Культурологічний альманах

УЧАСТЬ ТЕРНОПІЛЬСЬКО-ЗБОРІВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ УГКЦ У ФОРМУВАННІ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Елла Володимирівна Бистрицька — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Вивчення ролі Церкви у формуванні та зміцненні громадянського суспільства є особливо актуальним, ураховуючи сучасний стан розвитку незалежної України. Нові форми взаємодії між релігійними громадами та соціальним середовищем забезпечує Тернопільсько-Зборівська митрополія УГКЦ, яка є яскравим прикладом релігійної структури, що бере участь у понад 20 соціальних, молодіжних та благодійних проєктах щороку, охоплюючи діяльністю від 15 до 25 тисяч людей різного віку в регіоні, а не обмежується лише духовним та літургійним богослужінням. Значний внесок Митрополії в розвиток почуття національного патріотизму, особливо серед молодого покоління, визначається її дедалі більшою владою та впливом у цьому регіоні. Емпіричні спостереження показують, що у 2014–2024 рр. понад 200 парафій митрополії проводили щорічні патріотично-виховні заходи, участь у яких взяли багато дітей і молоді. Водночас участь духовенства та вірян у волонтерському русі та наданні допомоги військовим під час російсько-української війни демонструє, що релігійна громада стає важливим фактором консолідації суспільства перед обличчям зовнішніх викликів: за даними Caritas та публічних звітів, у волонтерських ініціативах під час війни взяли участь понад 12 тисяч мирян, що сприяло зростанню локальних мереж взаємодопомоги. Така діяльність не лише формує позитивний імідж Церкви як соціально відповідальної інституції, а й створює основу для зміцнення горизонтальних зв’язків у суспільстві. Місіонерська діяльність Митрополії особливо важлива, оскільки вона спрямована на будівництво церков, що розширюють духовні та культурні горизонти українського суспільства: наприклад, у 2010–2024 рр. у межах місійної програми створено понад 40 нових парафій у Хмельницькій області та збудовано / відновлено щонайменше 15 храмів. Це допомагає нам зрозуміти діяльність Митрополії як своєрідний план сталого існування та зростання Церкви в суверенній державі. Тому завданням дослідження є ретельне вивчення багатовекторної участі Тернопільсько-Зборівської митрополії в розвитку громадянського суспільства, з’ясування способів її впливу на соціально-культурні, національно-патріотичні та духовно-моральні процеси, а також оцінка можливостей для таких починань у світлі сучасних викликів. Тому дедалі більша сила та вплив Тернопільсько-Зборівської митрополії в цьому регіоні, заохочення духовенством почуття патріотизму серед населення, щедра й постійна волонтерська підтримка духовенством і вірянами наших солдатів під час російсько-української війни, а також її активна місіонерська діяльність у Хмельницькій області щодо відродження та створення нових парафій і будівництва церков – усе це є частиною її щоденної роботи та стратегії. Мета статті – дослідити історичний розвиток та роль Тернопільсько-Зборівської митрополії УГКЦ у процесах формування громадянського суспільства в Україні в період незалежності. Для реалізації цієї мети визначено такі завдання: – вивчити історичні передумови створення Тернопільсько-Зборівської митрополії та її складових структур; – описати основні етапи становлення архієпархії та єпархій, що входять до її складу; – схарактеризувати ключові напрями суспільного служіння митрополії, включно з освітнім, духовно-виховним, благодійним, культурно-просвітницьким та медійним; – визначити роль парафіяльних громад, молодіжних спільнот, катехітичних шкіл і благодійних установ у вихованні громадянської свідомості; – проаналізувати значення соціальних і пасторальних ініціатив, зокрема діяльності фонду «Карітас», у розвитку культури взаємопідтримки та соціальної відповідальності; – окремо розглянути внесок кожної єпархіальної одиниці – Тернопільсько-Зборівської архієпархії, Бучацької та Кам’янець-Подільської єпархій – у формування громадянського суспільства; – узагальнити загальний внесок Тернопільсько-Зборівської митрополії як духовної та суспільної інституції в процеси зміцнення української державності.

ДІЯЛЬНІСТЬ ВІЙСЬКОВОГО, МЕДИЧНОГО ТА ОСВІТНЬОГО КАПЕЛАНСТВ НА ТЕРЕНАХ ТЕРНОПІЛЬСЬКО-ЗБОРІВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ УГКЦ

Андрій Васильович Жук, Олег Ігорович Єгрешій — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Українська греко-католицька церква традиційно відіграє важливу роль у суспільному житті України, зокрема в процесах національного відродження, захисту прав людини та утвердження духовних цінностей. Особливе місце в системі такого служіння посідає капеланство – форма пастирської діяльності, що поєднує духовну опіку, моральне наставництво та психологічну підтримку людини в складних життєвих ситуаціях. Ця сфера душпастирської місії Церкви нині перетворюється на один із провідних напрямів реалізації соціальних ініціатив. Капеланське служіння представлено трьома основними галузями – військовою, медичною та освітньою. Кожен із цих напрямів має власну структуру, завдання й методи діяльності, проте всі вони засновані на спільному богословсько-антропологічному принципі служіння ближньому через духовну присутність і свідчення віри. Військове капеланство реалізує місію духовного супроводу військовослужбовців у контексті захисту Батьківщини. Медичне капеланство спрямоване на душпастирську підтримку хворих і медичних працівників, актуалізуючи євангельський ідеал співчуття та милосердя до хворих і тих, хто потребує. А освітнє капеланство забезпечує духовно-виховну роботу й підтримку серед молоді та вчительського складу, формуючи морально-богословські засади й християнський вишкіл та виховання згідно з Христовим навчанням. Аналіз діяльності капеланських інституцій Тернопільсько-Зборівської митрополії дає змогу з’ясувати особливості становлення й розвитку цих форм церковного служіння, окреслити її внесок у духовне відродження українського суспільства та утвердження християнських цінностей. Метою дослідження є всебічний аналіз розвитку та діяльності інституту капеланства на теренах Тернопільсько-Зборівської митрополії Української греко-католицької церкви як важливого напряму сучасного душпастирського служіння. Об’єкт дослідження – капеланське служіння в структурі Української греко-католицької церкви. Предметом дослідження є особливості становлення, організації та реалізації військового, медичного й освітнього капеланства в межах Тернопільсько-Зборівської митрополії УГКЦ, їх богословський, соціальний та пастирський виміри. У роботі розглянуто історичні передумови виникнення інституту капеланства, нормативно-канонічні засади його діяльності, специфіку душпастирського служіння у військовій, медичній та освітній сферах, а також внесок окремих священнослужителів у розвиток цього служіння в регіоні. Дослідження спрямоване на внесення ясності в складні питання інтеграції пастирського служіння Церкви в соціальні інститути сучасного суспільства, осмислення духовного та суспільного значення капеланства для зміцнення морально-ціннісних засад українського народу.

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ СУД ПРО ПОЛІТИЧНІ СПРАВИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ ЗА ДЖЕРЕЛАМИ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Роман Васильович Зварич — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджується державна політика Другої Речі Посполитої в міжвоєнний період крізь призму судової практики Львівського окружного суду (1919–1939 рр.). Мета роботи – висвітлити джерельну базу судових розглядів Малопольської Всходні в державній політиці Другої Речі Посполитої на прикладі архівних документів, зокрема Державного архіву Львівської області в частині Львівського окружного судочинства міжвоєнного періоду. Методологія ґрунтується на використанні загальнонаукових та спеціальних методів наукового пізнання, включно з аналізом, синтезом, науковим абстрагуванням, хронологічним, типологічним тощо. Наукова новизна полягає в тому, що вперше в сучасній історичній науці проаналізовано й систематизовано оригінальні історичні джерела, архівні документи, які висвітлюють політичні напрями державної політики в судочинстві Другої Речі Посполитої на теренах Львівського судового округу Східної Малопольщі – етнічно-української території, яка в міжвоєнний період входила до складу Польської держави. Виокремлено 11 комплексів політичних судових процесів, які розглядав Львівський окружний суд у 1919-1939 рр., що загалом становить 327 судових справ. Значущим, на наш погляд, є те, що всі вказані судові процеси переважно спрямовувалися на недопущення найменшої образи авторитету органів державної влади Другої Речі Посполитої, що в сьогоднішньому демократичному світі не може вважатися предметом розгляду кримінальним відділом судової інстанції. У міжвоєнний період судова система Другої Речі Посполитої, зокрема Львівський окружний суд, стала інструментом реалізації державної політики централізації та асиміляції. Аналіз архівних джерел засвідчує, що політичні процеси мали на меті не лише переслідувати інакодумців, а й обмежувати права українців. Отже, наша розвідка підкреслює значення джерелознавства у вивченні соціогуманітарних процесів та державотворчих трансформацій.

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ В ЧАСИ УКРАЇНИ-РУСІ ТА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

Лариса Іванівна Капітан, Яна Іванівна Товтин — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Застосувавши історико-політологічний підхід, автори досліджують еволюцію поняття «держава» на українських землях, що включало як унікальні риси, так і відбувалося у руслі загальноєвропейських тенденцій. Особлива увага приділяється аналізу феномену Русі (України-Русі) як першої потужної державної структури Східної Європи, яка заклала фундаментальні державотворчі, правові та культурно-ідеологічні традиції. Досліджується політична спадщина Русі, яка глибоко вкорінена в колективну пам’ять українського народу, виступаючи важливим чинником формування його національної ідентичності та історичної тяглості. Аналізується складність державно-правових форм Русі, від ранньофеодальної монархії до періоду удільної роздробленості, що, втім, не зруйнував єдиного етнокультурного простору. Розглянуто специфіку Галицько-Волинської держави, яка постала на західних землях як осередок консолідації та продовження державницьких традицій після політичного розпаду Русі. Підкреслюється, що це князівство не лише зберегло, а й розвинуло руську спадщину, успішно інтегруючи західноєвропейські культурні, правові та військові впливи. Цей синтез дозволив Галицько-Волинському князівству стати однією із наймогутніших держав свого часу, здатною протистояти зовнішнім загрозам та вести активну дипломатичну діяльність на міжнародній арені. Його стратегічне територіальне розташування на перехресті торговельних шляхів зумовило характер його економічного розвитку (активізація торгівлі, зростання міст), культурних, економічних та дипломатичних впливів і взаємодій із західними та південними сусідами на міждержавному рівні. Наголошено, що державотворчий досвід України-Русі та Галицько-Волинського князівства є нерозривною основою для розуміння сучасних українських державних інституцій та їхньої історичної легітимності в європейському контексті.

ГЕОПОЛІТИЧНА СИТУАЦІЯ НА АФРИКАНСЬКОМУ КОНТИНЕНТІ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ: ТЕНДЕНЦІЇ ТА ВИКЛИКИ

Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджується геополітична ситуація на Африканському континенті в умовах сучасних глобальних трансформацій. Розкрито вплив значних природних ресурсів, стратегічного розташування та високих темпів демографічного зростання на посилення ролі Африки у світових процесах. Проаналізовано комплекс внутрішніх і зовнішніх викликів, що визначають динаміку розвитку регіону, зокрема політичну нестабільність, міжетнічні конфлікти, терористичну діяльність, наслідки колоніальної спадщини, економічну нерівність, масову міграцію, зміни клімату та проблеми продовольчої і водної безпеки. Висвітлено загальні риси збройних конфліктів на Африканському континенті. Показано, що слабкість державних інституцій, штучні кордони та залежність від зовнішніх акторів суттєво підвищують конфліктогенність континенту й перешкоджають його сталому розвитку. Дослідження охоплює регіональні кейси Західної, Східної та Північної Африки, що відображають ключові політичні та економічні виклики континенту. Розглянуто також ініціативу Grain from Ukraine як приклад участі України у вирішенні продовольчої кризи в країнах Східної Африки. Висвітлено особливості впливу глобальних і регіональних центрів сили на політичну та економічну ситуацію в Африці. Окрему увагу приділено дедалі більшій конкуренції між США, Великою Британією, Францією та іншими акторами, що застосовують інвестиційні, військово-політичні, гуманітарні та інструменти «м’якої сили» для закріплення своїх позицій у регіоні. Проаналізовано економічний потенціал Африки, визначено фактори її позитивної динаміки, зокрема зростання цін на сировинні товари, розвиток інфраструктури та внутрішнього ринку, а також окреслено ключові ризики, пов’язані з вразливістю до зовнішніх потрясінь. Показано, що сьогодні Африка є не лише об’єктом, а й дедалі активнішим суб’єктом міжнародних відносин, здатним формувати власний порядок денний, впливати на глобальні політичні та економічні процеси, бути ініціатором регіональних інтеграційних проєктів, а також обстоювати свої інтереси у взаємодії з провідними світовими геополітичними гравцями.

ОЛЕКСА НОВАКІВСЬКИЙ – УЧЕНЬ КРАКІВСЬКОЇ АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ

Олена Іванівна Петасюк — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Краківські мистецькі традиції були одними з найвпливовіших у Європі кінця XIX – початку XX століття (Ян Матейко, Ян Станіславський, Станіслав Виспянський, Леон Вичулковський, Яцек Мальчевський та інші). Учнями Краківської академії мистецтв з багатьох обставин були українці, зокрема Олекса Новаківський. Він послідовно здобував професійну освіту та вдосконалював свій талант у Краківській академії мистецтв більше десяти років, отримавши три срібні й одну золоту медалі. Український імпресіонізм у живописі походив із цієї Академії, яка мала високий європейський рівень. На такому ж рівні працювали різноманітні студії завдяки реформатору та ректору Я. Фалату. Студентів приваблював до Академії авторитет польських художників-викладачів. Вони не лише володіли педагогічними здібностями, а й були близькими духові українських учнів. Так, Я. Станіславський вивчив плеяду пейзажистів-імпресіоністів, як-от О. Новаківський, М. Бурачек, М. Жук, Іван Труш та інші. О. Новаківський звернув увагу на один із засобів художнього арсеналу Я. Станіславського, колірний тон. Незважаючи на різноманітні впливи у своїй творчості, він виробив власний унікальний стиль та не був подібним ні до кого. За допомогою колірного тону художник створював «ліричні імпресії», де художні форми проглядалися на рівні звуку. Колір в О. Новаківського вирізнявся свіжістю та теплотою. Порівняно з іншими учнями Краківської академії мистецтв, для нього була характерною «нервова пульсація лінії». Краків – це місто, де перетиналися українські та польські мистецькі шляхи. Відповідно, ми сприймаємо його як місце історичної пам’яті та комеморації українського та польського народів. У науковій розвідці наголошується на важливості культурних перетинів і взаємодій народів, що були значимими ще до часу глобалізації. Краківська академія мистецтв дала О. Новаківському фундаментальні професійні знання, навички, широку художню ерудицію, пам’ять про незабутню творчу атмосферу, про об’єднавчий творчий дух українського та польського студентства. Яскравою творчою індивідуальністю, невгамовною працелюбністю О. Новаківський посів власне місце як у національній, так і в європейській культурах.

МОНЕТИ ЯК НОСІЇ ПАМ’ЯТІ: РАДЯНСЬКИЙ НАРАТИВ «ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ» У ПЕРШИХ КОМЕМОРАТИВНИХ ЕМІСІЯХ УКРАЇНИ (1995)

Олександр Валентинович Потильчак, Ольга Максимівна Перепелюк — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Метою статті є комплексний аналіз перших пам’ятних монет України, уведених в обіг у 1995 році, які стали продуктом пострадянської візуальної, семантичної та ідеологічної інерції. На основі міждисциплінарного підходу, що поєднав герменевтику та семіотику візуальних образів, теорію пам’яті (cultural memory studies), методи візуальної історії та мистецтвознавчого аналізу, дискурс-аналіз текстових легенд і термінології, нумізматичну методику та контекстуальний історичний аналіз, у дослідженні простежено художню стилістику, іконографічні рішення та текстові коди, що репродукують пізньорадянський комеморативний канон. Розкрито механізми збереження радянських наративів «Великої Вітчизняної війни» в перших емісіях Національного банку України (НБУ), зокрема через відсутність власної національної медальєрної школи, виробничу залежність від Московського монетного двору та несформованість державної символічної політики у 1990-х роках. Виявлено, що перші пам’ятні монети України випущені НБУ у 1995 році стали скоріше продуктом пострадянської інерції, а не національної політики пам’яті. Вони зафіксували момент, коли політична незалежність формально настала, але ментально й символічно Україна ще продовжувала залишатися частиною пострадянського імперського простору, що тяжіла до метрополії. Тематика монет відтворює радянський міф «Великої Вітчизняної війни», без спроби інтегрувати український досвід, коригувати терміни чи пропонувати нові смислові рамки в межах дискурсу Другої світової війни. Текстова мова монет закріплює їх семантичну тяглість із СРСР, а не з українською традицією. Встановлено, що монети 1995 року не лише не відображали українського погляду на події Другої світової війни, але й «вписували» Україну у радянську історико-ідеологічну парадигму як «етнографічну республіку», відтворюючи відповідні композиційні рішення, термінологію та семантичні акценти. Дослідження демонструє необхідність критичного переосмислення ранніх нумізматичних практик як важливих джерел для розуміння пострадянської тяглости та формування сучасної української політики пам’яті.

ПАРТЕНОПА ЯК МІФ І СИМУЛЯКР: ВІД АНТИЧНОЇ СИРЕНИ ДО КІНЕМАТОГРАФІЧНОГО ОБРАЗУ

Євгенія Едуардівна Федченко — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено аналіз образу Партенопи: від античності до її сучасного кінематографічного втілення у фільмі П. Соррентіно «Партенопа» (2024 рік). Виявлено два основні архетипи, що домінують у літературному та візуальному пласті джерел, а саме Партенопа як міфічна істота (сирена – напівптах і напівлюдина) і як прекрасна жінка із трагічною історією. Для аналізу нами була застосована концепція Ж. Бодріяра гіперреальності та симулякрів, що дозволило відстежити трансформацію образу сирени в умовах постмодерного візуального наративу, де міф поступово втрачає первинний зміст. Ідентифіковано, як ключові порядки симуляції образу, за Ж. Бодріяром, транслюються у фільмі, починаючи від занурення головної героїні в естетизовану копію реальності до її поступового дистанціювання від нав’язаної ролі. Відзначено, що головна героїня в цій кінострічці постає симулякром класичної жіночої краси, що підкреслюється візуальними кінематографічними прийомами (крупними планами, зверненням до античної іконографії, музичним супроводом тощо). Водночас основний сюжетний розвиток фільму генерується як її спроба вийти за межі ролі міфічної сирени та симулятивного світу. Простежено, що ключовим моментом «збою» системи є смерть брата Партенопи, єдина подія, яку неможливо повністю симулювати. Саме після неї починаються активні пошуки ідентичності головного протагоніста через акторську майстерність, інтелектуальну діяльність та релігійний досвід. Проте й ці спроби не ведуть до автентичного «Я», адже кожна з обраних сфер виявляється частиною системи. Так, фінальне рішення Партенопи покинути утопійний Неаполь та розпочати викладання у Тренто тлумачиться як відмова від відтворення міфу й бажання індивідуального досвіду поза рамками ілюзорних конструктів. Повернення у фіналі до міста дитинства інтерпретується не як повернення до витоку, а як прийняття реальності без ілюзій.

ПОВСЯКДЕННІСТЬ, ЦИФРОВІЗАЦІЯ ТА КРЕАТИВНІСТЬ У НАВЧАЛЬНОМУ ПРОСТОРІ: ОНТОАНТРОПОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

Назар Михайлович Гамерник, Віталій Володимирович Логуш, Іван Дмитрович Сербай — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджено взаємодію повсякденності, цифровізації та креативності в сучасному навчальному просторі з позицій онтоантропології. Акцентовано на тому, що цифрові технології є не лише інструментом навчання, а й чинником формування способу буття, когнітивних і соціальних практик, а також творчого самовираження студентів. Розглянуто, як фізичне, цифрове та соціальне середовища інтегруються в повсякденні практики учасників освітнього процесу, створюючи умови для розвитку автономності, критичного мислення, творчих компетентностей та здатності до адаптації в умовах постійних змін. Визначено ключові виміри навчального простору: фізичний, цифровий та повсякденні практики, а також інтеграційний ефект їх поєднання, що формує середовище, сприятливе для комплексного розвитку особистості. Показано, що креативність у цифровому середовищі набуває онтологічного значення: вона визначає спосіб існування студента, його здатність конструювати власний освітній досвід, формувати нові сенси та активно взаємодіяти з інформаційними потоками й соціокультурними ресурсами. Стаття висвітлює роль викладача як наставника і фасилітатора, який спрямовує освітній процес, поєднуючи технологічні можливості та гуманістичні цінності, підтримуючи автономність і критичне мислення студентів. Дослідження підкреслює, що ефективна цифрова освіта потребує гармонізації технологічного прогресу з розвитком особистості, а також інтеграції рефлексивних практик, колективної творчості та соціальної взаємодії. Результати демонструють, що поєднання фізичних, цифрових і повсякденних практик сприяє формуванню цілісної освітньої траєкторії, розкриттю потенціалу студентів та розвитку їх здатності до самовираження й співтворення знань. Отримані висновки можуть слугувати методологічним підґрунтям для проєктування навчальних середовищ, що стимулюють розвиток автономної, креативної та соціально відповідальної особистості, здатної до активної участі в сучасному інформаційно-цифровому середовищі.

ФІЛОСОФСЬКА ПРИЗМА ГЕНДЕР(ОВА)НОГО КАПІТАЛУ: ВІД СОЦІО(С)КОНСТРУЙОВАНИХ ПОВЕДІНКОВОСТЕЙ ДО ІНДИВІДУАЛЬНИХ ФОРМ ЗИСКОВОСТІ

Лариса Віталіївна Діденко — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Авторський аналітичний стиль викладу поєднує академічне арґументування з філософською рефлексією щодо мультивекторного розгляду гендер(ова)ного капіталу як комплексу соціогенних поведінкових патернів, що конкретизовані через фемінну та маскулінну форми. Гендер постає характеристикою прирощуваної вигодовості – капіталізування, у якому фемінність та маскулінність – це інструменти мультивекторного агент-управління в соціосегментах. Завдяки гендер(ова)ному капіталу: 1) наголошують на антропоодиницевих особливостях, які через прийнятні поведінкові патерни фемінності або маскулінності можуть бути поліспектрово зисковими як для кожної антропоодиниці зокрема, так і для спільноти / соціосегмента / суспільства загалом; 2) усередині соціосегментів відбувається переорієнтування від класичної необхідності накопичування та примноження фемінних та/або маскулінних характеристик до оптимованого регламентування їх стратегійної застосовності через взаємоповагу до інакшості, широку інклюзивність, відмову від стереотипізування та вибіркових ситуативних обмежень; 3) його фемінна та маскулінна форми антропоодиниця отримують ефективний інструмент посилення власної антропності в приватній та професійній площинах; 4) залежно від способу його використання / застосування уможливлені зменшення / збільшення гендерних розривів та/або гендерної нерівності, що посилюватиме чи послаблюватиме негативний вплив на якість життя антропоодиниці та її життєві шанси. Наголос ХХІ ст. на капіталі – людському загалом та тілесному зокрема – здійснюваний через антропоодиницю, яку метафорично «занурюють» у маркетингові тренди. Гендер(ова)ний капітал постає не просто «актуалізованим конструктом» завдяки фемінним студіям, а ядром проблем і утруднень сьогодення – з фемінного та маскулінного боків – через вибіркові – фіксовані переважно у фахових просторах – соціосегментні зміщення, на основі яких формовані гендерні розриви й гендерні розломи, а також посилювана / поглиблювана нерівність. Гендерна маскулінність виявляється крихкою і нестабільно конфігурованою конструкцією, тоді як гендерна фемінність постає домінувальною завдяки своїй ситуативній гнучкості, яку можливо підсилити через «стратегійне маскулінізування» і перезібрати. Антропозисковість гендерного капіталу – у фемінній і маскулінній формах – має базуватися не на соціогенно шаблонізованій поведінковості, що здебільшого обмежуватиме антропоодиниці, а на комунікативності як просторі оновлюваного фемінно-маскулінного співдоповнювання.

НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ЯК ПРОСТІР ЖИТТЄТВОРЧОСТІ ОСОБИСТОСТІ

Мар’яна Олександрівна Дроботенко — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено філософсько-антропологічне обґрунтування національно-патріотичного виховання як простору життєтворчості особистості. Показано, що сучасна соціокультурна ситуація, позначена війною, глобалізаційними викликами та ціннісними трансформаціями, актуалізує потребу у вихованні громадян, здатних до духовної самореалізації, екзистенційної відповідальності та культурного самоствердження. Націо нально-патріотичне виховання розглядається не лише як педагогічна система формування громадянських компетентностей, а і як антропологічний простір життєтворчості – середовище, де особистість осмислює власну ідентичність, відкриває сенс буття через служіння спільноті та утвердження цінностей добра, свободи й гідності. Проаналізовано класичні та сучасні концепції патріотичного виховання (Й. Гердер, В. Гумбольдт, Дж. Дьюї, М. Бердяєв, В. Франкл, Е. Фромм, П. Фрейре, В. Кременя, О. Сухомлинської, І. Зязюна та ін.), у яких ідея духовного становлення людини поєднується з її соціальною відповідальністю. Уточнено, що філософсько-антропологічна перспектива надає виховному процесу глибинного виміру, де патріотизм постає не як ідеологічна настанова, а як екзистенційна цінність, що вкорінює особистість у національній культурі, водночас відкриваючи її до діалогу з іншими культурами. Розкрито потенціал освітнього середовища як простору життєтворчості, у якому формується рефлексивне ставлення до історії, культури, духовних традицій народу. Підкреслено, що інтеграція національно-патріотичного виховання у філософсько-антропологічну модель освіти сприяє подоланню фрагментарності ідентичності, розвитку етичної зрілості, становленню внутрішньо мотивованої, життєтворчої особистості. Зроблено висновок, що перспективи розвитку національно-патріотичного виховання пов’язані з переходом від нормативно-ідеологічних до культурно-антропологічних моделей, у межах яких виховання розуміється як процес духовного самотворення та діалогічного утвердження власної людяності.

ПРОБЛЕМА ПОНЯТТЯ «АВТОР» У СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКОМУ ДИСКУРСІ ЩОДО ГЕНЕРАТИВНОГО ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ

Олексій Вікторович Когут — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджується проблема авторства в епоху стрімкого розвитку штучного інтелекту та цифрових технологій. З огляду на дедалі більшу здатність алгоритмів самостійно генерувати тексти, зображення та інші об’єкти інтелектуальної діяльності, постає фундаментальне філософське питання: чи може ШІ бути визнаний автором твору, а створене ним – мати правовий статус результату творчості? Здійснюється аналіз сучасних філософських та правових підходів до поняття авторства, порівнюються класичні концепції креативності з новими формами цифрової співтворчості, що виникають у взаємодії людини й алгоритму. Особливу увагу приділено концепції «цифрового автора» як новому соціокультурному феномену, який поєднує людську інтенцію, інтуїцію та етичну відповідальність із машинною здатністю до обробки даних і продукування змісту. Обґрунтовується, що штучний інтелект, позбавлений свідомості, саморефлексії та ціннісної мотивації, не може бути суб’єктом авторського права. Натомість пропонується розглядати його як інструмент колективної або гібридної творчості, у якій визначальна роль залишається за людиною – носієм моральної та юридичної відповідальності. Актуальність теми зумовлена необхідністю переосмислити традиційні уявлення про авторство, інтелектуальну власність та межі людської креативності, осмислити саму природу творчого акту в умовах цифрової доби. Дослідження поєднує філософський аналіз понять «творчість» і «свідомість» із проблематикою визнання авторства. Запропоновані в статті підходи спрямовані на формування нової концепції авторства в умовах алгоритмізації суспільства і культури, де головним завданням стає збереження гуманістичних принципів та розуміння творчості як прояву людської свободи.

СУЧАСНІ ТЕХНОЛОГІЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ В АРХІТЕКТУРІ: ЦИФРОВІ ІНСТРУМЕНТИ, ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ ТА ПРОФЕСІЙНІ ВИКЛИКИ

Олександр Іванович Конюшевський — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У сучасну добу диджиталізації архітектура переживає радикальні трансформації під впливом параметричного моделювання, BIM-технологій, генеративного дизайну та штучного інтелекту. Ці інновації не лише змінюють методи проектування, а й впливають на онтологічне розуміння простору, ставлячи під сумнів гуманістичну сутність архітектури. Дослідження ґрунтується на феноменологічному, герменевтичному, критичному та постструктуралістському підходах. Феноменологічний підхід дає змогу розкрити зв’язок архітектури з людським буттям і просторовим досвідом (genius loci), герменевтичний – потлумачити архітектуру як текст культури, критичний – осмислити технологічну раціональність як форму відчуження, а постструктуралістський – деконструювати усталені архітектурні смисли в цифрову добу. Виявлено, що диджиталізація архітектури спричиняє уніфікацію простору, редукцію авторства й ризик втрати локальної ідентичності. Водночас концепція genius loci постає гуманітарним принципом, який відновлює зв’язок між технологічною ефективністю та культурною глибиною. Український контекст відбудови міст після війни демонструє потребу поєднання пам’яті, традиції та інновацій у творенні простору нової ідентичності. Обговорення. Показано, що технологічні інновації трансформують не лише архітектурну форму, а й саму онтологію простору, перетворюючи його на data-space – алгоритмічне середовище, у якому людина є не споживачем, а співтворцем середовища. Збереження гуманістичного виміру архітектури можливе через філософське переосмислення ролі технологій і відновлення діалогу між алгоритмом та людиною.

БУДІВНИЦТВО ЯК КУЛЬТУРНО-ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ФЕНОМЕН

Дмитро Генріхович Кочерєв — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Будівництво є імперативною ознакою будь-якої соціальної життєдіяльності. Інакше кажучи, кожна тваринна форма, яке практикує соціальний тип життєдіяльності, використовує інструмент будівництва для забезпечення своїх повсякденних і перспективних потреб. Людина як представник виду Homо sapiens не є винятком; ба більше, на відміну від інших соціальних видів її використання будівельної опції містить чимало специфічних ознак – зокрема, людина цілеспрямовано культивує, систематизує та каталогізує будівельні можливості, навички і ресурси. Це призводить до того, що на рівні людського суспільства можливості будівництва втілюються максимально повно, ефективно й креативно. Вони щоразу закріплюються у формі своєрідного щабля, який у подальшому слугує точкою критерійного відліку й мотиваційним поштовхом для руху в напрямі наступного якісного щабля. Зрештою, у випадку людського суспільства ми маємо справу зі ще однією важливою особливістю: будівництво набуває виразних культурно-цивілізаційних ознак – у тому розумінні, що майже кожен більш-менш складний будівельний об’єкт постає наочним утіленням певного культурно-цивілізаційного коду, стилю, символізму. Це також означає, що смисли й значення, які надаються майже ідентичним будівельним об’єктам різними соціокультурними середовищами, можуть істотно відрізнятися. Ба більше, такий культурно та цивілізаційно зумовлений конфлікт інтерпретацій може бути притаманним навіть одному суспільству в різні історичні епохи, що опосередковано доводить історичну нетотожність соціуму самому собі. Такі особливості й закономірності актуалізують необхідність поглибити культурно-цивілізаційну компетентність загалом та в контексті феномену будівництва зокрема.

ФІЛОСОФСЬКІ ОРІЄНТИРИ ОСВІТИ В ЕПОХУ ГЛОБАЛЬНИХ ВИКЛИКІВ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті проведено філософський аналіз сучасної освіти в умовах глобальних викликів сталого розвитку. Акцентується увага на тому, що у ХХІ столітті освіта виходить за межі свого традиційного розуміння як соціального інституту, перетворюючись на ключовий простір, де формуються ціннісно-смислові орієнтири особистості, екологічне мислення, культура миру й етика відповідальності. Автори доводять, що технократична модель освіти, яка націлена переважно на продуктивність і конкурентоспроможність, обмежує гуманістичний потенціал навчання, спричиняє духовну дезорієнтацію та послаблює соціальну солідарність. Отже, сучасний стан освіти потребує перегляду її світоглядних основ. Методологічна база дослідження побудована на синтезі філософсько-антропологічного, аксіологічного, екологічного та культурологічного підходів, що дозволяє трактувати освіту як цілісну систему в межах тріади культура – людина – природа. Проаналізовано концепції відомих науковців, що висвітлюють перехід від інструментально-технократичної до гуманістично-ціннісної моделі навчання. Зроблено наголос на спрямованості сучасної філософії на інтеграцію екоцентризму, гуманізму, соціальної відповідальності та принципів планетарного мислення. У статті розкриваються фундаментальні поняття дослідження: екологічне мислення, ціннісно-смислова сфера, культура миру й етика відповідальності як ключові риси сучасної особистості. Така особистість здатна адаптуватись і діяти в умовах складних соціальних, культурних і екологічних викликів. Окремо досліджено ризики та суперечності впровадження філософії сталого розвитку в освітню сферу. Серед них виділяються такі аспекти, як технологічний редукціонізм, поверхневий характер екологічного дискурсу, конфлікти між глобальними і локальними підходами до виховання, ризик моралізаторства, напруження між ринковими вимогами та ціннісними орієнтирами, а також занизький рівень міждисциплінарної інтеграції. У підсумку зазначено, що сучасна освіта має розвиватися як філософський простір для формування особистості, яка володіє екологічною зрілістю, моральною відповідальністю та культурною ідентичністю. Саме така модель може сприяти становленню свідомості сталого розвитку, адекватно відповідати викликам глобалізації і зберігати духовну автономію людини в гармонії із тріадою культура – людина – природа.

АЛХІМІЧНИЙ ГОМУНКУЛУС ЯК ПРООБРАЗ ТРАНСГУМАНІСТИЧНОГО ПРОЄКТУ «ПОСТЛЮДИНИ»

Юрій Миколайович Пархоменко — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджується зв’язок між алхімічно-герметичною традицією доби Ренесансу та сучасною філософією трансгуманізму. За допомогою історико-філософського, компаративного та герменевтичного методів показано, що ідея Парацельса про створення гомункулуса виступає архетиповим прообразом сучасної концепції «постлюдини». Розглядається культурно-світоглядний контекст герметизму й алхімії, де людина мислилася як мікрокосм, здатний імітувати творення Бога, а сам світ, або макрокосм, розумівся як жива єдність, пронизана внутрішніми силами симпатії і антипатії, об’єднана «світовою душею» (anima mundi), проявом якої є «життєва сила», або «дух життя» (spiritus vitae). Особливу увагу приділено тому, що в уявленнях Парацельса гомункулус був не лише алхімічним експериментом, а й символом людського прагнення самотрансценденції і духовної ініціації. Порівнюються образи гомункулуса та кабалістичного голема (зокрема, за інтерпретаціями А. Мюрейза та Г. Шолема), підкреслюється їхня спільна риса – недосконалість як межа людської влади над творінням. Наводяться ідеї дослідників алхіміко-герметичної традиції (В. Ньюмана, Ф. Єйтс, Б. Копенгейвера), які трактують алхімію передусім як «духовну науку», яка водночас у своїх прикладних аспектах уможливила появу модерної експериментальної науки. Алхімію слід розглядати як «метафізичну техніку» (М. Еліаде), націлену передусім на внутрішню трансформацію («трансмутацію») самого алхіміка через моральне самовдосконалення, гармонізацію духовного та тілесного начал, богоуподібнення. Результатом цієї особистісної трансмутації, виходу за межі наявної природи, повинна стати здатність алхіміка до повторення чи навіть перевершення творчих актів Бога, тобто по суті розкриття таємниці життя і смерті. У свою чергу, мистецтво створення гомункулуса є показником того, що алхімік опанував секрет фізичного безсмертя і сам може створити потенційно безсмертну досконалу істоту. Зазначається, що сучасний трансгуманізм, хоча й ґрунтується на інших, неметафізичних началах і прямо не апелює до ідеї Бога, також виходить з інтенції панування людини над природою, подолання існуючих природних констант існування та створення такої форми розумного життя, яка б існувала вічно. Цифровізація свідомості, завантаження її на електронні носії (mind uploading), після чого вона гіпотетично зможе існувати незалежно від біологічного носія, дозволяє схарактеризувати трансгуманізм як «здійснення алхімічної мрії про безсмертя» (Макс Мор). У підсумку робиться висновок, що сучасний проєкт постлюдини є секуляризованим продовженням архетипу гомункулуса: обидва пов’язані із прагненням подолати обмеження людського єства, але водночас несуть екзистенційні ризики – від моральної дегуманізації і втрати ідентичності до небезпеки виходу створених істот або технологій з-під контролю.

РУЙНАЦІЯ СИСТЕМНИХ ЗВ’ЯЗКІВ У СЕРЕДИНІ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ ШЛЯХОМ ГОЛОДОМОРІВ

Андрій Валентинович Порубянський, Олег Гарійович Предместніков — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті акцентовано увагу на тому, що використання голоду як інструменту контролю виявилося ефективнішим засобом знищення соціальних і культурних структур українського народу, ніж відкриті силові дії. Наголошується, що в науковому дискурсі, що спирається на концепцію Р. Лемкіна, Голодомор трактується як геноцид. Він включав чотири складники: нищення інтелігенції, ліквідацію УАПЦ (як «душі України»), виморювання селянства (носія традиційної духовної та матеріальної культури, способів співжиття громади та господарювання) та заселення іноетнічними елементами для стирання пам’яті й формування культури страху та табуювання травматичного досвіду. У статті ми спираємося на напрацювання Дж. Мейса, який кваліфікував Голодомор як «зброю масового знищення», спрямовану на ліквідацію української нації як політичного фактору. Аналізуються механізми руйнації соціально-культурної структури села: політика «ліквідації куркульства», діяльність «стотисячників», комнезамів та буксирних бригад («червона мітла»), які насильно вилучали продовольство, мародерствували та сприяли соціальній апатії, підриваючи економічну незалежність і здатність селянина до самоорганізації та солідарності. Особлива увага приділяється психологічним і ментальним наслідкам трагедії, що призвела до колективної історичної травми. Виокремлено чинники, що спричинили руйнування етносу, як-от: тотальне вилучення продовольства, просторова ізоляція, репресивна заборона духовних практик і моральна деградація, що в окремих випадках доходила до канібалізму. Зберігання травми простежується через механізми міжгенераційної трансмісії, що проявляється у ставленні до їжі, недовірі до влади та перевазі сімейних інтересів над спільнотними. У висновках підкреслюється, що травматичний досвід голодоморів став імпульсом для консолідації та усвідомлення необхідності здобуття Державної Незалежності як єдиної гарантії збереження ідентичності та можливості вільного розвитку й культурного поступу. Прикладом того є й нинішня війна України за Незалежність, у якій українці із 2014 року чинять опір потужному ворогу, усвідомлюючи екзистенційний характер війни та демонструючи світові незламність духу й бажання вижити й жити на своїй землі за своїми правилами, як вільна нація.

РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ ТЕХНІЧНОЇ ТВОРЧОСТІ У ПРОСТОРІ ПРИРОДНОГО І ШТУЧНОГО ДОВКІЛЛЯ: ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ СЦЕНАРІЮ ЖАХЛИВОГО В ЕКОСИСТЕМАХ ЗЕМЛІ

Наталія Василівна Радіонова — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний філософсько-антропологічний аналіз ролі технічної творчості в цивілізаційному поступі людства, розглянуто оптимістичну перспективу технічної діяльності людини, пов’язану із прагненням гармонізації та інноваційного вдосконалення штучного і природного довкілля, а також – песимістичну, яка втілюється в образах катастроф, техногенних руїн і екологічних криз. Наведено приклади репрезентації технічної творчості, завдяки яким людство проєктує власні уявлення про владу над природою, водночас провокує ризики й загрози природному довкіллю. Особливу увагу приділено дослідженню феномену «жахливого» у ситуаціях порушення гармонії між природними процесами та техногенним втручанням. Такий підхід забезпечує можливість поєднання естетики жахливого з філософсько-антропологічним і філософсько-культурологічним аналізом, що дозволяє осмислити сценарій жахливого як форму виявлення меж технічної творчості у просторі Землі. У зв’язку із цим намічено низку питань, які потребують філософського осмислення та негайного вирішення на глобальному рівні: чи є технологія визначальною силою чи конструктом соціальної дії; чи може технічна творчість бути орієнтована на сталий розвиток, як цього досягти в інженерній освіті та практиці; чи можна мінімізувати деструкції технічної творчості через відповідальне мислення, демократичні механізми ухвалення рішень та інженерію, орієнтовану на гуманістичні цінності. Доведено, що технічна творчість та інженерна діяльність, будучи основним чинником техногенного розвитку людства, не лише є інструментом прогресу, але й здатні змінювати екосистеми непередбачуваним способом. Осмислення амбівалентності технічної творчості у площині філософії освіти сприятиме формуванню критичного мислення та вихованню екологічно відповідальної та технічно освіченої особистості, здатної оцінювати ризики техногенного розвитку.

РОЛЬ МІЛІТАРНОГО СЕКТОРУ В ЕКОНОМІЧНІЙ ПОЛІТИЦІ: ІСТОРИЧНИЙ ВИМІР

Ілля Вадимович Сагайдак — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено глибокий історико-економічний аналіз мілітарного сегменту як структурного елементу економічних систем у різні історичні епохи та політичні режими. Досліджено двоаспектну природу мілітаризації: з одного боку – як фактор економічного стимулювання, індустріалізації та технологічного прогресу, а з іншого – як джерело ресурсного виснаження, бюджетних перекосів, соціальної нерівності та репресивного контролю з боку держави. Проаналізовано історичну динаміку взаємодії між війною, економікою та політикою, акцентовано тісне переплетення військової могутності з економічною ефективністю. Здійснено порівняльний аналіз мілітаризації економіки СРСР, фашистської Німеччини та Північної Кореї, яка виступала інструментом політичного контролю та геополітичного тиску, водночас сприяла інституційному занепаду, порушенню соціального балансу та технологічному гальмуванню цивільних галузей. Висвітлено роль мілітарного сектору в кон’юнктурному зростанні капіталістичних економік, зокрема в контексті приватного бізнесу, який отримував надприбутки під час воєнних конфліктів, що породжувало моральні й етичні суперечності. Розглянуто економічні наслідки гонки озброєнь, перетворення військово- промислового комплексу на домінантну силу у плановій економіці, а також вплив військових витрат на інші сектори: соціальну сферу, освіту, охорону здоров’я. Виявлено парадокси мілітаризації – її здатності водночас активізувати виробництво та поглиблювати кризові явища, створювати робочі місця та підривати людський капітал, стимулювати інновації та спричиняти дегуманізацію суспільства. Обґрунтовано необхідність балансування мілітарного сегменту в межах національної економіки, з урахуванням безпекових викликів, гуманітарних пріоритетів та стратегічної стійкості.

ПРИРОДА ТА СУТНІСТЬ МЕДИЧНИХ УСКЛАДНЕНЬ

Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу медицини як простору онтологічної невизначеності, де лікування завжди лишається шансом, а не гарантією. Автори показують, що медичні ускладнення є не випадковими «збоями», а закономірними проявами буття, які відкривають межі людського контролю над природою та водночас стають джерелом розвитку практики. У роботі розглянуто кілька вимірів проблеми: клінічний, онтологічний, епістемологічний, технологічний, етичний, правовий, соціально-організаційний, воєнний та філософсько-методологічний. Клінічні приклади переконливо демонструють, що навіть суворе дотримання протоколів не усуває ризику медичних ускладнень: після стандартних хірургічних втручань можливі інфекційні процеси, після застосування сучасних антикоагулянтів – кровотечі, а у високотехнологічному лікуванні онкологічних хвороб – рецидиви чи побічні ефекти. Це підтверджує, що медицина має справу із живим організмом, який реагує непередбачувано. Онтологічний вимір показує фундаментальну непередбачуваність життя, епістемологічний – межі знання, де протоколи є лише «ліхтарями в тумані», а технологічний – новий рівень ризиків, пов’язаних з алгоритмічною невизначеністю та використанням штучного інтелекту. Етичний аспект підкреслює значення чесності та довіри у взаємодії лікаря і пацієнта: лікар не може гарантувати результат, але може гарантувати прозорість і партнерство. Правовий контекст виявляє конфлікт між прагненням права до визначеності та природною невизначеністю медицини, де навіть найретельніше лікування може призвести до медичних ускладнень. Соціально-організаційний вимір показує, що системні слабкості та недофінансованість стають джерелом нових ризиків. Війна постає як каталізатор і виклик: вона прискорює технологічний прогрес, стимулює розвиток військової медицини, але водночас множить ризики, оголюючи слабкі місця системи охорони здоров’я. Філософсько-методологічний вимір узагальнює всі попередні, показуючи, що медичні ускладнення є онтологічними категоріями, які формують нові моделі мислення та інтеграцію знань.

МЕРЕЖЕВЕ СУСПІЛЬСТВО ТА IT-ОСВІТА В УКРАЇНІ: ТРАНСФОРМАЦІЯ ОСВІТНІХ ПРАКТИК КРІЗЬ ПРИЗМУ ЦІННІСНИХ ПРІОРИТЕТІВ

Зореслав Федорович Самчук — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Нашій сучасності притаманна не лише тенденція галопуючого розвитку ключових сфер життєдіяльності, а й поглиблення структурних і світоглядних суперечностей, а також драматизація викликів на адресу як окремих сегментів суспільного буття і свідомості, так і перспектив ефективного функціонування суспільства загалом. Це означає недоцільність уже стереотипізованих оптимістичних реляцій про «буквальну приреченість усього й усіх на успіх і щастя»; натомість значно більш продуктивним є осмислення і концептуалізація загальнодержавної та науково-освітньої політики на принципах превентивності – тобто врахування вірогідних негативних сценаріїв розвитку й упередження їхнього розгортання завдяки побудові глибокоешелонованої системи ефективних засобів протидії. Трансформація освітніх пріоритетів повинна враховувати як фундаментальні детермінативні реалії нашого сьогодення, так і пріоритетні напрями розвитку, які тісно корелюють з наявним статус-кво. Насамперед треба розуміти, що ми живемо в епоху мережевого суспільства, яка істотно актуалізує потребу підвищення ефективності IT-освіти в Україні. Однак забезпечення потреб мережевого суспільства й IT-освіти потребує не просто зусиль, а зусиль, які валідні й когерентні цільовому орієнтиру. У нашому прикладному кейсі йдеться про потребу поглиблення рефлексійного складника світогляду, розвиток критичного мислення і вдосконалення компаративного аналізу. Урешті-решт, зазначений інструментарій істотно корелює з інтегральною якістю освітнього середовища: така спорідненість цілком об’єктивна й закономірна.

ІНВАРІАЦІЯ СОЦІАЛЬНОЇ ЕНТРОПІЇ В КРИЗОВОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Борис Миколайович Стадник — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

В статті досліджено феномен інваріації ентропії що здобув світову популярність завдяки такому соціальному регулятору як справедливість/несправедливість в суспільному вимірі. Проаналізовано сучасні підходи до розуміння соціальної ентропії, та її важливість в кризовому суспільстві. У межах проведеного аналізу було встановлено, що соціальна ентропія як концепт відображає ступінь організації або дезорганізації, непередбачуваності та хаотичності в суспільних процесах. У кризовому суспільстві, де порушуються принципи справедливості або домінує несправедливість, традиційні структури, цінності та нормативні системи зазнають розмиття або руйнування, рівень соціальної ентропії закономірно зростає. Однак цей процес має інваріантний характер – тобто незалежно від конкретного змісту кризи (економічної, політичної, культурної чи екзистенційної), механізми зростання ентропії залишаються подібними. У значній мірі вони залежить від багатьох регуляторних (справедливість/несправедливість) чинників суспільного розвитку. Інваріація соціальної ентропії виявляється у повторюваних закономірностях щодо втрати керованості, фрагментації ідентичності, кризи довіри до інститутів та загального ослаблення соціальної інтеграції. Це дозволяє говорити про універсальні патерни соціального розпаду, притаманні різним історичним і культурним контекстам. У той же час, криза не обов’язково веде до катастрофи, зростання ентропії може породжувати нові форми порядку, які постають у результаті адаптації, рефлексії та реорганізації. Визначальною у цьому процесі постає справедливість. Таким чином, ентропія виступає не лише як загроза, а й як умова можливості соціальної трансформації українського суспільства. У філософському сенсі це свідчить про нелінійний а діалектичний характер суспільного розвитку, де руйнування старих форм є, водночас, народженням потенційно нових. Отже, інваріація соціальної ентропії в українському суспільстві є не тільки діагностичною категорією, але й інструментом (справедливість/несправедливість) для осмислення криз як складових історичного поступу.

ЯКІСТЬ ЗАКОНОДАВЧОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ ЩОДО ВРЕГУЛЮВАННЯ МІЖПРАВОСЛАВНИХ ПРОТИРІЧ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

Віктор Дмитрович Бондаренко — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Найскладнішою проблемою релігійного життя у сучасній Україні було і залишається розділення православних церков. Це питання не було зняте з отриманням Томосу про автокефалію Православної Церкви України у січні 2019 року, оскільки робота з об’єднання православних України в одну церкву на Об’єднавчому соборі 15 грудня 2018 була виконана неякісно. Без якісного виконання цієї роботи справа не буде просуватись уперед. Це повинна усвідомлювати українська влада, українські церкви, громадянське суспільство нашої країни, ЗМІ, вчені та всі інші, кому не байдужа доля нашої Батьківщини. При цьому слід пам’ятати, що цього завдання крім нас не виконає ніхто. Автор цієї статті пропонує своє бачення розв’язання міжправославних розбіжностей у сучасній Україні. У першу чергу слід було б не припиняти роботу над нормативно-правовими документами, покликаними подолати наявні міжправославні протиріччя. Документи, що регламентують цю роботу мали б ураховувати зміни, що відбуваються в обох церквах і, особливо, в Українській православній церкві, яка поволі виходить із духовної залежності «русского мира» і українізується. У зв’язку з цим, законодавцеві слід було б подумати над створенням механізму залучення частини духовенства УПЦ до виконання капеланських функцій в армії, поліції, місцях позбавлення волі тощо. На наше переконання необхідно також скорегувати наявну модель зміни юрисдикційної приналежності громад УПЦ, що безумовно позитивно вплинуло б на зближення двох церков на парафіяльному рівні, та суттєво запобігло силовому розв’язанню проблем, пов’язаних з володінням храмами. Суттєвого розвитку вимагає ідея імплементації почергових богослужінь громад обох церков в одному храмі. Потребує також негайної розробки закон «Про альтернативну (невійськову) службу», механізми якого слід було б запустити ще до бронювання священства від військової служби. Проведення цієї роботи сприятиме утворенню в Україні єдиної православної церкви, а відтак і зміцненню миру і злагоди в нашому суспільстві. Над вивченням означеної проблеми працювали Бондаренко В.Д., Колодний А.М., Кралюк П.М., Саган О.Н., Смирнов А.І., Филипович Л.О., Чорноморець Ю.П. та ін.

ДІЯЛЬНІСТЬ ЦЕНТРАЛЬНОГО ОРГАНУ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ, ЩО РЕАЛІЗУЄ ДЕРЖАВНУ ПОЛІТИКУ У СФЕРІ РЕЛІГІЇ (2011 – 2020 РР.) (частина 1)

Лариса Дмитрівна Владиченко — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

В статті здійснено огляд діяльності центрального органу виконавчої влади України, що реалізує державну політику у сфері релігії в Україні у 2011 – 2014 роках, а саме Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України. Проаналізовано його функції, здійснено огляд нормотворчої діяльність Департаменту. Висвітлено діяльність у вирішенні або сприянні вирішення актуальних питань державно-конфесійних відносин. Розглянуто роботу консультативно-дорадчих органів, що діяли при Департаменті. Окреслено залученість Департаменту у проведенні заходів в контексті реалізації державної політики у сфері релігії.

СВІТОГЛЯДНО-ЦІННІСНИЙ І СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС СВОБОДИ СОВІСТІ ЯК ОБ’ЄКТ НАУКОВОГО ДИСКУРСУ

Юліян Адамович Єнакаке — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено релігієзнавчому витлумаченню поняття свободи совісті як багатоаспектного об’єкта філософського дискурсу. Свобода совісті безпосередньо пов’язана зі свободою віросповідання (релігії), а отже, функціонує також як правовий інститут, постаючи континуумом конституційних норм, законодавчих гарантій, нормативних документів та юридичних механізмів, що покликані забезпечити її вільну реалізацію. Україна, ставши на шлях демократизації та європейської інтеграції, активно інтегрує власну нормативно-правову систему правових гарантій свободи совісті, релігійних переконань, свободи буття релігії, Церкви та релігійних організацій у міжнародне законодавче поле, узгоджуючи національну систему забезпечення релігійних прав і свобод громадян із загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права. З огляду на цю парадигму, у статті головний дослідницький фокус спроєктовано на релігієзнавчо-філософську та соціальну-правову об’єктивацію свободи совісті й віросповідання, що зазвичай редукується до поняття «свобода релігії», або «релігійна свобода», а витлумачується – у контексті ставлення людини до релігії, іманентного її права вірити або не вірити, виявляти свої релігійні переконання або «тримати» в собі. Звідси культивується твердження, що подібне ототожнення, а надто ж «звужений» підхід, суттєво нівелюють справжню багатоаспектність цієї проблематики й унеможливлюють об’єктивність його комплексного осмислення. Провідна ідея і новизна статті полягають в спробі обґрунтувати концепт свобода віросповідання лише як один, проте доволі суттєвий елемент структури свободи совісті, оскільки ці поняття взаємопов’язані, однак – не тотожні, адже свобода совісті охоплює все різноманіття форм світоглядної орієнтації та самовизначення особистості. Складність і неординарність релігієзнавчо-правового аналізу свободи совісті зумовлена тим, що поняття «свобода совісті» вилучено з юридичного вжитку на конституційному рівні: стаття 35 Конституції України право на свободу світогляду тлумачить лише як релігійну свобод, а терміни «свобода совісті» і «атеїстичні переконання» взагалі відсутні. Це не лише значно обмежує зміст цих понять, а й ускладнює релігієзнавчоправове витлумачення їх функціонально-ціннісної природи та потенціалу. З огляду на це, актуалізується проблема визначити чіткі критерії для розмежування понять «свобода думки», «свобода совісті», «свобода релігії», що загострює потребу міждисциплінарного уточнення понятійного апарату, принаймні релігієзнавчого та правового трактування свободи совісті, релігійних переконань і того, що з них випливає.

ЛІТУРГІЙНЕ БОГОСЛОВ’Я ЯК ГАЛУЗЬ СУЧАСНОГО БОГОСЛОВ’Я В УКРАЇНІ

Микола Миколайович Лагодич — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджується сутність літургійного богослов’я як особливої та водночас фундаментальної форми богословського мислення, що поєднує безпосередній богослужбовий досвід з інтелектуальною рефлексією над природою Церкви, її сакраментальною структурою та еклезіологічним саморозумінням. Автор зосереджується на визначенні мети, завдань і місця цієї дисципліни у структурі сучасного академічного богослов’я України, підкреслює її вагоме значення для формування цілісного, інтегрованого й екзистенційно вкоріненого теологічного підходу. Показано, що літургійне богослов’я є не лише теоретичним осмисленням обряду чи його історичних форм, але й живим шляхом духовного досвіду, у межах якого віра набуває особистісного виміру, а богословські істини розкриваються в містагогічному горизонті зустрічі людини з Богом. Наголошено, що участь у літургії сприяє формуванню релігійної ідентичності як окремого вірянина, так і церковної спільноти загалом, інтегрує церковний, культурний, символічний і антропологічний виміри християнського життя і забезпечує тяглість традиції в сучасному контексті. Розкрито містагогічний потенціал літургії як засобу богопізнання, що дає змогу переходити від зовнішніх ритуальних проявів до їхнього внутрішнього сакраментального сенсу та до відкриття глибинного символізму богослужіння. Окреслено ключові виклики, що постають перед викладанням і науковим осмисленням цієї дисципліни в Україні: потреба чіткого розмежування між літургікою та літургійним богослов’ям, вироблення методологічної цілісності, удосконалення навчальних програм, посилення міждисциплінарних підходів і формування власної богословської школи. У підсумку підкреслено, що розвиток літургійного богослов’я є необхідною умовою інтеграції української богословської освіти в європейському науковому просторі, а також важливим чинником поглиблення сучасної церковної ідентичності й оновлення богословського дискурсу.

ВІД ГУМАНІЗМУ ДО ПРОТЕСТАНТИЗМУ: ПОЛІТИЧНІ, МЕНТАЛЬНІ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ТРАНЗИТИ РЕНЕСАНСУ – РЕФОРМАЦІЇ

Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний аналіз взаємозв’язків між європейським Ренесансом і Реформацією крізь призму політичних, ментальних та інтелектуальних трансформацій, що відбувалися в XIV–XVI століттях. Автори розглядають дві епохи не як ізольовані явища, а як взаємопов’язані етапи еволюції європейської цивілізації, між якими існували «транзити» ідей, цінностей та культурних моделей. Звертається увага на трансформацію ролі особистості в системі відносин Церква – людина, Церква – держава та Церква – суспільство, а також на поступове зростання критичного ставлення до інституційної канонічної Церкви. Одним із ключових результатів цього процесу стало розмежування понять «духовність» і «релігійність», що дозволило гуманістам і реформаторам по-новому осмислити роль віри в житті людини. Розкрито, як гуманістична методологія (орієнтація на першоджерела, філологічний та історико-критичний підхід) була успадкована та розвинута діячами Реформації, які прагнули поєднати індивідуальну духовну автономію з оновленою християнською доктриною. Прикладами цього інтелектуального обміну є вплив гуманістичних методів Еразма Ротердамського на реформаторські погляди Мартіна Лютера, а також використання історико-критичного аналізу біблійних текстів Лоренцо Валлою. Це заклало засади для перегляду церковних авторитетів. Водночас постаті на кшталт Жана Кальвіна та Філіпа Меланхтона втілювали синтез гуманістичної освіченості та релігійної реформаційної ревності, демонструючи, як особистісна духовність могла поєднуватися з доктринальною реформою. У роботі проаналізовано політичні чинники, зокрема послаблення папської централізації та зростання ролі світських можновладців, що створювали сприятливий ґрунт для поширення ідей релігійної свободи та секуляризації. Автори роблять висновок, що Ренесанс і Реформація були етапами єдиного процесу переосмислення духовних і соціокультурних основ європейського світу. Запропонований підхід дає змогу побачити безперервний діалог між гуманістичною та реформаційною думкою, що суттєво вплинув на формування нової релігійної ідентичності та культурної парадигми ранньомодерної Європи.

САКРАЛЬНІ СИМВОЛИ У ФІЛЬМІ «ЛЕГЕНДА ПРО ЗЕЛЕНОГО ЛИЦАРЯ» (“THE GREEN KNIGHT”)

Олександр Сергійович Пасічник — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджується релігійна символіка в сучасній масовій культурі, за об’єкт дослідження взято такий жанр мистецтва, як кінематограф. Проаналізовано кінофільм «Легенда про Зеленого лицаря» (2021 рік) щодо наявності в ньому сакральних символів. Зазначається, що розмаїття сакральної символіки у творах сучасного кіномистецтва потребує нових підходів і досліджень. Методи. Особливості процесу встановлення сакральної символіки в кінематографі спонукали до пошуку відповідних методів і методик досліджень. У статті використовується аналітичний підхід, що базується на дослідженні сакральних символів, що містяться в художньому творі (у даному випадку – у кінофільмі). Результати. З огляду на це метою дослідження було визначено виявлення сакральних символів у фільмі «Легенда про Зеленого лицаря». Встановлено, що, попри світський характер самого фільму, він містить яскраво виражену релігійну символіку. Ми можемо говорити про такі символи. Мандрівка Гавейна має риси ініціації. Місцем, з якого розпочинається історія головного героя, є бордель. У релігійних традиціях це місце часто виступає як символ тілесності, занепаду, морального падіння. Зустріч з розбійниками, унаслідок якої стається ритуальна смерть героя. Це нагадує біблійні випробування праведників, які втрачають все з вищою метою – перевірити віру, стійкість та смирення. Спокушання Гавейна в Замку як алюзія на спокуси Ісуса Христа. Жертовність і воскресіння Ісуса Христа мають у фільмі дві алюзії – це, по-перше, самопожертва самого Гавейна і, по-друге, самопожертва Зеленого лицаря. Висновки. У підсумку дослідження дійшли висновку, що у фільмі «Легенда про Зеленого лицаря» сакральна символіка представлена здебільшого у прихованій формі.

ІНФОРМАЦІЙНО-КОМУНІКАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПЦУ ТА УПЦ (МП) В УМОВАХ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ: ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Богдан Анатолійович Синчак — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Актуальність теми дослідження зумовлюється резонансністю тематики взаємодії Православної церкви України (ПЦУ) і Української православної церкви (Московського патріархату) (УПЦ (МП)). Порівняльна характеристика проблематики інформаційно-комунікаційної діяльності Православної церкви України й Української православної церкви (Московського патріархату) в умовах повномасштабної війни насамперед є важливою в контексті розуміння сутнісних розбіжностей між позиціями двох найбільших православних деномінацій в Україні. В умовах війни релігія як соціальний інститут покликана підтримати українське суспільство та допомогти людям зберегти віру в майбутнє. Вона повинна бути консолідуючим фактором, який зміцнює єдність українського суспільства, а не інструментом просування позарелігійних інтересів. Дебати про зв’язок Української православної церкви (УПЦ) з Московським патріархатом (МП) – це довготривалий процес, який розгортається не лише в межах проведення релігієзнавчих експертиз. Найактивнішим його учасником є суспільство. Саме завдяки різним інформаційним ресурсам кожна зі сторін поширює своє бачення ситуації, погляди, що ретранслює авдиторія кожної з релігійних спільнот. Це забезпечує можливості для самоадвокації Української православної церкви (Московського патріархату), а також може сприяти конструктивному інформаційному дискурсу між двома релігійними деномінаціями. Вивчення інформаційно-комунікаційної діяльності Православної церкви України й Української православної церкви (Московського патріархату) дає змогу розширити розуміння заявленої проблематики. У цьому контексті метою дослідження є визначення особливостей функціонування релігійного вузькоконфесійного медіапростору в Україні на прикладі інформаційної діяльності Православної церкви України й Української православної церкви (Московського патріархату). Предметом дослідження тут постає безпосередня інформаційна діяльність Православної церкви України й Української православної церкви (Московського патріархату), її ідентифікація та порівняльна характеристика реалізації інформаційної діяльності обох структур.

КРИЗА СВІТОВОГО ПРАВОСЛАВ’Я В ПОСТСЕКУЛЯРНУ ЕПОХУ: УКРАЇНСЬКИЙ ВИМІР

Геннадій Володимирович Христокін — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті проведено соціально-філософський аналіз сучасного стану православ’я в контексті постсекулярної доби та глобальної кризи демократії. Показано, що конфлікт між українськими православними юрисдикціями має не лише внутрішньоцерковний, а й цивілізаційно-ідеологічний вимір, який відображає зіткнення світових тенденцій – демократичного і авторитарного, глобалістського і традиціоналістського, модерного і постмодерного. За допомогою залучення концептів постсекулярності Ю. Габермаса та Ч. Тейлора розкрито, як релігійні дискурси знову стають чинником суспільної комунікації та політичної легітимації. На основі ідей К. Шмідта, Дж. Мілбанка та К. Говоруна показано, що сучасні політичні ідеології мають теологічні корені, а православ’я опинилося в епіцентрі нового зіткнення ідентичностей. Аналізуються причини системної кризи світового православ’я – розкол єдності, етнофілетизм, політизація, авторитарність і фундаменталізм. Український випадок трактується як концентрований вираз глобальної кризи, у якому зійшлися три типи православного консерватизму: відкритий (Вселенський патріархат), закритий (більшість помісних церков) та імперсько-фундаменталістський (Російська православна церква). Показано, що вихід із конфлікту можливий через формування сучасної соціальної доктрини, діалогічного богослов’я і спільного бачення місії Церкви в умовах війни, секуляризації та демократичних викликів. Автор робить висновок, що українське православ’я має потенціал стати не ареною конфлікту, а простором єдності, духовної зрілості та громадянської відповідальності, якщо зуміє інтегрувати цінності свободи, гідності й спільного блага у власній теологічній традиції.

ЗИҐМУНД ФРОЙД ПРО РЕЛІГІЙНІСТЬ ЛЮДИНИ

Семен-Олександр Миколайович Червінський — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У межах гуманітарного знання вчення Зиґмунда Фройда посідає особливе місце, адже саме психоаналітична концепція вперше надала системний опис несвідомих процесів як рушійної сили поведінки людини, культури та мистецтва. Нині, коли суспільство переживає кризу ідентичності та цінностей, фройдівський аналіз несвідомого знову набуває актуальності, пропонуючи інструменти для розуміння внутрішніх конфліктів особистості та колективної психіки. Дослідження звертається до переосмислення психоаналізу в сучасному соціокультурному контексті та визначення його значення для філософії, етики й естетики ХХ–ХХІ століть. Мета дослідження – теоретичне осмислення ключових положень психоаналізу Зиґмунда Фройда, аналіз їхнього впливу на сучасні гуманітарні концепції, зокрема на інтерпретацію людської поведінки, суспільної моралі й художньої творчості. Методологічну основу становлять історико-філософський, культурологічний і аналітико-інтерпретаційний підходи. Застосовано методи герменевтики для аналізу текстів З. Фройда, порівняльний аналіз для зіставлення його ідей із поглядами сучасних філософів і психологів, а також метод системного узагальнення для визначення місця психоаналізу в сучасній теоретичній думці. Результати. Дослідження показало, що фройдівська концепція несвідомого продовжує впливати на сучасні гуманітарні науки, зокрема у сфері дослідження культури, мистецтва та політичних ідеологій. Ідеї потягів, витіснення та сублімації зберігають актуальність у поясненні мотивації людських дій, соціальних конфліктів і форм творчого самовираження. Аналіз підтверджує, що сучасні культурні процеси демонструють нові прояви тих самих механізмів, які З. Фройд описував як основу психічної динаміки людини. Висновки. Філософія З. Фройда продовжує бути джерелом інтелектуального натхнення для сучасної науки, зберігає статус теоретичного інструменту для аналізу глибинних структур особистості та суспільства. Розуміння несвідомого як основи поведінки дозволяє глибше усвідомити природу моральних і культурних суперечностей сучасності. Практичне значення дослідження полягає в можливості застосування психоаналітичних принципів для інтерпретації соціальних процесів, розвитку етичного мислення і гуманітарної освіти.

РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД КОРІННИХ НАРОДІВ АЛТАЮ В МАНДРІВНОМУ НАРИСІ ВОЛОДИМИРА ГЖИЦЬКОГО: МІЖ АНТРОПОЛОГІЄЮ ТА ЛІТЕРАТУРОЮ

Віталій Вікторович Щепанський — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті аналізується мандрівний нарис Володимира Гжицького «Алтай» як унікальне джерело для історії релігієзнавства й антропології релігії. Показано, як текст поєднує елементи літературної оповіді, етнографічних спостережень і колоніального дискурсу радянської доби. Особливу увагу приділено репрезентації релігійного світогляду корінних народів Алтаю: космологічним уявленням, образам Ульґеня та Ерліка, ролі домашніх духів і сакралізованого простору юрти, а також описам шаманських практик і камлання. Продемонстровано, що Володимир Гжицький, попри ідеологічні рамки часу, уникає редукції алтайської релігії до етнографічної екзотики та намагається передати її внутрішню логіку. У статті застосовано концепт «контактна зона» Марії-Луїзи Пратт і категорію «свідок-спостерігач» Джеймса Кліффорда, що дозволяє розглядати текст як простір міжкультурної взаємодії та перекладу. Підкреслюється наукова цінність нарису як рідкісного прикладу фіксації шаманського ритуалу в українській літературі 1920-х років, який поєднує безпосереднє спостереження та художнє осмислення.

ФЕНОМЕНИ ІНТЕГРАЦІЇ ТА ІНТЕГРАТИВНОСТІ В КОНТЕКСТІ МИСТЕЦЬКО-ОСВІТНЬОГО ПРОСТОРУ

Олена Сталівна Афоніна — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті розглянуто феномени інтеграції та інтегративності як ключові чинники розвитку сучасного мистецько-освітнього простору. Підкреслено, що інтегративність варто розглядати як внутрішній культурний код системи, особистості або простору, здатний забезпечувати поєднання різних елементів, практик і знань у цілісну гармонійну структуру, а інтеграцію – як механізм реалізації цього коду в конкретних культурних практиках. Саме через інтеграцію відбувається розвиток нових форм мистецької освіти, що поєднують традицію та інновацію, локальне та глобальне, індивідуальне й колективне. Доведено, що інтегративність та інтеграція є взаємозалежними феноменами, які формують нову культурну парадигму мистецько-освітнього простору. Досліджувані поняття демонструють значний культуротворчий потенціал, сприяючи взаємодії традиційних і сучасних мистецьких практик, забезпечують холістичність і стійкість, формують підґрунтя для інновацій та міждисциплінарних синтезів. Інтеграція є процесом оновлення мистецько-освітньої системи на інституційному, змістовому та соціокультурному рівнях, що сприяє утворенню єдиного освітньо-культурного середовища. У сучасних умовах війни інтеграційні процеси набувають екзистенційного виміру, оскільки підтримують культурну тяглість, сприяють міжнародній співпраці та зміцненню національної ідентичності.

ПРОТИ АНЕСТЕЗІЇ: ЕСТЕТИЧНІ МЕХАНІЗМИ РЕАНІМАЦІЇ ЧУТЛИВОСТІ В УКРАЇНСЬКОМУ МИСТЕЦТВІ ВОЄННОГО ЧАСУ

Олеся Олексіївна Геращенко — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття досліджує потенціал сучасного українського мистецтва як простору для реанімації чутливості, тобто процесу відновлення здатності відчувати, сприймати й осмислювати досвід у ситуації тривалої війни. Вихідною точкою для аналізу є діагноз Сюзан Бак-Морсс щодо «анестезії модерності», коли надлишок візуальних і сенсорних стимулів притлумлює чуттєве сприйняття та підмінює досвід його зображенням. У цьому контексті аналізується, як візуальна культура може діяти як де-анестезійний механізм, який уможливлює утримання події в полі уваги без її спрощення, нормалізації чи витіснення в символічну периферію. Запропонована аналітична рамка поєднує два операційні вектори – номіналізацію (мовне повернення сенсу в умовах виснаження мови й втрати її агентності) та матеріалізацію (тілесне втілення досвіду у формі, що чинить опір абстракції та повторюваному притлумленню). Така перспектива дає змогу простежити, як художні практики реагують на розмивання меж між досвідом і його образом, між подією та її опосередкованими репрезентаціями. На прикладі серії «Repeating Speech» Нікіти Кадана, проєкту ательєнормально «Щирі вітання» та скульптури Марії Куліковської «Простріляний бюст з квітами та гільзами» демонструється, як художні жести реанімують перцептивність: повертають мові здатність означувати, а образу – тілесну вагу, тактильність й етичну присутність. Особлива увага приділяється тому, як жест повтору, зламаність лінії, тілесна матеріальність і сама логіка фіксації сліду перетворюються на інструменти опору десенсибілізації. Розвідка обґрунтовує спроможність візуальної культури в умовах затяжного насильства не лише зберігати пам’ять про подію, а й підтримувати здатність розрізняти, співпереживати та діяти. Такий підхід дає змогу забезпечувати умови, за яких чутливість не згасає, а трансформується в етичну відповідальність.

СВІТОВА ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА В НАУКОВІЙ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ВАСИЛЯ ШЕЙКА, ОЛЕКСАНДРА ГАВРЮШЕНКА, ОЛЕКСАНДРА КРАВЧЕНКА: ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ

Павло Ігорович Голотенко — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено історіографічному дослідженню п’ятитомного підручника 1999–2001 років «Історія художньої культури», авторами якого є Василь Миколайович Шейко, Олександр Анатолійович Гаврюшенко та Олександр Васильович Кравченко. Автори належать до колективу тих науковців Харківської державної академії культури, діяльність яких мала вирішальне значення для офіційного визнання культурології як самостійної галузі гуманітаристики в науково-освітній системі незалежної України. Ознайомлення зі змістом культурологічних публікацій крупної літературної форми, зокрема таких видатних представників культурологічної думки, як В. Шейко, О. Гаврюшенко та О. Кравченко, допомагає розібратися з багатьма особливостями та складними проблемами культурного буття сучасного цивілізованого суспільства. Водночас стаття спрямована на виявлення концептуальних основ науки про культуру, на популяризацію культурологічного знання та культурологічної літератури, великий дефіцит якої спостерігається в українських книгарнях на теперішній час. Обраний предметом дослідження літературно-культурологічний цикл тематично охоплює розвиток художньої культури різних країн та народів світу від часів кам’яного віку й доби стародавності до кінця ХХ століття. У матеріалі всіх п’яти підручників докладний аналіз історичних фактів супроводжується теоретичним осмисленням їх значення, завдяки чому виявляються причини та сутність культурних процесів, ідейно-естетичні характеристики й цінність творів мистецтва тощо. У статті при дослідженні змісту кожної книги виявляється об’єкт і предмет дослідницької уваги, проблематика, ключові структурно-тематичні положення, а також основні пізнавальні прийоми науково-культурологічного інструментарію, завдяки яким автори у своїх книгах не лише розкрили особливості різних видів мистецтва, а й показали сферу художньої культури як складову частину великої цілісної культурної системи.

КОНЦЕПЦІЯ ЕСТЕТИЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ В КУЛЬТУРОЛОГІЧНОМУ ДИСКУРСІ

Тетяна Сергіївна Дорошенко — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У роботі досліджено та проаналізовано поняття «естетичний досвід» та його осмислення через філософські категорії (кваліа, переживання, трансцендентальність), а також зосереджено увагу на формуванні поняття естетичного інтелекту як категорії, що інтегрує чуттєве сприйняття й раціональне осмислення творів мистецтва. Методологічну основу становлять аксіологічний та феноменологічний підходи, що розроблені в роботах провідних філософів – І. Канта, Т. Адорно, М. Гайдеггера, У. Еко, Г. Гумбрехта. Окрему увагу приділено координатному підходу, що описаний у праці «Філософії творчості» сучасного українського філософа Валерія Сіверса. У статті обґрунтовується, як поняття «естетичний інтелект» виявляє себе як здатність індивіда поєднувати досвід споглядання мистецтва з трансцендентальним переживанням і культурним смислотворенням. Розкрито взаємозв’язок понять «переживання», «кваліа», «трансцендентальність» і «мистецтво» в контексті сучасного мислення. Концепція естетичного інтелекту передбачає здатність людини сприймати, аналізувати, інтерпретувати та створювати мистецтво. Результат дослідження в тому, що естетичний інтелект – це спосіб мислення, через яке індивід може зробити перехід від зовнішнього до внутрішнього й назад, чим здобути естетичний досвід через мистецтво, яким він може поділитися з іншими індивідами (спостерігачами). Естетичний інтелект можна визначити як синтетичну здатність людини поєднувати чуттєво-емоційне переживання із символічним осмисленням (у нашому випадку) – з інтерпретацією творів мистецтва.

РОЛЬ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У ЗБЕРЕЖЕННІ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ УКРАЇНИ ПІД ЧАС ВІЙНИ У 2022-2025 РОКАХ

Сергій Вадимович Конюхов, Іван Михайлович Стасюк — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Проаналізовано питання діяльності міжнародних організацій та їх роль у збереженні історико-культурної спадщини України під час війни. Визначено, що важливими функціями більшості організацій є не лише нормотворча діяльність у сферах комунікації, науки, а й використання методів документування пошкоджень, оцифрування об’єктів та реставрації. Наголошено на тому, що підтримка міжнародних організацій залежить від напряму їх діяльності. Розкрито особливості діяльності окремих організацій на конкретних прикладах. Окреслено роль міжнародних організацій у збереженні цифрової культурної спадщини та активну підтримку музеїв, неурядових громадських організацій в Україні, які працюють над збереженням історико-культурної спадщини. Указано на роль активної міжінституційної співпраці з метою обміну досвідом та розробки сучасних підходів до збереження культурної спадщини під час війни. Проведено аналіз досліджень і публікацій, які стосуються збереження, консервації, реставрації та історико-культурної спадщини під час війни. Наведено конкретні приклади захисту культурної спадщини (використання металевих каркасів, захисних сіток та мішків з піском), який широко застосовують в Україні після повномасштабного вторгнення Росії. У статті досліджено особливості збереження історико-культурної спадщини через створення цифрової документації, 3D-моделювання. Оцифрована культурна спадщина може бути корисною як для реставрації та відновлення пошкоджених об’єктів, так і для створення віртуальних турів. На основі результатів проведеного аналізу діяльності міжнародних організацій сформульовано висновок про функціональні напрями збереження історико-культурної спадщини України під час війни: нормативно-правовий, віртуально-цифровий, фізичний, культурно-просвітницький та житловий.

МЕХАНІЗМИ МОНЕТИЗАЦІЇ ВІДЕОБЛОГІВ У НІШІ НЕРУХОМОСТІ: ГЛОБАЛЬНІ ТРЕНДИ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД

Вячеслав Васильович Міщенко — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано особливості розвитку відеоблогів у сфері нерухомості як нового формату цифрової журналістики. У межах дослідження висвітлено комунікативні, жанрові та культурні аспекти цього явища, що поєднує журналістську аналітику, візуальну презентацію та персоналізований стиль спілкування з аудиторією. Здійснено порівняльний аналіз глобального та українського сегментів відеоблогінгу, який дозволив визначити спільні тенденції та локальні особливості: відмінності у масштабах аудиторії, рівнях професіоналізації, формах подачі та стратегіях взаємодії з глядачами. Окрему увагу приділено функціям відеоблогів як складової сучасної медіакультури – інформаційно-аналітичній, емоційно-комунікативній, маркетинговій та освітній. Визначено, що українські відеоблогери у тематиці нерухомості, діючи переважно автономно, формують гібридну модель журналістики, у якій поєднуються професійна експертність, особистісний стиль та елементи нативної реклами. У статті підкреслюється значення етичного маркування контенту, розвитку авторських брендів, мульти- платформенності та використання інноваційних технологій для підвищення довіри та ефективності журналістської комунікації. Результати дослідження поглиблюють теоретичне розуміння трансформації журналістики у цифрову добу та мають практичне значення для формування нових стандартів якості у сфері медіа-комунікацій.

ПОЛЬСЬКА МОВА В ЦИФРОВОМУ ПРОСТОРІ – МЕМИ, ІНТЕРНЕТ-СЛЕНГ ТА ЇХ КУЛЬТУРНЕ ЗНАЧЕННЯ

Агнєшка Паталонґ — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Робота аналізує інтернет-меми та цифровий сленг як сучасні форми комунікації, які стали постійним елементом онлайн-культури. Розвиток технологій дав змогу користувачам інтернету активно співтворити контент та нові комунікативні практики. Розглянуто теоретичні основи функціонування мемів та сленгу, а також їх значення в молодіжній культурі. Емпіричне дослідження стосується способів інтерпретації та використання цих явищ польськими користувачами інтернету. Мета – виявити їх культурну та комунікативну роль у процесах формування сучасної ідентичності. Здійснено спробу підтвердити тезу, що інтернет-меми становлять сучасну, цифрову форму фольклору, виконуючи функції, подібні до традиційних форм народної культури – вони коментують реальність, закріплюють спільні коди інтерпретації, створюють гумористичні оповіді та будують соціальні зв’язки, одночасно беручи участь у соціальній та політичній критиці. Також намагалися довести, що польський інтернет-сленг та меми значно впливають на формування сучасної молодіжної ідентичності, дозволяючи виражати емоції, думки, відчуття групової належності та поколіннєву комунікацію, при цьому зберігаючи локальну культурну специфіку, незважаючи на глобальні тренди в інтернеті. Результати показують, що меми та сленг – це не лише гумор і мовні скорочення, а й інструменти побудови спільнот та вираження позицій.

ВАРВАР НА ТРОНІ: АПОКРИФІЧНІ ОПОВІДАННЯ ПРОКОПІЯ КЕСАРІЙСЬКОГО ПРО ЖИТТЄТВОРЧІСТЬ ІМПЕРАТОРА ЮСТИНІАНА І (527–565)

Андрій Олександрович Сошніков — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття охоплює життя та правління імператора Юстиніана I, який правив Східною Римською імперією з 527 по 565 рік. Його правління визначено як золотий вік імперії. У статті аналізується його вплив на євро- пейську цивілізацію, зокрема через його законодавчі ініціативи, зусилля за відновлення імперії та ставлен- ня до культури, політики й релігії. Основну інформацію про Юстиніана подають праці історика Прокопія, які містять контрастну оцінку його діяльності. Обговорюється значення важливих творів, як-от «Військова історія», «Таємна історія», «Про споруди». У статті проаналізовано правління Юстиніана, що включає його воєнні кампанії, законодавство (Corpus Juris Civilis), культурну й релігійну політику, а також особисті сто- сунки із дружиною Феодорою. Акцентується на тому, як Юстиніан формував основи для сучасної юридичної системи, на його відносинах з народом, через циркові видовища та політичні партії. Окрім цього, досліджу- ється його імідж як правителя на основі творів Прокопія, які подають суперечливі погляди на його режим. Оцінювання правління Юстиніана залишається складною темою, оскільки його досягнення та недоліки сповнені суперечностей. Він продемонстрував стратегічну майстерність у військових кампаніях, але також зіткнувся із внутрішніми проблемами та релігійними конфліктами. Незважаючи на жорсткість його правлін- ня, він залишив значний юридичний спадок, а його особистість стала символом складності історії Візантії. Юстиніан I, якого вшановували навіть його наступники, залишається важливою фігурою в історії, відзначе- ною як великими досягненнями, так і серйозними недоліками. Складний образ імператора, що викликав як захоплення, так і критику, продовжує цікавити істориків і поціновувачів давнього минулого по всьому світу.

ЕВОЛЮЦІЯ СТРАТЕГІЙ КУЛЬТУРНОЇ САМОРЕПРЕЗЕНТАЦІЇ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ УЧАСТІ В ПІСЕННОМУ КОНКУРСІ «ЄВРОБАЧЕННЯ»

Андрій Орестович Фурдичко, Святослав Вадимович Овчаренко — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті проаналізовано еволюцію стратегій культурної саморепрезентації України в межах пісенного конкурсу «Євробачення» як інструмента м’якої сили з акцентом на виявлення ключових наративів та їхньої ролі у формуванні міжнародного іміджу держави. Для реалізації поставлених завдань застосовано метод якісного контент-аналізу виступів України на конкурсі «Євробачення» у період з 2003 по 2024 рік. Джерельну базу становлять відеозаписи виступів, тексти пісень, режисерські та сценографічні рішення, а також офіційна документація конкурсу. До вторинних джерел належать наукові статті, аналітичні публікації, медіаматеріали, присвячені питанням культурної дипломатії, формування національного бренду та політичним аспектам конкурсу. У ході дослідження з’ясовано, що участь України в конкурсі «Євробачення» упродовж 2003–2024 років засвідчує наявність послідовної й динамічної стратегії культурної самопрезентації, що включає інтеграцію національних символів, гібридні музичні стилі та багатомовні виконавські практики. З часом українські виступи все активніше поєднували естетичні інновації з прихованими або відкритими політичними повідомленнями, відображаючи зміни геополітичного контексту та ідентифікаційних орієнтирів країни. Таким чином, конкурс «Євробачення» виступає не лише як музична сцена, а як потужна платформа культурної дипломатії та інструмент національного брендінгу. Наукова новизна дослідження полягає у здійсненні комплексного аналізу стратегій культурної самопрезентації України на «Євробаченні» в межах культурологічного та мистецтвознавчого підходів за період 2003–2024 років. Незважаючи на зростання значущості конкурсу як засобу культурної дипломатії й репрезентації на міжнародній арені, досі бракує системних міждисциплінарних досліджень, які б поєднували естетичний, музикознавчий, сценографічний і політико-комунікативний аналіз у динаміці розвитку українських виступів. Упродовж 2003–2024 років конкурс «Євробачення» слугував для України не лише музичним змаганням, а й стратегічною платформою культурної дипломатії, за допомогою якої країна конструювала та транслювала свій міжнародний імідж. Художні рішення, мовні стратегії та політичні меседжі в українських виступах відображають динаміку національної ідентичності в умовах складних внутрішніх і зовнішніх трансформацій.

ПРОСТОРОВА ПАРАДИГМА ІДЕНТИЧНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ В ГЛОБАЛЬНОМУ ВИМІРІ

Ігор Олексійович Хлібосолов — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Метою роботи є розкриття процесу формування просторової парадигми ідентичності національної культури, як центральної, базової проблеми, зумовленої комплексною взаємодією історичних, соціокультурних, мовних, релігійних чинників, а також динамікою громадянської та етнічної самосвідомості та регіональними відмінностями у контексті глобального виміру. Методологія роботи. Дослідження просторової парадигми ідентичності національного культурного простору в його глобальному вимірі проведено із застосуванням методу аналізу дискурсу ідентичності на основі міждисциплінарного підходу, що дає змогу охарактеризувати різні аспекти культурологічної думки щодо формування українського контенту простору культури. Наукова новизна. Просторова парадигма ідентичності простору локальної культури в його глобальному вимірі відкриває проблему взаємодії національного культурного простору, його засад і цінностей із іншими просторами культури. Трансгресивний перехід української культури від концептів національної політики радянського періоду до глобального контексту розвитку світової культури відбувається посередництвом міжкультурних комунікацій на основі культурних практик. Взаємодія глобальних трендів розвитку культури та локальних культурних просторів і культур на сучасному етапі актуалізує проблему агресивності, інвазії культур і захисту національного культурного простору. Висновки. На тлі глобального виміру просторової парадигми української культури спостерігається утвердження ідеї незалежності української держави та вибору європейського цивілізаційного вектору її розвитку як основи розвитку національного культурного простору та його ідентичності.

КУЛЬТУРНІ ПРАКТИКИ У СУЧАСНОМУ АРТРИНКУ УКРАЇНИ: ФОРМУВАННЯ ЦІННОСТІ МИСТЕЦТВА ЯК ПРОЦЕС СМИСЛОТВОРЕННЯ

Сергій Сергійович Русаков — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Автор здійснює культурологічний аналіз сучасного артринку України крізь призму культурних практик як механізмів формування культурної цінності мистецтва. Артринок розглядається не як сукупність подій або економічних транзакцій, а як культурне поле, в рамках якого значущість мистецтва формується через регулярні практики інтерпретації, відбору, презентації та сприйняття. Особливу увагу приділено подієвому рівню сучасного артринку, який аналізується як автономна форма публічної актуалізації та інтенсифікації культурної цінності. Показано, що в умовах незавершеної інституціоналізації українського артринку культурна цінність не набуває стійкості сама собою, а постає як складний процес смислотворення, що потребує постійного відтворення практик підтримки значущості. Запропонований підхід дає змогу осмислити артринок України як культурний інститут в процесі становлення, де подієвий рівень співіснує з мінливістю критеріїв культурного визнання, а значущість мистецтва формується як результат взаємодії експертного посередництва, просторових і організаційних форм, публічного сприйняття та довіри. Аргументація спирається на аналіз подієвих, інституційних, експертних та рецептивних культурних практик сучасного українського артринку.

КУЛЬТУРОЛОГ В КОНТЕКСТІ КРЕАТИВНОЇ ЕКОНОМІКИ: ТРАНСФОРМАЦІЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ТА ОСВІТНЬОЇ МОДЕЛІ

Тарас Олександрович Горбул — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено теоретико-аналітичний розгляд трансформації професійної ідентичності культуролога в сучасній Україні в умовах інституціоналізації креативної економіки та трансформації культурного простору в контексті війни. Показано, що зміни в інституційній організації культурної сфери, розвиток грантово-проєктної інфраструктури і посилення ролі стратегічного планування зумовлюють перегляд способів визнання культурної експертизи та критеріїв професійної компетентності. Методологічну оптику дослідження становлять концепція культурного поля (у сенсі П. Бурдьє), підхід до професій як системи розподілу експертної праці (у традиції А. Аббота) та інституційний аналіз. На цій основі запропоновано типологію трьох моделей професійності культуролога – академічного культуролога, культуролога-проєктного менеджера та культуролога-експерта з культурної політики – і окреслено їхні провідні сфери компетентності, джерела професійного авторитету та способи визнання. Окрема увага приділена культурологічній вищій освіті в Україні як інституційному механізму формування професійних моделей. На матеріалі державних стандартів спеціальності «Культурологія» та аналізі публічно доступних описів освітніх програм показано тенденцію до профілізації магістерського рівня і розширення прикладних та інституційно орієнтованих компетентностей за збереження гуманітарної дисциплінарної основи. Наукова новизна полягає у поєднанні аналізу культурного поля, професійних сфер компетентності та інституційних умов для розрізнення способів професійної реалізації культуролога і в обґрунтуванні того, що саме це розмежування є чинником переорієнтації освітньої моделі в контексті креативної економіки та культурної стійкості.

ПРОЦЕДУРНА МОДЕЛЬ ПРОПОРЦІЙНОСТІ ДЕРЖАВНОГО РЕАГУВАННЯ У РЕЛІГІЙНІЙ СФЕРІ

Богдан Іванович Андрусишин — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Збройна агресія Російської Федерації проти України зумовила підвищення ролі державно-конфесійних відносин як сегмента національної та громадської безпеки, де свобода совісті потребує одночасно ефективного захисту від ворожих впливів і послідовного дотримання європейських стандартів прав людини. Мета цієї розвідки – запропонувати прикладну модель узгодження безпекових завдань та вимоги пропорційності під час застосування державних заходів у релігійній сфері. Запропоновано ризик-орієнтовану матрицю пропорційності (РОМП), що поєднує чотири рівні ризику зовнішньої інструменталізації релігійної організації (низький, помірний, високий, критичний) та чотири рівні інтенсивності втручання (партнерська взаємодія; адміністративні приписи і контроль; судове обмеження або припинення; супровідні майнові та санкційні наслідки). Для кожної комбінації ризику й заходу визначено мінімально необхідний пакет доказів і процесуальних гарантій, орієнтований на стандарти законності, легітимної мети, необхідності й справедливого балансу. Емпіричною опорою моделі слугує аналіз конституційних та законодавчих підстав обмеження діяльності релігійних організацій, а також опис безпекового контексту й суспільних очікувань щодо протидії ворожому впливу. Показано, як РОМП може бути інтегрована у практику центрального органу виконавчої влади у сфері релігії та судового контролю за рішеннями про обмеження діяльності організацій, зокрема в процедурах встановлення афілійованості та реагування на пропаганду ідеології «русского міра». Практична цінність полягає у можливості уніфікації адміністративної й судової практики без зниження стандартів свободи совісті, що підсилює довіру до державної політики та її стійкість у період війни. Теоретична новизна полягає у процедурному дизайні, що переводить дискусію про релігійну безпеку у формат верифікованих показників і прозорих критеріїв пропорційності, зменшуючи ризики довільності й забезпечуючи сумісність із європейськими зобов’язаннями України.

ПСИХОЛОГІЧНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ КАПЕЛАНІВ І ПАСТОРІВ У РОБОТІ З ВЕТЕРАНАМИ В УМОВАХ ВІЙНИ В УКРАЇНІ

Володимир Олегович Зуйков — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню психологічної компетентності військових капеланів і пасторів у системі комплексної підтримки та відновлення ветеранів в умовах повномасштабної війни в Україні. У контексті масштабної психологічної та духовної травматизації суспільства автор розглядає трансформацію ролі духовенства, яке дедалі частіше виступає первинною ланкою допомоги військовослужбовцям і ветеранам, що переживають бойовий стрес, посттравматичний стресовий розлад, моральну травму та кризу ідентичності після повернення до цивільного життя. У дослідженні здійснено аналіз еволюції інституту військового капеланства в Україні від волонтерських ініціатив початкового етапу російсько-української війни до його офіційної інституціоналізації відповідно до Закону України «Про Службу військового капеланства». Особливу увагу приділено зміні функціонального навантаження капеланів, які сьогодні виконують не лише духовно-пастирські завдання, але й здійснюють первинну психологічну підтримку, кризову комунікацію та супровід ветеранів у процесі реінтеграції. Обґрунтовано критичну необхідність інтеграції базових психологічних знань у душпастирську практику, зокрема розуміння механізмів бойової травми, специфіки проявів ПТСР і морального ушкодження. Акцентовано, що духовна особа не має підміняти професійного психолога чи психіатра, однак повинна володіти навичками розпізнавання небезпечних психологічних станів, включаючи суїцидальні тенденції, агресивну поведінку, соціальну ізоляцію та залежності, а також здійснювати своєчасне «тепле скерування» ветеранів до відповідних медичних і психологічних фахівців. У статті проаналізовано сучасні тенденції трансформації богословської освіти в Україні, зокрема розвиток спеціалізованих освітніх програм, спрямованих на формування психологічної грамотності духовенства, капеланських компетентностей та навичок кризового консультування. Показано, що сучасне капеланське служіння дедалі більше набуває міждисциплінарного характеру, поєднуючи богословську підготовку з елементами доказової психології та психосоціальної реабілітації. Зроблено висновок, що синергія духовної підтримки та професійних психологічних підходів є ключовою умовою ефективної допомоги ветеранам і сприяє їхній успішній соціальній адаптації та поверненню до повноцінного цивільного життя. Дослідження підкреслює необхідність формування нової моделі душпастирського служіння в умовах війни, у межах якої капелан виступає мостом між духовним супроводом і системою професійної психічної допомоги.

ПСАЛОМ 16 ЯК ПОЕТИЧНО-БОГОСЛОВСЬКИЙ ТЕКСТ: ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ І СПІЛЬНОТНИЙ ВИМІРИ ВІРИ

Дмитро Анатолійович Рибидайло — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття здійснює екзегетично-герменевтичний аналіз Псалма 16 як поетично-богословського тексту Старого Завіту. Проблематика статті пов’язана із осмисленням біблійної поезії в історико-філологічному, екзистенційному та богословському вимірах, з урахуванням сучасних антропологічних викликів. Стаття ставить метою з’ясування шляхів, за допомогою яких поетична структура Псалма 16 формує модель довіри, що інтегрує особистісний і спільнотний досвід віри. Методологія поєднує історико-філологічну екзегезу, аналіз символічних структур тексту («чаша», «частка», «правиця», «шеол») та елементи екзистенційної герменевтики. У статті також застосовано канонічний підхід, який дозволяє розглядати розвиток старозавітних образів у новозавітній перспективі та в ранньохристиянській рецепції. Доводиться, що Псалом 16 вибудовує богословську модель екзистенціальної приналежності до Бога, у межах якої досвід смертності трансформується у впевненість довіри. Символічні образи тексту функціонують як носії онтологічної орієнтації, що поєднує індивідуальний і спільнотний виміри віри. Канонічне прочитання відкриває можливість тринітарного горизонту інтерпретації, в якому приналежність набуває характеру участі у житті Бога. У результаті Псалом 16 постає як богословськи цілісний текст, який поєднує поетичну форму, екзистенційну напругу та тринітарну перспективу, зберігаючи актуальність для сучасного богословського дискурсу.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ АКСІОЛОГІЧНОГО ДИСКУРСУ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ У МЕДІАПРОСТОРІ УКРАЇНИ

Андрій Анатолійович Складан — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті обґрунтовано комплексну теоретико-методологічну рамку дослідження аксіологічного дискурсу православних церков в українському медіапросторі. Актуальність теми визначається одночасною дією двох процесів: інтенсивною медіатизацією релігійної комунікації, коли церковні смисли й оцінки поширюються через цифрові платформи та журналістські формати, і радикальним переозначенням ціннісних координат під час повномасштабної війни, коли в публічних дебатах перетинаються релігійні, громадянські та політичні уявлення про мир, справедливість, гідність, жертовність, свободу та «традицію». Метою є показати, як поєднання критичного дискурс-аналізу, герменевтики, феноменології цінностей і акторно-мережевої теорії (ANT) дозволяє одночасно: описати мовні стратегії легітимації цінностей; інтерпретувати богословські та культурні смисли у їх історичному горизонті; реконструювати переживання та інтенції суб’єктів віри; а також виявити мережеві конфігурації акторів (людських і нелюдських), що продукують і підсилюють певні оцінки в медіаінфраструктурі. Запропоновано дизайн дослідження, який включає формування корпусу текстів (офіційні заяви, проповіді, інтерв’ю, дописи в соціальних мережах, медіапублікації), багаторівневу схему кодування ціннісних категорій (ціннісні ієрархії, моральні фрейми, наративи, риторичні маркери) та процедури валідації (тріангуляція даних і методів, рефлексивний щоденник дослідника, перевірка узгодженості кодування). Наукова новизна полягає у методологічному синтезі, який переводить аналіз «що сказано» на рівень «як і ким/чим це робиться» в мережі публічної комунікації. Практичне значення – у можливості застосувати запропоновану рамку для порівняльного вивчення дискурсів різних церковних юрисдикцій, а також для експертної оцінки ролі медіа у формуванні довіри/недовіри до релігійних акторів і їхніх моральних настанов.

ВІД РАННЬОМОДЕРНОЇ ДО СУЧАСНОЇ КОНФЕСІОНАЛІЗАЦІЇ ПРОТЕСТАНТИЗМУ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ТА УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТАХ

Катерина Ігорівна Якуніна — Fri, 26 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена компаративному аналізу феномену конфесіоналізації від класичних моделей ранньомодерної Європи до сучасних трансформацій протестантизму в українському соціокультурному та політичному контексті. У дослідженні здійснюється теоретичне переосмислення концепту конфесіоналізації як багатовимірного соціально-історичного процесу, що охоплює формування релігійних ідентичностей, механізми соціального дисциплінування, інституціоналізацію конфесійної структури та взаємодію релігійних спільнот із політичними інститутами. Автор простежує еволюцію цього поняття від етатистської моделі раннього модерну, заснованої на державному примусі, нормативному контролі та централізованому управлінні релігійною сферою («конфесіоналізація зверху»), до сучасної комунальної моделі, де визначальним чинником виступає активність локальних громад, соціальна самоорганізація та етичне самообмеження («конфесіоналізація знизу»). Особливу увагу приділено формуванню феномену «нової конфесіоналізації» в Україні, який розглядається як відповідь протестантських спільнот на масштабні соціально-політичні трансформації та екзистенційні виклики війни після 2014 року і особливо в умовах повномасштабного вторгнення Російської Федерації у 2022 році. У статті проаналізовано глибокий парадигмальний зсув сучасного українсько- го протестантизму від історично сформованого ізоляціонізму та периферійного статусу до активної участі у формуванні громадянського суспільства, публічного дискурсу та національної соціальної інфраструктури підтримки. У дослідженні висвітлено роль публічної протестантської теології, зокрема концепції «місіології Царства», що трансформує традиційні уявлення про місію церкви у напрямі соціальної відповідальності та суспільної взаємодії. Аналізується інституціоналізація військового капеланства, розбудова гуманітарних та волонтерських мереж, а також формування нових практик соціального служіння як ключових інструментів кристалізації сучасної конфесійної ідентичності. Доведено, що сучасна українська модель конфесіоналізації функціонує не через інструменти державного примусу, характерні для ранньомодерної епохи, а через механізми репутаційного лідерства, громадянської мобілізації, накопичення соціального капіталу та етичної легітимації в публічному просторі. У цьому контексті релігійні громади розглядаються як важливі актори формування соціальної стійкості та колективної солідарності суспільства в умовах війни та глобальних криз XXI століття. Запропонований у статті компаративний підхід дозволяє переосмислити концепт конфесіоналізації не як винятково історичну категорію раннього модерну, а як актуальний аналітичний інструмент для пояснення сучасних процесів релігійної мобілізації та трансформації публічної ролі протестантизму.