АМБІВАЛЕНТНИЙ ХАРАКТЕР СОЦІАЛЬНОГО СЛУЖІННЯ Й ВОЛОНТЕРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УПЦ ПІД ЧАС РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Анотація

Стаття присвячена висвітленню специфіки соціального служіння й волонтерської діяльності УПЦ під час російсько-української війни. У процесі реалізації цього завдання виявлено, що завдяки правовому закріпленню автономії держави та церкви й розробленню законодавчої бази утворення та функціонування релігійних організацій в Україні останні перетворилися на повноправні інститути громадянського суспільства, спрямовані на задоволення духовних потреб суспільства. Крім того формування правового поля діяльності релігійних організацій України дало їм можливість на партнерських засадах із державою здійснювали багатовекторне соціальне служіння у сферах перетину інтересів з нею, навіть попри не завжди однозначну їхню роль у розбудові громадянського суспільства. Найбільш яскраво ця амбівалентність проявлялася в діяльності УПЦ, очільники якої, попри відверту проросійську орієнтацію, реалізували низку соціальних програм через священнослужителів, активних парафіян, церкви й монастирі. Революція Гідності й російська агресія на Сході України спонукали релігійні організації України витворювати свої соціальні доктрини, аби належним чином відреагувати на запити суспільства та своєї пастви щодо подій і викликів, що постали перед українським суспільством. Не стояла осторонь цих процесів й УПЦ. Як член ВРЦіРО, вона долучилася до розроблення проєктів національних реформ, стратегій розбудови України та соціально значущої діяльності, що, утім, не заважало її очільникам поширювати в суспільній свідомості російські наративи як у постмайданний період, так і в часи повномасштабної війни. Їх просування в умовах збройного протистояння супроводжується реалізацією низки соціально значущих проєктів, які, утім, за своїми масштабами не корелюються з розлогою церковною мережею та міжнародними зв’язками УПЦ. Така неоднозначна активність дає підстави дослідникам розглядати соціальне служіння й волонтерську діяльність УПЦ своєрідним прикриттям антиукраїнської діяльності. Попри те що подібні звинувачення не позбавлені раціонального зерна, на наш погляд, соціальне служіння й волонтерську діяльність УПЦ можна розглядати і як прояв т. зв. «низової» активності громад і вірян, у свідомості яких УПЦ постає не так органічною частиною РПЦ із центром у Москві, як носієм віковічних православних традицій українського народу.