АЛЮЗІЇ СТИЛЮ МОДЕРН У ЄВРОПЕЙСЬКІЙ СЦЕНОГРАФІЇ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
DOI:
https://doi.org/10.31392/cult.alm.2022.4.10Ключові слова:
сценічний синтез мистецтв, стиль модерн, сценографія, теургізм, віталізм, орнаменталізмАнотація
Наголошено на актуальності визначення філософських настанов стилю модерн (теургізм, віталізм, орнаменталізм) для формування сценографічних синте́з у європейській культурі початку ХХ століття. Мета статті – розглянути феномен сценічного синтезу мистецтв як стильовий феномен у контексті діалогу культур початку ХХ століття. Методологія дослідження презентується компаративним і системним підходами, використані трансцендентальний, феноменологічний, діалектичний методи щодо характеристики сценічного синтезу як цілісності культуротворення. У дослідженні проаналізована філософська рефлексія практиків і теоретиків сценічного мистецтва. Наукова новизна статті полягає в тому, що доведено, як феномен модерного синтезу мистецтв формувався на підставі конотацій із рефлексією Срібного століття, зокрема теургізму, віталізм стилю модерн наслідує здобутки філософії життя, орнаменталізм – ідеї орнаментації сутнього як рефрен хореї (танцювального мистецтва) і аретеї (арт-терапії). Олександр Бенуа, один із засновників «Світу мистецтв», у системі хореографічної культури, або сценогафічних синте́з, відіграв приблизно ту ж саму роль, що й Ігор Стравінський. Був лідером, організатором і проєктантом багатьох вистав. Його роботи вирізняються тим, що художник більше орієнтований на класику, образи несуть у собі ясну композиційну структуру й архітектурність сценічного синтезу. Художник-філософ, есеїст виступав художнім продюсером тощо. О. Бенуа належить до старовинного роду архітекторів. Культура цього родинного осередку стала модерною культурою ХХ-го століття. Висновки. Олександр Бенуа завдав модерну парадигму. Інші художники розвивають його стильові знахідки, одну з рис синтетичного стилю доводять до максимальної активності. Так, Михайло Ларіонов доводить лубочність і декоративність сценографії, костюма до вишуканого і надзвичайно надлишкового імперативу, який перетворюється на своєрідний казковий стиль. Наталія Гончарова переутворює інтенції Олександра Бенуа в самодостатні естетичні формули, що резонують поетику лубка, народного іконопису.
Посилання
Базанов В. (1963). Сцена, техники, спектакль. Ленинград : Искусство. 120 с.
Бенуа А. (1990). Мои воспоминания : в 5 кн. Москва : Наука. Кн. 4–5. 744 с.
Вериківська І. (1981). Становлення української радянської сценографії. Київ : Наук. думка. 208 с.
Гайдабура В. (2007). Театральні автографи часу. Київ : Факт. 292 с.
Зись А. (1978). Теоретические предпосылки синтеза искусств. Взаимодействие и синтез искусств. Ленинград : Наука. С. 5–20.
Иванов В. (1979). Пространственная структура раннего театра и асимметрия сценического пространства. Театральное пространство : материалы Научной конференции (1978). Москва : Сов. художник. С. 5–34.
Курбас О. (1988). Березіль: Із творчої спадщини / за ред. М. Москаленко ; упорядн. і автор приміток : М. Лабінський. Київ : Дніпро. 518 с.
Легенький Ю. (1990). Театр без рампи. Український театр. № 2. С. 24–26.
Легенький Ю. (2022). Сценічний простір як феномен культури. Культура в контексті практичних форм буття людини. Ніжин : видавець М. М. Лисенко. С. 367–381.
Лідер Даніїл (2004). Театр для себе. Київ : Факт. 104 с.
Петрицький А. (1930). Оформлення сцени сучасного театру. Нова генерація. № 1. С. 40–42.
Черкашин Р. (2008). Ми – березільці: Театральні спогади-роздуми. Київ : Акта. 336 с.
Чекрытин В. (1922). О намечающемся новом этапе общеевропейского искусства. Маковец. № 2. С. 10–12.
Эфрос А. (1921). Художник и сцена. Культура театра. № 1. С. 11–12.
