Культурологічний альманах

ПІДРУЧНИК ІСТОРІЇ ТА ІСТОРИЧНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ 2014–2019 РР.

Володимир В’ячеславович Анісімов — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Мета статті – показати зв’язок між політикою держави та підручником історії. Продемонструвати, що історія є важливим інструментом державної політики в школі. Методи. У роботі використано групу загальнонаукових методів – аналіз, синтез, індукція, дедукція. Джерельна база. Як джерела використано шкільні підручники з всесвітньої та української історії. Результати дослідження. Установлено, що національна ідентичність у дітей формується кількома шляхами. Одним з них є навчання в школі, де на уроках історії та громадянської освіти відбувається формування свідомого громадянина. Одним із засобів навчання є підручник. Зміст підручника відбиває поточне політичне становище в країні. Після Революції гідності до влади в країні прийшли люди, що взяли курс на євроінтеграцію. Це, своєю чергою, привело до низки реформ в різних сферах, зокрема до перетворень у сфері освіти.Серйозних змін зазнало вивчення історії. У школі введено новий предмет у 10 та 11 класах – інтегрований курс «Історія: Україна та світ»‎. Це була спроба позбутися старого спадку розділення історії на два складники – вітчизняну та всесвітню. Водночас змінено навчальну програму предмета. Окрім того, важливий вплив на зміст підручника здійснили російсько-українська війна та пошуки української самоідентифікації. Висновки. Автором проаналізовано низку підручників, він виявив 3 основні теми пересічення політики та історії: європейська інтеграція, російсько-українські відносини, національний наратив. Ці теми якнайточніше відображають зв’язок шкільної освіти з державною політикою.

УСЕУКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО КОЛИШНІХ ПОЛІТКАТОРЖАН ТА ЗАСЛАНЦІВ (1921–1935 РОКИ)

Лідія Сергіївна Біліченко — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджується діяльність Усеукраїнського товариства політкаторжан та засланців протягом 1921– 1935 років. Встановлено, що після Жовтневої революції, громадянської війни й іноземної інтервенції перед революційними силами постало не тільки завдання консолідації їхньої економічної та політичної влади, але й необхідність тепер, за відсутності царської цензури, детально вивчити історичне минуле революційного руху, описати кроки, що привели до успіху. Найбільш значною і великою організацією, створеною із цією метою під контролем старих більшовиків 12 березня 1921 року, стало Товариство колишніх політкаторжан і засланців. У його щомісячному органі, журналі «Каторга і заслання» (спочатку «Історико-революційний вісник») слово тепер надавалося «героям каторги». Тут друкувалися спогади та мемуари про боротьбу із царизмом у підпіллі, у сумнозвісних царських в’язницях, на каторзі, у сибірському засланні й еміграції. Публікувалися також некрологи відомим революціонерам, архівні матеріали та деякі нечисленні наукові статті, присвячені революційному руху. З’ясовано, що Товариство розгорнуло таку активну діяльність, що аж до його ліквідації в 1935 році воно суттєво впливало на написання історії революційного руху з початку XIX століття до 1917 року і, таким чином, зробило внесок у створення історії чи міфу про виникнення та заснування радянської держави. Зокрема, члени Товариства влаштовували доповіді, публічні лекції, екскурсії та літературні вечори в різних містах України. Робили вони це насамперед для пропаганди: популяризувати історію революційного руху та боротьбу проти самодержавства. Визначено, що поряд із турботою про традиції, Товариство виконувало також важливу соціальну функцію. Воно опікувалося розподілом суттєвої фінансової підтримки, санаторних місць, медичної допомоги та житла серед своїх членів, частиною тяжко постраждалих, духовно та фізично, у таборах і в’язницях. Становлять інтерес не тільки соціальна функція і великий вплив Товариства на історіографію 20-х і 30-х років, а і його члени. До нього входили не лише більшовики, а й меншовики, анархісти (анархо-комуністи й анархо-синдикалісти), бундівці, соціал-революціонери тощо, а також велика кількість колишніх членів цих партій. У 1935 році Товариство було ліквідовано.

ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ РСР У ПОВОЄННЕ ДВАДЦЯТИРІЧЧЯ (1946–1965 РР.) У РОБОТАХ ІСТОРИКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Юлія Олександрівна Бондар — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Метою статті є аналіз особливостей діаспорної історіографії промислового розвитку Української РСР у повоєнний період (1946–1965 рр.). Теоретико-методологічний інструментарій базується на антропологізації історичних досліджень, яка містить надпартійність, сцієнтизм, культурологізм і такі принципи історичного дослідження, як історизм, об’єктивність, системність, всебічність та наступність. Автор наголошує на тому, що діаспорна, еміграційна історіографія є доволі специфічною і водночас вкрай важливою частиною історіописання української повоєнної промисловості. У статті робиться акцент на тому, що історія української нації нового та новітнього періодів породила низку міграційних хвиль, у результаті яких за межами України утворилася стійка діаспора з представників українського етносу, які ментально не розірвали зв’язки зі своєю Батьківщиною, а як матеріально, так і морально продовжували й продовжують залишатися частиною українського світу.З’ясовано, що існування в діаспорному історіописанні різних, подеколи протилежних, взаємовиключних положень і навіть концепцій свідчить про загальну демократизацію суспільно-політичних, громадських умов розвитку наукової думки і саму можливість існування інакодумства, що, своєю чергою, є рушійною силою прогресу та руху до об’єктивності й пошуку історичної правди.У статті визначено, що українська діаспорна історіографічна традиція, присвячена аналізу особливостей розвитку промисловості Української РСР у повоєнне двадцятиріччя, значно відрізняється від радянського історіописання: попри відсутність можливості працювати з першоджерелами в радянських архівах (утім, у радянських істориків такої можливості теж не було), оперуючи тільки опублікованими матеріалами, але вільні від партійного диктату й спроможні застосовувати у своїх дослідженнях весь наявний теоретико-методологічний інструментарій історичної науки, українські історики в еміграції змогли створити набагато більш об’єктивнішу концепцію історії української промисловості повоєнного двадцятиріччя (1946–1965 рр.). Ба більше, після здобуття Україною незалежності саме діаспорний історіографічний наратив ліг в основу зароджуваного історіописання зазначеної теми в сучасній українській історичній науці.

Я – БОРЕЦЬ ЗА УКРАЇНСЬКУ НЕЗАЛЕЖНУ ДЕРЖАВУ, ЗА УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД. ЙОСИП ДЕМЧУК (ЛУГОВИЙ) У НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОМУ РУСІ

Олександр Борисович Комарніцький — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті на основі комплексу архівних документів і матеріалів простежено бойовий шлях Йосипа Демчука (Лугового) – керівника, Дунаєвецького, Кам’янець-Подільського, Вінницького надрайонних проводів у період від 1945 до 1951 р. Автор указує патріотичні умови, у яких зростав та формувався Йосип, зокрема участь у Просвіті, націоналістична атмосфера виховання в сім’ї, що спонукало хлопця до вступу в ряди ОУН уже у 18 років. Водночас важливу роль у формуванні руху опору відіграла й радянська окупація Галичини 1939–1941 рр. У горнилі боротьби спочатку проти німецьким окупаційних військ, а опісля проти радянських Демчук пройшов стрімкий шлях від референта молодіжного осередку ОУН у рідному с. Петриків, Микулинецького повіту, Тернопільської обл., до керівника Гримайлівського відділення служби безпеки ОУН у 1944 р. На думку автора, такий злет пов’язаний із талантом підпільника, набутим досвідом та долею везіння, яка давала йому змогу залишатися живим під час облав Гестапо та НКВД. Закономірно, що зі створенням у 1944–1945 рр. Подільського крайового проводу, Й. Демчука, який послуговується псевдонімом «Луговий», відряджають із місією розбудови підпільної мережі. Обіймаючи посади керівника Кам’янець-Подільського, Дунаєвецького та Вінницького надрайонних проводів, Луговий вибудував вертикаль підпільної структури, створив мережу конспіративних квартир, збільшив особовий склад підпілля шляхом вербування місцевого населення, керував заснуванням молодіжних організацій, долучався до диверсій проти радянської влади та ліквідації партійного активу. Більшість дослідників відзначає масштабну роль Й. Демчука в розвитку національно-визвольного руху в Подільському краї. Луговий успішно вів свою боротьбу проти радянської окупаційної влади до 8 лютого 1951 р., коли внаслідок спецоперації МДБ він потрапив у полон. Перебуваючи під тортурами та катуваннями, які виявилися несумісними із життям, він не зрадив своїх ідей та повторював, що є борцем за українську незалежну державу та український народ.

МЕМУАРНА СПАДЩИНА ПІЗНЬОПРОТЕСТАНТСЬКИХ ГРОМАД НАДДНІПРЯНЩИНИ СЕРЕДИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ ЯК КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИЙ ФЕНОМЕН

Богдан Васильович Кравчук — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У роботі досліджено мемуарну спадщину пізньопротестантських громад Наддніпрянщини середини ХІХ – початку ХХ ст. Визначено, що мемуари є важливою частиною джерельної бази з історії будь-якого релігійного руху. Мета статті – дослідити мемуарну спадщину пізньопротестантських громад Наддніпрянщини середини ХІХ – початку ХХ ст. У межах дослідження використано біографічний метод для створення портрета авторів мемуарів, психологічний метод для пошуку внутрішніх мотивів і самокритики, тоді як історико-порівняльний метод – для аналізу спільного й відмінного в текстах.Установлено, що в контексті вивчення мемуарної спадщини варто визначити певний перелік наукових проблем, який можна дослідити на їх основі: причини появи такого жанру в протестантському середовищі, персональні внутрішні мотиви авторів описати власне минуле, способи викладу пережитого, цільова аудиторія текстів, самоаналіз та самокритика, кількісні та якісні показники. Доведено, що авторами мемуарної спадщини були представники різних соціальних груп та рівнів духовної ієрархії протестантських спільнот: значна частина – це мемуари не стільки лідерів пізньопротестантських громад, скільки пересічних членів, які займали активну життєву і релігійну позицію.Установлено, що сьогодні дослідникам доступні різні види мемуарної спадщини пізньопротестантських громад Наддніпрянщини середини ХІХ – першої половини ХХ ст.: автобіографії, особисті свідчення у вигляді листувань чи публікацій, письмові спогади та перекази, історичні нариси тощо. Визначено, що лідерами та членами спільнот залишено до десяти одиниць мемуарного жанру, які є важливими джерелами з історії пізньопротестантських громад Наддніпрянщини. Виявлено, що мемуарна спадщина пізньопротестантських громад є унікальним історичним надбанням минулого, які містять важливий фактологічний, теологічний, біографічний і хронологічний матеріал. Визначено, що ця інформація є вкрай важливою для розуміння контексту історії протестантського руху.

ІСТОРІОГРАФІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ В ЧЕХОСЛОВАЦЬКІЙ РЕСПУБЛІЦІ В 1920–1930-Х РОКАХ

Сергій Григорович Кузьмінський — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвячено дослідженню праць українських учених, що розкривають у своїх дослідженнях життя і діяльність української інтелігенції, яка в 1920–1930-х роках змушена була покинути Україну й емігрувати до Чехословацької Республіки. У дослідженні проаналізовано праці різних історичних періодів і розглянуто праці авторів з урахуванням їхніх політичних позицій та соціокультурної ролі в середовищі емігрантів.Джерельна база дослідження складається з праць, які уможливлюють отримання комплексного уявлення про історичні умови формування специфічного соціально-культурного середовища на території Чехословаччини.Метою роботи є аналіз історичних праць та визначення основних аспектів, яких торкалися дослідники в різні періоди ХХ – початку ХХІ ст. Представлено декілька груп праць, серед яких праці українських та зарубіжних науковців: історики та публіцисти, які були сучасниками емігрантів і вже тоді вивчали їхню діяльність; зарубіжні історики, які досліджували діяльність емігрантів у контексті історичних подій, що відбувалися в тій чи іншій країні й вітчизняні історики, які присвятили свої праці вивченню української еміграції та окремим аспектам. Зокрема, у процесі дослідження застосовано метод аналізу та синтезу, за допомогою яких визначено бачення автором тієї чи іншої праці подій, що розглядаються в цій статті. Також методи синтезу, завдяки якому вдалося розглянути праці українських істориків, об’єднуючи їх у групи та визначивши взаємозв’язок у їхньому бачені проблеми. Отже, аналіз взятих до уваги наукових праць дав змогу виокремити такі аспекти теми: поява і розвиток української еміграції в Чехословацькій Республіці, її становище протягом 20−30-х рр.ХХ ст.; політична, наукова, освітня діяльність української інтелігенції; висвітлення історії українських закладів вищої освіти та емігрантських об’єднань і дослідження життя та діяльності визначних діячів еміграції.

РОЗВИТОК ФІЗИЧНОЇ ОСВІТИ І НАУКИ В ЛУЦЬКОМУ ДЕРЖАВНОМУ ПЕДАГОГІЧНОМУ ІНСТИТУТІ ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ В 1946–1991 РОКАХ

Олександр Миколайович Левенець — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Стаття відображає результати науково-історичного дослідження, темою якого є фізична освіта й наука в Луцькому державному педагогічному інституті імені Лесі Українки в середині 40-х – на початку 90-х років ХХ століття. Хронологічні межі дослідження зазначеної теми зумовлюються відновленням діяльності Луцького учительського інституту (1946 рік), до розпаду Радянського Союзу (1991 рік). Продемонстровано основні особливості розвитку фізичної освіти і науки у Волинській області. Проаналізовано кадровий аспект, процес забезпечення інституту викладацьким персоналом, а також матеріально-технічним і дидактичним інвентарем. Також описано процес вступу студентів в інститут, особливості тогочасних вступних кампаній.Автор намагався описати навчально-методичний аспект фізичної освіти та демонструє його взаємозв’язок з іншими аспектами освіти у Волинській області. Під час дослідження цієї теми було використано широкий асортимент історичних джерел, більшість із яких становлять неопубліковані архівні документи, які зберігаються в Державному архіві Волинської області. У джерельну базу також входять волинська реґіональна періодика радянського часу та свідчення очевидців. Автор користувався загальнонауковими та вузькопрофільними методами наукового дослідження, зокрема методами аналізу і синтезу, дедуктивним та індуктивним, проблемно-хронологічним, порівняльно-історичним і статистичним. Робота є цікавою історикам-науковцям, викладачам, управлінцям освіти й науки України, студентам закладів вищої і середньої освіти, а також тим, хто цікавиться історією освіти України в радянський час.

СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ БОГДАНА СТУПКИ В ДИТЯЧІ ТА ЮНАЦЬКІ РОКИ: ВПЛИВ РОДИННОГО ВИХОВАННЯ

Ілля Юрійович Леннік — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Протягом історії розвитку суспільства людина від народження проходила шлях поступового засвоєння соціальних норм, формування системи цінностей та індивідуальних рис характеру, що й визначало наступний етап – становлення її як особистості. Першим соціальним простором для будь-якої людини є сім’я та/або її близькі. Соціальний досвід, який людина отримує у своїй родині, формує її початкову модель поведінки та спілкування, життєву траєкторію тощо. Складання історичного портрету особистості необхідно розпочинати саме з аналізу початкового соціального кола, засад виховання та взаємодії членів родини, аналізу роду й спадщини.Статтю присвячено аналізу історичної постаті, відомого актора театру (а згодом художнього керівника) та кіно, державного службовця, Героя України – Богдана Сильвестровича Ступки. Богдан Ступка народився в 1941 році, у період Другої світової війни, коли німецькі війська окупували Західну Україну. Історичний контекст визначав нові умови життя для місцевого населення: політичні репресії, соціальна нестабільність, економічна криза та загальне почуття невизначеності щодо майбутнього. Пізніше про Богдана Ступку та його діяльність буде написано чимало книг українськими авторами, про його талант «зорового та ментального контакту» із глядачем писатимуть зарубіжні автори, його змісту фільмографії зможуть позаздрити відомі актори сьогодення, його вміння та навички стали стимулом для багатьох акторів театру та кіно. Дослідження постаті українського діяча та його значення для історії України в умовах збереження української культури є надзвичайно важливим. Аналіз історичної постаті здійснено в контексті сімейного виховання, виокремлено питання, чи був вибір професії свого життя династичним вибором чи все ж це свідомий особистий нетиповий вибір, коли представник одного ремесла в межах своєї родини свідомо вибирає іншу лінію розвитку свого майбутнього. Проаналізовано роль і значення рідних йому людей, які сприяли його формуванню та розвитку, як театрального діяча, актора різноманітних за жанром фільмів вітчизняного й іноземного виробництв, громадського діяча тощо.У період дитячих і юнацьких років актор вбирав для себе необхідні знання, зростав у своєрідному соціокультурному середовищі, відзначався високим прагненням до театрального мистецтва. Розуміння його початкової лінії життя дасть змогу глибше зрозуміти світогляд, мотивацію, цінності й особливий підхід до творчості.

ОБРАЗ ПЕТРА ДАМІАНІ В НАУКОВОМУ ДОРОБКУ ПРОФЕСОРА АНДРІЯ СЕРГІЙОВИЧА ВЯЗИГІНА

Андрій Олександрович Налівайко — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Андрій Сергійович Вязигін (1867–1919 роки) – історик-медієвіст, професор Харківського університету.Характерною рисою А.С. Вязигіна як дослідника було переважання в його творчості церковно-історичної тематики. У зв’язку із цим головним предметом дослідницької роботи вченого стала історія церковно-суспільних перетворень в XI столітті в Західній церкві.У своїх наукових розвідках професор А.С. Вязигін критично сприйняв спрощений поділ церковної історії на «занепад» і «відродження», показав, що реформи – це результат внутрішніх процесів, а не лише авторитарного втручання зверху.У своїй роботі «Петро Даміані та церковно-суспільні перетворення XI століття» (1895 рік) учений представив докладний аналіз ролі Петра Даміані у процесі реформування церкви XI століття. Ця праця була заснована на пробній лекції, прочитаній 10 листопада 1894 року, і опублікована в «Записках Харківського університету». Цікавим видається той факт, що професор А.С. Вязигін одним із перших у вітчизняній науці ввів постать Петра Даміані в науковий обіг, показав його не просто як теолога та ченця, а як громадського діяча, залученого у процеси реформ.Головним завданням медієвіста було розкриття діяльності Петра Даміані як представника поміркованого спрямування церковних реформ XI століття. А.С. Вязигін зазначає, що П. Даміані прагнув морального оновлення духовенства, виступав проти радикальних методів реформаторів. П. Даміані вважав за краще м’які заходи, спрямовані на покращення дисципліни та моралі в церковному середовищі. Зазначена стаття є скромною спробою автора сказати своє слово щодо названої діяльності А.С. Вязигіна.Також у статті критично розкрита реформаторська діяльність П. Даміані, показано, що його ідеї справді сприяли зміцненню дисципліни та духовної чистоти. Однак його радикальні методи та крайній аскетизм є дуже полемічними та спричиняють дискусії серед дослідників.

УСУПЕРЕЧ БРОДЕЛЮ: ПЕРЕДОВІ РИСИ МАТЕРІАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ 18–19-ГО СТОЛІТЬ (БІЛИЙ ХЛІБ І ВИНОКУРІННЯ)

Ігор Миколайович Рассоха — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Загальною позицією західних дослідників є віднесення України до відсталих країн Східної Європи, які у 16–18-му століттях служили сировинною периферією Західної Європи, передусім експортерами хліба завдяки експлуатації залежних селян, щодо яких феодали здійснили «друге видання кріпацтва». Яскравим прикладом такого підходу є й відома тритомна праця французького історика Фернана Броделя «Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, 15–18-те століття», яка ще в 90-ті рр. була перекладена українською і яку досить широко цитують українські автори. Основна маса населення як Східної, так і Західної Європи в 16–18-му століттях пережила різке погіршення умов харчування, білий хліб став розкішшю і для еліти. Усупереч цьому на території України в цей час зафіксований досить якісний рівень харчування широкого загалу, перевага серед експортних галузей скотарства та винокуріння в поєднанні з відносно високою врожайністю зернових. Це передусім характерне для східних районів України з козацьким самоврядуванням, зокрема для Слобожанщини. Ф. Бродель також відзначав у країнах Європи поділ на реґіони, багаті на пшеницю і бідні на худобу, та реґіони з бідними ґрунтами, що спеціалізувалися переважно на скотарстві, водночас часто могли забезпечити більш високий рівень добробуту для селян. Яскравою особливістю України (передусім Східної і Південної) було те, що вона була багатою водночас і на пшеницю, і на худобу. Зерно для винокуріння сюди завозилося з Росії, яка служила сировинним придатком України. Це поєднувалося зі значно нижчим рівнем феодальної експлуатації українців порівняно з росіянами, такий стан зберігся і після скасування автономії України, коли українці сплачували втричі менші податки порівняно з росіянами. Україна, особливо її Схід і Південь, завдяки довготривалим наслідкам Козацької революції та наявності вільної землі набула у 18–19-му століттях деяких рис передових суспільств Західної Європи, зокрема й завдяки економічній експлуатації сусідніх реґіонів Росії як власної відсталої периферії.

ЦЕРКОВНІ ТА СОЦІАЛЬНІ РЕФОРМИ У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТОЛІТТЯ

Леррі Ронай — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано зміни в церковних і соціальних процесах Великобританії, зосереджуючись на діяльності реформованого парламенту. Незважаючи на розширення електоральної бази, парламент залишався переважно консервативним. Розглянуто внутрішні суперечності між демократичними тенденціями та прагненням зберегти традиційні інституції монархічної держави. Метою дослідження є аналіз церковних і соціальних реформ у Великобританії у другій половині XVIII – першій половині XIX століття з особливою увагою до змін після парламентської реформи 1832 року. Дослідження базується на історико-аналітичному методі, що дає змогу виявити причинно-наслідкові зв’язки між політичними подіями й суспільними трансформаціями. Значне місце посідає ірландське питання: діяльність Даніеля О’Коннела, його боротьба за католицьку емансипацію та автономію Ірландії, а також реакція британського уряду – репресивні заходи та спроби реформ, зокрема, у сфері церковного податку. Проаналізовано конфлікт між державною Англіканською церквою й ірландським населенням. Описано зміну урядів: відставку Чарльза Ґрея, діяльність Вільяма Лема та спробу Роберта Піла втримати консервативну владу. Окремо розглянуто останню спробу монарха втрутитися у формування уряду попри парламентську більшість. Висвітлено боротьбу за скасування рабства, роль релігійних і гуманістичних рухів, внесок Вільяма Вілберфорса й значення закону 1833 року про ліквідацію рабства. Показано взаємозв’язок економічних, моральних і політичних чинників у цьому процесі. Проаналізовано перші кроки держави у сфері освіти: фінансування народних шкіл, створення інспекцій і виникнення нових закладів, таких як Лондонський університет. Показано роль вігів в ініціюванні реформ і протидію з боку церкви. Розглянуто реформу місцевого самоврядування (Закон 1835 року), яка розширила виборче право, хоча в Ірландії проходила складніше через конфлікти на релігійному ґрунті. У соціальній площині охарактеризовано заходи щодо боротьби з бідністю: створення робітних будинків, прийняття закону про дитячу працю 1834 року, який обмежив експлуатацію дітей і визнав відповідальність держави за соціальний захист. Попри кроки до демократизації та секуляризації, основи британської державної системи залишалися незмінними.

ДЕМОГРАФІЧНА СИТУАЦІЯ В СТАРОМУ КОДАКУ В 1764 РОЦІ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ СПОВІДНОГО РОЗПИСУ)

Святослав Володимирович Чирук — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Метою статті є оцінювання історико-демографічної ситуації в поселенні Старий Кодак станом на 1764 рік на основі сповідного розпису Старокодацької хрестової наміснії. Попри наявність значної історіографії з історії фортеці Старого Кодаку, дослідження, присвячені самому населеному пункту та його демографічній історії, практично відсутні, а наявна інформація є спорадичною. В основу дослідження покладено сповідний розпис за 1764 рік. Автор доходить висновку, що загалом склад населення Старого Кодаку, а також загальні тенденції в динаміці народжуваності та шлюбності збігаються з відповідними показниками інших населених пунктів Кодацької та Самарської паланок цього часу. У демографічній структурі населення, а також динаміці народжуваності й шлюбності помітний значний негативний вплив російсько-турецької війни 1735–1739 років. Помітною є нестача чоловіків, народжених між 1735 та 1749 роками, хоча загалом коефіцієнт співвідношення статей був досить збалансованим (коефіцієнт співвідношення статей 96). На шлюбність і народжуваність значною мірою вплинула післявоєнна криза 1739–1748 рр. Протягом 1739–1745 рр. коефіцієнти шлюбності були вдвічі нижчими, ніж протягом наступних років (3% замість 6%). Коефіцієнти народжуваності відреагували на кризу з відставанням. Протягом 1741–1748 рр. вони також були вдвічі меншими за звичайний рівень (20% проти 40%). Рівень народжуваності в Старому Кодаку (40%) є високим за сучасними мірками, але загалом був нормальним для цього періоду й навіть нижчим, ніж у Гетьманщині (45%). Показники народжуваності, у тому числі сумарні коефіцієнти народжуваності (коефіцієнт 6), у Старому Кодаку збігалися з іншими старими та великими населеними пунктами на теренах Війська Запорізького Низового, але були меншими, ніж у нових поселеннях (Кам’янському й Кам’янці Старожитній). Середній вік укладання шлюбів дорівнював 25,9 року у чоловіків і 19,6 року у жінок і був досить низьким порівняно з іншими поселеннями паланки. Особливістю Старого Кодаку з погляду шлюбності був доволі пізній вік настання 100% шлюбності серед чоловічого населення (45–49 років).

ОБМЕЖЕННЯ РЕЛІГІЙНОЇ СВОБОДИ ПІД ЧАС РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ: ТРАНСФОРМАЦІЯ ЦІННІСНИХ ПІДСТАВ

Вікторія Станіславівна Василенко — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Стаття досліджує трансформацію ціннісних підстав релігійної свободи в Україні в умовах повномасштабної російської агресії. Автор аналізує парадигмальний зсув від ліберальної моделі релігійної свободи як абсолютної цінності до сек'юритизованої моделі, де безпека стає визначальним критерієм допустимості релігійної діяльності.Дослідження розкриває еволюцію підходів до релігійної свободи в Україні – від оптимістичного бачення як беззаперечного досягнення демократії до усвідомлення її вразливості в умовах гібридних загроз. Особлива увага приділяється використанню релігійних інституцій як інструментів гібридної війни та формуванню нового правового режиму у відповідь на ці виклики. Застосовуючи теоретичні напрацювання Копенгагенської школи безпекових студій, автор досліджує процес сек'юритизації релігії в українському контексті, виділяючи її специфічні характеристики: екзистенційний характер загрози, інституційну залежність як безпековий фактор та превентивний характер сек'юритизації.Стаття аналізує реакцію міжнародної спільноти на українські обмеження діяльності релігійних організацій, пов'язаних з країною-агресором, та розкриває складність балансування між традиційними правозахисними принципами та визнанням безпекових потреб України.Автор проблематизує формування нової парадигми "безпека як передумова свободи", яка базується на переосмисленні ієрархії прав в умовах екзистенційної загрози. Особливу увагу приділено процесу інституціоналізації нового підходу до регулювання діяльності релігійних організацій, пов'язаних з країною-агресором. Дослідження має важливе значення для розуміння трансформації співвідношення індивідуальних прав та колективної безпеки в епоху гібридних загроз та може стати основою для переосмислення міжнародних стандартів релігійної свободи в умовах екзистенційних викликів.

СОЦІАЛЬНИЙ ВИМІР ІДЕНТИЧНОСТІ ОСОБИСТОСТІ: ДЕТЕРМІНАНТИ ТА ГОРИЗОНТИ СУБ’ЄКТНОСТІ

Сергій Володимирович Аршинов — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті представлено соціально-філософський аналіз особистісної ідентичності крізь призму її соці- альних детермінант і концептуальних абрисів суб’єктності. Вихідним положенням є усвідомлення того, що сучасне розуміння ідентичності дедалі рішучіше відходить від субстанційних уявлень про «Я» як апріорну, автономну сутність і тяжіє до розуміння ідентичності як процесуальної, реляційної та соціально зумовленої структури. У цьому контексті ідентичність постає як ефект взаємодії між індивідуальною суб’єктивністю та соціокультурним середовищем, що включає дискурсивні, інституційні, історичні та символічні компонен- ти. Особливу увагу приділено проблемі неперервності ідентичності, яка осмислюється в контексті філософ- ських концепцій пам’яті, наративу та тяглості. Також підкреслено роль постструктуралістської критики, що проблематизує уявлення про цілісне «Я» та відкриває нові горизонти для осмислення суб’єктності. У стат- ті розглянуто два ключові підходи до аналізу соціального виміру ідентичності: опозиційний (через дихо- томію «Я – Інший») та холістичний (через концепцію невідокремлюваності соціального й особистісного).Проаналізовано ідеї П. Рікера, Е. Гуссерля, А. Бергсона, М. Фуко, Ж. Батая, а також сучасні інтерпретації В. Бузаккі, Г. Мартіні, Ч.-Л. Ченґ, В. Віньолза й інших. Показано, що ідентичність є результатом діалогу між самосвідомістю і соціальним визнанням, а також відповіддю на символічні й етичні виклики сучаснос- ті. Особливу увагу приділено мотиваційним, комунікативним і культурним чинникам, які формують рамки ідентичності. Зроблено акцент на потребі переосмислення аналітичного інструментарію сучасної соціальної філософії з урахуванням нестабільності та багатовимірності соціального буття, що провокує ідентичність і суб’єктність до постійних змін, суперечностей і трансформацій.

ФІЛОСОФІЯ ЇЖІ В УКРАЇНІ У ВОЄННИЙ ЧАС: ЕТНОКУЛЬТУРНІ МОДЕЛІ ТА ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ РЕАЛІЇ

Олексій Михайлович Варипаєв — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено комплексний філософсько-культурологічний аналіз харчових практик українців у воєнний час, розглянутий як граничний екзистенційний досвід, що трансформує їжу з фізіологічної потреби в багатошаровий символічний феномен, насичений культурними, моральними та онтологічними сенсами.Метою дослідження є концептуалізація філософії їжі як інтегративної аналітичної галузі досліджень для осмислення ролі сенсорної пам’яті, гастрономічної ідентичності та ритуалізованих форм соціальної взаємодії. Методологічна основа містить герменевтичний аналіз текстів кулінарних практик, філософські концепції тілесності, культурну антропологію та принципи аналізу матеріальної культури, що дає змогу інтерпретувати їжу як медіатор історичної та колективної пам’яті. Особлива увага приділена аналізу радянської гастрономічної уніфікації, що спричинила денаціоналізацію української кухні через стандартизацію рецептів та знищення міської кулінарної культури, а також сучасним деколонізаційним процесам, які проявляються у відродженні локальних рецептів та відході від радянських стереотипів. Філософія їжі концептуалізується та розглядається в площині української гуманітаристики як частина постколоніального дискурсу, що протистоїть імперським спробам культурного стирання як форма морального спротиву, втілена в сенсорному досвіді.Практична значущість дослідження полягає в розробці нових аналітичних підходів до вивчення харчування як інструменту культурного відновлення, солідарності та гастрономічної дипломатії в умовах глобальних викликів. Висвітлено роль волонтерських ініціатив, приготування їжі для захисників, кулінарних практик діаспори, які сприяють популяризації української культури за кордоном, протидіючи історичній експропріації страв. Гастрономічні практики українців у воєнний час є онтологічним механізмом збереження культурної пам’яті та відтворення соціального порядку в умовах екзистенційної кризи, забезпечуючи тимчасову стабільність ідентичності в радикальних обставинах.

ФЕНОМЕН АКАДЕМІЧНИХ ЦІННОСТЕЙ У СУЧАСНОМУ ФІЛОСОФСЬКОМУ ДИСКУРСІ

Марина Василівна Гриценко, Сергій Миколайович Гриценко — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено сутнісні характеристики академічних цінностей у філософській інтерпретації.Визначено практичні аспекти реалізації таких академічних цінностей, як академічна доброчесність, академічна свобода, автономія закладів вищої освіти. Акцентується увага на моральному складнику академічної доброчесності, важливості моральної культури всіх учасників освітнього процесу для її змістовного втілення в соціальному бутті.Зазначено, що академічною цінністю, яка у світоглядно-культурному вимірі конституює відносини у сфері освіти демократичної країни, є академічна свобода, яка представлена в науковій літературі низкою взаємодоповнювальних визначень. Підкреслюється, що академічна свобода не має стати підґрунтям для зловживань як керівництвом ЗВО, так й окремими структурами та суб’єктами освітньої діяльності. Академічна свобода в демократичній системі освіти передбачає обов’язкову соціальну відповідальність у всіх її формах – правову, моральну, інституційну, соціальну тощо. Реалізація академічної свободи передбачає всебічну моральну, правову та інтелектуальну готовність учасників навчального й наукового процесу щодо її втілення як за формальними ознаками, так і за сутнісними характеристиками.Обґрунтовано, що академічна свобода як цінність корелюється з такою аксіологемою як автономія закладів вищої освіти. Автономія закладу вищої освіти є одним з базових принципів Болонського процесу, який передбачає самостійність, незалежність і відповідальність закладів вищої освіти в ухваленні рішень стосовно розвитку академічних свобод. У кожній системі освіти, у конкретному закладі вищої освіти встановлюється особливий баланс методів регулювання і рівень свобод, що й характеризує різний рівень автономності ЗВО. Загалом, можна виокремити три базові моделі автономії закладів вищої освіти – мінімальну, часткову та повну.Узагальнено, що академічні цінності у філософському розумінні є підґрунтям для самореалізації особистості, основою суспільного прогресу, втіленням принципів свободи та творчості в індивідуальному й соціальному бутті.

МУЗЕЙ НАУКИ ЯК МЕРЕЖА: РОЛЬ ІНТЕРПРЕТАТОРІВ КРІЗЬ ПРИЗМУ АКТОРНО-МЕРЕЖЕВОЇ ТЕОРІЇ БРУНО ЛАТУРА

Василь Богданович Дунець, Віталій Вікторович Щепанський — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджується роль інтерпретаторів музеїв науки з погляду акторно-мережевої теорії французького дослідника Бруно Латура. Автори аналізують, як діяльність інтерпретаторів допомагає формуванню та підтримці динамічної мережі взаємодії в музеях науки, що, своєю чергою, сприяє поширенню наукових знань та формуванню наукового світогляду серед відвідувачів. У статті розглядається поняття «інтерпретатор» та практична діяльність інтерпретаторів через порівняння світового досвіду з вітчизняною практикою. На основі акторно-мережевого підходу автори демонструють, що інтерпретатори не лише передають інформацію та знання, а і є активними акторами, що формують мережу взаємодії між експонатами, технологічними засобами та відвідувачами. Через конкретні приклади висвітлюється трансформація ролі інтерпретаторів – від традиційної передачі знань до стимулювання діалогу та дискусій про науку.Особливу увагу приділено моделі музею науки американського фізика Френка Оппенгеймера, яка стала ключовою при формуванні філософсько-педагогічного підходу їх діяльності та при виборі форм роботи інтерпретаторів як на американському, так і на європейському континентах.Автори розглядають також вплив інтерпретаторів на освітній процес, підкреслюючи їхню роль у формуванні позитивного ставлення до науки серед дітей та молоді. Аналіз діяльності інтерпретаторів Музею науки Малої академії наук України з огляду на виклики, пов’язані з повномасштабною війною, актуалізує важливість їх роботи для розвитку дитячої допитливості, залучення до проблемно-пошукової діяльності та надання психоемоційної підтримки. Узагальнюючи, автори відзначають адаптивність діяльності інтерпретаторів до постійних викликів, їхню вагому роль у поглибленні інтересу до природничо-наукових дисциплін, а також необхідність продовження подальших емпіричних досліджень з окресленої тематики.

ФІЛОСОФІЯ НАУКИ В ЕПОХУ ПОСТНЕКЛАСИЧНОСТІ: НОВІ АСПЕКТИ ЕТИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Олексій Володимирович Запорожченко — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджуються етичні виміри постнекласичної філософії науки, що формується в умовах глибоких трансформацій сучасного наукового знання. Автор аналізує зміну епістемологічних засад, яка супроводжується посиленням міждисциплінарності, зростанням ролі соціальних та гуманітарних чинників у науці, а також появою нових типів наукової раціональності, що виходять за межі класичної об’єктивності та нейтральності. Особлива увага приділяється феномену технонауки – новому типу наукової діяльності, що інтегрує науку і технології, спрямованому не лише на пояснення реальності, але й на активне її перетворення. Це зумовлює необхідність переосмислення етичної відповідальності вченого, яка більше не може обмежуватись лише дотриманням внутрішньонаукових норм. Автор уводить поняття «відповідального знання», яке передбачає врахування довгострокових наслідків наукових рішень для людини, суспільства й довкілля. У цьому контексті розглядається епістемологія довіри як ключова умова функціонування науки в умовах складності та глобальної взаємозалежності. У статті також порушено питання етичних викликів у сфері біотехнологій, штучного інтелекту, екологічної кризи, що постають перед постнекласичною наукою. У результаті проведеного аналізу автор доходить висновку, що філософія науки в епоху постнекласичності потребує нового етичного горизонту – такого, що поєднує інтелектуальну чесність із соціальною відповідальністю, здатного відповісти на виклики техногенної цивілізації. Етика науки перестає бути вузькоспеціалізованим обговоренням і перетворюється на платформу для глобального діалогу про майбутнє людства.

СОЦІАЛЬНА ЕКСКЛЮЗІЯ ЯК ПОРУШЕННЯ СУСПІЛЬНОЇ УГОДИ

Сергій Петрович Ільчук, Ігор Миколайович Гоян — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Події, які відбуваються в сучасній Україні та демократичному світі, загалом повертають у поле уваги науковців та широкої громадськості феномен соціальної ексклюзії. У сучасному інтелектуальному дискурсі він експлікований як процес виключення індивіда чи групи людей із соціальних відносин внаслідок обмеженого доступу до основних соціальних ресурсів, зокрема й управлінських рішень. Усвідомлення цієї проблеми стало можливим унаслідок економічних та соціокультурних трансформацій, які відбулися в епоху Відродження та сприяли усвідомленню суспільством цінності індивідуальності, закріпивши тим самим за людиною право на індивідуальне самовизначення. Поступове вкорінення в суспільній свідомості права людини на свободу (зокрема, самовираження) зумовили розробку нових підходів до розуміння завдань держави та політики низкою провідних філософів (Т. Гоббс, Дж. Локк і Ж.-Ж. Руссо). Реагуючи на виклики свого часу, вони запропонували розглядати державу як результат суспільної угоди, укладеної за вільною згодою громадян, які погоджуються передати частину своїх прав державі заради безпеки та захисту. Запропонована ними експлікація держави як результату добровільної згоди громадян, а не божественного помазання, сприяла зростанню легітимності влади, головне завдання якої в нових соціокультурних умовах полягало в розвитку справедливого та впорядкованого суспільства, у якому всі громадяни мають рівнозначне право на справедливий захист. Натомість порушення державою права людини на рівнозначну іншим свободу чи її неспроможність забезпечити рівність, яка, за умови збереження соціальної нерівності, буде достатньо корисною для найменш успішних членів суспільства, призводить до появи соціальної ексклюзії. Вона, на відміну від поширеної в класичну добу соціальної ізоляції, вказує на порушення справедливої суспільної угоди, тим самим сприяючи зростанню суспільної напруги.

ФІЛОСОФСЬКИЙ СКЛАДНИК ІСТОРИЧНОГО ЗНАННЯ Й ПІЗНАННЯ: БАЛАСТ ЧИ ІМПЕРАТИВ?

Олег Юрійович Карлов — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Сфера сучасного наукового знання великі сподівання покладає на системний і синергетичний ефект міждисциплінарних досліджень. Загалом такі надії небезпідставні: починаючи з 1980-х років найбільший приріст евристичних здобутків науки був забезпечений завдяки й насамперед взаємодії різних дисциплін. Власне, навіть з міркувань внутрішньої логіки еволюціонування й функціонування наукового знання та пізнання тут не виникає заперечень, адже дисциплінарна демаркація наукових знань відбулася на певному етапі лише на підставі неспроможності сприймати досліджувану дійсність у повному обсязі, однак дійсність завжди була й назавжди залишиться саме такою: органічною єдністю величезної сукупності аспектів, яка для свого коректного й ефективного дослідження потребує відповідних інструментальних засобів у форматі поєднання зусиль різних дисциплінарних підходів.У цьому разі йдеться насамперед про критеріальні основи сприйняття реалій предметної сфери, а також про консенсус чи хоча б про конвенційне узгодження позицій щодо аксіологічних основ епістемологічного та гносеологічного процесів. Річ у тім, що за відсутності виразного погодження різнотлумачень щодо цієї дорожньої карти ми матимемо справу не стільки із взаємодоповненням, скільки із взаємопоглинанням дослідницьких зусиль. Показовим прикладом може слугувати ситуація з концептуальними й стереотипними розбіжностями між історичною сферою знань та філософією історії: якщо історики звинувачують філософів у релятивному розмиванні самих основ історії як сукупності недвозначних фактів, то філософи іронічно зауважують, що більшість наукових фактів відповідає цьому критерію вкрай незначною мірою, а крім того, для коректного сприйняття системних реалій вирішального значення набуває не фактографія, а фактологія, для забезпечення потреб якої в істориків часто бракує компетентності й дослідницьких навичок за цим профілем.

ОНТОЛОГІЧНІ ОСНОВИ КОМУНІКАТИВНИХ МЕХАНІЗМІВ

Лариса Анатоліївна Лім — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті відображено спробу філософського осмислення онтологічних основ комунікативних механізмів. Обґрунтовано важливість розгляду цього питання з урахуванням аксіологічного підґрунтя. У роботі виявлено, що, здійснюючи аналіз сутнісних основ комунікативних механізмів, потрібно також зважати на проблематику, пов’язану із сучасними реаліями існування полілокальних елементів і їх духовною основою. Зважаючи на зазначену тему в статті, розглянуто комунікативні механізми не як просто засоби для комунікації, а як такі, що враховують глибинний зміст сутнісного існування. Обґрунтовано, що онтологічні основи розкривають ускладненість соціального середовища, яка зумовлена різноманітними формами культури й незліченною кількістю індивідуальних раціональних смислів буття.При розкритті проблематики статті згадано мислителів, які у своїх роботах наголошували на важливості комунікації в соціальному просторі. Під час аналізу тверджень Н. Лумана сформовано висновок, що побудова успішної взаємодії в мультикультурному світі неможлива без сприйняття і розуміння. Звернення до обґрунтування К.-О. Апелем дискурсу підтверджує те, що комунікативні механізми є ефективними засобами для взаємодії в полілокальному середовищі. Також згадано Ю. Габермаса в процесі аналізу проблематики впливу соціокультурного життєвого світу на комунікативні процеси.У висновках зазначено, що для розвитку й удосконалення полікультурного середовища необхідно враховувати різноплановість його складників, тому смислозначеннєвий релятивізм формує сутнісну основу.У роботі акцентовано на тому, що в розумінні багатоманітності соціального простору полягає онтологічна основа комунікативних механізмів.

ДИСЕРТАЦІЙНІ ДОСЛІДЖЕННЯ МОЛОДИХ УЧЕНИХ-ОСВІТЯН КАФЕДРИ ФІЛОСОФІЇ ДРАГОМАНІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ В ПЕРШІ 10 РОКІВ ІНСТИТУТУ ФІЛОСОФІЇ ТА ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ

Богдан Костянтинович Матюшко — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті йдеться про особливості новизни результатів дисертаційних досліджень молодих учених-освітян, які в період 2005–2015 років працювали на викладацьких посадах кафедри філософії нинішнього Навчально-наукового інституту філософії та освітньої політики Українського державного університету імені Михайла Драгоманова. Застосування історичного методу, а також системного аналізу і доксографії у формі цитування дозволило встановити, що праці Тетяни Глушко з філософії економіки з огляду на її структурно-методологічний аналіз, а також економічної теорії нації з огляду на її соціально-філософський контекст; Людмили Облової про пізнавальні можливості філософської віри; Оксани Стеблини про натурфілософський романтизм Д. Велланського; Ганни Циценко про християнське анахоретство як філософсько-антропологічну проблему; Сергія Русакова про філософування як ознаку популярної культури; Антона Дробовича про гедоністичний дискурс як феномен європейської культури; Віталія Туренка про феномен любові у філософсько-антропологічних вимірах східнопатристичної традиції; Катерини Гончаренко про історико-філософський методологічний проєкт Жиля Дельо- за в сучасному європейському дискурсі; Володимира Волковського про становлення ідеї суспільності у філософській думці України ХІХ століття; Тетяни Мозгової про соціально-філософський аналіз аксіологічного виміру людського буття в японській культурній традиції; Євгенія Шушкевича про історико- філософський аналіз метафізичної проблематики у творчості Людвіґа Вітґенштайна; Ірини Березінець про гносеологічну проблематику у творчості Г.І. Челпанова мають вагомі елементи наукової новизни.Драматичні події 2014 року в житті України і кафедри філософії лише актуалізували пошуки у царині філософських проблем. Невеликі довідки про освіту та особливості праці здобувачів і здобувачок наукових ступенів з філософських наук дозволяють стверджувати, що вони скористалися перевагами своєї фахової освіти: як філософської, так і відмінної від неї. Той факт, що лише невелика частина згаданих людей працює на кафедрі сьогодні, пояснюється важкими життєвими обставинами тих, хто свого часу провів високоякісні філософські дослідження. Сфера науково-дослідної роботи кафедри філософії вийшла далеко за її межі, в тому числі й за межі університету. Завдяки цьому кафедра стала справжньою базовою ланкою Інституту.

ВІРТУАЛЬНЕ МОДЕЛЮВАННЯ І ПАМ’ЯТЬ: ЯК ВІДЕОІГРИ ЗБЕРІГАЮТЬ ПАМ’ЯТЬ ПРО ЗНАЙОМІ ФІЗИЧНІ ПРОСТОРИ

Олександр Віталійович Мимрук — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена феномену відеоігор як інструменту збереження пам’яті про реальні місця. Завдяки технологіям тривимірного моделювання, фотограмметрії та іншим цифровим методам сучасні відеоігри відтворюють локації, що існують у реальному житті, архітектуру й інші елементи матеріальної культури.У багатьох випадках об’єкти й простори переносяться у віртуальний світ із великою долею точності. Це дозволяє використовувати тривимірні копії як віртуальні архіви та джерела пам’яті про топоніміку, яка під впливом різних чинників реального світу видозмінюється або із часом зникає.У статті розглядаються приклади відеоігор, що працюють із темою історичної або топонімічної пам’яті.Зокрема відеогра “Assassin’s Creed Unity”, де з великою точністю відтворена правдоподібна модель середньовічного Парижа разом із детальною копією собору Паризької Богоматері. Матеріали цієї відеогри у 2019 р. були використані для відтворення реального собору, що постраждав від пожежі. Серія ігор від українських розробників, що відбувається в альтернативній Зоні відчуження, “S.T.A.L.K.E.R.”, використовує реальні архітектурні об’єкти Чорнобильської зони, тим самим зберігає уявлення про неї у віртуальному просторі.Деякі ігрові локації цієї серії розширюють концепцію збереження далеко за межі умовної Зони відчуження й моделюють навіть архітектуру, що зникає, міста Києва. Відеоігри іноді навмисно змінюють реальні простори заради ігрової динаміки, але зберігають антураж і уявлення про місця, які можуть змінитися або зникнути. Цей баланс між реалістичністю та ігровим дизайном дозволяє відеоіграм стати важливими інструментами збереження та популяризації культурної спадщини. Вони не тільки знайомлять широке коло людей з історичними місцями, а й сприяють їх вивченню за допомогою інтерактивних технологій.

ДЕКОНСТРУКЦІЯ КУЛЬТУРНИХ НАРАТИВІВ У ЦИФРОВУ ЕПОХУ

Олександр Валентинович Миненко — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Аналіз впливу цифрових архівів на збереження культурної спадщини ставить перед науковцями низку суперечливих, а інколи й дилемних питань. Одне з таких ґрунтується на ідеї необхідності збереження культурної спадщини шляхом її оцифрування, яке відкриває перспективи як до захисту традиції, так і до цілковитої її втрати через стирання смислу та цінностей. Ґрунтуючись на концепції différance Жака Дерріда, у яку він вкладає значення гри «різниці» та «відкладеного значення», можна побачити, як цифрова епоха трансформує традиційні наративи про минуле, розмиває їхню фіксовану природу та створює нові інтерпретації, що залежать від суб’єктивних чинників: хто керує архівами, хто їх читає і в якому контексті, той і надає їм смислового навантаження. У цьому процесі культурна спадщина як може бути збереженою, так і проходить низку деконструюючих трансформацій, оголює внутрішні суперечності та приховані залежності, які раніше залишалися непоміченими. Будь-які спроби зафіксувати єдиний «справжній» зміст наративу неможливі, оскільки «сліди» сенсу, які в ньому присутні, ніколи не розкриваються цілком. У традиційному підході культурні наративи або історичні хроніки, міфи чи літературні твори сприймалися як стабільні носії смислу, що відображають «істину» про минуле. Однак цифрові архіви, як-от онлайн-музеї, бібліотеки чи бази даних, руйнують цю ілюзію присутності, про яку говорив Ж. Дерріда у своїй критиці західної метафізики. Переведення текстів, зображень або артефактів у цифровий формат робить їх доступними для нескінченного копіювання, редагування та переосмислення. Наприклад, оцифрований середньовічний манускрипт уже не є унікальним об’єктом, пов’язаним із конкретним часом і місцем, перетворюється на гіпертекст, який може бути доповнений коментарями, перекладений іншими мовами або вбудований у нові наративи. Це розмиває межі оригіналу та копії, підкреслює, що сенс не закріплений раз і назавжди, а виникає у процесі відмінностей між версіями й інтерпретаціями.

ПРОБЛЕМА ВІДНОШЕННЯ «БОГ – СВІТ» В ЕНЦИКЛІЦІ ПАПИ ФРАНЦИСКА «LAUDATO SI’»: СПРОБИ ПАНЕНТЕЇСТИЧНОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

Андрій Олександрович Пальчик — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснюється критичний аналіз літератури щодо панентеїстичної інтерпретації енцикліки папи Франциска (1936–2025) «Laudato si’» за десять років з моменту її видання. Актуальність статті зумовлена необхідністю дослідження новаторського (на рівні церковного вчення) філософсько-богословського осмислення відношення між Богом і світом, у якому особливим чином наголошується іманентність Бога в контексті екотеологічного руху, а також «просторового» й «панентеїстичного» поворотів у філософсько-релігійній і богословській думці. Якщо можна впевнено стверджувати, завдяки підкресленню в «Laudato si’» онтологічної дистанції між Богом і світом, відсутність в енцикліці пантеїстичних ідей, то постає слушне питання про можливість тлумачення деяких її фрагментів у категоріях панентеїстичної моделі відношення «Бог – світ». Такі автори, як В. Манкузо, С. Вільямс і Ф. Краббе дають позитивну (більш чи менш обґрунтовану) відповідь на це питання, однак, на нашу думку, їхня аргументація не надає достатніх підстав для такого твердження. У статтях В. Мендонси й Т. Мессіас указується на близькість ідей, представлених в енцикліці, до панентеїзму, а в працях Р. Баттоккіо й А. Кліффорд уже відчувається серйозний скепсис. Також звертається увага на статтю А. Возніци, яка ставить акцент на розумінні папою Франциском світу як таїнства – концепції, близької до однієї з версій панентеїзму – пансакраменталізму. Труднощі, пов’язані з панентеїстичним тлумаченням енцикліки «Laudato si’» (як й інших прикладів філософсько-богословської думки), можна вбачати в недостатній ясності концепту, яким є панентеїзм (а звідси й відсутність чітких критеріїв для аналізу), а також обмеженому й вибірковому залученні творів, автори яких (напр., А.Н. Вайтгед, Дж. Кобб, П. Тейяр де Шарден, Ю. Мольтман, А. Пікок, А. Гебара тощо) уважаються панентеїстами.

КОНЦЕПЦІЯ ПРОМИСЛОВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ У ФІЛОСОФСЬКОМУ ТА СОЦІОГУМАНІТАРНОМУ ДИСКУРСАХ

Іван Петрович Пацалюк — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У дослідженні здійснено прояснення евристичного потенціалу концепції «промислова революція» у філософському та соціогуманітарному дискурсах. Для реалізації дослідження застосовано методологічні підходи сучасної соціальної філософії та історії філософії. У статті продемонстровано зміст промислових революцій в історії розвитку людської цивілізації з акцентом не стільки на виробництво, скільки на соціокультурні, антропологічні, екзистенційні виклики, створювані ними. Особливу увагу приділено четвертій промисловій революції (нові професії, штучний інтелект, нанобіотехнології, інтернет речей тощо), яка становить виклик технократичної природи (культу технологій, знань та інновацій), провокує розгубленість в індивідуума щодо перспектив професійної самореалізації, загострює конкуренцію між природним інтелектом людини та штучним інтелектом тощо. Вдалося продемонструвати наявний спектр інтерпретацій перспектив розвитку людства: від оптимістичного, коли людина звільняється від рутинної роботи, передаючи її машинам, роботам і штучному інтелекту, до вкрай песимістичного, коли технологічні досягнення цивілізації в добу Індустрії 4.0 створюють загрози світовій безпеці.Проаналізовано концепцію п’ятої промислової революції як теорії, що описує гуманістичний поворот у цивілізаційному поступі: вдалося продемонструвати, що технократизм четвертої промислової революції з ризиками, коли технології постають викликом, може бути подоланий через розбудову виробничих і соціальних процесів, центром яких є творча особистість, а роботизація, інтернет, штучний інтелект стануть прагматичними інструментами звільнення людини від нетворчих процесів.

ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ ПЕРФОРМАТИВНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТЕАТРУ НО

Іван Сергійович Рябчій — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Перформативність є багатогранним конструктом, що складається з низки компонентів, які в повноті концепту розкриваються завдяки переплетінню дії, сенсу й буття. Тут мова, жест чи інтенція стають не просто інструментами вираження, а й актами творіння реальності. У центрі цієї рефлексії лежить ідея, яка сходить до Джона Л. Остіна, що слова мають не лише дескриптивну, а й перформативну силу: вони не просто описують світ, а й перетворюють його. Звісно, цей потенціал виходить далеко за межі культури чи, як-от у випадку Джона Л. Остіна, лінгвістики, проникаючи у сферу тілесності, соціальності й навіть онтології.Відслідкувати спектр потенціалу перформативності можна й на прикладі інших філософських теорій, у яких вона є механізмом конструювання реальності, як-от у Дж. Батлер, де вона є засобом творення ідентичності: повторювані акти, жести, слова чи практики, формують суб’єкта, який не передує дії, а виникає в ній.З іншого боку, Мартін Гайдеггер міг би побачити в перформативності відлуння буття-у-світі, де дія не просто змінює зовнішню реальність, а й виявляє саму екзистенцію. Перформативний акт стає місцем зустрічі Dasein зі світом, точкою, де потенціал буття реалізується через співучасть. У цьому сенсі перформативність постає не лише інструментом влади чи самовираження, а й способом розкриття істини, нехай і тимчасової, ситуативної.Якщо розглянути перформативний потенціал крізь філософську оптику, то можна побачити динаміку між мовою та дією, індивідом і суспільством, можливістю й обмеженням. Він спонукає задуматися про те, як кожен акт, чи повсякденний жест, чи власне художній перформанс, виражає силу творення, руйнування або переосмислення реальності, ставлячи під питання межі того, що є, і того, що може бути.Побачити повноту потенційних складників перформативності можна й на прикладі японського театру Но, який є не лише явищем культури, що увиразнює естетичний складник перформансу, а й сам по собі є своєрідною філософською практикою, що зосереджує увагу на більш глибинних підвалинах цього явища, які можуть бути підмурком навчання, духовного розвитку тощо.

ЗВУК, ЗНАК, СЕНС У ДИСКУРСІ SOUND STUDIES

Лідія Григорівна Тарапата-Більченко — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Наявність концептуальних змін у звуковій аурі культури потребує ґрунтовного філософського аналізу звуку як її першоелемента. У статті висвітлено деякі аспекти «звукознавства» (sound studies, акуслогії) як сучасного міждисциплінарного напряму гуманітарних наук, що вивчають звук як культурний, соціальний та історичний феномен. До основних понять акуслогії належать такі: «звуковий ландшафт» (Р. М. Шейфер), «звуковий потік» (К. Кокс), тиша як горизонт слухання (Д. Айді, Д. Туп, С. Фогелін, Р. М. Шейфер), звук-знак-сенс. Методологія sound studies переважно ґрунтується на синтезі феноменологічного й семіотичного підходів. Мета статті полягає в окресленні провідних векторів сучасних досліджень звуку з акцентом на його семіотичній природі. Констатовано, що понятійний апарат і методологія звукознавства знаходяться на стадії формування й виходять за межі традиційного (арістотелівського) розуміння звуку як фізичного явища.З’ясовано, що актуальними векторами звукознавчих досліджень нині є такі: природа звуку, його класифікація, історія; феноменологія та семіотика звуку; психологія звукосприйняття; екологія звукового середовища.За межами статті залишено аналіз традиційних кореляцій «звуку» з музикою як найбільш концентрованою формою звукового ландшафту. Увагу зосереджено на аналізі співвідношень звук-зримий образ, звук-знак у мові як семіотичній системі, а також на осмисленні звуку в процесі його сприйняття й інтерпретації. Наголошено на фактах тиранії «Візуального» та його очевидних експансіоністських намірах щодо «Сонорного» в просторі сучасної культури. Культура «Слуху» з очевидністю перетворюється на культуру «Видовища», що змінює звуковий ландшафт сучасного культурного простору. Підкреслено важливість подальшого вивчення різноманітних звукових практик, ролі звуку у формуванні особистої та колективної ідентичності, впливу звукових технологій на формування семантичного простору культури.

ФІЛОСОФІЯ НАДІЇ: ОПТИМІЗМ ЯК ДУХОВНА ОПОРА КРИЗОВИХ СУСПІЛЬСТВ

Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Філософія надії й оптимізму є важливим складником вивчення людської психології та соціальних механізмів, що сприяють подоланню кризових ситуацій. Вона становить основу для розуміння того, як люди й суспільства можуть відновлюватися після великих потрясінь – війн, економічних криз, природних катастроф чи політичних конфліктів. У запропонованому дослідженні здійснено теоретичний аналіз філософії надії в контексті класичних і сучасних філософських концепцій, а також розглянуто роль оптимізму як ресурсу в умовах кризи. Особлива увага приділяється вивченню функцій надії в психологічному, соціальному, політичному й економічному контекстах.Звернено увагу на важливість надії як механізму підтримки психічної стабільності індивідів, а також як засобу зміцнення соціальної солідарності й мобілізації колективних зусиль. Визначено, що оптимізм може відігравати ключову роль у формуванні конструктивних стратегій відновлення, коли він поєднується з критичним аналізом ситуації – цей підхід отримав назву «реалістичний оптимізм». Окрему увагу приділено ризикам, які супроводжують надмірний або ілюзорний оптимізм у кризових умовах, коли безпідставна віра у швидке покращення може призвести до соціальної апатії, цинізму чи психологічного виснаження. Ілюзії надії, які не підкріплені реальними діями чи планами, часто зумовлюють загострення криз і навіть поглиблення соціальних проблем. Водночас філософія надії вказує на важливість підтримки реалістичного підходу до аналізу кризових ситуацій і необхідності активних дій для їх подолання.У висновках підкреслено важливість філософії надії як ключового елемента відновлення суспільств, що переживають складні і тривалі кризи. Реалістичний оптимізм допомагає формувати позитивний, але обґрунтований погляд на майбутнє, що сприяє створенню умов для сталого розвитку навіть у часи глобальних потрясінь.

ФІЛОСОФСЬКЕ ОСЯГНЕННЯ ЕВОЛЮЦІЇ ПОНЯТТЯ «ЦІННІСТЬ»: МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ ПІДХІД

Лідія Валеріївна Чорна, Дмитро Ткаченко — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті наголошується на важливості міждисциплінарного підходу для проведення всебічного аналізу поняття «цінність». Стаття присвячена дослідженню поняття «цінність» із використанням напрацювань із різних галузей наукових знань. Запропонований підхід дає змогу виявити нюанси трансформації сутнісного наповнення поняття цінності, особливості його функціонування в динамічному контексті сьогодення та вплив на конструювання життєвих стратегій як на індивідуальному, так і на соціальному рівнях.Крізь призму еволюції концепцій осягнення цінності як основної категорії аксіології відслідковано основні акценти в тлумаченні та сприйнятті цього поняття: від античності до багатовимірних інтерпретацій сучасної філософії. Доведено, що міждисциплінарний підхід дає змогу розширити межі філософського аналізу, урахувати соціальні, психологічні, правові й політичні аспекти буття цінностей і розуміння їх сутності. Підкреслюється, що цінності можна розуміти як складну адаптивну систему орієнтацій людини, що може сприяти більшій гармонії та взаєморозумінню в глобальному масштабі, є критично важливим для подолання викликів XXI століття й побудови більш стійкого та справедливого світу.

ТРАНСФОРМАЦІЯ РЕЛІГІЙНОГО СВІТОГЛЯДУ В СУЧАСНОМУ СВІТІ: ПРОЯВИ ЕСХАТОЛОГІЧНОЇ СВІДОМОСТІ

Наталія Ігорівна Шуба — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено місце релігійного світогляду в сучасному світі, надано стислу характеристику витоків християнства й важливих моментів його становлення. Проаналізовано трансформацію релігійного світогляду на прикладі християнства. Простежується зв’язок між історичними подіями: занепадом Римської імперії, християнізацією Європи, зміною онтологічних і аксіологічних уявлень – і формуванням нової культури, у якій історія набула смислу як поле боротьби добра і зла, а час – морального виміру.Досліджено вплив християнської есхатології на формування світогляду європейської цивілізації, від епохи пізньої Античності до сучасності. Акцентовано увагу на тому, як релігійна ідея кінця світу – від апокаліптичного очікування перших християн до філософських переосмислень у працях Орігена й Августина – перетворилася на світоглядну парадигму, що сформувала образ історії як лінійного руху до остаточної мети. Особливу увагу приділено трансформації есхатологічної свідомості у світську ідеологію.Проаналізовано сучасні прояви есхатологічної свідомості, що зберігається навіть у секулярному світі: тривожні очікування глобальних катастроф, екологічних колапсів і технологічного «кінця історії» подано як симптом повернення есхатологічного мислення в нових формах. Продемонстровано, як у цифрову добу соціальні мережі та YouTube стають інфоприводами для відродження й розповсюдження містичних пророцтв.Підкреслено, що релігія в цьому випадку більше виступає як інфопривід. Акцентовано увагу щодо взаємодії віри й містицизму в умовах глобальних потрясінь і наведено приклади.Наприкінці статті робиться висновок про місце, яке посідає релігія у світогляді людини ХХІ століття.

КОНЦЕПЦІЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ЯК ПРЕДМЕТ СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ

Іван Костянтинович Яременко — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено соціально-філософський аналіз концепції сталого розвитку як однієї з ключових ідей сучасного глобального дискурсу, що визначає нові світоглядні орієнтири у взаємодії людства з природним, соціальним і технологічним середовищем. Обґрунтовується теза, що концепт сталого розвитку є не лише сукупністю економічних чи екологічних стратегій, а цілісною філософською парадигмою, яка має онтологічні, антропологічні, етичні й аксіологічні виміри. Аналізується триєдність сталого розвитку – екологічний, економічний і соціальний складники – як взаємопов’язані та взаємозалежні аспекти сучасного буття, що вимагають системного підходу до визначення напрямів майбутнього розвитку. Особлива увага приділяється проблемам гармонізації цих вимірів. У фокусі дослідження – філософські підходи до взаємодії людини й природи, у тому числі критика антропоцентризму та розгляд екоцентричних і біоцентричних концепцій. Визначено роль сучасних технологій у формуванні як можливостей, так і загроз для досягнення цілей сталого розвитку. Проаналізовано внесок філософських концепцій, зокрема екологічної етики (етика землі, біоцентричний егалітаризм), у формування нової етичної парадигми взаємодії з довкіллям. Розглянуто критику концепції сталого розвитку, зокрема, з боку постструктуралізму, економічного реалізму та прихильників концепції «сильної» сталості. Також звертається увага на альтернативні економічні моделі – циркулярну економіку, degrowth, які пропонують нові сценарії переходу до сталого розвитку. У підсумку обґрунтовано необхідність інтеграції філософських підходів до сталого розвитку в глобальні й локальні політики з метою формування гармонійного, справедливого та життєздатного майбутнього.

КАВА ЯК СИМВОЛ КОЛОНІАЛІЗМУ: СОЦІАЛЬНА ІСТОРІЯ КАВИ ЯК ЧАСТИНА ГЛОБАЛЬНИХ ВЛАДНИХ ВІДНОСИН І КУЛЬТУРНОЇ ДИФУЗІЇ

Анна Балушинська, Едита Тобіасевич — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті представлено аналіз історії поширення кави в Європі в контексті колоніальних процесів, зокрема, пов’язаних із завоюванням та експлуатацією Південної Америки та Африки. На основі аналізу фундаментальних даних зібрано інформацію про походження кави, її вирощування та поширення, а також ширший історичний та соціальний контекст, у якому напій набув глобального значення. Особливу увагу приділено ролі кави у формуванні відносин між країнами-колонізаторами та колонізованими країнами, як в економічному, так і в культурному плані. У роботі проаналізовано 11 джерел, які дають глибоке розуміння колоніальних процесів, символізму, пов’язаного з кавою, її шляху від локального продукту до товару світового значення, а також пов’язаних із цим соціальних та економічних трансформацій. Особливо важливим аспектом аналізу є показ того, як вирощування та поширення кави було переплетене з механізмами експлуатації – зокрема, системою рабської праці – і як європейські колоніальні імперії використовували людські та природні ресурси завойованих країн для власного збагачення. У статті також висвітлюється роль кави як елемента матеріальної культури та інструменту культурного домінування. Вона звертає увагу на те, як у європейських містах розвивалися кав’ярні – простори не лише для споживання, а й інтелектуальні та соціальні, які відігравали важливу роль у суспільному житті XVIII–XIX століть. Кава, колоніальний продукт, стала символом сучасності та розкоші, доступним спочатку лише еліті, а із часом і ширшим соціальним верствам. Висновки аналізу не обмежуються минулим – висвітлюються також сучасні наслідки колоніалізму, що проявляються в глобальних структурах виробництва і торгівлі кавою, в економічній нерівності та в укорінених культурних стереотипах. У статті зроблено спробу представити каву не лише як популярний напій, а і як важливий символ історичних процесів, що сформували сучасний світ та відносини між глобальною Північчю і Півднем.

КОНЦЕПЦІЯ БЕЗМЕЖНОСТІ ЯК ОСНОВА ФАУСТІВСЬКОЇ КУЛЬТУРНОЇ ПАРАДИГМИ

Юрій Михайлович Вільчинський — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Дослідження присвячене аналізу формування західноєвропейської культурної традиції через призму концепції безмежності як фундаментального символу. Робота розкриває специфіку фаустівського культурного типу у його протиставленні античній аполлонівській традиції. Автор обґрунтовує методологічну важливість врахування географічних та темпоральних чинників при вивченні культурних феноменів.Кожна культурна система характеризується унікальними формами самовираження, які проходять цикли виникнення, розквіту та занепаду без можливості повторення. Становлення великих культур відбувається через міфологічні наративи та епічні традиції. Легенда про Камелот відкриває першу сторінку західноєвропейської фаустівської культури.Первинним художнім вираженням нової культурної парадигми став романський архітектурний стиль, однак найвищого втілення вона досягла через готичне мистецтво. Кафедральний собор займає центральне місце в готичній естетиці. Особливістю «палаючої» готики є передача ідеї динамічного руху, енергії вогню, де фаустівський дух матеріалізується у кам'яних формах. Великі культури є первісними феноменами, що виростають з глибин людської духовності. Культура представляє собою духовність, втілену в символічних формах. Головним прагненням фаустівської душі є отримання права на свободу волі.Поряд з міфами про Марію та диявола, третім значущим досягненням готики стає таїнство покаяння, яке надає справжню глибину попереднім двом. У фаустівському покаянні закладено концепцію індивідуальності. Звідси народжується четверте велике досягнення готичного мистецтва. Через покаянний досвід та свідоме осмислення минулого формується історична свідомість, яка розгортається як протиборство між двома Градами (земним та небесним) – Замком та Собором як найвеличнішими символами фаустівської культури. Кожна культура переживає основні фази розвитку, порівнювані з природними циклами. Її «весняний» період – це середньовіччя як молодість культури.

КУЛЬТУРНИЙ ДІАЛОГ УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНИХ ВИСТАВКОВИХ ПРАКТИКАХ ВІЗУАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА 2014–2024 РОКІВ: ОГЛЯД УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ

Сергій Миколайович Гаврилович — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті подано огляд української історіографії, яка стосується культурного діалогу в галузі візуального мистецтва, який відбувався за участю України в міжнародних виставкових проєктах упродовж 2014–2024 років. Нижня хронологічна межа роботи зумовлена завершенням Революції гідності та початком російсько-української війни, верхню часову межу визначено необхідністю розгляду змін у виставкових практиках на сучасному етапі. Методологічну основу дослідження становлять принципи комплексного підходу, системності, історизму й об’єктивності, загальнонаукові методи аналізу і синтезу, а також методи функціонального аналізу, еволюційний, періодизації, критики історіографічних джерел, проблемно-хронологічний тощо. Узагальнено, систематизовано та проаналізовано ключові наукові праці із зазначеного питання дослідження та внесок їх авторів у розуміння ролі візуального мистецтва як інструменту культурної дипломатії. У хронологічних межах дослідження виокремлено три періоди, оскільки кожен із них має специфічну історіографічну тематику, на яку вплинули знакові події. Згадано участь українських митців у міжнародних виставках (як-от Венеційські бієнале й інші культурні події), а також висвітлено процеси взаємодії українських і зарубіжних культурних інституцій. Охарактеризовано розвиток наукових підходів до вивчення цієї теми, з акцентом на зміни в культурній парадигмі, які відбулись після російського повномасштабного вторгнення. Визначено перспективи подальших наукових розвідок, що полягають у поглибленому дослідженні проблематики культурного діалогу України в контексті міжнародних виставкових проєктів першої чверті XXI століття, із залученням широкої джерельної бази. Отримані результати можуть бути використані в навчальному процесі в закладах вищої освіти, під час організації культурних заходів, у розробленні нових стратегій культурної дипломатії з метою популяризації українського візуального мистецтва та зміцнення іміджу України у світі.

ОСОБЛИВОСТІ МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ В НАУКОВОМУ ДИСКУРСІ

Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті розглянуто актуальне питання міжкультурної комунікації в науковому дискурсі, що набуває особливої ваги в умовах глобалізації науки, розширення ділових контактів й активної участі дослідників у міжнародних академічних обмінах. Відзначено значущість ефективного міжкультурного спілкування для успішного наукового пошуку, впровадження інновацій, розвитку міжнародної співпраці та формування взаєморозуміння між представниками різних культур. Міжкультурну комунікацію визначено як інтегративний процес, що охоплює філософсько-культурологічні, соціально-психологічні, лінгвістичні та когнітивні аспекти. Окреслено основні виклики, які постають перед науковцями в контексті міжкультурної взаємодії: мовні бар’єри, стилістичні відмінності, складність адаптації до іноземного академічного стилю, недостатнє знання локального соціокультурного контексту, а також проблема протидії мікроагресіям у науковому спілкуванні. Проаналізовано відмінності між західноєвропейською та східноєвропейською академічною традицією в побудові аргументації, способах викладу результатів дослідження, уживанні дієслівних форм, засобів логічного зв’язку та термінології. Відзначено пріоритети сучасного наукового дискурсу: принципи академічної доброчесності, дотримання етичних норм міжкультурної взаємодії, залучення міждисциплінарних досліджень та методів. Сформульовано рекомендації щодо розвитку навичок академічного письма та критичного мислення здобувачів наукового ступеня, загалом підвищення ефективності міжкультурної комунікації в глобальному академічному просторі.

СУТНІСТЬ ІСТОРІОСОФІЇ ЯК ФЕНОМЕНУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В КОНЦЕПЦІЇ КОСТЯНТИНА КИСЛЮКА

Павло Ігорович Голотенко — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті проведено історіографічний аналіз культурологічної монографії Костянтина Кислюка, у якій втілена авторська достатньо повна концепція історіософії як інтелектуального феномену в історії культури України. Задля виявлення сутності заявленої теми в статті беруться до уваги найбільш важливі теоретичні та історичні аспекти. За Костянтином Кислюком, історіософія є найпоширенішою історико-пізнавальною практикою в українському середовищі, яка спрямована на осмислення культурно-історичних подій та явищ у житті українського народу. У статті аналізується теоретичне визначення Костянтина Кислюка концепту української історіософії. Вивчається система його поглядів на проблему розмежування понять «історіософія» та «філософія історії», що є спробою остаточного вирішення цієї наукової проблеми. Осмислюється різниця між видами, типами та формами історіософії як феномену української культури, відповідно до наведеної в монографії авторської аргументації. Особлива увага приділяється розвитку історіософської думки в Україні впродовж багатовікової історії. На матеріалі монографічної праці Костянтина Кислюка, від часів Середньовіччя і до початку ХХІ століття, у статті висвітлюються характерні особливості української історіософії на різних стадіях розвитку – виникнення, становлення, зрілості, модернізації. При цьому в статті аналізуються деякі тексти з літературних першоджерел.У статті визначається новизна та практичне значення наукової культурно-історіософської концепції Костянтина Кислюка в умовах соціально-ідеологічної кризи та культурно-політичних перетворень перших десятиліть пострадянського періоду незалежної України.Також у матеріалі статті висвітлюються основні факти з біографії Костянтина Кислюка як помітного діяча в галузі наукової гуманітаристики в Україні сучасної доби.

ВПЛИВ МАСОВОЇ КУЛЬТУРИ НА КОЛЕКТИВНУ ІДЕНТИЧНІСТЬ

Сергій Петрович Дудніков — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті запропоновано науково неупереджене дослідження впливу масової культури на колективну ідентичність. Його актуальність викликана пануванням у сучасній інтелектуальній думці песимістичних оцінок щодо соціальних наслідків масмедіа. Їх ідейною основою стали концептуально оформлені в ХІХ ст. елітарні теорії, представники яких (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше) одними з перших помітили зниження якості культури, унаслідок того, що посередність посіла провідні місця в інтелектуальній і культурній сферах. Ситуація, на переконання низки дослідників (Х. Ортега-і-Гассет, М. Гайдеггер, Т. Адорно), істотно загострилася завдяки індустріалізації, яка сприяла посиленню комерціалізації та стандартизації культурних продуктів. Поширення останніх заклало підвалини для уніфікації мислення та потреб людей, а тому і втрати ними культурної автентичності. Засилля одноманітних продуктів та мозаїчної інформації зумовлювало перетворення людини на безликого споживача, який не має притаманного модерним спільнотам протиставлення Іншим, тож усвідомлює себе не як член певної унікальної спільноти, а як представник усього людства.Поряд з песимістичними оцінками соціального впливу масової культури, в інтелектуальній думці ХХ ст. присутні підходи, представники яких фокусувалися на позитивних наслідках медіа для суспільства та культури. Чільне місце серед останніх посідають модерністські теорії націєтворення. Їх творці всебічно й аргументовано довели ключове значення масмедіа, передусім книгодрукування, у формуванні сучасних форм колективної ідентичності. Не змінилася роль медіа у формуванні внутрішньої єдності спільнот і з появою комерціалізованої масової культури. Розмаїтий зміст повідомлень останньої, як свідчать наукові розвідки другої половини ХХ ст., аудиторія не сприймає пасивно, а інтерпретує відповідно до наявного досвіду. Це дає можливість як окремій людині, так і цілій спільноті чинити опір владним структурам у їх спробі нав’язати певні ідеї чи цінності та відшукувати у медіаконтенті важливі для збереження та кристалізації власної ідентичності смисли, стратегії та програми.

КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК МОДНИХ ІННОВАЦІЇ В УКРАЇНІ ТА СВІТІ

Яніна Олександрівна Жукова — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Тривала військова агресія на території України актуалізує питання культурного розвитку модних інновацій в Україні та світі. У цей час, поки військовий досвід України впливає на формування інноваційної культури в локальних межах, у глобальному масштабі відбувається культурний розвиток модних інновацій, який запустив масштабні соціокультурні трансформаційні зміни, дослідити які є метою цієї статті. Текстильні модні інновації в полі культури розвиваються із часом, втілюючи епохи та людські потреби. Сьогодні це штучний інтелект (AI), інтернет речей (IoT), електронна комерція та нові технології створення текстилю, як-от культурні модні інновації – 3D, 4D-друк, нанотехнології (NNI), розумний одяг: комп’ютери, які можна носити; електронний текстиль; біофабрикація тощо. Проаналізовані сучасні нові технології створення текстилю та одягу мають низку переваг порівняно з традиційними процесами виробництва. Це швидкий процес проєктування, своєчасність і скорочення витрат на роботу з інвентарем, складуванням, пакуванням і транспортуванням. Вони дають змогу переглянути сезонні цикли створення одягу, календар його доставки та розробити нові формати для презентації новинок. Найближчим часом за допомогою гаджета будь-яка людина зможе створювати собі необхідний одяг у будь-якому місці та час 24/7. Технологія створення одягу в найближчому майбутньому стане персональним гаджетом і з’явиться в кожному домі, як мобільний телефон або планшет. Їх бурхливий розвиток іде шляхом незалежності від швейних виробництв. Україна до повномасштабного вторгнення почала активно розвивати ринок культурних модних інновацій, не лише в своїй країні, а й за кордоном, адже інноваційний потенціал моди, як культурної практики, є одним із критично важливих вимірів соціокультурного та економічного розвитку та відновлення як України, так й інших країн світу.

ТВОРЧІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ МИТЦІВ У КОНТЕКСТІ ФОРМУВАННЯ ПАРИЗЬКОЇ ШКОЛИ (ПЕРША ТРЕТИНА ХХ СТОЛІТТЯ)

Олег Вікторович Кубрак — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Мета статті – нагадати імена українських митців у контексті представництва того могутнього інтернаціонального об’єднання, яке взяло участь у створенні Паризької школи. Сьогодні словосполучення “Ecole de Paris” використовують переважно на позначення творів, створених художниками-емігрантами в Парижі в 1900–1930-ті роки. Художники приїжджали сюди з усього світу, уже маючи базову художню освіту, здобуту в училищах і академіях Києва, Одеси, Кракова, Відня, Мюнхена, Берліна. Як соціальне явище Паризька школа охоплює міжнародне середовище художників-емігрантів, які жили в Парижі в зазначений час. За живописно-пластичними характеристиками до нього відносять художників, які були пов’язані із крайніми авангардними течіями і сформувалися під впливом постімпресіонізму, у творчості яких проявилися експресивні тенденції. Протягом усього ХХ століття для мистецтвознавців існувала інтрига, яка полягала в питанні: якщо Паризька школа була створена не французами, чи можна її вважати французьким мистецтвом? Якщо ні, то чиїм? Французькі дослідники швидко включили до ареалу своїх інтересів художників, які здобули світове визнання, але їх досі мало цікавлять іноземці другого плану, чия творчість залишалася прихованою в тісних паризьких ательє, а потім і забутою. Своєрідним визнанням феномену Паризької школи – іноземної присутності й участі в мистецькому процесі, що відбувався у ХХ столітті у французькій столиці, стала виставка «Паризька школа 1904–1929, частина Іншого», що відбулася в Музеї сучасного мистецтва Парижа у 2000–2001 роках. Солідний каталог виставки охопив лише 82 найяскравіших представників, серед яких були й вихідці з України, але до каталогу не ввійшли сотні імен. У статті окреслюється творчість найбільш досліджених із них.

КОНЦЕПТ «ДОБРО» В УКРАЇНСЬКІЙ ТА АМЕРИКАНСЬКІЙ МОВНИХ КАРТИНАХ СВІТУ: СПІЛЬНЕ І ВІДМІННЕ

Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті розкрито специфіку формування концепту ДОБРО як базового нормативного фрагмента свідомості українців та американців у єдності його образного, інформаційного й ціннісного складників. З’ясовано механізми функціонування та визначено місце й роль цього концепту в українській та американській мовних картинах світу. Предметом вивчення слугували засоби вербалізації концепту ДОБРО в українській мові та американському варіанті англійської мови (отримані в результаті асоціативного експерименту), що експліковано та/або імпліковано представляють результати об’єктивації та актуалізації відповідної ментальної інформації в мовленні. Для виконання поставлених завдань на основі сучасної когнітології обґрунтовано методику моделювання та принципи аналізу концепту ДОБРО в українській та англійській картинах світу, виявлено особливості його структурної організації в обох мовах (образного, інформаційного та ціннісного складників), а також визначено мовні одиниці, які прямо чи опосередковано можуть вербалізувати інформацію, що міститься в цьому концепті. Застосування методики моделювання зумовило побудову інтерпретаційного поля та розробку вербальної моделі аналізованого концепту, що вможливило ідентифікацію спільних і відмінних когнітивних ознак, експлікованих мовними засобами в межах його ядерної та периферійної зон.

ЦИФРОВІ ФОТОАРХІВИ ЯК ЧИННИК ЗБЕРЕЖЕННЯ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ Й ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В УКРАЇНІ

Катерина Олександрівна Логвіненко — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджується феномен цифрових фотоархівів як один із ключових інструментів у збереженні культурної спадщини України й формуванні національної ідентичності в умовах цифрової епохи. У центрі уваги – теоретичне осмислення поняття «культурний архів» на основі філософських і культурологічних концепцій, зокрема ідей Мішеля Фуко про архів як механізм влади, пам’яті й ідентичності. Проаналізовано трансформацію архівної практики від традиційних форм до цифрових платформ, які не лише зберігають, а й репрезентують культурне надбання національного значення. Розглядаються переваги цифрових технологій у контексті збереження фото, документів та артефактів: захист від фізичного знищення, легкий доступ для широкої аудиторії, можливість інтерактивного віртуального пізнання культурної спадщини. Особлива увага приділяється прикладам сучасних українських цифрових ініціатив, зокрема проєктам реконструкції втрачених об’єктів за допомогою 3D-графіки. Аналізується роль цифрових фотоархівів у поширенні знань про культурне розмаїття України, збереженні мовної, етнічної та релігійної ідентичності, підтримці міжкультурного діалогу й культурної дипломатії. Також наголошено на важливості цифровізації культурної спадщини в умовах російсько-української війни, коли значна кількість пам’яток зруйнована або опинилася під загрозою знищення. Наводяться офіційні статистичні дані щодо втрат культурної інфраструктури, що ще більше підкреслює актуальність цифрових методів збереження й архівації. Стверджується теза, що цифрові фотоархіви є не лише технічним засобом збереження інформації, а й активним інструментом культурної політики, що впливає на конструювання історичної пам’яті та зміцнення культурної ідентичності. У підсумку обґрунтували наукову, соціальну й освітню значущість цифрових фотоархівів у сучасному українському суспільстві, акцентуючи увагу на їх потенціалі як джерела для міждисциплінарних досліджень, культурного самопізнання та громадянської активності.

ЩОДО ПИТАННЯ ПРО РІЧ У РОБОТАХ СИМОНИ ВЕЙЛЬ

Владислав Вадимович Петренко — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвячено окремим елементам філософії Симони Вейль, зокрема питанню про річ. Запропоновано поставити питання про річ у розрізі глобальних трансформацій, пов’язаних зі світовою нестабільністю, поступовим відходом від глобалізму, кризою західних демократій та утвердженням тотального домінування технологічного мислення в сучасному світі. Технологічна сфера піддається небезпідставній критиці з боку європейських інтелектуалів вже давно: така критика має свою традицію від Томаса Мора до сучасних дослідників цього питання. Симона Вейль не виступає в авангарді подібної критики, проте й вона ставить питання про річ на одну з важливих ланок у філософських пошуках. Аналізуючи праці Симони Вейль, можемо стверджувати, що предметом її досліджень є не тільки момент богополишеності людини перед обличчям катастроф або проблеми християнського світогляду, а й глибокий аналіз співвіднесеності людини й суспільства, індивіда й колективу. Соціальна значущість робіт С. Вейль також ставить перед дослідниками питання про вимір культури в рамках нової технологічної даності. У статті з’ясовано, що дегуманізація людини тісно пов’язана з процесом оречевлення індивіда в ході реалізації сили, імпліцитно присутньої у владі. Визначено роль дихотомії колектив-індивід у контексті філософії С. Вейль. Позначено сучасну культурну ситуацію, у межах якої актуалізуються питання суб’єктно-об’єктних, об’єктно-об’єктних і суб’єктно-суб’єктних зв’язків. Окреслено роль техніки й технології в дегуманізації людини в сучасності. Розкрито роль християнської теології у філософському осмисленні питання про річ, силу та владу в межах чітко визначеної проблематики пошуку гармонії в різних культурних площинах (християнський, античний та індуїстський спадок).Позначено актуальність робіт французького філософа в межах аналітики інтернет-простору як нової метафізики сучасності.

КУЛЬТУРНА АНТРОПОЛОГІЯ ЕДУАРДУ ВІВЕЙРУША ДЕ КАСТРУ: ОНТОЛОГІЧНИЙ ПОВОРОТ І ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ МИСЛЕННЯ

Дмитрій Володимирович Петренко, Лідія Володимирівна Стародубцева — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена розгляду концепції культурної антропології бразильського вченого Едуарду Вівейруша де Кастру. Проєкт культурної антропології Вівейруша де Кастру розглянуто в широкому контексті культурологічних і філософських теорій другої половини ХХ – початку ХХІ сторіччя. Обґрунтовується думка, що роботи Вівейруша де Кастру є пошуком нових шляхів для антропологічних досліджень у ХХІ сторіччі. Окрема увага приділяється розгляду досліджень Вівейруша де Кастру в контексті онтологічного повороту в сучасній антропології, до якого також можна зарахувати роботи Бруно Латура, Філіпа Дескола, Роя Вагнера й Мерилін Стратерн. Ці вчені намагаються подолати замкненість культурної антропології на виключно епістемологічній проблематиці й звертаються до розгляду онтологій, які конструюють світобачення спільнот, що досліджуються. Зокрема, Філіп Дескола виділяє чотири онтологічні моделі: анімізм, тотемізм, натуралізм та аналогізм. Натуралізм притаманний західноєвропейському суспільству, що спирається на досягнення науки Нового часу. Щоб зрозуміти домодерні спільноти, на думку теоретиків онтологічного повороту, необхідно не тільки описувати ці спільноти, а й відтворювати їхні онтології.Вівейруш де Кастру в роботах розвиває центральні настанови онтологічного повороту. У статті розглянуто полеміку бразильського вченого з інтерпретацією анімізму в теорії Дескола. Також прослідковується зв’язок центральних концептів Вівейруша де Кастру, перспективізму й мультинатуралізму з постструктуралізмом Жиля Дельоза та Фелікса Гваттарі й акторно-мережевою теорією Бруно Латура. Проєкт культурної антропології Вівейруша де Кастру розглянуто як радикальну спробу деколонізації мислення, у якій антропологам нового покоління пропонується не тільки досліджувати домодерні спільноти, а й учитися їхнього світосприйняття.

ВИКОРИСТАННЯ УКРАЇНСЬКИХ МУЗЕЇВ ЯК ЗАСІБ РОСІЙСЬКОЇ ВОЄННОЇ ПРОПАГАНДИ

Віта Петрівна Шкорубська — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено процес перетворення українських музеїв на інструмент пропаганди в межах гібридної війни Росії проти України. Детально проаналізовано методи захоплення та трансформації музейних установ, що залишилися на тимчасово окупованих територіях, а також супроводжуване цим викрадення музейних фондів до Росії та знищення музейних експонатів. Особливу увагу приділено процесу привласнення української музейної спадщини, її інтеграції в російське інформаційне поле та мілітаризації для впливу на суспільну свідомість.Розглянуто процес створення нових музеїв, які функціонують як засоби ідеологічного впливу, маніпулюють історичними фактами та змінюють культурні факти відповідно до пропагандистських інтересів. Доведено, що музейні виставки активно фальсифікують історичні події, ретранслюють наративи, які виправдовують окупаційну політику Росії та дискредитують Україну на міжнародній арені. Де музейна сфера активно використовується для створення ілюзії історичної тяглості та культурної єдності з Росією, що спрямовано на зміну колективної пам’яті населення окупованих територій. Підкреслено ключову роль музейної пропаганди у формуванні у громадян переконання щодо домінантності російської культури, нав’язування історичної дезінформації та поширення ідеологічного контролю.Автор акцентує увагу на масштабах викрадення об’єктів історичної спадщини, зокрема артефактів світового значення, що становлять невід’ємну частину української культурної ідентичності. Наведено приклади сучасних експозицій, що використовуються для пропагандистських цілей, і проаналізовано методи цифрового каталогізування музейних фондів для документування злочинів. У статті наголошено на критичній необхідності захисту та збереження культурної спадщини в умовах війни, розглянуто ризики інформаційного впливу через музейну мережу й окреслено ризики трансформації історичного дискурсу в умовах війни, що негативно впливають на збереження національної ідентичності. Представлено стратегічні напрями діяльності музейної сфери України як форпосту культурного опору, включно з документуванням фактів руйнування, створенням цифрових архівів, міжнародною співпрацею та використанням музейних платформ для збереження історичної пам’яті.

ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ ФЛОРІАНА ЗНАНЕЦЬКОГО (СПРОБА АКТУАЛІЗАЦІЇ)

Степан Владиславович Янковський — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Публікація окреслює ключові тези філософії культури Флоріана Знанецького (1882–1958). На Заході Ф. Знанецький уважається одним із найбільш відомих польських учених. Його наукова спадщина в царині соціології здобула широке визнання, проте сам Ф. Знанецький уважав себе філософом культури й залишив по собі кілька фундаментальних монографій теоретичного змісту. В Україні Флоріан Знанецький майже невідомий широкому загалу культурологічної спільноти, а його праці досі не перекладені навіть частково. У статті акцентується увага на оригінальності концепції культури Флоріана Знанецького, який не розділяв загального катастрофізму європейських мислителів, що пережили Першу світову війну. Погоджуючись із тезою про кризу цивілізації, польський філософ, тим не менше, уважав цю кризу лише початком нового етапу розвитку людства. Вершиною культурологічних студій Ф. Знанецького стали його праці «Культурна реальність» і «Науки про культуру», які вперше опубліковані в Сполучених Штатах. Ф. Знанецький був прибічником широкого визначення поняття «культура», оскільки вважав культурологію однією з наук про суспільство, як і соціологію. Таким чином, культура, за Ф. Знанецьким, включала науку, економіку, техніку тощо.Окремо розглядається концепція культуралізму Флоріана Знанецького, яка зберігає свою актуальність до сьогодні. Під культуралізмом учений розумів окремий тип світосприйняття, який формується в результаті творчої рефлексії над культурними явищами. Людський розум, за Ф. Знанецьким, також є частиною культури. Користуючись визначенням «культурна система», Ф. Знанецький пояснював її як цикл окремих дій індивіда, який є лише одним складником системи й у діях залежить від кінцевої мети, якої має досягти культурна система. У висновках наголошується на необхідності більш глибокого студіювання творчої спадщини польсько-американського філософа, підготовці академічного видання його вибраних праць у перекладі українською мовою.

ЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ ЯК ЦІННІСНО-КУЛЬТУРНИЙ ВИКЛИК ВОЄННОГО ЧАСУ

Сергій Сергійович Русаков — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена осмисленню європейської інтеграції України в умовах повномасштабної війни як процесу, що має виразний ціннісно-культурний вимір. Автор аналізує культурну політику як простір символічної взаємодії України та Європейського Союзу і як ключовий механізм адаптації до європейської ціннісно-нормативної моделі. Показано, що підписання Угоди про асоціацію з ЄС у 2014 року та отримання Україною статусу кандидата на вступ до ЄС у червні 2022 року стало потужним зовнішнім стимулом для модернізації українських культурних інституцій і практик, сприяючи переходу від пострадянських моделей до європейських стандартів. В умовах війни культурна сфера набуває значення простору екзистенційного опору, консолідації суспільства та формування нової української ідентичності, орієнтованої на європейські цінності. У статті використано теоретичні концепції європеїзації в умовах конфлікту, диференційованої європеїзації та нормативної сили Європи для аналізу того, як війна впливає на реалізацію інтеграційних реформ та символічну легітимацію європейського вибору України. Окрему увагу приділено аналізу конкретних прикладів підтримки української культури з боку Європейського Союзу, зокрема спеціальним програмам «Creative Europe», «ZMINA: Rebuilding» та «Culture Helps», які виступають інструментами адаптації сфери культури України до вимог і стандартів ЄС.

ПСИХОЕМОЦІЙНИЙ СТАН ПІД ЧАС АГРЕСІЇ ТА ВОЄННИХ ДІЙ: РОЛЬ РЕЛІГІЙНИХ ТА ПСЕВДОРЕЛІГІЙНИХ ЧИННИКІВ

Володимир Михайлович Благий — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджується, яким чином релігійні та псевдорелігійні чинники формують психоемоційний стан в умовах агресії та воєнних дій. Аналіз охоплює роль релігійних переконань і психологічних меха- нізмів у сприйнятті й реагуванні на стрес, спричинений конфліктами. Також розглянуто вплив релігійних інституцій і доктрин на психіку та мораль. Особливу увагу приділено застосуванню псевдорелігійних ідей та маніпуляцій для психологічного впливу в контексті політичних і соціальних конфліктів. Отримані висно- вки є важливими для поглибленого розуміння психологічних аспектів впливу релігійних і псевдорелігійних чинників на психоемоційний стан учасників конфліктів і можуть бути використані для розроблення дієвих психологічних підходів до зміцнення міжконфесійної та міжетнічної злагоди у кризових ситуаціях.Проаналізовано роль релігійних переконань у подоланні стресу й адаптації до травматичних подій, а також деструктивний вплив псевдорелігійних ідеологій і маніпуляцій на психіку в умовах конфлікту. Осо- бливу увагу приділено розгляду способів використання релігійних почуттів для розпалювання ворожнечі та виправдання насильства.У статті досліджено багатогранний вплив релігійних інституцій та доктрин на формування психіки та моральних цінностей особистості. Проаналізовано способи, за допомогою яких релігійні організації тран- слюють світоглядні настанови, етичні норми та моделі поведінки, впливають на когнітивні процеси, емоцій- ну сферу та моральний розвиток індивіда. Розглянуто як позитивні аспекти цього впливу, як-от формування спільноти, підтримка соціальної згуртованості та надання етичних орієнтирів, так і потенційні негативні наслідки, пов’язані з догматизмом, нетерпимістю та маніпуляцією свідомістю. Особливу увагу приділено аналізу психологічних механізмів засвоєння релігійних ідей та їх відображення на моральних судженнях і вчинках віруючих. Результати дослідження можуть бути корисними для фахівців у галузі психології релігії, соціології, філософії та теології, а також для всіх, хто цікавиться питаннями духовного розвитку та впливу соціальних інститутів на особистість.

«ВДАВАВ ПРАВОСЛАВНОГО, АЛЕ ДОДЕРЖУВАВСЯ ДАВНІХ УНІАТСЬКИХ ПРАКТИК»: СПРОБА РЕКОНСТРУКЦІЇ ІСТОРИЧНОГО ПОРТРЕТУ СВЯЩЕННИКА МИХАЙЛА АНДРІЙОВИЧА ФЕДОРАКА (1921–1995). ЧАСТИНА 2: ДУШПАСТИР СВОГО НАРОДУ: МІЖ «ПРАВОСЛАВ’ЯМ» І «УНІАТСТВОМ», АБО ЯК ВІДБУЛАСЯ З

Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Мета роботи. Висвітлення життя та діяльності о. Михайла Андрійовича Федорака, пароха громади УГКЦ с. Ямниця поблизу Івано-Франківська, приклад якого може продемонструвати еволюцію поглядів і поведінки одного зі священників від практики православного «уніатськи настроєного» священника до повного віднов- лення його греко-католицької релігійно-конфесійної індивідуальної самоідентифікації.Результати. У другій частині статті розглянуто діяльність о. Михайла Федорака як священника РПЦ для місцевих релігійних громад в Івано-Франківській області, його переслідування радянською владою за «уні- атські настрої», повернення до УГКЦ у 1989 р., його душпастирську та громадську працю.Висновки. Проведена на основі аналізу комплексу історичних джерел методами біографістики, просопографії та мікроісторії реконструкція життя та діяльності о. Михайла Андрійовича Федорака (1921–1995) дає змогу стверджувати, що він став добрим прикладом ревного душпастирського служін- ня для українського народу в умовах радянського тоталітарного режиму й у відродженій незалежній Україні. Водночас, використовуючи історіографічну модель «Церква в Церкві», можемо підтвердити наявність у діяльності о. М. А. Федорака елементів формальної лояльності та «подвійної конфесійної самоідентичності», що сформувалася внаслідок історичних обставин становлення його особистості й значною мірою зумовлювала його активну душпастирську працю спершу як православного свя- щенника, його конфліктність із радянським тоталітарним режимом (спричинила його ув’язнення), а згодом набула остаточної розв’язки з поверненням у лоно легалізованої державою Української Гре- ко-Католицької Церкви. Важливими результатами нашого дослідження є реконструкція його душ- пастирської праці послідовно, спершу як православного священника в селах Колодіївка, Добрівляни (Добровляни) й Узінь (Узин) Станіславського району, Саджавка і Кубаївці (Кубаївка) Коломийського району, Жовтень (Єзупіль) Галицького району, Глубока (Глибоке) Богородчанського району, Коршів, Казанів, Ліски і Годи (Годи-Добровідка) Коломийського району, Нижнів, Братишів і Кутиська (Кути- ще), Жуків і Жукотин Тлумацького району, а після арешту та ув’язнення 1973–1975 рр. – у селах Коло- колин і Козарі Рогатинського району, Блюдники, Темерівці (Темирівці), Курипів, Пукасівці, Ганнівці і Межигірці Галицького району, Ямниця Тисменицького району, а відтак як греко-католицького свя- щенника в тому ж селі Ямниця. Серед перспективних напрямів досліджень, зокрема, реконструкція просопографічного портрета родини о. Михайла Федорака, що дасть змогу розкрити роль кожної такої «малої людини» в релігійно-церковній, культурній, професійній і громадській сферах життя україн- ського суспільства.

ПІДГОТОВКА КАПЕЛАНІВ ЯК ОСНОВА РОЗВИТКУ ДУХОВНОЇ ПІДТРИМКИ В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Володимир Олегович Зуйков — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджується питання підготовки капеланів як важливого елементу системи духовної підтримки в Україні, зокрема в умовах сучасного збройного конфлікту та суспільної трансформації. Зосереджено увагу на ролі капеланів у різних сферах суспільного життя, як-от армія, поліція, лікарні, пенітенціарні установи та інші соціальні інституції, а також на важливості їх професійної підготовки для ефективного виконання функцій духовної опіки. В історичному контексті Україна має глибокі традиції капеланства, що зароджувалося ще в період Київської Русі. Однак сучасне капеланство потребує нових підходів до підготовки фахівців, здатних надавати духовну підтримку в складних умовах війни, стресу та кризових ситуацій. Визначено ключові етапи розвитку служби військових капеланів в Україні, зокрема з 2014 року, коли капеланство стало невід’ємною частиною структури Збройних Сил України. Окрема увага приділяється організації навчальних програм для капеланів, адаптації навчальних курсів до потреб військових і громадянських установ, а також формуванню етики та професійних стандартів служіння. У статті також підкреслено важливість міжконфесійного діалогу та співпраці релігійних організацій у підготовці капеланів для забезпечення максимальної ефективності їх діяльності в умовах багатоконфесійного українського суспільства. Особливу увагу приділено також важливості капеланської діяльності в умовах посттравматичного стресу, оскільки психологічна підтримка є однією з основних функцій капеланів. Крім того, розглянуто перспективи розвитку капеланства в Україні, зокрема необхідність удосконалення правової бази та створення більш ефективних механізмів для забезпечення духовної підтримки всіх категорій громадян, зокрема тих, хто перебуває в умовах стресу чи війни. Підготовка капеланів в умовах глобалізації та сучасних викликів є важливим кроком до створення гармонійного та стабільного соціуму, де духовна підтримка відіграє вирішальну роль у підтримці морального та психологічного здоров’я громадян.

ЕСХАТОЛОГІЧНІ УЯВЛЕННЯ АДВЕНТИСТІВ СЬОМОГО ДНЯ В УКРАЇНІ У XXI СТОЛІТТІ: АНАЛІЗ ЕМПІРИЧНИХ ДАНИХ

Вячеслав Іванович Корчук, Олександр Олександрович Полушкін — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Статтю присвячено аналізу есхатологічних уявлень членів церкви адвентистів сьомого дня в Украї- ні у XXI столітті на основі емпіричних даних. Основна мета дослідження – з’ясувати, чи зберігається та якою мірою трансформується очікування Другого приходу Христа в умовах сучасних глобальних подій, зокрема пандемії, соціально-політичної нестабільності, воєнних дій в Україні тощо. Об’єктом досліджен- ня є вчення церкви адвентистів сьомого дня про Другий прихід, а предметом – рівень його очікування серед вірян у період з 2000 до 2025 року. Опитування охопило 66 респондентів, поділених на шість категорій відповідно до кількості років перебування в церкві. Методика містила анкетування з метою виявлення змін у сприйнятті знаків часу, пов’язаних із біблійними пророцтвами. Результати свідчать про наявність певного зв’язку між рівнем поінформованості про світові події (зокрема, енцикліки Laudato Si’ та Dies Domini, COVID-19, війна в Україні тощо) та посиленням есхатологічних очікувань. Зокрема, 65,2 % респондентів розглядають повномасштабну війну в Україні як підтвердження наближення Друго- го приходу, а 44 % зазначили, що пандемія COVID-19 змінила їхнє ставлення до пророцтв. Виявлено, що особистий досвід, тривалість членства в церкві та загальна поінформованість істотно впливають на інтерпретацію подій як пророчих. Дослідження засвідчує актуальність подальшого вивчення релігійної свідомості в умовах кризи та підтверджує важливість глибшого аналізу впливу соціокультурного контек- сту на духовні очікування вірян. На основі зібраних статистичних даних можна зробити висновок, що церква адвентистів сьомого дня в Україні послідовно зберігає віру в Другий прихід Христа відповідно до свого вчення, проте глобальні соціальні, економічні та політичні події впливають на інтенсивність цьо- го очікування. Рівень сприйняття таких подій варіюється залежно від тривалості перебування в церкві, проте загальна тенденція свідчить про зростання надії на близьке виконання біблійних пророцтв серед більшості вірян незалежно від їхнього досвіду.

МУЗИКА ЯК ІНСТРУМЕНТ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ СЕКУЛЯРНОЇ МОЛОДІ: БОГОСЛОВСЬКИЙ АНАЛІЗ І МІСІОНЕРСЬКИЙ ПІДХІД ЦЕРКВИ АДВЕНТИСТІВ СЬОМОГО ДНЯ

Гнат Анатолійович Мєрєнков, Ростислав Ярославович Калинчук — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена богословському аналізу й оцінюванню місіонерського потенціалу музики як інструменту євангелізації серед секулярної молоді в контексті служіння Церкви адвентистів сьомого дня. Євангелізаційне служіння Церкви адвентистів сьомого дня в умовах сучасного суспільства потребує оновлених підходів до взаємодії з молоддю, яка все частіше формується під впливом секулярної культури. У сучасному світі, де молодь дедалі частіше віддаляється від традиційної релігійності й шукає сенс через особисте переживання, автентичність і творче самовираження, музика постає як ефективний канал для духовного діалогу. У дослідженні окреслено духовні потреби та світоглядні орієнтири секулярної молоді, проаналізовано біблійні й богословські засади використання музики в християнському служінні, а також розглянуто практичні підходи до її застосування в місіонерському контексті. Особлива увага приділяється збереженню богословського балансу між культурною адаптацією та вірністю основам віровчення. У статті пропонуємо аналітичне бачення можливостей і меж використання музики в сучасному служінні, акцентуючи на її потенціалі як засобу для глибшого осмислення віри й звернення до молоді, яка перебуває поза межами традиційної церковної активності. Дослідження на основі аналізу біблійних текстів, богословських джерел, а також опитування молоді й думок експертів засвідчує, що музика здатна відповідати на глибинні духовні запити сучасного покоління. Секулярна молодь прагне неформального, емоційно насиченого досвіду, і саме музика часто стає першим дотиком до духовної істини. Вона має силу не лише збудовувати віру, а й відкривати серця до Євангелія за умови, що використовується відповідально, з урахуванням біблійних принципів і богословської глибини. Таким чином, музика розглядається як повноцінний інструмент сучасного місіонерського служіння, здатний стати містком між духовними пошуками молоді та Христовою Церквою.

ВИХОВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ БАТЬКІВСТВА В СІМ’ЯХ АДВЕНТИСТІВ СЬОМОГО ДНЯ: ФОРМУВАННЯ МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ І СВІТОГЛЯДНИХ ОРІЄНТАЦІЙ ОСОБИСТОСТІ

Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу виховного потенціалу батьківства в сім’ях адвентистів сьомого дня з акцентом на формуванні морально-етичних цінностей, духовних переконань і світоглядних орієнтацій особистості. В умовах секуляризації та моральної дезорієнтації особливої актуальності набуває дослідження релігійного виховання, що ґрунтується на біблійних принципах і педагогічних ідеях, сформованих у працях Елен Г. Уайт. У межах дослідження проаналізовано характерні особливості батьківського виховання в адвентистських родинах, визначено ключові принципи, методи й духовні практики, які сприяють засвоєнню фундаментальних етичних норм і формуванню цілісного духовного середовища. Основні принципи виховання в адвентистських родинах – це поєднання біблійних цінностей і настанов Елен Г. Уайт, спрямованих на духовне, моральне й інтелектуальне зростання дитини. Ключовими є: особистий приклад батьків, регулярна духовна практика (молитва, читання Біблії), баланс між дисципліною та любов’ю, а також розвиток самостійності через практичний досвід. Результати дослідження засвідчили, що інтеграція біблійного вчення, церковних настанов і практичного прикладу батьків позитивно впливає на розвиток моральної стійкості, емпатії, відповідальності й соціальної активності дітей. Порівняльний аналіз з іншими моделями виховання показав, що адвентистський підхід вирізняється послідовністю морально-етичних орієнтирів, хоча потребує певної адаптації до сучасного контексту через використання новітніх освітніх технологій. У статті також окреслено шляхи вдосконалення виховної системи: активне залучення цифрових ресурсів, підвищення педагогічної компетентності батьків, формування відкритого діалогу в родині, що сприяє розвитку критичного мислення, емоційної зрілості й міжкультурної чутливості.Таким чином, батьківське виховання в адвентистських сім’ях розглядається як ефективний інструмент формування духовно й етично зрілої особистості, що поєднує вірність традиційним цінностям із готовністю до відповідей на виклики сучасного суспільства.

РЕЛІГІЙНЕ ЯДРО НОВОГО АНІМІЗМУ

Олександр Іванович Пономаренко — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті розглянуто малодосліджене у вітчизняній науці явище нового анімізму у світлі актуального питання релігійності й наявності поля для дослідження релігієзнавцями в оновленому останніми десятиліттями баченні цього самого явища. Основний наголос зроблено на аналізі нового анімізму як такого, порівняно з найпопулярнішими сучасними працями про визначення релігії та її ознак. Розгляд іде через формування цільного визначення самого явища, описаного й «оновленого» переважно антропологами: Едуардо Вів’єрушем де Кастро в його праці “Cosmological Deixis and Amerindian Perspectivism”, Нуріт Бьорд-Девід у “Animism” Revisited. Personhood, Environment, and Relational Epistemology”, Тімом Інґолдом у “The Perception of the Environment” і Філіпом Десколою у “Beyond Nature and Culture”, а також низки визначень релігії та її ознак, що ми їх знаходимо в працях від більш соціологічних, як-от “Theories of Primitive Religion” Еванса Прітчарда, до більш релігієзнавчих, як-от “Sacred and Profane” Мірча Еліаде. Для цього застосовано історико-порівняльний метод, феноменологічний метод, метод аналізу, метод синтезу й метод формальної логіки. Порушуються питання наявності в тому, що переважно зветься «онтологією», або в рідкісному випадку «епістемологією», а також прослідковується в багатьох часто відмінних у своїй культурі та мітологічних образах народів, такого: обрядової поведінки, ритуалів, довготривалого порядку, загальних символів, а також Священного з його всеосяжністю й передачею людині правил космогонізації Невідомого хаосу.Зрештою, автор доходить висновку щодо дійсної релігійності нового анімізму як явища, попри відсутність таких звичних нам у релігійних явищах аспектів, як чітко зафіксоване відмежування саркального й профанного чи формалізація обрядів у злагоджену систему, що є наслідком низького рівня інституалізації розглянутих анімістичних релігій.

МІЖНАРОДНЕ ГРОМАДСЬКЕ ОБ’ЄДНАННЯ «ПЛАТФОРМА ЄДНОСТІ ХРИСТИЯН КРАЇН БАЛТО-ЧОРНОМОРСЬКОГО РЕГІОНУ»: ДІЯЛЬНІСТЬ, ІНІЦІАТИВИ, ПОТЕНЦІЙНІ МОЖЛИВОСТІ

Олександр Назарович Саган, Галина Василівна Саган — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена становленню й нинішній діяльності Міжнародної громадської організації «Платформа єдності християн країн Балто-Чорноморського регіону». Це ініціатива кліриків церков (греко-католиків, римо-католиків, православних і протестантів) і світських осіб (науковців, політичних і громадських діячів), спрямована на відновлення давніх історичних зв’язків між сусідніми країнами й налагодження між ними дружніх відносин. Платформа зародилася після широкомасштабного вторгнення російських військ в Україну й на сучасному етапі покликана згуртувати народи Балто-Чорноморського регіону у формуванні відсічі спільному ворогу, зокрема для актуалізації та організації волонтерських проєктів за межами України, розроблення програм психологічної реабілітації осіб із посттравматичним стресовим розладом, надання допомоги родинам, які постраждали від воєнних дій, у тому числі й утратили рідних чи доглядають родича – інваліда війни. Ця громадська ініціатива реалізована передусім на історичному фундаменті, адже йдеться про країни, які свого часу входили до «Великого князівства Литовського, Руського та інших народів».З часом формат цього об’єднання розширяється. У статті подано характеристику цілей і завдань Платформи, серед яких відзначимо такі: «Налагодження партнерських відносин, зміцнення взаєморозуміння та сприяння співпраці між представниками духовенства та світськими особами країн Балто-Чорноморського регіону»; «Сприяння діалогу та об’єднанню християн світських організацій у різних сферах громадського життя та служіння» тощо. Крім того, визначено основні критерії входження в це громадське об’єднання. Значний інтерес становить також перелік заходів, які здійснені членами Платформи за роки своєї діяльності як в Україні, так і за кордоном. У семи додатках до статті вперше публікуються оригінальні документи, напрацьовані членами Платформи.

ЗВИНУВАЧЕННЯ В ОБМЕЖЕННІ РЕЛІГІЙНОЇ СВОБОДИ: АРГУМЕНТАЦІЯ ООН ТА УКРАЇНИ

Богдан Анатолійович Синчак — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

Актуальність теми дослідження зумовлюється висунутими ООН на адресу України звинуваченнями в обмеженні релігійної свободи, які подаються в контексті обмеження діяльності московського патріарха- ту на основі ухваленого у 2024 р. Закону України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» № 3894-IX. У контексті заявленої проблематики окремої уваги потребує розгляд аргументації ООН та України як обох сторін, що фігурують в означеній ситуації. У ході дослідження оха- рактеризовано фрагмент 41 періодичної доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини, що стосується проблематики обмеження релігійної свободи. Визначено основні акценти 84–88 пунктів допові- ді. Прокоментовано їх узгодження з поточною ситуацією в Україні. Наведено контраргументи Міністерства закордонних справ України й Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки. Окреслено окремі пункти Резолюції ПАРЄ від 17 квітня 2024 р. та звіту Інституту вивчення війни (ISW) від 9 квітня 2023 р., що стосуються характеристики позарелігійної інформаційно-підривної діяльності московського патріар- хату. Визначено статті Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, які можуть відповідати обґрунтуванням щодо впровадження обмежень функціонування московського патріархату в Україні. Окрему увагу спрямовано на Міжнародний пак про громадянські й політичні права (МПГПП), адже його положен- ня можуть не відображати актуальних геополітичних реалій, а саме щодо відсутності тлумачення поняття зловживання релігійною свободою. Саме тому в ході дослідження виникли підстави вважати, що МПГПП потребує актуалізації.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ТРАДИЦІЇ КИЇВСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ АКАДЕМІЇ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ РЕЛІГІЙНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Ян Ці — Thu, 29 May 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено інтелектуальну традицію Київської православної богословської академії (КПБА) в контексті європейської релігійної філософії. Доведено, що філософська спадщина професорів академії має вагоме значення як для розуміння історичного розвитку, так і для сучасного осмислення культурних і філософських процесів в Україні.Розглянуто методологічні підходи до інтерпретації філософської спадщини КПБА, що базуються на філософських рефлексіях ректора О. Трофимлюка й митрополита Епіфанія. Проаналізовано проблеми та виклики, пов’язані з формуванням сучасної української релігійної ідентичності, деконструкцією міфів «руського міра» й інтеграцією релігійного знання в широкий соціокультурний контекст. Для дослідження релігійної свободи як індикатора демократії та прав людини застосовано міждисциплінарний підхід, що поєднує історико-філософський, релігієзнавчий і соціологічний аналізи.Проаналізовано ідею продовження традицій Києво-Могилянської академії в діяльності КПБА, яка є важливим центром релігійної освіти й науки. Окремо розглянуто сучасні етапи розвитку академії, її трансформацію під впливом Революції Гідності, а також підтримку військових капеланів під час воєнних дій в Україні.Приділено увагу науковій діяльності академії, зокрема виданню журналу «Труди Київської Духовної Академії» й новітньому проєкту «Церква і суспільство», що сприяє діалогу між церквою й сучасним суспільством.Промови ректора О. Трофимлюка й митрополита Епіфанія аналізуються через призму релігієзнавчих концепцій, таких як сакралізація свободи, політизація релігії та інструменталізація віри. Виокремлено концепт «релігійної свободи» й проаналізовано його практичну реалізацію.У висновках зазначено, що діяльність Київської православної богословської академії орієнтована на збереження традицій, адаптацію до сучасних викликів і розвиток діалогу між східною й західною культурними традиціями. Результати дослідження підкреслюють важливість подальшого вивчення й популяризації філософської спадщини КПБА для розвитку української релігійної та інтелектуальної традиції.