних обставинах виконували на ринку функцію еквіваленту вартості товарів. Базовою класифікаційною ознакою групування монетних знахідок вважаємо природу виникнення скарбів. Наразі йдеться про сутнісний зміст процесів, що спричинили сам факт тезаврування грошей та їх випадіння в скарби. У цьому зв’язку всі відомі монетні знахідки ми поділяємо на три типи: 1) знахідки економічного походження; 2) культові знахідки; 3) знахідки надзвичайних обставин. За критерієм кількості монет і предметів присутніх у знахідках, речові знахідки поділяємо на три види: одиничні знахідки, речові комплекси та речові скарби. Серед монетно-речових знахідок виділяємо монетно-речові комплекси та монетно-речові скарби. Монетні знахідки ми класифікуємо на чотири види – знахідки одиничних монет, монетні комплекси («гаманці»), локальні групи монет та скарби.

СИСТЕМА ЦІННОСТЕЙ ЯК ФУНДАМЕНТ КУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ: ОГЛЯД ОСНОВНИХ ПРОБЛЕМ

Анжела Іванівна Бойко — 2024-12-30

У сучасному світі, що стрімко змінюється під впливом глобалізації, технологічного прогресу та соціальних трансформацій, питання збереження культурної ідентичності набуває особливої актуальності. У статті розглянуто ключову роль системи цінностей у формуванні та підтримці культурної ідентичності суспільства, проведено аналіз її елементів, викликів сучасності та стратегій адаптації. Система цінностей являє собою комплекс фундаментальних принципів, переконань та ідеалів, які визначають світогляд, поведінку та життєві орієнтири як окремих індивідів, так і цілих спільнот. Вона охоплює моральні й етичні норми, традиції, звичаї, релігійні вірування, ставлення до ключових аспектів життя (сім’я, праця, освіта), базові уявлення про справедливість, свободу та рівність. Ця система формується протягом століть під впливом історичного досвіду, географічних умов, економічних чинників і культурних взаємодій. Культурна ідентичність, у свою чергу, є сукупністю характеристик, які визначають приналежність індивіда або групи до якоїсь культури. Вона включає мову, релігію, традиції, мистецтво й інші елементи, які разом створюють унікальний культурний код. Система цінностей виступає своєрідним «скелетом» культурної ідентичності, надає їй структуру та зміст. У статті детально розглядаються компоненти системи цінностей і їхній вплив на формування культурної ідентичності. Проаналізовано, як ці компоненти взаємодіють і створюють унікальний культурний профіль суспільства. Особлива увага приділяється викликам, з якими стикаються традиційні системи цінностей у сучасному глобалізованому світі: культурна глобалізація через поширення глобальної масової культури може призводити до розмивання локальних культурних особливостей. Цифрові технології та соціальні мережі трансформують способи комунікації та формування спільнот, впливають на традиційні цінності. Зростання мобільності населення призводить до зіткнення різних культурних систем у межах одного суспільства. Зміни в економічних моделях впливають на трудові цінності та соціальні структури. У статті розглянуто різні стратегії, які суспільства використовують для адаптації своїх систем цінностей до нових реалій, за збереження водночас культурної ідентичності. Селективну адаптацію як інтеграцію нових елементів, які не суперечать core values, з одночасним збереженням ключових традиційних цінностей. Культурний синтез через створення нових культурних форм, які поєднують елементи різних традицій. Свідоме звернення до історичного коріння та відновлення забутих культурних практик. Освіта та культурна політика: цілеспрямовані зусилля з боку держави та громадянського суспільства для збереження та популяризації національної культури. Відкритість до міжкультурного обміну за збереження власної ідентичності. Важливим аспектом, який підкреслюється у статті, є роль індивідуальної та колективної рефлексії у процесі адаптації системи цінностей. Здатність суспільства критично осмислювати свої цінності, відкрито обговорювати їхню релевантність і знаходити баланс між традицією й інновацією є ключовою для здорового розвитку культури. У висновках статті наголошено на важливості збереження культурного розмаїття у глобальному масштабі. Унікальні системи цінностей різних культур розглядаються як джерело інноваційних ідей і підходів до вирішення глобальних проблем. Водночас підкреслюється необхідність розвитку міжкультурного діалогу та пошуку спільних цінностей, які могли б стати основою для глобальної етики та співпраці. У підсумку стверджується, що система цінностей залишається фундаментальною основою культурної ідентичності навіть у світі, що швидко змінюється. Здатність суспільств адаптувати свої цінності за збереження водночас своєї сутності є ключовою для культурного виживання та розвитку. Розуміння динаміки цих процесів є критично важливим для політиків, освітян, культурних діячів і всіх, хто зацікавлений у збереженні багатого культурного спадку людства.

КРИТИЧНЕ МИСЛЕННЯ ЯК СТРАТЕГІЧНИЙ РЕСУРС ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ ПОЛІКУЛЬТУРНОГО СОЦІУМУ

Ельвіра Миколаївна Герасимова — 2024-12-30

У публікації здійснюється соціально-філософський аналіз феномену критичного мислення як стратегічного ресурсу у професійній діяльності людини полікультурного соціуму в умовах нових реалій постіндустріальної архітектоніки світового господарства. Зазначено, що повномасштабна війна незалежної Української держави проти російської федерації за свій суверенітет і територіальну цілісність посилює актуальність дослідження проблеми інтеграції кожної вільної країни до структурно-організованого механізму глобалізованого світу з метою довгострокового взаємовигідного партнерства та забезпечення стабільного соціально-економічного розвитку. Констатовано, що професійні компетенції кожної окремої людини створюють діяльнісний соціальний потенціал держави завдяки інтенсивному розвитку дослідницьких інституцій та навчально-освітнього процесу, що опосередковано посилює необхідність критичного осмислення їх доробку в конкретній галузі сучасного виробництва. Результатом проведеного дослідження є такі положення: 1) у межах полікультурного соціуму обсяг професійних знань набуває свою унікальну системність і когерентність, що обумовлює відносну самостійність закономірностей існування соціального розуму та колективної дієвості; 2) на фоні протиріч переходу до принципово нових засад соціально-економічної парадигми глобалізованого світу відбувається структурне ускладнення самого пізнавального процесу, коли сучасний фахівець засвоює не тільки методи компетентної оцінки економіко-господарських знань, їх гуманітарного характеру та смислового поля культури, а й починає враховувати потужний інформаційний фактор впливу на систему формування сучасних символів і знаків у політико-ідеологічному механізмі суспільних відносин; 3) зростаючи можливості робототехніки вимагають нової методологічної структури та принципів побудови навчальних освітніх програм для спеціалістів, які мають володіти основами критичного мислення, тому ключовою освітньою компетенцією фахівця майбутнього стає раціональне дослідно-практичне світорозуміння й навички управління новітніми технологічними механізмами предметно-матеріального перетворення дійсності. Доведено, що процес пізнавального привласнення знань й навичок критичного мислення сучасним фахівцем, по-перше, стимулює процес самоактуалізації природніх якостей особистості, по-друге, визначає основою інтелектуальної діяльності ідею відкритості соціального простору для новітніх інноваційних підходів з акцентом на дієвий результат; по-трете, сприяє розумінню соціокультурних надбань як прояву активності її суб’єктів, можливості існування різноманітних світоглядних настанов і ліберальних правил суспільної поведінки.

КУЛЬТУРНО-ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ КРИЗИ КЛАСИЧНОГО МИСЛЕННЯ У ТЛУМАЧЕННІ Г. ГАДАМЕРА

Римма Іванівна Данканіч — 2024-12-30

Історико-філософські та соціокультурні трансформації цілісності суспільства в контексті антропологічного виміру сучасного глобального світу привертають увагу до кризи класичного мислення. Вивчення онтологічних підвалин цієї кризи нині є актуальним для філософського осмислення світу, що прагне пояснити суб’єктивність, ірраціональність і суперечності людської природи. Це безпосередньо стосується поточних світоглядних проблем, як-от: відчуження, пошук сенсу, криза ідентичності та недовіра до традиційних інституцій знання і моралі тощо. У статті акцентується увага на проблемному полі співвідношення класичної та некласичної парадигм мислення, що суттєво вплинули на формування сучасного світогляду. Протиставлення класичного, некласичного, постмодерного світоглядів на зламі епох призводить до світоглядних криз, що породжують суспільно-політичні та культурно-філософські протистояння. Філософська герменевтика порушує питання про те, як можливий філософський і культурний діалог епох нині? Адже культурний і філософський спадок минулого завжди є полем інтерпретації, від якості якої, а також релевантності перекладу того чи іншого твору, залежить майбутнє наступних поколінь, культура та мислення яких ґрунтуються на тих акцентах і горизонтах, які формує філософія. Сучасна герменевтика спирається на різні парадигми мислення, світобачення різних епох, дослідження яких робить можливим діалог теперішнього та минулого. У статті розглядається приклад герменевтичного досвіду Г. Гадамера в контексті дослідження особливостей критики Фрідріхом Ніцше класиків античної філософії – Сократа і Платона. Ф. Ніцше не схвалював моральних настанов Сократа, які він розцінював як такі, що заперечують життєву енергію й інстинкти. Сократівська ідея підпорядкування бажань і пристрастей контролю розуму суперечила світосприйняттю Ф. Ніцше, який цінував силу волі, інстинктивну радість життя і свободу від моральних обмежень. Сократівську мораль, з її прагненням до «чеснотливого» життя через розум, Ф. Ніцше вважав пригніченням справжньої життєвої сили людини. Ф. Ніцше, відкидаючи ідеї об’єктивної моралі й етичного раціоналізму, закликав до «переоцінки всіх цінностей», що стало підґрунтям для філософського релятивізму та моральної суб’єктивності. Відмова від об’єктивних критеріїв добра і зла створила нову парадигму, яка призвела до кризи ідентичності, втрати стабільних моральних орієнтирів, що призводить до зниження рівня суспільної довіри, розриву соціальних зв’язків і зростання егоїзму, що стає серйозною загрозою для сталого розвитку суспільства. Європейський феномен Ф. Ніцше суттєво вплинув на формування філософського світогляду Г. Гадамера. Ніцшеанська критика платонізму і християнства лягла в основу формування некласичного мислення та суттєво вплинула на філософські течії ХХ століття, зокрема й на фундатора фундаментальної онтології М. Гайдеггера та його учня, засновника філософської герменевтики Г. Гадамера.

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ У КОНТЕКСТІ ВІЙНИ: ГЕРМЕНЕВТИЧНИЙ АНАЛІЗ СИМВОЛІВ, МОВИ ТА ПАМ’ЯТІ

Владислава Валеріївна Заїчко — 2024-12-30

У статті досліджено процеси формування та збереження національної ідентичності в умовах кризи, зокрема під час війни та примусової міграції. Аналіз базується на філософському підході до розуміння національної ідентичності як динамічної та багатошарової конструкції, що активно змінюється під впливом соціально-політичних подій. За допомогою герменевтичної методології Поля Рікера у статті зосереджено увагу на інтерпретації символів, наративів і метафор, які відображають колективний досвід українського суспільства в умовах війни. Метафори Оксани Забужко, як-от «тюрма народів» і «співкамерники», розглядаються як культурні маркери, що не лише описують травматичний досвід, але і сприяють усвідомленню національної ідентичності як форми опору. Особливу увагу приділено ролі освіти та її конституціалізації як засобу збереження культурної пам’яті та виховання нових поколінь у дусі національної єдності. Автори звертають увагу на важливість освітньої системи, яка не лише забезпечує передачу знань, але й формує ціннісні орієнтири, сприяє консолідації нації в умовах соціальних потрясінь. У контексті досвіду польської освітньої системи, що приймає українських дітей-біженців, розглядаються виклики, пов’язані з інтеграцією цих дітей у нове середовище та збереження їхньої національної ідентичності. Також розкрито роль міграції у формуванні національної ідентичності, коли примусове переселення активізує процеси самовизначення та посилює зв’язок із культурним корінням. Міграційний досвід стає важливим чинником, що сприяє як збереженню національних цінностей, так і адаптації до багатокультурного середовища, забезпечує нові можливості для переосмислення ідентичності. На основі досліджень і аналізу культурних символів і освітніх практик у статті показано, що національна ідентичність в умовах кризи перетворюється на потужний ресурс, який допомагає суспільству зберегти цілісність і стійкість перед викликами глобалізації та соціально-політичних змін.

ДОСЛІДЖЕННЯ ТРАНСФОРМАЦІЇ СВІДОМОСТІ ПІД ЧАС РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ФІЛОСОФІЇ

Дмитро Віталійович Знаменський — 2024-12-30

Трансформація свідомості українців в умовах російсько-української війни являє собою надзвичайно актуальне та багатогранне явище, яке потребує глибокого філософського осмислення. Дослідження розкриває, як війна виступає чинником, що радикально змінює інтенціональні та когнітивно-афективні структури особистості та суспільства. Глибина цих змін виявляється в переформатуванні аксіологічних настанов, де національна ідентичність набуває архетипічного, майже сакрального значення. Мета статті – виявити, як російсько-українська війна впливає на еволюцію національної свідомості українців, розкриваючи механізми зміни глибинних когнітивних, емоційних та ідеологічних структур, що лежать в основі національного самоусвідомлення. Методологічний підхід до дослідження є комплексним і міждисциплінарним, зокрема синергетичний і феноменологічний аналіз свідомісних процесів. Синергетична перспектива дозволяє виявити нелінійні динаміки, що виникають у колективній свідомості під впливом воєнного катаклізму, тоді як феноменологічний підхід досліджує глибинні елементи самосвідомості, які трансформуються під тиском екзистенційних викликів. Психоантропологічні та соціально-філософські методи аналізу дозволяють глибше зрозуміти зміни у психоемоційних настановах і ціннісних орієнтаціях українського суспільства. Результати дослідження засвідчують, що під впливом війни українська свідомість зазнає значної трансформації, яка виявляється в радикальній реконфігурації базових аксіологічних і когнітивних конструкцій. Виявлено, що колективна свідомість адаптується до екстремальних умов шляхом інтерналізації нових етичних імперативів, які посилюють здатність суспільства до стійкості та солідарності. Трансформація свідомості українського суспільства в умовах війни є еволюційним феноменом, що виходить за межі звичайних соціокультурних змін, торкаючись екзистенційних аспектів національного буття. Війна стає каталізатором для відродження та зміцнення національної ідентичності через активацію архетипічних моделей мислення та відчуттів, які лежать в основі колективної психології.

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ПРАКТИК ВОЛОНТЕРСЬКОГО РУХУ ТА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ: ФІЛОСОФСЬКО-ПОЛІТИЧНИЙ АНАЛІЗ

Олег Євгенович Ільюк — 2024-12-30

Стаття присвячена розгляду взаємозв’язків між практиками волонтерського руху та громадянського суспільства в Україні з позицій філософсько-політичного аналізу, соціологічного, системного та прогностичного підходів. У центрі уваги дослідження – основні базові цінності волонтерської діяльності: жертовність, справедливість, активність, дух свободи волонтерського руху, добровільність, прояв доброї волі як волі до добра. Проаналізовано структуру громадянського суспільства та досліджено місце волонтерського руху у структурі громадянського суспільства, його роль у системі організацій опору Російській Федерації. Результати дослідження свідчать про те, що волонтерський рух виявляє та пропагує кращі традиції й інститути громадянського суспільства, громадянські чесноти та принципи співіснування, а волонтерські практики є не просто виконанням завдань волонтерського руху, а частиною життя громадянського суспільства, стимулюють його оновлення й інституційний розвиток. Констатовано, що філософський підхід до визначення цінності свободи волонтерського руху забезпечує спільну концептуальну платформу, на якій підходи окремих наук – психології, соціальної роботи, політології – не суперечать один одному, а переважно доповнюють один одного.

ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ ГІБРИДНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ: ВІД ТЕХНОКРАТИЗМУ ДО ГУМАНІСТИЧНИХ ПІДХОДІВ У СУЧАСНОМУ УПРАВЛІННІ

Олексій Юрійович Кийков — 2024-12-30

У статті здійснено філософський аналіз гібридного менеджменту, що поєднує технократичні й гуманістичні підходи до управління в умовах глобалізації та цифровізації. На основі міждисциплінарного підходу досліджено роль аксіологічних аспектів у процесі ухвалення управлінських рішень, вплив технологічних інновацій на організаційні структури та необхідність формування соціально відповідальних моделей управління. Аналіз ґрунтується на ідеях сучасних філософів і теоретиків управління, як-от Кастельс, Латур, Йонас та інші, що підкреслюють важливість адаптивності та гнучкості в управлінні в умовах швидких змін. Особливу увагу приділено етичному аспекту впровадження нових технологій, де управлінці повинні враховувати не лише економічні показники, а й соціальні та моральні наслідки своїх рішень. Стаття також досліджує комунікативні стратегії, необхідні для ефективної взаємодії в багатокультурному середовищі, що є ключовим для успішного функціонування організацій у сучасному глобалізованому світі. Гібридний менеджмент, який розглядається як нова парадигма управління, дає змогу поєднувати технологічний прогрес із соціальною відповідальністю, створюючи умови для сталого розвитку та етичного лідерства.

ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ ПРОСТОРУ ТА ДОСВІДУ В АРХІТЕКТУРНІЙ ПРАКТИЦІ

Олександр Іванович Конюшевський — 2024-12-30

У статті відображено спробу філософсько осмислити простір та досвід в архітектурній практиці. Виявлено важливі аспекти, які допомагають архітекторам не лише створювати функціональні та естетичні будівлі, а й формувати певні філософські, культурні, психологічні контексти та соціальні практики. Мета дослідження – здійснити філософський аналіз взаємозв’язку між архітектурним простором та суб’єктивним досвідом людини, а також визначити принципи, які відображаються в архітектурі. Відповідно до заданої теми поставлено завдання: здійснити філософський аналіз архітектурного простору крізь призму «простір як досвід»; дослідити взаємозв’язок між простором та суб’єктивним досвідом людини; виявити різні архітектурні підходи до формування простору; обґрунтувати, як обмеження простору впливають на архітектурні рішення. З огляду на поставлені завдання, аналізуються приклади творчих підходів та адаптивних архітектурних рішень. Філософське осмислення простору й досвіду в архітектурній практиці є важливим аспектом, який створює нові перспективи для архітектурної практики, сприяючи виникненню більш чутливих, гуманних й адаптованих до потреб суспільства просторів. У висновках зазначено, що важливо враховувати культурні особливості та історичний контекст у творчому процесі, оскільки це може суттєво вплинути на сприйняття та використання простору. Архітектори мають ураховувати етичні аспекти своїх проєктів: стійкість, доступність і соціальну справедливість. У роботі акцентовано на тому, як обмеження в просторі сприяють пошуку нових форм, матеріалів та технологій, що можуть значно підвищити функціональність й естетику архітектурних об’єктів а також стимулювати до нових креативних підходів.

ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ГЕНДЕРНОЇ НЕРІВНОСТІ

Тамара Олександрівна Лахач — 2024-12-30

Світова спільнота розглядає досягнення гендерної рівності як найважливішу умову розвитку людини та суспільства. Аналіз гендерних відносин у суспільстві є актуальною темою. Актуалізація гендерної проблематики у світі не випадкова: у її основі лежать глибокі економічні, політичні, соціальні, гуманітарні причини. Реалізація дослідницьких завдань була досягнута на основі аналізу проведеного дослідження основних даних 18-го видання Глобального індексу гендерного розриву (Global Gender Gap Report 2024. World Economic Forum), який оцінює гендерний паритет у 146 економіках, надаючи основу для аналізу змін у галузі гендерного паритету. Методологічний інструментарій містить методи аналізу, що дають змогу схарактеризувати гендерні відносини в суспільстві. На основі аналізу даних статистики, експертних думок та досліджень низки вчених переконливо доводиться, що в сучасному суспільстві зберігається гендерний дисбаланс у сфері політики та державного управління; не подолано різні види дискримінації жінок на ринку праці та в економіці загалом; жінки (особливо матері) стикаються з конфліктом «сім’я – робота»; в охороні здоров’я майже не враховується вплив гендерних факторів на здоров’я чоловіків та жінок й організацію медичної допомоги. Зазначається, що складність розв’язання проблеми полягає в тому, що гендерна нерівність має комплексний характер і стосується одночасно різних галузей соціальної політики. Саме тому для реального досягнення гендерної рівності необхідно вживати більш дієвих заходів.

ІНФОРМАЦІЙНО-КОМУНІКАТИВНІ ТЕНДЕНЦІЇ СУЧАСНОСТІ ЯК ФАКТОР ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ СУСПІЛЬСТВА

Володимир Костянтинович Петренко — 2024-12-30

Сучасність є середовищем різноманітних інформаційних впливів і комунікативних взаємодій. Абсолютна більшість дослідників визнає її характерною ознакою таку тенденцію, як розширення й диверсифікація діапазону засобів інформаційно-комунікативного впливу. Зазначена особливість – закономірний наслідок інструментального розмаїття епохи інформаційного суспільства. Таке розгалуження й посилення інформаційних каналів впливу на індивідуальну й суспільну свідомість утворюють одну з ключових детермінант, які визначають життєдіяльність суспільства в найрізноманітніших аспектах, зокрема, у сенсі міри адекватності інформаційної картини світу, коректності смислових і значеннєвих ієрархій, аксіологічних пріоритетів та етичних преференцій. Якщо ці аспекти звести до спільного знаменника, то можна стверджувати, що інформаційно-комунікативні впливи є тим комплексним чинником, який істотно визначає ефективність життєдіяльності суспільства на рівні як фактичного статус-кво, так і в розумінні вірогідних перспектив і можливих напрямів еволюціонування. Важлива специфічна ознака інформаційно-комунікативної сфери сучасності пов’язана зі складним симбіотичним поєднанням класичних опцій (на кшталт типології ефективності мовних засобів, специфіки відтворення думкою мови й соціокультурної специфіки розуміння) та дедалі більш посилюваних новітніх тенденцій (примітивізації масової культури, факторів кліпового мислення, мозаїчності картини світу тощо). Сукупність наведених інформаційно-комунікативних тенденцій спонукає до приділення першочергової теоретико-концептуальної уваги факторам комунікативної ефективності культури розуміння та медійної компетентності.

НАРАТИВНА ВІДЕОГРА ЯК МИСТЕЦТВО МЕТАМОДЕРНУ

Наталія Сергіївна Скубіна — 2024-12-30

Статтю присвячено осмисленню наративних відеоігор як метамодерністського медіа, пошуку в іграх відповідного жанру характерних елементів та стратегій, що дали б змогу класифікувати відеоігри як мистецькі артефакти нової культурної епохи. Дослідження базується на низці теоретичних праць, що присвячені вивченню особливостей метамодернізму. Насамперед використовується концепція метамодерну Робіна ван ден Аккера та Тімотеуса Вермьолена, які описують нову культурну реальність як відхід від панівної цинічності й відстороненості постмодерну та прагнення до неоромантизму з його щирістю, відкритістю, осциляцією як коливанням між протилежними поняттями чи явищами (щирість та насмішка, серйозність і наївність тощо), намаганням поєднати постмодерністичне з модерністичним, апеляцією до міфологічного та чуттєвого. Теоретично важливою для представленої статті є також концептуалізація метамодерністських прийомів у мистецтві Г. Дембера. Серед таких він виокремлює низку понять, зокрема емпатичну рефлексію, «подвійну рамку», осциляцію, ексцентричність, метамодерний мінімалізм і максималізм, конструктивний пастиш, іронестій, нормкор, антропоморфізацію та метасимпатичність, які разом створюють складну й багатогранну структуру сучасного художнього тексту. Використовуючи зазначену методологію, у статті проаналізовано наративні відеоігри та серії відеоігор XXI століття, як-от «Death Stranding», «Kena: Bridge of Spirits» та інші. Так, стаття висвітлює метамодерністські елементи, що є спільними та часто повторюваними в сучасному ігровому середовищі. На прикладі кількох ігрових тайтлів проілюстровано механізми реалізації емоційної осциляції, амбівалентності та щирості, що водночас дають змогу краще залучити гравця до кібертекстового наративу гри, а з іншого боку стають яскравим вираженням метамодерністичних концепцій. Важливими метамодерними елементами, що дедалі частіше знаходять своє відображення у відеоігровому просторі, є також прагнення до колективної дії та соціальної взаємодії, що може виражатися через імплікацію в індивідуальний ігровий досвід механізмів комунікації з іншими гравцями, а також тяжіння до реконструкції міфічних тропів та сюжетів, що не просто зчитуються, а насамперед проживаються гравцями.

ПРИНЦИП СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ РІВНОЗНАЧНОСТІ ЯК КРИТЕРІАЛЬНИЙ ЕКВІВАЛЕНТ ЕФЕКТИВНОЇ ВЗАЄМОДІЇ КРАЇН І НАРОДІВ: ТРУДНОЩІ РЕАЛІЗАЦІЇ

Андрій Олександрович Сливінський — 2024-12-30

Твердження, відповідно до якого ефективність взаємодії країн і народів істотно зумовлена чинником культури, є консенсусним майже для всіх парадигмальних підходів сучасного соціогуманітарного знання. Така безпрецедентна концептуальна єдність зумовлена загальновизнаним статусом культури як універсального інструмента, завдяки якому вид Homo sapiens спочатку виокремився з тваринного світу, а згодом отримав безпрецедентні конкурентні переваги перед іншими видами. Зрештою, уся історія людства виразно віддзеркалює концептуальну максиму, згідно з якою успіхи як людства загалом, так й окремих спільнот є наслідком здобутків у сфері культури, і успіхи ці були тим переконливішими, чим більше консенсусних ознак набувала ієрархія культурних пріоритетів. А що стосується регулярності, з якою впродовж усієї історії людської цивілізації раз у раз відтворювався цей причинно-наслідковий механізм, то вона спонукає до висновку про невипадковість й об’єктивну закономірність зазначеного еволюційного алгоритму. Концептуальна інтрига зберігається лише щодо методології, принципів і способів досягнення мети єдності ієрархії культурних пріоритетів, адже однієї і тієї ж мети в принципі можна досягти в різноманітний та навіть аксіологічно антагоністичний спосіб. Але якщо цієї мети досягти за рахунок застосування авторитарних, тоталітарних чи репресивних засобів переконання, то чи буде така єдність продуктивною? Це запитання є риторичним з огляду на очевидність негативної відповіді на нього. Інакше кажучи, мета єдності ієрархії культурних пріоритетів не є самодостатньою idea fixe: її досягнення тісно корелює з інструментарієм, якому віддають перевагу в процесі формування консолідованих уявлень про ієрархію культурних пріоритетів, а також з умінням ефективно застосовувати цей інструментарій суперечливих умов й амбівалентних обставин.

АЕРОКОСМІЧНИЙ ІНЖИНІРИНГ В АРТКООРДИНАТАХ: МОДЕРНІЗМ І ПОСТМОДЕРНІЗМ

Ірина Михайлівна Ушно — 2024-12-30

Стаття присвячена розгляду проблеми філософії культури, яка актуалізує вимір аерокосмічного інжинірингу через арт-координати модернізму та постмодернізму. Такий незвичний погляд на аерокосмічну сферу дає багату палітру розуміння її онтології. Аналіз впливу різних сфер мистецтва на розвиток аерокосмосу вдало поєднується з дослідженням мистецтва, що трансформується завдяки досягненням аерокосмічного інжинірингу. Аерокосмічна тематика завжди викликала великий інтерес у мистецтві й культурі. Від перших мрій про польоти до зірок до сучасних космічних місій космос вражає уяву людей і стає джерелом натхнення для митців. Аерокосмічний інжиніринг розвивається дуже стрімко останні сто років, будучи однією з найбільш наукоємних сфер діяльності людства. Швидкість і технологічна складність зумовлюють вузьке коло спеціалістів у галузі аерокосмічного інжинірингу. Суспільство не завжди може осягнути повною мірою їхні досягнення. Саме артпростір дає змогу нам усвідомити всю важливість та унікальність цієї сфери діяльності. У статті подано аналіз функціональних особливостей артпростору аерокосмосу, обґрунтовано його місію. Мистецтво стає посередником між суспільством та аерокосмічною спільнотою, презентуючи сучасні технічні й технологічні тенденції. Артіндустрія просуває а суспільстві ідеї майбутніх аерокосмічних розробок, даючи змогу згладити суспільні непорозуміння та сприяти позитивним очікуванням. Мистецтво стає амбасадором аерокосмічного інжинірингу через художників, письменників, кінорежисерів, музикантів тощо. У статті розглянуто, як теми аерокосмосу відображалися в мистецтві модернізму й постмодернізму, як еволюціонувало уявлення про Всесвіт і наше місце в ньому і як космос вплинув на розвиток нових жанрів і стилів у художній творчості. Історико-культурна ретроспектива дає змогу презентувати найбільш відомі факти сфери мистецтва, присвячені аерокосмічному інжинірингу. Модернізм був початковим артпростором для авіаційної тематики, надихнувся нею і став одним із головних популяризаторів цієї сфери. Постмодернізм уже розкрився в космічну епоху, актуалізуючи питання безпеки, екології, доцільності й майбутніх перспектив.

БОРДЕН ПАРКЕР БОУН І АМЕРИКАНСЬКИЙ ПЕРСОНАЛІЗМ

Руслан Халілов — 2024-12-30

Американський персоналізм виник не як випадкове явище. По-перше, це було сформовано політичними, соціальними і, що важливо, економічними факторами. По-друге, цей персоналізм завжди був тісно пов’язаний зі своїм історичним корінням, зокрема з німецькими теологічними школами, зв’язок який він постійно підтримував. Те, що багато американських учених і філософів, як і більшість представників школи персоналізму, здобули широку освіту в Європі, особливо в Німеччині, не випадковий. Крім того, їхні постійні стосунки з європейським науковим середовищем додатково підтверджують цей факт. Відомо, що методизм – це переважно протестантська течія, яка широко поширена в США та Великій Британії. Хоч система персоналізму Бордена Паркера Боуна розвивалася переважно в межах філософської парадигми, це була здебільшого ідея персоналізму, яка також багато черпала з теології. У цьому сенсі його вчення про персоналізм передусім постало як лібералізаційне явище. У Сполучених Штатах персоналізм, пропагований Бостонською школою, сформувався в узгодженні з протестантизмом, лібералізмом та історично сформованими традиціями, відповідаючи на сучасні умови, вимоги та виклики часу, а також слугуючи інтелектуальною відповіддю на прагматизм (поряд і певним чином під впливом цього), ринкова економіка, секуляризація та події, що випливають із цього контексту. Так, американський персоналізм також виник на тлі соціальних проблем і конфліктів у суспільстві, які спонукали до його появи. Дивлячись на західноєвропейське філософське середовище, стає очевидним, що воно мало потенціал породжувати такі духовні кризи, як екзистенціалізм і персоналізм. Крім того, як зазначалося раніше, основи американського персоналізму також були сформовані європейськими філософськими вченнями, безпосередньо живлячись із них. Ці європейські вчення хронологічно охоплюють 200-річний період із XVII до XIX століття.

ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ СТРАТЕГІЇ ЗБЕРЕЖЕННЯ ОСВІТНЬОГО КАПІТАЛУ В УМОВАХ ВІЙНИ

Оксана Іванівна Якимчук — 2024-12-30

Освітній капітал – це не просто показник рівня освіти, наявність чи відсутність у людини диплома чи сертифіката про освіту, а комплекс, сукупність усіх навичок та компетенцій, які є в людей окремого суспільства. Освітній капітал є запорукою реалізації людини, посилення суспільного розвитку, перспективності майбутнього та міці ідентифікаційних маркерів народу. Одним із важливих завдань сучасності є помноження освітнього капіталу. Умови війни, у яких опинилася наша країна, змушують задумуватися над тим, які стратегічні політики необхідно впроваджувати, щоб утримати освітню систему та не розсіяти потенціал її країни. Вимушена міграція поступово розпорошує людський ресурс по всьому світу, і перспективи припинити цей процес у найближчому майбутньому є невтішними. Саме тому є потреба у виваженому підході до формування стратегій ведення освітнього процесу. Так, ми пропонуємо зважати на необхідність постійної кореляції стратегій та тактик щодо ситуації. Вбачаємо потребу в прикладанні зусиль до убезпечення освітнього процесу. А також закликаємо посилити ціннісне визнання освіти як такої, що є запорукою формування свідомого громадянина держави.

ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЦЕРКВИ ЯК КЛЮЧОВИЙ ЕЛЕМЕНТ УКРАЇНСЬКОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ

Олена Володимирівна Алексеєнко — 2024-12-30

Стаття присвячена аналізу ролі національної церкви в українському суспільстві, зокрема її впливу на процеси націєтворення та державотворення. У сучасному українському контексті релігія виступає важливим елементом формування національної ідентичності, що є особливо актуальним під час соціально-політичних трансформацій і періодів кризи державних інституцій. Дослідження зосереджується на діяльності Православної церкви України (ПЦУ) і Української греко-католицької церкви (УГКЦ), які сприяють зміцненню громадської довіри та соціальної стабільності. Ці релігійні інститути надають українцям відчуття єдності та підтримки в умовах політичної нестабільності, відіграють роль стабільного морального авторитету. У роботі використано комплексний підхід, що охоплює історичний аналіз, соціологічні дослідження та контент-аналіз, для розкриття еволюції сприйняття релігії в українському суспільстві. Після здобуття незалежності в 1991 році церква посіла важливе місце серед суспільних інститутів, оскільки через слабкість державних структур вона стала джерелом моральної підтримки, символом національної єдності та надійною опорою в часи криз. Соціологічні опитування показують високий рівень довіри українців до релігійних інституцій, який залишається стабільно високим уже понад два десятиліття, тоді як довіра до політико-правових структур постійно знижується. У дослідженні також порушено питання про можливості використання релігійного чинника в державній політиці. Релігія здатна консолідувати суспільство навколо спільних цінностей, проте її застосування з політичною метою потребує обережного підходу, оскільки конфесійні відмінності можуть призводити до соціальних конфліктів. Також вказується на те, що об’єднання Православної церкви України й Української греко-католицької церкви в єдину національну церкву могло б сприяти укріпленню української державності та національної ідентичності, надало б додаткового імпульсу для міжнародного визнання української церкви. Таке об’єднання могло б посилити духовний зв’язок між регіонами України, що є важливим у контексті сучасних зовнішніх і внутрішніх викликів. Національна церква, як символ єдності й історичної тяглості, може слугувати базисом для створення загальної культурної та політичної платформи. Водночас зазначається, що роль релігійних інституцій у процесах націєтворення та державотворення має бути ретельно продуманою, щоби не загострювати наявні конфесійні розбіжності.

СПОТВОРЕННЯ РЕЛІГІЙНОЇ ВІРИ ЯК ФАКТОР НЕЗДОРОВОЇ ДУХОВНОСТІ

Костянтин Миколайович Вергелес — 2024-12-30

У статті проводиться аналіз феномену нездорової релігійності та спотворень релігійної віри. Показується, що викривлення релігійної віри є важливим чинником, який має суттєві негативні впливи на духовність людини. Автор окреслює основні прояви нездорової релігійності та наслідки, до яких призводять викривлення віри, демонструє деякі з них на прикладі актуальних подій, що стосуються українського суспільства. На думку автора, викривлення релігійної віри тісно пов’язані із психічними розладами. До них часто призводять жорсткі та вимогливі релігійні доктрини, культивування почуття провини та постійна внутрішня напруга. Серед наслідків спотворення релігійної віри виділяються також агресія, нетерпимість і насилля щодо іновірців, що провокується почуттям винятковості своєї релігії та зневагою до інших релігій. У статті окремо розглянуто явище релігійного фанатизму, який несе серйозну небезпеку для особистості фанатика, його рідних і оточення. Автор уточнює причини цього явища, серед яких виокремлює крихку самоідентифікацію потенційного фанатика, брак гнучкості розуму, його внутрішню інфантильну позицію та приховане бажання відмовитись від свободи вибору заради ілюзорного почуття контролю та визначеності майбутнього. Автор зазначає, що спотворення релігійної віри також присутні в доктрині «русского міра», яка сакралізує агресивну війну та виправдовує вбивство як засіб боротьби за вищі цінності. На думку автора, спотворення релігійної віри також нерідко характеризується нехтуванням власним здоров’ям. Яскравою ілюстрацією такого спотворення є «ковід-дисиденство», що було поширено в Україні під час епідемії COVID-19. У статті також зазначається, що науковці поки не можуть однозначно сказати, що передує появі важких психічних розладів – індивідуальні схильності чи релігійна парадигма. Залишається відкритим питання, чи може віра стати причиною появи психічного розладу в людини з хорошим ментальним здоров’ям. Автор доводить, що спотворення релігійної віри призводить до появи великої кількості проблем не лише в її носія, але й в оточення.

СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РЕКВІЗОВАНИХ ПАМ’ЯТОК КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ В УКРАЇНІ (НА ПРИКЛАДІ РИМО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ)

Оксана Петрівна Ворон — 2024-12-30

У статті досліджується процес повернення реквізованих радянською владою колишніх культових приміщень Римо-католицької церкви. Визначено стан і динаміку цього процесу. Окреслено шляхи та механізми реституції в сучасних умовах. Проаналізовано ключові проблеми та чинники, що сповільнюють проведення політики реституції в незалежній Україні. Зазначається, що внесені до законодавства положення щодо повернення релігійним організаціям майна потребують доопрацювання, уточнення та чіткого визначення форм і порядку. Наголошується, що неврегульованість цієї проблеми часто породжує майнові суперечки між релігійними організаціями, які мають тенденцію переростати в гострі протистояння. Підсумовано, що процес повернення церковного майна має й надалі залишатися об’єктом державної уваги для сприяння гармонійному розвитку державно-церковних відносин.

УНІЙНЕ СЛУЖІННЯ МИКОЛАЯ ЧАРНЕЦЬКОГО ЯК ПРАКТИЧНЕ ТВОРЕННЯ СУВЕРЕННОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКІ ЗАУВАГИ ДО ЮВІЛЕЮ)

Річард Анатолійович Горбань — 2024-12-30

Статтю приурочено до 140-річчя блаженного священномученика Миколая Чарнецького (1884–1959 роки), монаха Згромадження Найсвятішого Ізбавителя, Апостольського візитатора на Волині, сподвижника Андрея Шептицького, якого митрополит призначив екзархом Волині, Підляшшя та частини Полісся і Холмщини – обтяжених глибокою історичною травмою етнокультурних українських земель, де протягом кількох століть проводилась жорстка асиміляторська політика щодо українців. У цьому контексті з історико-філософського погляду розглядаються поняття «ювілей», «слава», «служіння», «милосердя», «мучеництво». З’ясовано суголосність богословської концепції милосердя М. Чарнецького та філософсько-художньої – Лесі Українки. Для обох діячів української культури милосердя є категорією екзистенційної діалектики й онтологічною основою їхнього прозопоїчного буття, що інспірує розуміння обома мислителями християнства як релігії милосердя. Розкрито богословський зміст унійного служіння, який, з одного боку, зумовлював інтенції генерації українських церковних діячів, до якої належить М. Чарнецький, а із другого – пояснює готовність цих священнослужителів до мучеництва. Покоління М. Чарнецького бачить унійну місію в з’єднанні християн, збереженні тяглості українського християнства, формуванні національно-релігійної ідентичності українців, без чого неможливе справжнє державотворення – будування рідної всенаціональної Хати-Батьківщини. В історичній ситуації, що стрімко змінювалася в умовах розгортання Другої світової війни, греко-католицькі екзархи, однодумці митрополита Андрея, свідомі свого покликання, виявили далекоглядне державницьке мислення, закладаючи нові, справедливі принципи утворення екзархатів, і запропонували новий підхід до їх розмежування – не за критеріями етнографічними, географічними, історичними, а з урахуванням сучасних умов країн і національностей, убачаючи в перерозподілі геополітичної мапи Європи шанс для України здобути незалежність.

РЕЛІГІЙНО-КУЛЬТУРНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ЕТНОМЕНТАЛЬНОСТІ: УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ

Євген Олександрович Дейнега — 2024-12-30

Стаття присвячена релігійно-культурним основам формування етноментальності населення, що проживало на території України в різні періоди її історії. У дослідженні проаналізовано авторитетні джерела різних історичних періодів і розглянуто феномен народного характеру з релігієзнавчих, філософських, культурологічних, етнологічних і соціально-політичних позицій. Джерельна база дослідження складається з матеріалів, які уможливлюють отримання комплексного уявлення про історичні умови формування специфічного соціально-культурного середовища на території України. У процесі викладу матеріалу вибудовується концептуальна культурно-релігійна система українських земель – етноментальний трикутник «язичництво – візантійське християнство – релігійний синкретизм у формі українського православ’я». Надається загальна характеристика кожного етапу релігійно-культурного розвитку ментальності місцевого населення. Визначено першопричини переходу від одного культурно-історичного періоду до іншого, що полягають у природному розвитку людського мислення, еволюції релігійних систем, соціально-політичних перетворень тощо. Матеріали статті розглядають також релігійно-культурні особливості західного і східного християнства, визначають їхні характерні риси в царині богослов’я, соціального аспекту релігійної традиції, характеру впливу на ментальність вірян, особливості взаємодії з навколишнім світом, зокрема – реакції на зміни часів глобалізації. У дослідженні аналізуються різні оцінки наслідків християнізації українських земель у контексті культурно-ментальних особливостей місцевих жителів. З огляду на масштабність заявленої теми, виправдане розроблення деяких перспективних напрямів подальших досліджень, спрямованих на встановлення закономірностей між догматикою окремої релігійно-культурної системи та її впливом на ментальність її послідовників. Матеріали статті будуть корисні студентам, аспірантам, викладачам і всім, хто цікавиться витоками української релігійної традиції та культури.

СИМВОЛІЗМ ДЗЕН У ПРОСТОРІ КУЛЬТУРИ

Олександр Борисович Донець — 2024-12-30

Стаття присвячена дослідженню символізму дзен-буддизму та його значущості в різних культурних контекстах. Дзен, як філософська традиція, що виникла в Китаї та розвинулася в Японії, пропонує унікальні символи, які знайшли відображення в мистецтві, літературі та повсякденному житті. Символи дзен: порожнеча (空), саторі (悟り), Енсо (円相), мовчання (沈黙), «вабі-сабі» (侘寂) та одномоментність «тут і зараз» (瞬間), допомагають усвідомити своє місце у світі. Порожнеча дзен не є відсутністю, а вказує на відкритість до нових начал, що дає змогу усвідомити потенціал змін у кожному моменті. Саторі відображає раптові моменти ясності, які змінюють сприйняття реальності. Ці миті проявляються в мистецтві та літературі, надаючи можливість пережити власні моменти просвітлення. Енсо, круг, намальований одним рухом кисті, символізує безкінечність і природу розуму, підкреслює, що досконалість – це процес, а не досягнення. Він наголошує на важливості безпосереднього переживання та миті «тут і зараз». Мовчання, як символ умиротворення, має велике значення у дзен-буддизмі. Воно уособлює розуміння без слів і служить вираженням істини через відсутність мови. У сучасному світі, де інформаційний шум став нормою, мовчання слугує простором для роздумів. «Вабі-сабі» пронизує все мистецтво дзен, акцентує увагу на простоті та красі недосконалого, як і значущість одномоментності, зосередження на проживанні кожної миті життя. У статті розглянуто приклади з японської культури, як-от каліграфія, живопис і кам’яні сади, які втілюють ці символи. Традиційна каліграфія, зокрема, є не лише технікою написання, а й медитативною практикою, що досліджує символізм порожнечі. Окрім того, у статті проаналізовано вплив дзен на західне мистецтво і філософію, зокрема на творчість Джона Кейджа в музиці, Джима Джармуша в кіно, Тадао Андо в архітектурі, які використовують дзенські концепції, щоб підкреслити важливість мінімалізму, споглядання й імпровізації. Дзенські символи, у контексті глобальних культурних процесів, слугують компасом, що вказує шлях до внутрішнього спокою і розуміння. У висновку наголошується, що символізм дзен є потужним інструментом для осмислення сучасного досвіду, збагачує наше розуміння культури та філософії. Ці символи, які продовжують жити в мистецтві, запрошують зануритись у глибини власної свідомості, шукати істину і знаходити гармонію в повсякденному житті.

ПРОБЛЕМАТИКА ДЕФІНІЦІЇ РЕЛІГІЇ ТА РЕЛІГІЙНОЇ СВІДОМОСТІ В ДОСЛІДНИКІВ XIX – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XX СТОЛІТТЯ. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

Димитрій Валерійович Заєць — 2024-12-30

Проблематика дефініції релігії та релігійної свідомості залишається актуальною вже протягом десятиліть. Актуальність як мінімум зумовлена розмаїтістю наявних теоретичних перспектив щодо зазначеного феномену, відсутністю консенсусу щодо проблематики; як максимум – вагомістю ролі релігії у формуванні культурного пласту суспільства, зокрема – українського. Окрім цього, релігійна свідомість є, очевидно, невід’ємною складовою частиною релігії, проте її роль не завжди чітко окреслена, що потребує додаткового аналізу. Зазначена хронологія, яка підлягає розгляду, є найбільш плідною на теоретичні здобутки, започаткувавши відразу декілька предметних перспектив: соціологічну та психологічну; окремо зазначені філософська й антро-пологічна перспективи. Кожна з них має свою характерну методологію й орієнтованість, що прямим чином формує розуміння релігії як феномену; це впливає на становлення наукової парадигми щодо подальших, більш предметних і практичних наукових пошуків, зокрема під час соціологічних і психологічних досліджень. Характерна відмінність, переваги та недоліки окреслених перспектив і є предметом розгляду у статті. У статті розглянуто напрацювання М. Вебера, Е. Дюркгайма, В. Джеймса, Т. Флурнуа, З. Фройда та Р. Отто. Вибір окреслених дослідників зумовлений впливом їхніх теоретичних здобутків: насамперед через формування вже окреслених перспектив, а також популярність у навчальних посібниках і курсах на теренах українського релігієзнавства. Важливо наголосити, що на перетині здобутків дослідників зазначеного періоду була заснована антропологія релігії – більш новітня релігієзнавча галузь. Оскільки її засади все ще тісно залежать від інтерпретації здобутків класиків, їх аналіз сприяє глибшій розбудові антропології релігії в науковому просторі.

МОЖЛИВОСТІ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ У ВИВЧЕННІ РЕЛІГІЙНОГО ДОСВІДУ

Анна-Валерія Робертівна Лавинюкова — 2024-12-30

Статтю присвячено питанням співвідношення релігійного досвіду та штучного інтелекту (далі – ШІ) та потенційним можливостям ШІ в дослідженні релігійного досвіду. Розглянуто та проаналізовано два можливі варіанти взаємодії штучного інтелекту та релігійного досвіду, серед яких першим є можливість симуляції релігійного досвіду за допомогою технології штучного інтелекту, а саме те, що ШІ може детально проаналізувати емоції людини й на основі цієї інформації динамічно адаптувати візуальний та аудіальний контент для посилення певних емоційних станів. Схожі дослідження вже проводили й із цієї тематики є як практичні кейси (проєкт «Шолом Бога»), так і часткове теоретичне осмислення (роботи Томаса Метцінгера). Зазначається, що, з одного боку, це може негативно вплинути на сприйняття феномену релігійного досвіду, посприяти звуженню трактування та механічному уявленню про це явище. На нашу думку, іншим варіантом є потенційна можливість використовувати ШІ для аналізу та інтерпретації релігійного досвіду людини. З вищезгаданої здатності штучного інтелекту аналізувати й використовувати одночасно великі масиви даних він може допомогти розшифрувати почуття людини та сприяти їх глибшому розумінню. На цій основі вже на сьогодні маємо приклади створення тематичних мобільних застосунків (FaithGpt) та висвітлення цієї теми в роботах науковців (Марк Вернон, Ервін Рімбан). На основі аналізу обидвох можливих шляхів розвитку подій у висновку виокремлено потенційно позитивні та негативні моменти взаємодії штучного інтелекту й релігійного досвіду. Серед позитивних указано на адаптивність, неупередженість та здатність ШІ оперувати великою кількістю даних з різних галузей і джерел. Але навіть такі серйозні переваги не здатні перекрити необхідності використовувати критичне мислення, експертну інтерпретацію та етичний підхід у процесі дослідження й оцінюванні його результатів.

АМБІВАЛЕНТНИЙ ХАРАКТЕР СОЦІАЛЬНОГО СЛУЖІННЯ Й ВОЛОНТЕРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УПЦ ПІД ЧАС РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Андрій Андрійович Леньов — 2024-12-30

Стаття присвячена висвітленню специфіки соціального служіння й волонтерської діяльності УПЦ під час російсько-української війни. У процесі реалізації цього завдання виявлено, що завдяки правовому закріпленню автономії держави та церкви й розробленню законодавчої бази утворення та функціонування релігійних організацій в Україні останні перетворилися на повноправні інститути громадянського суспільства, спрямовані на задоволення духовних потреб суспільства. Крім того формування правового поля діяльності релігійних організацій України дало їм можливість на партнерських засадах із державою здійснювали багатовекторне соціальне служіння у сферах перетину інтересів з нею, навіть попри не завжди однозначну їхню роль у розбудові громадянського суспільства. Найбільш яскраво ця амбівалентність проявлялася в діяльності УПЦ, очільники якої, попри відверту проросійську орієнтацію, реалізували низку соціальних програм через священнослужителів, активних парафіян, церкви й монастирі. Революція Гідності й російська агресія на Сході України спонукали релігійні організації України витворювати свої соціальні доктрини, аби належним чином відреагувати на запити суспільства та своєї пастви щодо подій і викликів, що постали перед українським суспільством. Не стояла осторонь цих процесів й УПЦ. Як член ВРЦіРО, вона долучилася до розроблення проєктів національних реформ, стратегій розбудови України та соціально значущої діяльності, що, утім, не заважало її очільникам поширювати в суспільній свідомості російські наративи як у постмайданний період, так і в часи повномасштабної війни. Їх просування в умовах збройного протистояння супроводжується реалізацією низки соціально значущих проєктів, які, утім, за своїми масштабами не корелюються з розлогою церковною мережею та міжнародними зв’язками УПЦ. Така неоднозначна активність дає підстави дослідникам розглядати соціальне служіння й волонтерську діяльність УПЦ своєрідним прикриттям антиукраїнської діяльності. Попри те що подібні звинувачення не позбавлені раціонального зерна, на наш погляд, соціальне служіння й волонтерську діяльність УПЦ можна розглядати і як прояв т. зв. «низової» активності громад і вірян, у свідомості яких УПЦ постає не так органічною частиною РПЦ із центром у Москві, як носієм віковічних православних традицій українського народу.

ФОРМУВАННЯ СЛУЖБИ ВІЙСЬКОВОГО КАПЕЛАНСТВА В ЗБРОЙНИХ СИЛАХ УКРАЇНИ В УМОВАХ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Юрій Іванович Руснак — 2024-12-30

Стаття є дослідженням капеланської служби в Збройних Силах України. Визначено, що капеланська служба в Збройних Силах України – це важливий складник духовного життя військовослужбовців. Капелани, представляючи різні релігійні конфесії, забезпечують духовну підтримку військовослужбовців. У відповідь на агресію російської федерації у 2014 році виникла необхідність удосконалити на законодавчому рівні діяльність військових капеланів у Збройних Силах України, оскільки потрібно було забезпечувати духовну та моральну підтримку військовослужбовців в умовах ведення бойових дій. У статті автор детально аналізує, як відбувалося становлення та розвиток законодавчої бази щодо впровадження капеланської служби в процесі проведення антитерористичної операції та операції Об’єднаних сил на Сході нашої держави в період з 2014 до 2022 року. Установлено, що за окреслений період ухвалено низку нормативно-правових актів, які на належному рівні врегулювали діяльність військових капеланів у Збройних Силах України. Важливим етапом у розвитку капеланської служби в Україні стало ухвалення Закону України «Про Службу військового капеланства» у 2021 році. Цей закон уперше в історії Збройних Сил України законодавчо визначив порядок регулювання відносин у сфері забезпечення права військовослужбовців на свободу світогляду та віросповідання. Також у Законі окреслено правові, організаційні основи та принципи функціонування служби військового капеланства. Окремо автор звертає увагу на ключові нормативно-правові акти щодо діяльності військових капеланів, ухвалені в умовах широкомасштабного вторгнення російської федерації в Україну в лютому 2022 року. Так, дослідження трансформації законодавчої бази військового капеланства в Збройних Силах України є вкрай важливим та необхідним для забезпечення всебічного розуміння ролі капеланів в умовах російсько-української війни, а також з метою вдосконалення законодавчої бази, що регулює окреслену сферу.

ДО ПИТАННЯ ПРО КОНФЕСІЙНУ ІДЕНТИФІКАЦІЮ СВІДКІВ ЄГОВИ

Олександр Васильович Сарапін — 2024-12-30

У статті пропонується аналіз трьох частотних установок, наявних у працях дослідників та інсайдерів щодо розв’язання питання конфесійної ідентифікації Свідків Єгови. Ідеться про їх зарахування або до культів (нових релігійних рухів), або до християнства загалом, або до протестантизму. Попередньо уточнюється смисл понятійної конструкції «конфесійна ідентифікація» та подається стисла презентація Свідків Єгови. По мірі верифікації установок видатних представників кожної з трьох позицій щодо конфесійної належності Свідків Єгови розкривається зміст таких ключових термінів, як «культи», «секти», «нові релігійні рухи», «християнство», «протестантизм», «маргінальний протестантизм». У контексті аналізу сприйняття Свідків Єгови як християн з’ясовується питання їхньої самоідентифікації. Висвітлюється позиція Свідків Єгови, в основі якої лежать твердження про їхню виняткову належність до «справжніх християн» і, відповідно, неприйняття «християнського світу». Подаються доводи ортодоксів, які категорично відкидають тезу про унікальність християнства Свідків Єгови. Автором пропонуються аргументи на користь належності Свідків Єгови до маргінального протестантизму, які уможливлюються в перспективі розкривання генетичного, теологічного та інституційного чинників.

ГАНС УРС ФОН БАЛЬТАЗАР І ЙОГО ВНЕСОК У ПАТРИСТИЧНИЙ РЕНЕСАНС. ЧАСТИНА 2: ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ТА МАКСИМ СПОВІДНИК

Андрій Олександрович Шиманович — 2024-12-30

Для доповнення аналізу Бальтазарового прочитання св. Іренея та Орігена, викладеного в першій частині розвідки, у статті розглянуто інтерпретацію трактатів свт. Григорія Ниського та прп. Максима Сповідника. Тлумачення Григорієвого містичного богослов’я здійснено з урахуванням ідеї про енергійну та дієву природу Бога, яку кападокієць виклав у праці «Проти Євномія». З’ясовано, що Бальтазар виділив цей аспект з апологетичною метою – підкреслити екзистенціальний характер богослов’я Григорія, унаочнивши його неминущу актуальність на тлі повсюдного захоплення філософією М. Гайдеґера та Ж.-П. Сартра. Окреслено й неабияке значення аскетичного складника в богословській епістемології Ниського єпископа. Богослов’я Максима Сповідника Бальтазар пропонує тлумачити не як просту компіляцію з попередніх святоотцівських набутків, а радше як майстерний синтез християнської містики, чернечої аскетики, елементів арістотеліанства (метафізики Стагірита), а також неоплатонічної апофатики і космології Псевдо-Діонісія. Увиразнено акцент Бальтазара на спорідненості та, імовірно, прямій ідейній тяглості між Максимом та Аквінатом у питанні щодо позитивної конститутивної ролі множинності в межах єдиного Божого творіння. Також приділено чимало увагу критичним голосам на адресу застосовуваної Бальтазаром методології в його патрологічних розвідках. У висновках розгорнуто ідею про те, що Бальтазар, з одного боку, не обмежував себе винятково історично-контекстуальним вивченням отців, з іншого ж боку, його креативний підхід не передбачав зухвалого штучного прилаштування святоотцівської думки до мислительних патернів модерної доби для конструювання власне Бальтазарового проєкту. Також важливо, що під час створення своєї богословської програми Бальтазарові вдалося майстерно уникнути ще двох крайнощів – (1) хворобливо-скрупульозного аналітичного розтинання святоотцівських трактатів та (2) їх необґрунтованої, штучної гармонізації, яка б анулювала характерні самобутні риси кожного з них.

ОПТИМІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНО-КОНФЕСІЙНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ТА АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ

Мечислав Мирославович Янауер — 2024-12-30

Статтю присвячено оптимізації державно-конфесійних відносин в Україні на тлі історичних трансформацій та сучасних викликів. Аналізується еволюція державних інституцій, відповідальних за регулювання релігійних відносин, починаючи з ухвалення Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Розглядаються різні етапи адміністративних реформ, включно зі створенням та реорганізацією Державного комітету в справах релігій, Департаменту в справах релігій при Мінкультури України й Державної служби з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС). Визначаються основні проблеми інтеграції функцій релігійної політики у ширші міністерства, такі як подвійна підзвітність, бюрократизація процесів реєстрації релігійних організацій та розпорошення спеціалізованих кадрів. Пропонуються рекомендації щодо створення більш ефективних механізмів управління для протидії нагальним зовнішнім загрозам та потенційної оптимізації. Підкреслюється необхідність балансу між державним контролем та автономією релігійних громад для забезпечення прав і свобод усіх релігійних спільнот у демократичному суспільстві. Висвітлюється роль ДЕСС у сучасних умовах та актуальні проблеми, які залишаються невирішеними, що потребує подальшого вдосконалення законодавства та адміністративних структур.

МОДИФІКАЦІЯ ОБРАЗУ ЖІНКИ-ВОЇТЕЛЬКИ У ВІЗУАЛЬНІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНИ В ПЕРІОД РОСІЙСЬКОГО ВТОРГНЕННЯ

Аліна Олегівна Авершина — 2024-12-30

У статті розглянуто соціокультурний вимір репрезентації образу жінки-воїтельки у візуальній культурі періоду воєнного вторгнення на території України. Проаналізовано візуальний образ, який зумовлений подіями воєнної агресії. Досліджено варіації образу жінки-воїтельки на прикладі робіт українських художників Андрія Єрмоленка, Анастасії Гайдаєнко, Наталії Лещенко, Андрія Мороза, Святослава Пащука. Зазначено, що поліаспектність проблематики дослідження потребує залучення міждисциплінарного методологічного інструментарію. Реалізація культурологічного підходу здійснена шляхом залучення історичного, семіотичного, герменевтичного та структурно-семантичного методів. Візуальний образ розглянуто як синтезований із соціально-політичних і мистецьких рецепцій і що спроможний впливати на формування сучасних форм культури, які популяризуються внаслідок соціально-політичних подій. Наголошено на тому, що за допомогою візуального конструюються стереотипи, моделі поведінки, маскулінні та фемінні ознаки ґендерних ролей. Виявлено, що образ діви-воїтельки є приналежним до світового культурного контексту й актуалізований в Україні російською воєнною агресією, зумовлений героїзацією жінок-військових, волонтерок, громадських активісток. Установлено, що образний ряд простежується із 2014 року та відображає початок змін у статусі жінки, що пояснюється нестачею чоловіків у тилу та правом жінок перебувати на фронті. Наголошено на тому, що процес зміни ґендерних ролей в українському суспільстві перебуває на початковому етапі, що відображено у двох суперечливих тенденціях – сексуалізації й андрогінізації образу діви-воїтельки. Визначено, що бойові дії на території України посилили андрогінне в жіночих зображеннях через існування в українському суспільстві стереотипного ототожнення війни із чоловічою діяльністю. Показано, що характерними рисами в зображеннях жінок-воїтельок є сила, відважність і ненависть до ворога. Водночас акцентовано на сексуалізації та вульгаризації жіночності, що зумовлено пережитками патріархальності в українському суспільстві й актуалізацією андроцентричного в медіа через бойові дії.

ВИКОНАВСЬКА МУЗИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В КОНТЕКСТІ МЕТАЕКОЛОГІЧНОЇ РЕФЛЕКСІЇ

Єлізавета Юріївна Ареф’єва — 2024-12-30

Актуальність проблеми. Множинність виконавських парадигм – це характеристика постмодерного симбіозу в музичному мистецтві, зокрема у виконавстві. Некласична систематика збереження цілісності культуротворчості актуалізує метафізичні засади, формує систему адаптації до комунікативного середовища як передбачення майбутнього і водночас конституювання бажаного минулого. Мета статті – визначити феномен культурогенезу сучасного виконавського мистецтва в музиці як синтез жанрових і стильових настанов, які набувають значення виконавських парадигм музичної поетики. Методологія дослідження визначається компаративним і системним підходами, що допомагає здійснити порівняльний аналіз феномену системної цілісності виконавства в музиці. Наукова новизна статті. Виконавське мистецтва набуває синтетизму, що здійснюється на підставі новітніх естетичних вимірів культуротворчості. Інтерпретатори музичних синте́з широко використовують методи структурної лінгвістики, розбудовують семіотичні моделі музичних знакових систем. Формується складна система синтетичних видів різних видів мистецтв, починаючи з мови жестів і закінчуючи такими феноменами, як семплінг, сонорика, алеоторика тощо. Отже, комунікативний простір культури та комунікативний простір музичного виконання інтерпретується як текст, де активно задіяна техногенна складова частина, формується надзвичайно потужний комплекс, пов’язаної з інструменталізмом музики. Висновки. Жанрові та стильові синте́зи відкривають нові можливості культуротворчих парадигм, які пов’язують із застосуванням у музиці артефактів природного типу. Це генетичний алгоритм як зондування лабораторії природи. У музичному просторі знаходиться глибинна музична стихія, її космологізм виявляється шляхом переведення традиційного інтонування в ранг мистецьких реалій, що стають здобуттям новітнього простору музикування.

АКСІОСФЕРА СУСПІЛЬНОГО ІДЕАЛУ В ХРОНОТОПІ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ ХХІ СТОЛІТТЯ

Ганна Іванівна Боришполь — 2024-12-30

У статті розглянуто аксіологічний аспект формування феномена суспільного ідеалу соціокультурного простору. Метою дослідження є продовження пошуку особливостей аксіосфери цього феномена для уточнення концептосфери суспільного ідеалу соціокультурного простору України першої чверті ХХІ століття. Проаналізовано цінності як предмет культурфілософської рефлексії та еволюцію підходів до вивчення цінностей. Зауважено на існуванні в українській мові як мові культурфілософії терміна «вартість» на позначення сфери значущості, яка є базовою щодо будь-яких можливих цінностей. Підкреслено, що переосмислення використання термінів «цінність» і «вартість» сприяє розвитку власне українського культурологічного «лексикону неперекладностей» (за Б. Кассен, К. Сіговим), а також дає змогу уточнити й збагатити смислову структуру багатовимірного феномена «суспільний ідеал», який ідентифікує оптику колективного менталітету й сутність процесів культурної взаємодії в суспільстві, тому понятійно-термінологічне використання категорії «вартість» має окремий світоглядний сенс. Виділено культурні функції суспільного ідеалу в аспекті аксіологічної проблематики та впливу на формування вищих якостей особистості з погляду вищих сенсів: моральних, духовних, етичних та інтелектуальних аспектів людини. Такими функціями є нормативна, інтегративна, мотиваційна, орієнтаційна, виховна, критична, регуляторна. Окремо наголошено на важливій ролі екзистенціалів людського буття, які впливають на духовне життя суспільства, світорозуміння й світопроєктування соціокультурної дійсності, можуть бути реконструйовані й об’єктивовані в колективному менталітеті шляхом інтерпретаційного осмислення та «подвійного кодування» через експериментальну естетичну діяльність, комунікацію високого рівня абстракції та алгоритму свідомого зв’язку людей. Зроблено висновок, що аксіосфера феномена суспільного ідеалу є ключовим фактором консолідації українського суспільства першої чверті XXI століття і світопроєктування його майбутнього в контексті спільних культурно-аксіологічних орієнтирів; що осмислення лексико-семантичних ресурсів категорій «цінність», «вартість», «смисл» у культур-філософському аспекті дає змогу глибше досліджувати природу феноменів буття людини й конституювання спільного простору людей. Методологією дослідження обрано культурологічний, аксіологічний, функціональний, парадигмальний підходи, метод феноменологічного аналізу та герменевтичної інтерпретації, метод аналізу теоретичних підходів до сутності понять вартості, цінності й смисли. Специфічний методологічний ракурс визначив практичне значення результатів дослідження, які дають обґрунтовані підстави продовжити пошук тенденцій формування аксіосфери феномена «суспільний ідеал» у трансформаціях архетипних образів української традиційної культури, що формує символічні концепти культурних взаємовідносин на засадах появи нових кодів взаємодії та світопроєктування національного соціокультурного простору.

РОЛЬ ІДЕОЛОГІЇ У ВІЗУАЛЬНІЙ КУЛЬТУРІ СЬОГОДЕННЯ (НА ПРИКЛАДІ УКРАЇНСЬКОГО КІНЕМАТОГРАФУ)

Катерина Сергіївна Гончаренко — 2024-12-30

У сучасному світі візуальна культура відіграє надзвичайно важливу роль. Насамперед вона є джерелом, яке має найбільший вплив на формування суспільної свідомості й ідентичності. Це відбувається завдяки тому, що мислення через візуальні образи є найбільш відповідним сучасній людині. Сприйняття контенту через меми, короткі відео, фото тощо виступає чи не єдиним джерелом отримання інформації, отже, і формування на її основі стійких форм вражень, уявлень чи ідентифікаційних маркерів. Кіно теж можна назвати одним із найвпливовіших елементів цієї культури. Воно не лише відображає реальність, але й активно виражає ідеологічні наративи, які домінують у суспільстві. Українське кіно, проходячи крізь складні історичні та політичні етапи свого формотворення, стало важливим засобом трансляції ідеології, що відображає: національне прагнення, історичну пам’ять і культурні цінності. Мета розвідки полягає в тому, щоби дослідити необхідність і роль ідеології у візуальній культурі, зокрема в українському кінематографі сьогодення. З-поміж головних завдань украй важливим є розкриття сутності впливу ідеологічних аспектів на формування національної ідентичності та суспільних настроїв. Методологія дослідження побудована на аналітиці ситуації українського контексту кіноіндустрії, а також на інтерпретації кінокартин. Наукова новизна полягає в ревізії ситуації українського кіно: аналіз різних жанрів і нових героїв, зокрема жіночих, і необхідність ідеології у зв’язку з новим суспільним запитом. Висновок умотивований аналізом стану українського кінематографу початку 2022 року й усвідомленням українцями необхідності створення власного якісного кіно, яке сприятиме формуванню національної ідентичності та розвитку свідомого суспільства, замість копіювання іноземних культурних трендів.

ІГРОВЕ КІНО ПРО РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКУ ВІЙНУ (2014–2024 РОКИ)

Володимир Петрович Данилюк — 2024-12-30

Стаття присвячена виявленню на підставі дослідження українських фільмів 2014–2024 років особливостей українського ігрового кіно в умовах російсько-української війни. Акцентовано, що українське ігрове кіно про російсько-українську війну стало життєво важливим засобом для просування патріотичних почуттів, водночас, завдяки своїй різноманітній і емоційно глибокій тематиці, дарує глядачам насолоду та викликає почуття ідентичності з нацією. Українське ігрове кіно розглянуто не лише як мистецькі твори, а й культурні місії, які використовують індивідуальні та колективні наративи для створення нових проявів патріотизму. Констатовано, що проблематику українського ігрового кіно досліджували науковці різних галузей, зокрема, мистецтвознавці, культурологи, історики й інші, проте лише незначна кількість наукових публікацій присвячена окремим аспектам кіномистецтва періоду російсько-української війни. Охарактеризовано фільми українського кінематографу, відзняті протягом 2014–2024-х років, – різні за жанром, сюжетом, представлені на кінофестивалях різного рівня. Серед виявлених особливостей українського ігрового кіно означеного періоду такі: більшість фільмів засновані на реальних подіях, для них характерна правдивість відтворення дійсності; деякі стрічки близькі до документальних; тенденція героїзації сучасників тощо. Підсумовано, що ігровим кінофільмам, у яких переважає ідеологічна тематика, притаманна специфічна художня місія – їхньою основою є відтворення духу патріотизму, вплетеного в несподівані повороти в розгортанні сюжету, які пронизують долі та рішення кожного героя. Окрім того, такі кінотвори, тематика яких стає дедалі більше пов’язана з реальним життям, – це не просто повчальна оповідь, а зображення патріотизму за допомогою переконливих історій і дій персонажів, що допомагає глядачам зрозуміти поточні події та висвітлює майбутні прагнення.

УКРАЇНСЬКІ РУХИ ОПОРУ ЯК СКЛАДОВА НОВОЇ СОЦІАЛЬНОЇ МІФОЛОГІЇ: НА МАТЕРІАЛАХ ВИСТАВКИ «НЕБАЧЕНА СИЛА»

Оксана Володимирівна Дарморіз — 2024-12-30

У статті досліджено українські рухи опору часу актуальної російсько-української війни від 2014 року дотепер і їхнє значення для формування української національної ідентичності. Велике значення в національній ідентифікації належить спільним історичним міфам, які об’єднують людей і згуртовують спільноту. Усі важливі історичні події та феномени в національній історії міфологізуються та стають основою для розуміння спільного минулого та сьогодення, визначають головні моменти колективної пам’яті. Протистояння воєнній агресії та виявлення власної національної позиції на тимчасово окупованих територіях є дуже небезпечним, загрожує переслідуванням, ув’язненням чи навіть смертю, а тому зазвичай розглядається в контексті категорії героїчного та перетворюється на героїчний міф. Осмислення концептів, які стосуються кризових ситуацій у людському житті, особливо в часи війни потребують осмислення, проте їх раціоналізація є досить складною та травматичною. Саме тому людина і соціальна група обирають альтернативні шляхи для їх сприйняття. Зокрема, це може бути символізація через міф чи мистецтво. Аналіз мистецької рефлексії опору на тимчасово окупованих територіях (на матеріалах виставки «Небачена сила») дозволяє побачити нові міфологічні конструкти та їх засвоєння або несприйняття іншими. Нові українські герої, які діють/ діяли в окупації, здебільшого безіменні, постають через свої подвиги, що також надає їм ареолу таємничості, сприяє міфологізації. Вони протиставляються не тільки ворогам, але й профанному життю звичайної людини. Перебільшення сили, сміливості, хитрості й інших якостей учасників опору возвеличує їх над звичайними людьми, ідеалізує, робить недосяжними та важливими. Ці нові міфи потребує спільнота ще й тому, що попередня історія українців у багатьох аспектах постає як дискусійна, яка більше ставить нерозв’язаних питань, ніж має об’єднавчих моментів. Натомість сучасна боротьба проти спільного ворога та її переведення в емоційну ірраціональну сферу міфу є саме тим чинником, який інтегрує людей у спільноту, формує нову політичну націю, визначає ознаки національної ідентичності.

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ КІНОФЕСТИВАЛІВ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ВІЙНИ

Яна Ігорівна Зарічна — 2024-12-30

Стаття присвячена виявленню особливостей організації та проведення кінофестивалів в Україні в умовах повномасштабної російсько-української війни. Наголошено на тимчасовому припиненні державного фінансування кінематографу, а також перенесенні дат і локацій кінофестивалів, змінах у програмі та форматі кіноконкурсів тощо. Узагальнено досвід проведення міжнародних і всеукраїнських кінофестивалів, що відбулися в перший рік повномасштабного вторгнення: «Нова українська хвиля», LINOLEUM, «Київський тиждень критики», DOCUDAYS UA, КМКФ «Молодість» тощо, а також регіональних – «Карпатський гірський міжнародний кінофестиваль (CMIFF)-2022» тощо. Акцентовано, що поступове пожвавлення культурно-мистецького життя в Україні у 2023 і 2024 роках, зокрема і в кіноіндустрії, відзначене проведенням Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість», Одеського міжнародного кінофестивалю й інших кінодійств із демонстрацією найкращих і найактуальніших кінострічок. Серед особливостей організації та проведення кінофестивалів в Україні в умовах російсько-української війни відзначено таке: іноді екстремальні умови проведення кінофестивалів; програми фестивалів складаються передусім зі стрічок, відзнятих цілком чи майже цілком до повномасштабного вторгнення; нові стрічки ігрового, документального чи короткометражного кіно представлені здебільшого воєнною тематикою; замість державної підтримки кіноіндустрія розраховує на міжнародну підтримку, ґрантові програми, залучення міжнародних партнерів для організації кінофестивалів, а також благодійних фондів із метою отримання фінансування. Відзначено, що кінофестивалі в Україні роблять значний внесок у розвиток молодого українського професійного кіно, а також сприяють єднанню суспільства, допомагають зберегти надію та віру в перемогу українського народу у війні.

ЗМІНИ АКСІОЛОГІЧНОГО ЗМІСТУ КУЛЬТУРНОЇ ДИПЛОМАТІЇ УКРАЇНИ В ПЕРІОД 2014–2021 РОКІВ

Ігор Олександрович Коржук — 2024-12-30

Від моменту відновлення Україною незалежності пріоритетність в ідентифікації держави як повноправного суб’єкта міжнародних взаємин, а також активні євроінтеграційні потуги зумовили недостатність уваги, яку приділяли вагомій компоненті зовнішньої політики – культурній дипломатії. Аспекти проблематики інституалізації зумовлені насамперед такими чинниками, як недооцінка потенціалу культурної дипломатії та відсутність єдиного концептуального бачення ключових стейкхолдерів. Це ускладнює процес оцінювання результатів чинної політики в цій галузі та сприяє пролонгації процесу досягнення довгострокових зовнішньополітичних цілей. Мета статті – проаналізувати ключові зміни аксіологічного змісту культурної дипломатії України в період 2014–2021 рр. Матеріалами дослідження є галузеві наукові напрацювання вітчизняних та зарубіжних дослідників, офіційні статистичні дані. У процесі реалізації дослідження використано такі наукові методи: теоретичне узагальнення й порівняння, аналіз і синтез, структурно-логічний метод. У статті реалізовано аналіз наявних підходів до аксіології культурної дипломатії в межах концепцій періоду 2014– 2021 рр. Схарактеризовано основні цінності культурної дипломатії в контексті поступу національної культури та глобальної міжкультурної комунікації загалом. Визначено характерні риси досліджуваного феномену. Обґрунтовано динаміку культурних цінностей в Україні в досліджуваний період, специфіку їх взаємозв’язку із соціальними та іншими цінностями. Досліджено низку інтерпретацій сутності аксіологічного змісту культурної дипломатії в сучасному концепті. Доведено, що культурна дипломатія є впливовим соціокультурним інститутом, що характеризується суттєвою значущістю як для розвитку системи міжнародних взаємин, так і для внутрішньодержавного культурного поступу.

ІНТЕРМЕДІЇ ЯКУБА ҐАВАТОВИЧА: ДИЛЕМИ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

Ігор Валентинович Матюшин — 2024-12-30

Статтю присвячено проблемі інтерпретації інтермедій Якуба Ґаватовича як перших українськомовних зразків української сценічної культури. Простежуючи рецепцію творчості Ґаватовича в працях ключових дослідників барокової культури автори дійшли висновку про значну міфологізацію творчого спадку Я. Ґаватовича, його хибну інтерпретацію низкою дослідників ХХ століття, що призвело до «консервації» викривленого образу барокової інтермедії у вітчизняній культурологічній науці. Однозначний висновок щодо місця інтермедій Я. Ґаватовича в сценічному мистецтві Речі Посполитої дав ще польсько-німецький історик культури Александер Брюкнер на зламі ХІХ–ХХ століть. Ці висновки послідовно доповнювали протягом першої третини ХХ століття, а остаточного оформлення набули у фундаментальній «Історії польської культури». Я. Ґаватович не був першим, хто використав «руську» (українську) мову як мову героїв інтермедій – ця практика була поширена ще в ренесансовій літературі. Не був оригінальним і сюжет основної «Трагедії» львівського письменника – Брюкнер простежив одразу кілька аналогій, що дійшли до нас не тільки в рукописних списках, а й були опубліковані. Українсько-американський літературознавець Джордж Грабович у 70-х рр. ХХ століття, реферуючи доробок Михайла Возняка та Дмитра Чижевського, зробив висновок про хибність інтерпретацій українських істориків літератури щодо не тільки змісту та значення інтермедій Ґаватовича, а і їх авторства. Включення Якуба Ґаватовича до наративу історії української сценічної культури, на нашу думку, зумовлене походженням автора та українськомовністю його персонажів, що хибно сприймалося українськими дослідниками як маркери самоідентифікації як самого Ґаватовича, так і його героїв. Натомість українську мову в польській бароковій шкільній драмі використовували для посилення комічного ефекту та кращого засвоєння твору серед глядачів ярмаркових вистав. У висновках звертається увага на актуалізацію питання комплексного текстологічного та компаративного дослідження «Трагедії» Ґаватовича з метою остаточної деміфологізації проблеми зародження українського театру та місця барокової шкільної драми в цьому процесі.

АКТУАЛІЗАЦІЯ АРХЕТИПУ ГЕРОЯ В ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОГО ВОЄННОГО СПРОТИВУ 2014–2024 РР. НА ПРИКЛАДІ КИЇВСЬКИХ МУРАЛІВ

Лариса Василівна Осадча — 2024-12-30

У статті аналізуються героїчні наративи київських муралів, створених у період воєнного спротиву 2014–2024 років, для виявлення специфіки прояву та трансформації архетипів національної культури. Мета статті – визначити, як архетип Героя актуалізується в українському суспільстві засобами стритарту, дослідити роль цього архетипу в консолідації суспільства. Міський мурал є складним знаковим об’єктом, дослідження якого потребує як змістовного, так і формального аналізу: його сенсового та художньо-контекстуального складників. Тому дослідження спирається на дві культурологічні парадигми – аналітично-психологічну та семіотичну. Перша була застосована для сюжетного аналізу творів київського стритарту, що апелюють до архетипу Героя та відображають етапи мономіфу «шляху Героя». Теоретичним підґрунтям тут стали праці Карла Ґустава Юнга та Джозефа Кемпбела. Дослідження семіотичних аспектів енвайронментального мистецтва Києва спиралося на роботу словенського дослідника Міті Великоні, а також вітчизняних дослідниць Надії Міхно, Алли Васюріної, Алли Клімової. Наукова новизна дослідження полягає в проведенні культурологічного аналізу зразків київського стритарту, спираючись на аналітично-психологічну та семіотичну парадигми, для демонстрації реактуалізації архетипу Героя в українській культурі в умовах воєнного опору 2014–2024 років. Українські мурали, створені в період збройного опору 2014–2024 років, є важливим соціокультурним явищем, яке не лише відображає актуальні події нашої історичної доби, а й апелює до архетипних образів національної культури, зокрема архетипу Героя. Київські мурали стали невід’ємною частиною візуального середовища міста, сприяючи формуванню національної свідомості, меморіалізуючи та глорифікуючи подвиги українських захисників. Завдяки поєднанню прийомів естетизації та символізації мурали транслюють епізоди мономіфу про шлях Героя, інтерпретуючи в такий спосіб актуальні соціальні й політичні події, що, своєю чергою, сприяє суспільній консолідації.

КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКИЙ СКЛАДНИК ПРОТИСТОЯННЯ УКРАЇНИ ВІЙСЬКОВІЙ АГРЕСІЇ РОСІЇ

Галина Олександрівна Остапчук — 2024-12-30

У статті аналізується роль мистецтва в протистоянні російській збройній агресії. Мистецький складник розуміється як сукупність сучасних мистецьких практик і творів, що спрямовані на протидію російським наративам, розкриттю антигуманістичної та геноцидальної спрямованості її агресії проти України, і діяльність культурно-мистецьких діячів у збройному протистоянні російським загарбникам. Участь українських митців і культурних діячів у протистоянні ворогу розглядається як складник інформаційної війни, що дає змогу високохудожнім способом передати реальність і створити позитивний образ «захисника» в міжнародному культурному середовищі. Мистецькі рефлексії розкривають події війни й виконують низку функцій: документалістську (показ обличчя війни через кінодокументалістику), інформаційну, комунікативну (музичне й театральне мистецтво в національному спротиві), патріотичну (звернення до символу минулого в кіномистецтві), терапевтичну (психологічна підтримка). Повномасштабне російське вторгнення 24 лютого 2022 р. в Україну, окупація територій, нищення культурної та цивільної інфраструктури стали поштовхом для світоглядних змін, сприяли процесу українізації та активізації національної ідентичності. Також розглядається національний вимір мистецького опору військовій агресії. Показано, що перед митцем стоїть завдання бути не тільки залученим до військово-інформаційного протистояння, а й хранителем і промоутером національної культури, яка вчергове зазнає намагання знищення з боку держави агресора.

ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ ТА ІДЕНТИЧНОСТІ ЧЕРЕЗ МІФОЛОГІЧНІ УЯВЛЕННЯ

Лариса Сергіївна Тарасюк — 2024-12-30

У роботі досліджено роль міфології у формуванні культурних цінностей та ідентичності народів. Міфологія формує систему цінностей, яка впливає на моральність, етику та соціальні норми в суспільстві. Розуміння ролі міфології допомагає розкрити, які саме цінності та ідентичності сформувалися, як вони вплинули на розвиток культури й спільноти, як вони можуть впливати на подальший розвиток суспільства. Зазначено, що роль міфології є важливим аспектом для глибшого розуміння культурного спадку та ідентичності народів. Проаналізовано, що історичний контекст розвитку міфології допомагає нам краще розуміти суспільні та культурні процеси, які відбувалися в минулому, та їх вплив на формування ідентичності й цінностей різних народів. Зазначено, що історичні події вплинули на еволюцію міфологічних уявлень. Ці події часто створювали нові непередбачені виклики, які вимагали нових пояснень та розуміння світу. Зміни в суспільних умовах, релігійних переконаннях і наукових відкриттях також відображалися в міфології, яка презентувала адаптацію та реакцію суспільства на нові реалії. Отже, історичні події виступали як каталізатори для еволюції та розвитку міфологічних уявлень, відображаючи потреби й аспірації суспільства в різних історичних періодах. Міфи відіграли ключову роль у передаванні та утриманні цінностей, традицій і вірувань різних цивілізацій. Вони впливали на світосприйняття та поведінку людей, а також об’єднували суспільства через спільні міфологічні образи й ритуали. Зміна історичних контекстів, як-от війни, торговельні маршрути, культурні взаємодії та релігійні трансформації, впливала на еволюцію міфологічних систем, адаптуючи їх до нових реалій і вимог суспільства.

МОДА ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ НАРЦИСИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Руслана Василівна Ткаченко — 2024-12-30

Стаття присвячена сучасній моді як відображенню нарцисичної культури, з огляду на те що мода є віддзеркаленням соціокультурних процесів. Наступ нарцисичної культури розгортається на наших очах в актуальному просторі. Її носії не лише стають носіями нових патернів поведінки в суспільстві, а й демонструють себе в соціумі. Прослідкувати ці процеси дуже важливо й доцільно у світі трансформації культурного середовища. Мода завжди виконує соціальне замовлення певного суспільства й віддзеркалює вираження належності до тієї чи іншої групи. Модні тренди та їх деталі говорять про цінності, ідеали, смаки та спільні інтереси громадськості. І це не тільки про бренди й певні стилі одягу, а насамперед про культурні, етичні позиції та переконання. Сучасна людина романтизує світ реальності, жадає слави, їй необхідно підтверджувати свій імідж гламуризацією свого життя, як це роблять зірки в соцмережах. Усі ці провідні цінності масового суспільства безпосередньо пов’язані з нарцисичною природою і структурою особистості. Мода, яка виконує соціально- демонстративну функцію, стає джерелом натхнення та діалогу у своєрідному полі культурного нарцисизму. Вона дуже чутливо реагує на всі соціокультурні зміни й дає зрозуміти дослідникам, що епоха маскульту трансформується в епоху нарцисизму зі своїми характерними особливостями. Також ми не можемо ігнорувати особливості культури нарцисизму, оскільки коли ми говоримо про моду як культурний феномен, то маємо на увазі «modus vivendy», спосіб життя людини, спосіб існування й конструювання її довкілля. Які культурні запити в спільноти сьогодні потребують моди на нарцисизм і як працюють механізми захисту людини на дратівливі фактори сьогодення? Автор намагається з’ясувати в роботі.

МУЗИЧНІ ПРОЄКТИ ЗА ПІДТРИМКИ УКРАЇНСЬКОГО КУЛЬТУРНОГО ФОНДУ (2018–2024 РОКИ)

Михайло Володимирович Харченко — 2024-12-30

Стаття присвячена музичним проєктам, реалізованим в Україні за підтримки Українського культурного фонду. Аналіз звітної документації та архіву проєктів УКФ дав змогу виокремити проєкти, профінансовані фондом протягом 2018–2024 років («Поліфонія», Міжнародний форум бандуристів з нагоди 100-річчя Київської капели бандуристів, «Bandura & World Music », «Музичний світ України», «Звуки Чорнобиля», «Ковчег Україна: Музика», «Заборонена музика», «Головні хіти Незалежності. 30 років. 30 пісень. 30 артистів», «Народження Незалежності», «Український ГОПАК – на ЗЕМЛІ та в НЕБІ», «Територія Різдва. Сила роду» тощо). Звернено увагу, що ці проєкти реалізовані на різних локаціях (Михайлівська площа, м. Київ, концертні зали тощо) у різних містах країни (Київ, Харків, Львів, Запоріжжя, Буча тощо) у межах різних грантових програм («Відновлення культурно-мистецької діяльності» тощо), секторів («Культурна спадщина»), ЛОТів (ЛОТ-2 «Музика») і в різних форматах (вебресурс; музичний альбом; концерт: онлайн-концерт, концерт-«подорож», мультимедійний; фестивалі: дитячий, хоровий, фольклорний, сучасної, імпровізаційної, духової, джазової музики, інклюзивний, присвячений творчості митця тощо). Наголошено, що грантовий сезон УКФ на 2025 рік передбачає п’ять програм: «Культура під час війни», «Стійкість суспільства через культуру», «Культурна спадщина», «Культура. Регіони» і «Стипендії», у межах розглядатимуться й заявки на реалізацію музичних проєктів. Підсумовано, що музичні проєкти (переважна їхня більшість – це концерти й фестивалі), підтримані УКФ, є надзвичайно важливим і дієвим інструментом загальнонаціонального та регіонального розвитку культури й мистецтва. Під час важких випробувань, якими є насамперед пандемія COVID-19 і російсько-українська війна, музичні проєкти відіграють важливу роль не лише в культурно-мистецькому, а й у соціальному та психологічному житті соціуму.

РОЛЬ КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО АКАДЕМІЧНОГО ДРАМАТИЧНОГО ТЕАТРУ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА У ФОРМУВАННІ УКРАЇНСЬКОЇ ТЕАТРАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Анатолій Васильович Гнатюк — 2024-12-30

Метою статті є висвітлення основних засад діяльності Київського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка та виявлення його впливу на формування української театральної культури на початку ХХ ст. Театр розпочав своє функціонування в умовах складної суспільно-політичної ситуації, яка значною мірою вплинула на перебіг культурних процесів в Україні. В дослідженні висвітлено передумови формування українського театру, означено основні проблеми роботи культурних інституцій та митців на початку ХХ ст., що пов’язані зі становленням радянського уряду та його утисками, цензурою і контролем, від якого потерпало все суспільство країни. Означено, що напрями діяльності та розвитку театрального життя розділилися на дві течії – ті, які воліли до форм театру «прямих життєвих відповідностей» (за Гнатом Юрою) та ті, що надавали перевагу «лівому» мистецтву, яке утверджувало на сцені умовні форми (за Лесем Курбасом). У статті також приділено увагу основним спектрам розвитку, що вплинули на народне визнання театру імені І. Франка. Серед них – репертуарна політика, просвітницька робота, синтез принципів «театру корифеїв» й художніх стереотипів нового часу. Важливою частиною дослідження є характеристика репертуарної політики театру, яка висвітлена в трьох основних ракурсах: полістелістичності, синтезу традицій та новацій, спрямуванні творчості до реалізму. Виявлено основні риси, які вплинули на загальну театральну культуру України початку ХХ ст., серед яких тяжіння до реалізму та фактор доступності, зрозумілості для простого глядача. У статті використано ретроспективний метод, методи аналізу, відбору, систематизації та узагальнення. Наукова новизна статті полягає у дослідження діяльності та впливу Київського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка через призму історичної ретроспективи з оглядом на актуальну оцінку щодо усталених у радянський час аспектів. В результаті проведеного дослідження виявлено основні напрями діяльності Київського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка та означено основні критерії його впливу на український театральний простір початку ХХ ст.

ТРАНСФОРМАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО КІНЕМАТОГРАФА В УМОВАХ СУЧАСНИХ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ВИКЛИКІВ

Сергій Гаврилович Калантай — 2024-12-30

У статті проаналізовано особливості та виклики, що постають перед українським кінематографом в умовах сучасних суспільно-політичних викликів, зокрема, зокрема аналізується кіно в період ключових подій сучасності, таких як Помаранчева революція 2004 року, Революція Гідності 2014 року та російсько-українська війна, яка триває з 2014 року й досягла піку у повномасштабному вторгненні 2022 року. Досліджено вплив цих подій на розвиток національної кіномови та зміцнення української ідентичності. Встановлено, що українське кіно в умовах війни виконує не лише розважальну, а й документально-історичну та ідентифікаційну функції, допомагаючи зберегти історичну пам’ять та зміцнити національний дух. Показано важливість кіно як культурного ресурсу для підтримки національної ідентичності й популяризації української культури на міжнародному рівні. Вперше систематизовано ключові аспекти, що впливають на кіновиробництво під час військового конфлікту, зокрема, зміну тематичних акцентів, роль кінематографа у формуванні національної ідентичності та вплив на стійкість суспільства за період незалежної України.