ВІД РАННЬОМОДЕРНОЇ ДО СУЧАСНОЇ КОНФЕСІОНАЛІЗАЦІЇ ПРОТЕСТАНТИЗМУ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ТА УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТАХ

Анотація

Стаття присвячена компаративному аналізу феномену конфесіоналізації від класичних моделей ранньомодерної Європи до сучасних трансформацій протестантизму в українському соціокультурному та політичному контексті. У дослідженні здійснюється теоретичне переосмислення концепту конфесіоналізації як багатовимірного соціально-історичного процесу, що охоплює формування релігійних ідентичностей, механізми соціального дисциплінування, інституціоналізацію конфесійної структури та взаємодію релігійних спільнот із політичними інститутами. Автор простежує еволюцію цього поняття від етатистської моделі раннього модерну, заснованої на державному примусі, нормативному контролі та централізованому управлінні релігійною сферою («конфесіоналізація зверху»), до сучасної комунальної моделі, де визначальним чинником виступає активність локальних громад, соціальна самоорганізація та етичне самообмеження («конфесіоналізація знизу»). Особливу увагу приділено формуванню феномену «нової конфесіоналізації» в Україні, який розглядається як відповідь протестантських спільнот на масштабні соціально-політичні трансформації та екзистенційні виклики війни після 2014 року і особливо в умовах повномасштабного вторгнення Російської Федерації у 2022 році. У статті проаналізовано глибокий парадигмальний зсув сучасного українсько- го протестантизму від історично сформованого ізоляціонізму та периферійного статусу до активної участі у формуванні громадянського суспільства, публічного дискурсу та національної соціальної інфраструктури підтримки. У дослідженні висвітлено роль публічної протестантської теології, зокрема концепції «місіології Царства», що трансформує традиційні уявлення про місію церкви у напрямі соціальної відповідальності та суспільної взаємодії. Аналізується інституціоналізація військового капеланства, розбудова гуманітарних та волонтерських мереж, а також формування нових практик соціального служіння як ключових інструментів кристалізації сучасної конфесійної ідентичності. Доведено, що сучасна українська модель конфесіоналізації функціонує не через інструменти державного примусу, характерні для ранньомодерної епохи, а через механізми репутаційного лідерства, громадянської мобілізації, накопичення соціального капіталу та етичної легітимації в публічному просторі. У цьому контексті релігійні громади розглядаються як важливі актори формування соціальної стійкості та колективної солідарності суспільства в умовах війни та глобальних криз XXI століття. Запропонований у статті компаративний підхід дозволяє переосмислити концепт конфесіоналізації не як винятково історичну категорію раннього модерну, а як актуальний аналітичний інструмент для пояснення сучасних процесів релігійної мобілізації та трансформації публічної ролі протестантизму.