ЗВУК ЯК ЕКОЛОГІЧНИЙ ПРОСТІР КОМУНІКАЦІЇ В МИСТЕЦТВІ XX–XXI СТ.

Анотація

У статті здійснено спробу осмислення звуку як екологічного медіуму в музичному мистецтві ХХ– ХХІ століть у контексті сучасних постгуманістичних ідей та критики антропоцентризму. Метою дослідження є виявлення особливостей функціонування позамовних звукових структур у сучасній музиці та визначення їх ролі у формуванні альтернативних моделей комунікації між людиною і природою. Особливу увагу приділено аналізу композиторських практик, що звертаються до теми природних звукових середовищ та вокалізації тварин, зокрема у творчості Дж. Крама та Дж. Кейджа. Методологічною основою дослідження стали міждисциплінарні підходи, що поєднують музикознавчий аналіз, культурологічний та філософський дискурси. Зокрема, використано ідеї постгуманізму, представлені у працях Р. Браідотті, а також концепції деконструкції мови Ж. Дерріди, що дозволяють критично осмислити антропоцентричні моделі пізнання та мовної репрезентації світу. У дослідженні також враховано сучасні наукові дані щодо структури вокалізації китів (А. Блок, Л. Калл, Д. Мартінеллі, К. Пейн), що дало змогу розглянути природні звукові явища як складні комунікативні системи. У статті проаналізовано особливості використання фонемних рядів як засобу подолання мовної семантики та переходу до позамовного рівня звучання. Показано, що у творах Дж. Крама фонеми функціонують як інструмент деконструкції словесного значення, відкриваючи простір для переживання звуку як самодостатнього явища. У свою чергу, «Літанія для кита» Дж. Кейджа інтерпретується як трансформація сакрального жанру, у якій відбувається переорієнтація з людської мовної практики на альтернативні звукові моделі, що тяжіють до логіки природної вокалізації. Наукова новизна дослідження полягає у розгляді звуку як екологічного медіуму, здатного функціонувати поза межами мовної системи та виступати засобом міжвидової комунікації. У висновках підкреслюється, що звернення до природних звукових феноменів у сучасній музиці сприяє формуванню нових естетичних і етичних парадигм, у яких музика постає як простір взаємодії та переосмислення відносин між людиною і природою. Звук у цьому контексті виступає не лише художнім засобом, але й важливим інструментом екологічного мислення, здатним актуалізувати проблему спільної вразливості та взаємозалежності всіх форм життя.