ВІД СПАДЩИНИ ДО ПАМ’ЯТІ: МОЗАЇКИ СТАНЦІЙНИХ ПАВІЛЬЙОНІВ УКРАЇНИ У ТРАНСФОРМАЦІЯХ КУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ

Анотація

Дослідження присвячене феномену радянських мозаїчних павільйонів на зупинках як унікальному виду монументального мистецтва, що поєднує естетичну, ідеологічну та меморіальну функції. У статті автор акцентує увагу на парадоксальності сучасного ставлення до цього спадку: з одного боку, мозаїки сприймаються як пережиток тоталітарного минулого, з іншого – вони є важливими носіями культурної пам’яті та локальної ідентичності. Автор наводить історичні витоки мозаїчного мистецтва від Месопотамії та Візантії до бойчукістів і радянської доби, простежуючи трансформацію техніки та її інтеграцію в архітектурний простір УРСР, періоду хрущовської реформи, коли масова забудова потребувала естетичного наповнення, а мозаїки стали інструментом пропаганди та водночас способом художнього синтезу. Зупинки громадського транспорту розглядаються як об’єкти культурної спадщини, окремі з яких набувають символічного значення «місць пам’яті», де візуальні образи відображали трудові звершення, науковий прогрес або ж етнографічні мотиви, залежно від регіону. Автор, спираючись на власний досвід та результати безпосереднього фізичного огляду багатьох мозаїчних зупинок, наголошує, що мистецтво оздоблення малих архітектурних форм у Західній Україні тяжіє до народних орнаментів і фольклору, тоді як в Східній – до індустріальних сюжетів та радянської символіки. У роботі наведено позиції мистецтвознавців, активістів та мандрівників, які підкреслюють художню, історичну й туристичну цінність мозаїк, а також суперечливі оцінки місцевих громад щодо їхнього збереження чи демонтажу. Автор наголошує, що відсутність правового механізму охорони малих архітектурних форм робить мозаїчні павільйони зупинок вразливими до руйнування, тоді як їхнє збереження може стати важливим чинником формування національної ідентичності та культурного ландшафту України. Дослідження стимулює суспільний діалог «збереження vs знищення» та пропонує осмислити мозаїки не лише як спадщину радянської епохи, але й як унікальний пласт української культури, що заслуговує на реставрацію, популяризацію та міжнародний захист.